Традиції та обряди: як святкували Великдень на Луганщині

Великдень в Україні святкують з давніх часів. Представники різних релігійних течій мають свої особливі обряди та традиції, але для усіх вірян це свято є світлим та шанованим. Достеменно не відомо, коли саме його почали святкувати в Україні. Також панує думка, що деякі релігійні елементи обрядів сплелися з язичницькими.

“Сєвєродонецьк онлайн” вирішив з’ясувати, яких традицій дотримувалися у цей день саме на Луганщині. Хоча й у цілому вони не зовсім відрізняються від загальноукраїнських, але є цікаві моменти святкування.

Про них нашій редакції розповів доктор історичних наук, завідувач кафедри історії та археології України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Олександр Набока.

Ранішні традиції святкування на Луганщині

Професор поділився, що існує книга харківського етнографа Петра Іванова 1907 року “Жизнь и поверия крестьян Купянского уезда Харьковской губернии”. У ній, зокрема, йдеться про традиції святкування Великодня на Луганщині.

“Тоді до Харківської губернії входила північна частина луганських земель. Ця книга надає нам змогу реконструювати, як виглядало святкування Великодня: чи ходили на цвинтар та в чому загалом полягала ця традиція. Петро Іванов нам показує трохи іншу модель святкування, яка на початку 20-го сторіччя була поширена в аграрних регіонах”, – каже історик.

За інформацією, на півночі Луганщини традиційно дотримувалися суворого посту, присвяченого стражданню Ісуса Христа. Тоді не можна було їсти “скоромне”.

Великдень завжди вважався “Світлим Воскресінням”. У суботу перед ним починали готувати традиційні паски, яйця покривали різними кольорами та смажили поросят з хріном у зубах. Це вважалося головними ласощами. Таких традицій дотримувалися у Сватовій Лучці, Преображенному та Гончарівці на Сватівщині.

Іванов, описуючи суботу перед Великоднем, у дужках помічав: “Слобода. Сватова Лучка”.

“А хто хоче бути знахарем, то саме як дочитається на всеношній до Хреста, то йди до перехрестя дорогою й три рази отречись од христа, так усе тобі буде, чого не захочеш. А щоб взнати, яка баба – відьма, так дивись, як вийдуть скорогами після того, як дочитають до Христа. Вони відьми. Замок, що церква заперта, цілують, то вони”, – цитує Набока слова Іванова.

Тобто йдеться про обряд визначення відьом, знахарів, який був поширений на початку 20-го сторіччя саме у Сватовій Лучці.

Коли починалася всеношна служба у ніч з суботи на неділю перед Великоднем, вважалося, що хто виходить до певної молитви про Христа, той – відьма або знахар.

Також у цей день відбувалися різні гадання, зокрема, який врожай буде. Якщо паска високо підійметься, то рік буде вдалим. Якщо ні, то людей чекатимуть незгоди.

Є схожий зі всією Україною обряд. Зранку усі йшли до церкви. Іванов записав це так: “Радостный день, когда почти поголовно все население хуторов и слобод спешит в праздничной одежде к своей приходской церкви. Задолго еще до первого удара колокола. Сотни возов с детьми окружают церковную ограду снаружи, а внутри – целая гирлянда из разнообразно убранных пасок, жареных поросят с хреном в зубах, окрайцев ржаного хлеба, кусков свиного сала, разного рода узелочков с пшеном, солью, маком. И все на березне рушников ярко выступают крашанки”.

Також там зазначається, що для освячення приносили лише червоні крашанки. Чому саме – не вказано.

Крім того, йдеться, що рушник, в який загортали паску, служить тільки для цієї мети, ні на що інше його не використовували. Виключенням є тільки ситуації, коли у родині є дитина, яка страждає “родимчиком”. Тоді при нападі припадку його покривали цим рушником.

Після служби у церкві люди поспішали додому, щоб розговітися. Далі вони сідали за стіл. Спочатку їли посвячену їжу: просвори, окрайок хліба, кусень сала, яйця-крашанки. Потім вже був повноцінний святковий обід. Шкаралупу освячених крашанок та кістки поросяти зберігали. Шкаралупки задіювали, коли у корови розпухне вим’я – тоді їх підпалювали, а димом обкурювали навколо нього. Також підкурювали хворих гусей та квочок.

