“Ми повинні кричати про злочини росії на кожному кроці”, - Азад Сафаров про примусову депортацію українських дітей

“Ми повинні кричати про злочини росії на кожному кроці”

13 березня світ дізнається переможців премії “Оскар”. Вперше в історії за престижну нагороду бореться й українська документальна стрічка "Будинок зі скалок". Фільм створено у копродукції з Данією, Швецією та Фінляндією і розповідає він про нелегку долю дітей з Лисичанського центру соціально-психологічної допомоги, що на Луганщині.

Другий режисер та лінійний продюсер "Будинку зі скалок" Азад Сафаров наголошує, що показана у стрічці історія також є наслідком агресії росії проти України. Як державі повернути своїх депортованих маленьких громадян, як діяти суспільству та кожному з нас, щоб захистити їхнє майбутнє - Азад Сафаров розповів “Сєвєродонецьк онлайн”.


Злочини росії проти українських дітей. Що робити?

“Знятий “Будинок зі скалок” - теж є наслідком злочинних дій росії”

Коли на країну нападають, зрозуміло, що руйнується економіка, погіршується фінансовий стан родин, багато хто починає зловживати алкоголем - і страждають від цього діти. Якщо говорити про евакуацію і депортацію, то це злочин проти людяності. Про нього ми маємо всюди кричати, використовувати будь-яку можливість. Діти мають повернутися до України.

Азад Сафаров



“Що робить росія? Вона намагається знищити не тільки наше сьогодення, а й наше майбутнє. Вони викрадають дітей, вбивають, ламають їхні долі”

Я спілкувався з дітьми, яких примусово вивозили до рф і, на щастя, яких вдалося повернути на Батьківщину. Діти були з Херсону, росіяни їм казали, що вивозять подалі від обстрілів, на канікули в Крим. А коли привезли в росію - наголосили, що вони не повернуться додому, бо там, в Україні, неонацисти. Тоді хлопець, з яким я спілкувався, йому років 14, подзвонив до мами та благав його забрати. Жінці довелося подолати чималий шлях, щоб витягнути звідти сина. Але вдається повернути дітей далеко не кожному.

Команда БФ "Голоси дітей" : "Жодна дитина в Україні не повинна залишитися наодинці з досвідом війни"

“Росіяни поставили людей, батьків, в таку ситуацію, що ти не можеш просто так взяти та забрати свою ж викрадену дитину”

На жаль, ми не можемо як суспільство, як благодійна організація зупиняти їх там, на окупованій території. Росія там робить все, що хоче. Як можуть діяти суспільство, медіа, правозахисники? Кричати про це на кожному кроці, всюди у світі висвітлювати злочини рф. Як вони вбивають, депортують, всиновлюють наших дітей. Вважаю, що це також є тероризмом. Хто давав їм право вивозити українських дітей і всиновлювати їх? Ще й радіти з цього приводу, розповідати історії, як круто малечі тепер живеться.

Діти на лінії вогню

Будучи далеко від лінії фронту, мені важко коментувати дії батьків, які залишаються на небезпечних підконтрольних територіях з дітьми. Я туди часто їжджу, майже кожного місяця. І коли бачу такі родини, мені складно то сприймати.

“Хочеться кричати: “Ви руйнуєте зараз майбутнє своєї дитини!” Звісно, не зовсім вони, причина в росіянах”

Але залишаючись там, вони наражають малечу на небезпеку. Важко зрозуміти й батьків, що свідомо не виїжджають з окупованих територій. Немає сумнівів же, що там життя нормального не буде! І чим далі, тим умови погіршуватимуться. Тут потрібно і державі, і правозахисникам думати, що можна запропонувати, аби змінити ситуацію. У нас є підопічні, з якими ми раніше працювали та допомагали. Вони залишилися на окупованій зараз території. І ось один з них, хлопчик-тінейджер, не буду казати скільки йому років, як звати та де знаходиться, за два місяці до окупації писав мені, що благає своїх батьків виїхати з міста. Говорив, що все відчував, що росіяни все ближче й ближче, дуже переживав, але його не вивозили. Пройшов час, він знову почав писати, що батьки вірять російській пропаганді, бояться виїжджати на західну Україну. І місто окупували…

"Мамо, я б не хотів, щоб мене вбили…" Івасик, 5 років. (Цитата для книги "Голоси дітей")

Минув буквально тиждень і хлопець розповідав, навіть не так, це був просто плач про те, що всі його друзі виїхали, постять фотки з кафешок, що вони можуть гуляти коли хочуть, а він сидить в окупації, має кожного дня проходити фільтрацію, ховає український прапор та книжки. “Чому я маю бути тут і страждати через батьків?”, - спитав він. Комплексне ж питання: «Що тут робити?». Чи має право тінейджер у такому випадку піти від своїх батьків? Звернутися до влади чи поліції і сказати, що боїться залишатися і щоб його забрали кудись. Чи все ж таки батьки відповідають за нього й він не має права жодного кроку зробити, якщо вони з ним не їдуть. Тут потрібно вирішувати, що з цим робити, бо часто дорослі вирішують і не враховують думку дітей, їхні почуття. Я дуже сподіваюся, що з хлопцем буде все гаразд. До речі, ми попросили його написати листа. Зараз ми випускаємо книгу цитат дітей війни від нашого фонду “Голоси дітей” і хлопець написав дуже щемкі рядки із закликом слухати дітей, їхню думку, звертати на них увагу при прийнятті тих рішень, які їх безпосередньо стосуються.

Цитата дівчинки про війну для книги "Голоси дітей"

Зауважимо: фонд «Голоси дітей» допомагає дітям і сімʼям, які постраждали від війни з 2015 року.

Завдяки благодійним внескам, надає психологічну допомогу та індивідуальну гуманітарну підтримку сімʼям, працює з громадами й закладами для дітей в межах усієї країни. Ключове завдання – допомогти дитині впоратися з тим, що відбувається навколо, та розвиватись. У пріоритеті - надання комплексної психологічної підтримки дитині та сімʼї, повне розуміння їхніх потреб, пропрацювання й робота з подолання в них наслідків війни.

У відповідь на широкомасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року, благодійний фонд «Голоси дітей» розширив програму безкоштовної психологічної підтримки для батьків і дітей у час війни.

Отримати психологічну допомогу онлайн можна наступним чином:

  • телефонна лінія психологічної підтримки для дітей та батьків: 0800 210 10(безплатно в межах України)
  • +38 099 198 57 95

Години роботи:

9:00 - 20:00