«В Україні про нас казали, що ми сєпари, а іноземці кажуть, що ми унікальні»: як обласний музей відстоює луганську ідентичність

Через війну та окупацію Луганський обласний краєзнавчий музей спіткала переселенська доля. У 2015 році музей з нуля починав роботу у Старобільську, у 2022 - у Львові. Наразі колектив намагається закріпитися у Києві.

Тобто заклад переїжджав вже навіть не двічі, а тричі. Станом на квітень 2024 року він не має власного стаціонарного приміщення. А співробітники по крихтах збирають нові експонати та пишуть десятки грантових заявок, щоб знайти гроші на реалізацію проєктів.

Знаходячись у Львові, розповідає директорка музею Олеся Мілованова, вона зрозуміла, що люди в інших регіонах мало що знають про Луганщину та часто живуть у полоні стереотипів та фейків про східний край. Водночас на захоплених землях окупанти вкладають великі кошти у роботу музеїв, спотворюючи історію Луганщини відповідно до наративів російської пропаганди.

В інтерв’ю з пані Олесею «Сєвєродонецьк онлайн» поговорив про те, як змінився краєзнавчий музей за час війни, з якими викликами стикнулися музейники після окупації та чому зараз так важливо зберегти регіональну луганську ідентичність.

- Ви очолюєте музей з 2015 року, з часу його релокації з Луганська у Старобільськ. Нагадайте, будь ласка, чому тоді саме Старобільськ обрали, а не більші міста: Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне?

- Так, з 2015 я стала директором. Обрали Старобільськ тоді з кількох причин. По-перше, обласний краєзнавчий музей створили на базі Старобільського музею, який мав дві будівлі, пам’ятки архітектури. Тобто на подальший розвиток нам вистачало місця для розміщення всіх експозицій, щоб представити історію не тільки Старобільщини, а всього луганського краю.

У Новопскові - там менший музей. У Сєвєродонецьку зовсім музею не було - там були музеї при підприємствах. Ну, й Лисичанськ, Рубіжне - вони теж не підходили.

По-друге, у 2015 році ніхто не розумів, що взагалі з усім цим робити. Всі були у розпачі, з Києва директив та алгоритмів жодних не надходило. Звісно, що всі відмовлялися взагалі братися за відновлення музею. І якщо в обласному театрі, бібліотеці, філармонії знайшлися люди, які переїхали з Луганська та почали все відновлювати, то у музеї ніхто не захотів. І врешті-решт призначили мене, хоч я працювала у Старобільському музеї й до обласного не мала відношення. Як кризового менеджера: випливу чи не випливу. Я просто ризикнула розібрати те все хазяйство.

Ну, виплили. І пливемо, дякувати Богу, по сьогодні.

Олеся Мілованова

- Сім років обласний краєзнавчий музей проіснував у Старобільську. Що це був за музей станом на початок повномасштабного вторгнення? Чим ви найбільше пишаєтеся як керівниця?

- Перше - ми зробили проєктну документацію на реставрацію нашої другої будівлі. Ми працювали з художниками-дизайнерами та змоделювали, якими мають бути наші майбутні експозиції, щоб вони виглядали по-європейськи. Сучасне освітлення, вітрини й багато всього було закладено у цей проєкт.

Ми також здійснили понад 50 експедицій по області. Виїжджали до військових на передову, збирали експонати, яких не вистачало. Адже на початку у нас були експонати лише ті, які представляли Старобільщину. Багато працювали й з приватними колекціонерами, і просто з жителями області, щоб вони поділилися з нами. І зібрали понад 5 тисяч експонатів.

Одна з експедицій

Так, для обласного музею це небагато, але я вам поясню різницю. Раніше збирали все для кількості, і це класно виглядало у звітах. А зараз у Європі просувають цілеспрямоване колекціонування: коли ти чітко розумієш, що тобі треба для висвітлення тої чи іншої теми. Отож і ми шукали речі, які нам потрібні. І тому ці 5 тисяч спокійно могли б скласти красиву сучасну експозицію.