Коли корова погано доїлася, то брали жару від цих шкаралупок та теж викурювали. Також було вірування, що у святкові дні не можна відлучати телят від корів, бо відьми у цей час можуть з’являтися, щоб подоїти корів.

“Когда телок при корове – ведьма не может подоить ее”, – йдеться у записах Іванова.

До того ж селяни залишали деяку кількість освяченої їжі для подальшого використовування у “лікувальних” цілях. Наприклад, давали коровам, які тільки-но отелилися, розмочений окрайок освяченого житнього хліба. Освяченим маком посипали курчат, каченят та іншу домашню птицю, які вилупилися. Це робилося для того, щоб їм ніхто не наврочив.

Було також повір’я, що померлі грішники у цей день звільняються з пекла та забираються у “дім Давида”.

Хто помирав у цей день – про них говорили “свята душа”, “сподобив Господь умерти на Великдень”, “удостоїв світлого раю Царства Небесного”.

Також у Великодні свята співали пісні, що прославляли Христа. Вони були напівросійські, напівукраїнські.

Проводи “Пасхи”

Проводами тоді називали “повиновение умерших, совершаемое в понедельник, а иногда во вторник”.

Люди через тиждень після Великодня йшли до могил померлих родичів. Іванов про це писав наступне: “Как и поминают покойников, то там выльют три чарки горилки в могилу, чтоб покойники там покуштували, и закопывают в могилу яйца, чтоб покойники разговелись”. При цьому він зазначав, що деякі люди не лили горілку на могилах, а тільки закопували яйця.

Коли закушували на кладовищах, казали: “Дай Боже Царства преславущим душам. Царство Небесне, вічний покій дай вам. Боже, легко лежати, у хреста очі видати. Нехай над вами земля пером”.

Це поминання на могилах здійснювалося тихо та благопристойно. Усі чекали священника, який мав прийти та здійснити відповідне таїнство. При цьому самогубців не поминали.

По поверненню з цвинтаря, за записами Іванова, увечері люди продовжували вживати алкогольні напої, доходило до співу пісень та навіть бійок.

Сучасні святкування, спаплюжені радянщиною

Олександр Набока зазначив, що у сучасній історії на Луганщині застілля на цвинтарі теж були “традицією”. Частина людей їздила на кладовища безпосередньо на Великдень, інша – на “Червону гірку”.

Він вважає, що вживання алкоголю на кладовищі стало результатом двох процесів. По-перше, це індустріалізація та урбанізація, те, що у міста “потягнулися” люди з різною культурою. Був сформований етнічний симбіоз з різних традицій, який потім ще розмився у радянські антирелігійні часи.

“Тоді також були й гуляння, й “об’їдання”, “христосування з покійниками”, коли ходили на цвинтар. Були певні обряди та гадання, пов’язані з покійниками. У принципі, тут, як у мексиканців, була “Пасха” або наступна неділя, як її у народі називають “Красна гірка”. Потім починався тиждень Святого Фоми. У цей період відбувалося щось, що нагадує оцей антураж, схожий на мексиканський День мертвих. Єдине, що не так він виражений”, – розповів професор.

Набока зазначив, що це був час, коли вважалося, що покійники приходять до живих, їх потрібно поминати: “В умовах атеїстичної політики радянського союзу це був другий фактор, який вичленив з Великодня усе, що пов’язано з релігійними канонами, та залишив якісь забобони, які були притаманні кожному християнському святу на Русі”.

Ну, і друге: все звелося фактично до пиятики й нічого не роблення. Олександр привів такий факт: Джон Хьюз (комерсант, який заснував Донецьк) завжди казав про проблеми, пов’язані з релігійними святами на кшталт “Паски”. Він готувався до того, що довгий час (близько двох тижнів) не може зібрати робітників, шахтарів, тому що у всіх “свята” й віра їм забороняла працювати. Він навіть заносив батюшці якісь пожертвування, щоб той благословляв шахтарів на роботу.

“Тобто загалом це спотворене фактично урбанізацією та радянською ідеологією свято Великодня”, – каже Набока.