Ми створили навколо себе коло друзів. Проводили й спектаклі, і театралізовані екскурсії, ночі в музеї, фестивалі. У яких брали участь не лише ми як наукові співробітники, а долучалася вся громада. У тому числі - до наукових конференцій. Ті ж краєзнавці. Раніше їх не допускали. Хоча вони, буває, володіють значним шаром інформації та унікальними експонатами, завдяки яким можна робити дослідження.

Зі студентами так само. Це наші історики. Вони проходили у нас практику, ми з них готували собі людей, які б у нас працювали. І всім було цікаво не просто прийти до нас, а подивитися на молодь, яка веде екскурсії. І від того життя у музеї почало відчуватися, нарешті.

Ми також вийшли за межі музею: робити пересувні виставки банерні та виїжджати по всій Україні, за кордон, показувати нашу культурну та історичну спадщину. У тому ж Луганську було так, що звикли більше до стаціонарних експозицій: ось є музей, йдіть до нас. А ми виходили до людей. Тому відвідувачів у нас кожного року ставало більше.

 

Луганщина 

У нас працювала зовсім молода команда. На початку було кілька людей, які переїхали з Луганська. Але вони не впоралися з труднощами, які на них тут чекали. Бо нам одразу знизили категорію, зменшили зарплату, все треба було починати з нуля. А завдань, які виконував музей, не поменшало. Ми ж методичний центр, опікуємося всією мережею музеїв в області. І, до речі, ми три музеї відкрили за ті сім років: у Марківці, Смоляниновому та Новоайдарі. До того це були просто кімнати з експонатами без статусу музею.

Ми заснували Асоціацію музейників Луганської області. Були одними з перших в Україні, хто це зробив. Я особисто, як стала на посаду, через пару місяців проїхалася по всіх музеях, якими ми керуємо. Особисто все переглянула, познайомилася з людьми, спитала про проблеми. Ми писали проєкти, шукати гроші, і всі наші маленькі музеї почали виїжджати зі своїх містечок і хоча б з іншими музейниками спілкуватися. У них теж трішки заворушилося життя, екскурсійна діяльність. Експозиції були ще з радянських часів, російською мовою. Ми теж все це переробили. Екскурсії зробили українською.

 

Старобільськ 

І ми дружні по цей день. Тодішній міністр Євген Нищук запрошував мене ділитися досвідом щодо створення Асоціації з іншими регіонами: як ми все це зробили й наскільки це корисно. І ми їздили по всій Україні. Луганчани. Люди, у яких частини території вже не було, і у яких поруч йшли бойові дії. Але професійні тренди ми, луганчани, задавали.

- А яким планам війна завадила?

- Завадила зробити нам оцю музейну експозицію. Тому що експонати вже були, художники у нас попрацювали. На ремонт будівлі уже були заявлені кошти - керівнику обласної адміністрації подавали проєкт на фінансування. У 2022 році, як потеплішає, мали вже починатися ремонтні роботи. Не склалося.

Не відбулося відкриття у березні 2022 у Станиці Луганській нашого першого музейного радіо в Україні. USAID подарувало нам радіостанцію, апаратуру. Це таке, із масштабного, окрім менших проєктів типу зйомки фільмів, проведення фестивалів.

Фестиваль «Вітер анархії», 2021 рік

Ми ж, до речі, такий класний фестиваль започаткували - «Вітер анархії». У нас був на Луганщині культ батька Махна. І навколо цього ми й рок-концерт проводили, і кулеші варили на подвір’ї музею. Розповідали про повстанців. Тобто не просто розповідали. Бо що таке просто розповідати? А от коли ти стоїш на свіжому повітрі, у диму від вогнища, а одночасно лекцію читаєш - то вже тема. Люди поруч стоять з дітьми, з собаками, слухають, можуть свою думку висловити. Класно!

- Що було в перші тижні вторгнення? Як вони пройшли для музею, для колективу?

- Треба сказати, що ми готувалися. Так, як ми могли собі це уявити. Бо ніхто не знав, як все буде розвиватися. Весь масштаб трагедії, що підуть з усіх боків - я собі якось цю схему взагалі не уявляла.

Ми писали й у Мінкульт, і в інші інстанції, що розвідка каже, що скупчення йде, а ми ж тут поруч, і у Луганську у нас уже були втрати. Що нам робити? Ну, ми прописали свій документ про евакуацію: що ми будемо робити у першу чергу, що в другу. Але ж предмети знаходяться в експозиціях. Транспорту немає. Пакувальних матеріалів немає. А вони ж мають бути спеціалізовані. Ми не можемо в абищо експонати пакувати, це протизаконно.

Вказівок чи залишати колекцію, чи рятувати, чи тікати, як взагалі правильно юридично, з погляду закону, мені як керівнику діяти, не було. Як нам пізніше сказали: «Дійте по совісті». А що таке по совісті? По совісті - це кинути людей, музеї та частину Держфонду, за яку я несу відповідальність? Чи залишитися? Але б тоді почалося: «Ти чого не їдеш, ти що, колаборантка?».

Тому ми робили так, як розуміли: повигрібали підвали, підготували. Частину експонатів без дозволу керівництва позбирали та поспускали вниз. Оскільки воно вже відчувалося у повітрі, якась тривога була, я роздала всім співробітникам трудові книжки. Те ж саме я сказала зробити музеям області. І домовилася зі своєю подругою, директоркою музею «Територія терору», що у випадку нападу ми евакуюємося до Львова.

А зранку 24 лютого почалося. Ми за планом, про який я вже казала, прийшли у музей для його порятунку. Транспорт не прибув, ніхто не приїхав. Все, на що нас вистачило - поспускати експонати у підвал. Які ми змогли. Людей я після обіду розпустила, тому що було тривожно. Я всіх обняла, подякувала. Домовилися бути на зв’язку.

Так само зранку ми зв’язалися із директорами музеїв по області. Сказали, що діємо за протоколом: збираємо тривожні валізи, печатки виносимо. Все, як розписали. Як ми вважали вірним зробити.

Це дуже допомогло. Бо спочатку страшно, а потім ти згадуєш, що тобі по пунктах треба робити й просто його робиш. Все. Далі півтора місяця я пробула в окупації. Мої люди теж. Потім почав зникати зв’язок, мною вже цікавилися окупанти. І мене з дитиною допомогли вивезти українські військові. Бо колони на той час розстрілювали, і мало хто зголошувався везти.

Я виїхала до своєї подруги до Львова та відновила там роботу музею.

- А ваших людей в окупації ваших залишилось багато?

- Вони спочатку виїхали. Але покрутилися - житла немає, зарплат копієчні - і поїхали. Ми не думали, що все так надовго затягнеться. Ну, пів року, ну скільки ще?

Деякі люди повернулися в окупацію. Не з політичних причин, а суто з побутових. Щоб ви розуміли, зарплата у директора музею - 8 тисяч. Ну, ще виплати ВПО. Я з дитиною. Що я у Львові можу на цю суму собі дозволити? Добре, що у мене друзі, знайомі є.

Кажуть, їдьте в село. А де у селі робота та можливості для музейних працівників?

- Добре, а серед тих, хто залишився в окупації, є такі, що пішли на співпрацю з окупантами?

- Є такі. Але, слава Богу, у нашому музейному середовищі їх не так багато. У нас є колаборант у Станиці Луганській, у Старобільську моя колишня заступниця очолила музей. І, здається, у Кремінній теж пішла співробітниця на співпрацю. Всі інші - Біловодщина, Новопсковщина та інші - ні. Рубіжне виїхали, Лисичанськ, Попасна - виїхали. Люди порозсипалися по громадах, по хабах, але виїхали.

Там, може, прибиральниці залишилися, але ми їх не рахуємо, говоримо про директорів та наукових співробітників. Йдеться про поодинокі випадки. І я дуже цим пишаюся.

- Ви цікавилися тим, що відбувається у музеях на окупованій території?

Так, намагаюся за можливістю слідкувати за життям наших музеїв в окупації. На місці музеїв у Рубіжному, Лисичанську, Попасній - розвалини, нічого не працює нормально. У Новоайдарі музей досі не працює.

Старобільський музей перетворився повністю на інструмент пропаганди. Просувають наративи, що українців ніколи не було, України не існувало, золотий період - коли Луганщина була в срср. Історія спотворюється повністю. Вкладаються гроші, робляться ремонти. Туди позліталися, як метелики, російські музеї з допомогою. І вітрини, і виставки, і культурні обміни, і конференції, і методичні рекомендації.

Ну, і звісно, - Станиця Луганська. Туди вклали багато грошей і зробили «музей казачества». Все зруйноване, доріг немає, дахи познесені, немає людей. І посеред цього - дуже показово - стоїть красунчик музей.

  

Окупаційний музей у Станиці Луганській

Знаєте, у нас за цей час ми скільки писали, просили, скільки роботи провели, але завжди не вистачало грошей на музей. На все було - а на музей не було грошей. Ми весь час чули, що це не на часі. А у русні на часі! Вони знають, що таке музеї, і знають їхню цінність для подальшого просування своєї ідеології. Вони у Станиці таку будівлю відбацали! Це просто сюр якийсь! Стоїть посеред руїн інструмент пропаганди, який транслює, що ми росіяни й завжди були росіянами.
Саме тому українські музейники хочуть, щоб росіян виключили зі складу ICOM (міжнародне об’єднання музеїв під егідою ЮНЕСКО). А вони починають: «Ну чому? Музеї та культура поза політикою».

Ми тиждень були у Празі на симпозіумі, де збиралися музейники зі всього світу. Я там виступала й кажу: «Правда поза політикою? Давайте, друзі, уявимо, що ми зараз з вами тут п’ємо вино, спілкуємося, розповідаємо, які класні у нас музеї, а завтра одна країна нападає на іншу. І ви свій колектив ховаєте у підвалах, на ваших руках гинуть діти. Ви навіть не уявляєте, як страшно, коли бомблять. А далі на цю розруху приїжджаю я, яка з вами пила вино, і заходжу до вашого музею, ходжу там, як хазяйка. Кажу, що це музей мій, і я хочу звідси експонати вивозити у свою країну. І буду вам розказувати про свою культуру, історію та інше. То як ви думаєте, росії місце тут, серед нас?». І показала їм у слайдах все, що зробили росіяни. І в залі настала тиша.

  

Виставка російського етнографічного музею в окупованому Старобільську

Якби російські музейники сказали, що вони проти, якби вони не їздили на окуповані території, не забирали наші експонати, може, залишилося б місце для дискусії. А так - ні. Тільки виключення.

- До речі, про вивезення експонатів. Щось таке вивезли цінне з наших музеїв окупанти?

- Ми знаємо про розграбування попаснянського, рубіжанського та лисичанського музеїв. Те, у чому ми впевнені, бо є фотографії та свідчення, що це відбулося.

Але, знову ж таки, не було інформації, що це цілеспрямовано вивозилося кудись у росію. Скоріш за все, це було мародерство. Серед військових рф і маргінальних елементів, які залишилися на окупованій території.

Я завжди кажу, що є три шляхи для музеїв під час сучасної російсько-української війни.

Перший - музеї руйнуються ракетами цілеспрямовано. Так, як було з меморіальним музеєм Сковороди на Харківщині або музеєм Степана Бандери на Львівщині. Для знищення нашої історії. Тому що саме у музеях зберігаються матеріали про існування України. Росіянам треба все це знищити: всі докази, всі архівні матеріали.

Другий - музеї розграбовують. Як було з художнім музеєм ім. Куїнджі у Маріуполі, з археологічними музеями.

Третій шлях - вони перетворюються на інструмент пропаганди. Це відбулося у наших станично-луганському, старобільському, білокуракинському, новопсковському музеях. Щоб у нас з Луганської області вивозилося щось цілеспрямовано в музеї росії - про такі випадки мені не відомо.

- У наших краєзнавчих музеях були експозиції, присвячені новітній історії: АТО, українським військовим. Яка доля цих експозицій, вам відомо?

- По-перше, вони їх розібрали. І тепер на ці експонати накладають нові сенси відповідно до їхньої пропагандистської реальності. Типу, от бачите, тут були айдарівці. Вони вбивали, ґвалтували й таке інше. Змусили музейників “зали бойової слави” зробити. І у цьому контексті все подається.

- Колишніх айдарівців тепер судять у росії. Ніяк не використовували музейні матеріали у слідстві, не чули про такі випадки?

- Ми свої матеріали знищили. Вже під час окупації я з музею винесла комп’ютери та всі матеріали у паперовому вигляді, які б стосувалися військових. Тому що так, всі музеї збирали спогади, прізвища, біографії. А це готові кримінальні справи.

Не знаю, чи встигли те саме зробити інші музеї або у якій мірі встигли. Але таке розпорядження я давала, попереджала, що таке буде.

Хочу сказати, що росіяни на нашу територію йшли вже підготовленими. Вони вже всіх знали, одразу пішли чітко по адресах, по родичах. З нуля точно не збирали інформацію, бо одразу почалися ці рейди.

- Повернемося до моменту евакуації. Музей переїхав у Львів. Чим там займалися?

- По-перше, хочу сказати, що музейна спільнота дуже консолідувалася, об’єдналася і рятувала один одного. Директорка музею «Територія Терору» Ольга Гончар організувала низову ініціативу «Музейний кризовий центр». Це така ініціатива, яка фінансово підтримувала музейників під час війни, гроші видавалися на базові речі: такі як їжа, вода, ліки, тому що зарплата не виплачувалася, або цих копійок просто не вистачало.

Музейний кризовий центр

Щодо роботи музею. Треба розуміти, що ми у 2014 році втратили будівлі, майно, колекції. У 2022 році ми знову втратили все. Залишились деякі матеріали на флешках - і більш нічого. При виїзді нас перевіряли на блокпостах, і більше вивезти не було можливості.

Я приїхала у Львів 6 квітня 2022 року. Почала з того, що вигадала новий механізм, як відродити музей. Ми відродили свою діяльність на базі наших друзів та партнерів - музею «Територія Терору». До нас це також ніхто раніше не робив.

Музей «Територія терору» мав свій план роботи та фінансування, ми - свій. Але разом використовували площі експозиційні. А також у нас було коло заходів та проєктів, де ми стикалися. Це наукові дослідження, екскурсії, виставки. Зокрема - на тему радянського терору у всіх його проявах. Разом ми збирали колекцію нашої Перемоги.

Куточок Луганщини у Львові

Ми брали участь, зокрема, й у міських заходах. Львівська міськрада всебічно нас підтримувала. Ми поринули у бурхливе культурне життя Львова, виступали на більшості майданчиків. Розповідали про історію Луганщини, займалися з дітьми, виступали у школах. Збирали усну історію. Брали участь у проєкті «Поранена культура». Займалися туризмом навіть: розповідали про наші краєвиди та туристичні магніти Луганщини.

Женевська виставка

У 2023 році ми вже працювали тісно зі Швейцарією. Розробили та презентували дві виставки, які через нелегку долю нашого музею розповідають і про історію Луганщини, і про події російсько-української війни. Одна пересувна виставка була відкрита у Фрібургзькому університеті. Інша - стаціонарна велика виставка з предметами, звуковим душем та проєкціями - в Женевському університеті. Також у 2023 році вийшов каталог до виставки у Женеві.

На виставці у Фрібургу

Почали збирати нову колекцію. У нас там 136 предметів уже. Є експонати російсько-української війни, які ми збираємо разом з нашими військовими - це трофеї нашої Перемоги.

Є колекція переселенська. Колекція луганців, скажімо так. Бо я не дуже люблю це клеймо «переселенці». Коли наше музейне коло друзів побачило, що ми у Львові, вони почали нам писати та питати як ми. Ми всім повідомили, що колекцію ми втратили. І от вони нам почали пересилати свої сімейні предмети, які вони евакуювали з собою. І так у нас вийшла дуже цікава колекція. Коли іде предмет - і до нього історія цієї родини. Чому вона вивезла цей предмет, як родина пережила повномасштабне вторгнення.

Це дуже знаково. Ніхто про таке ще не чув, щоб самі люди долучилися до відновлення свого музею. В Україні про нас казали, що ми сєпари, що ми якісь не такі, мало українці, а іноземці кажуть, що ми унікальні. Яка, кажуть, у ваших людей вроджена інтелігентність. Ми їх просто вражаємо!

Ми тепер змусимо вражати й всі регіони України. Бо у Львові ми зрозуміли, що про наш регіон ніхто нічого не знає. Ні хто ми такі, ні нашої регіональної історії. Думають, що у нас самі шахти. Переповідають легенди, що всі повмирали під час голодомору й край росіянами був заселений. Не розуміють, що ми є частиною слобожанської культури. Для них все це - відкриття. Що ми аграрний край, що ми край космічної науки, що ми край хіміків. Що Сосюра, Жадан - це наше. І що наші дисиденти-шістдесятники, старобільчани, вчили художницю Аллу Горську української мови.

Експонати російсько-української війни

До речі, ми зараз робимо виставку про наших видатних луганчан, і це теж дуже цікаво. Поки вона існує у мультимедійному вигляді, у вигляді презентацій. Але у планах хочемо зробити пересувну виставку й шукаємо гроші на її фінансування. Тому що, зрозуміло, що в області грошей нема.

- А чому ж все-таки ви вирішили ближче до Києва переїхати?

Сьогодні інтереси нашої інституції перемістилися у центр нашої країни. На Київщині є кілька наших хабів «Луганщина моя» і велика спільнота луганців ще з 2014 року. Тому ми приїхали ближче до своїх, щоб підтримати та надавати культурні послуги.

Вже у центрі Києва, у Політехнічному музеї, висить наша виставка «Луганщина космічна». Вже ми зареєструвалися у хабі Старобільської РДА. Підписали договори про надання культурних послуг.
У понеділок я була у Швейцарському посольстві. Написала проєкт. Чекаємо на відповідь. Плануємо робити виставки по нематеріальній культурній спадщині, круглі столи.

- Тобто, плани поки такі нестаціонарні речі робити?

- Хочемо й стаціонарні. Для цього треба, щоб очільник області звернувся до міськради, щоб виділили нам приміщення. Хоча б невелике. Щоб там був виставковий простір, невеликий кабінет для співробітників і кімната для зберігання експонатів та архіву. Такий собі острівець Луганщини, поки не деокупують нашу територію.

Ми зараз архів по крихтах збираємо, бо він розпорошений. У кого на телефонах збереглися фотографії, у кого наукові статті. Все, що попадається, ми беремо. Регіону немає, де наша історична та культурна спадщина? Вона має акумулюватися.

  

Каталог до виставки у Женеві

Але з іншого боку пересувні заходи це теж окей. Бо наш регіон єдиний, який повністю окупований, а такими заходами ми розповідаємо світу, який цінний пласт культури ми втратили.

От, наприклад, наша обласна адміністрація знаходиться у Дніпрі. У них є будівля. Там має ж бути якась виставка хороша у холі про нашу культурну спадщину? До них же приїжджають партнери, гості. Ми ж повинні пояснити людям, що ми такий скарб втратили у вигляді Луганщини? Та й не тільки з культурного погляду, а і з промислового. Наші зруйновані промислові міста: Попасна, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне. Хоча б у світлинах, у розповідях жителів їхня історія має берегтися.

- А хто ж зараз працює з вами, є кому взагалі робити виставки?

- Ми збереглися невеликою музейною командою після повномасштабного вторгнення. Є люди, щоб збирати архів Луганщини та займатися науковою й виставковою діяльністю. Є людина, яка разом зі мною пише проєкти. Щоб вистрілив один якийсь проєкт, треба написати 13-14 заявок. Куди тільки ти не пишеш!

  

Круглий стіл у Женеві

Просто, розумієте, музей - це ж не театр. Ми не співаємо, не танцюємо, щоб нашу діяльність весь час було видно. Багато роботи залишається, як кажуть, «за кулісами». Тому що за підготовкою лекції, заходу, розробкою нової виставки, науковою та архівною роботою, стоїть щоденна кропітка праця. Вона не публічна. Ми науковці.

Я вам скажу, що для музею який втратив все, але не втратив себе, ми й так надто шумні. Ви якщо нашу фейсбук-сторінку подивитеся, то побачите, що ми - скрізь, де можна.

- А наукова робота як побудована зараз? В експедицію вже не поїдеш - нікуди. Це що, суто робота з архівами?

- Та ні. Ми сьогодні займаємось збором усної історії, пишемо статті, працюючи з науковими інституціями, освітніми закладами. Ведемо методичну роботу з релокованими музеями Луганщини.

Збираємо та досліджуємо матеріали для виставки по нематеріальній культурній спадщині. Хочемо зробити гарний проєкт про космос. Не тільки по Луганщині, а загальноукраїнський.

Банерна виставка «Луганщина космічна»

Зараз дівчата займаються підготовкою матеріалів. Бо я дослідила експозиції українських музеїв і зробила висновок, що все, що зроблено для освоєння космосу, все зроблено українцями. Просто тоді був радянський союз, і росіяни приписали все собі, але там руських майже немає.
Сварка - у нас, ракети - у нас, «Імпульс» - у нас, космонавти - у нас. Всі наукові здобутки належать українцям. Але чого вони при розпаді срср це присвоїли собі? Так вони завжди роблять.

Але борщ ми вже відстояли, а тепер відстоїмо й космос. Я звернулась із пропозицією до музеїв в Україні, щоб у колаборації зробити пересувну виставку й представити її за кордоном.

- Є надія, що відбудеться деокупація. Може навіть і Луганська. Що тоді буде з музеєм? Думали про це?

- Мені дуже багато це питання ставлять за кордоном. Відповім так. У мене, як у керівника, завжди має бути план А, В, С і так далі. Так от. У нас був музей у Луганську, у Старобільську, тепер у Києві ми знаходимося. Після деокупації ми беремо всі експонати, все майно звідси, потім забираємо колекцію зі Старобільська і перебираємося у Луганськ.

Луганчани у Києві

Там триповерхова будівля. Я думаю, може щось вони зможуть частково вивезти. Але багато експонатів залишиться. Оте все барахло, що вони поробили вже під час окупації, ми будемо досліджувати й показувати: як робляться інструменти пропаганди. Ще весь світ приїде на це дивитися.

Знову ж таки, десять років окупації. Уявляєте, яке там покоління виросло? Там роботи непочатий край. І мають туди їхати люди не лише з нашого регіону працювати. У першу чергу - молодь. Тому що нам буде тяжко там працювати.

Ми сьогодні втратили більшість своїх фахівців з Луганської області. Деякі переїхали за кордон або працюють в інших містах. Давайте правді в очі дивитися, бо я не люблю ці казочки красиві: мало хто повернеться. Багато фахівців ми не утримали.

Є частина, звісно, яка 100% повернеться. І з ними ми маємо розробити план повернення з новою командою. Що я роблю для створення нової команди музейників, яка потенційно може поїхати відновлювати музейну справу на Луганщині? Я зараз дуже багато виступаю, читаю лекції, щоб поділитися своїм досвідом. І формую попередній список з молоді.

Якщо не буде довгий час деокупації, то інший план. У нас є колекція. І треба робити музей у Києві з нашою східною регіональною культурою. Ми втратили територію, але є люди, є носії знань, є матеріали, експонати.

Наші плани такі: поки війна, ми робимо стаціонарний музей у Києві. Робимо пересувні виставки, щоб заповнити своєю присутністю всі музеї, всю Україну. Популяризувати Луганщину, нашу культуру, нашу історію, нашу нематеріальну культурну спадщину. Розповідати, що ми втратили разом з територією.

Щоб переселенці позбулися відчуття меншовартості. Я всюди з гордістю кажу, що я з Луганщини. І повірте, ще всім захочеться бути хоч якось бути причетними до Луганщини!