Місто Сєверодонецьк відзначає своє 75-річчя. Весною 1934 року на розі сьогоднішніх вулиць Леніна і Заводської були збудовані перші бараки робітничого селища Лисхімбуд. Ця подія, місце і час розпочали відлік історії Сєверодонецька. Відносно цього було прийнято рішення виконкому Сєверодонецької міської ради народних депутатів від 18 лютого 1991 року: “Дату закінчення будівництва перших бараків на розі вулиць Леніна і Заводської робітничого селища Лисхімбуд 29 квітня 1934 року вважати днем заснування м. Сєверодонецька”. Тоді ж було прийнято рішення відзначати День міста в останю неділю травня кожного року. Тож про яку давню історію можна вести мову?
А згадаємо Указ Президії Верховної Ради УРСР від 26 жовтня 1938 року, який докорінно змінив статус молодого селища, утворивши Лисхімбудівську селищну раду та включивши до її складу хутори Павлоградський, Бакаї, Ново-Сиротине, селище Лісна Дача та лісові сторожки Агафонова і Горобцьова. Значить, Лисхімбуд поглинув поселення, які існували ще до утворення самого селища. А селище, у свою чергу, теж входило до складу міста Лисичанська, яке має власну трьохсотлітню історію, і в якій не одну сторінку відведено Сєверодонецьку. Щоб у цьому переконатися, варто заглянути в книгу М. Лопатіна “У колыбели Донбасса”.
Сьогодні Сєверодонецькій міській раді адміністративно підпорядковуються селища міського типу Борівське, Воронове, Метьолкіне, Сиротине, села Боброве, Воєводівка, Осколонівка та селища Лісна Дача, Павлоград і Синецький. А кожне з цих поселень має власну цікаву, а іноді і некоротку, як для нашого регіону, історію.
Сєверодонецький регіон, до якого входять місто і його селища, має і свою давню історію, яка існувала задовго до появи власне міста Сєверодонецька, або точніше, до дати його народження – 1934 року. Регіон має кілька історичних особливостей, на які не звернули уваги професійні історики.
По-перше, він лежить на одному з трьох основних шляхів, якими татари ходили з Криму на Москву – на Кальміуській сакмі, та ще й чи не найважливішій його ділянці – на Борівському перевозі через Сіверський Донець. Саме по Дінцю проходив кордон між Кримською і Ногайською сторонами.
А по-друге, цей регіон є центром, серцевиною іншого дуже цікавого регіону, який можна назвати Придінцевим Порубіжжям. Він охоплює відрізок Сіверського Дінця з його притоками між гирлами річок Бахмут і Лугань, і цікавий тим, що сотні, якщо не тисячі років через нього проходили кордони, рубежі, які роз’єднували і об’єднували народи, культури, релігії. Тут сходились інтереси Великої Орди і Кримського ханства. У XV-XVI століттях тут був найсхідніший рубіж Великого князівства Литовського на досить умовному кордоні з Кримським ханством. У різні часи Придінцеве Порубіжжя було кордоном донських, запорозьких і слобідських козаків, кордоном між Слов’яносербією і Слобожанщиною, Слобожанщиною і Донбасом. І завжди цей край був окраїною чиєїсь держави або якоїсь адміністративно-територіальної одиниці – Азовської, Новоросійської, Слобідсько-Української чи Воронезької губерній. Недаремно ж і назва села Рубіжна, яке пізніше розчинилося в Лисичанську, походить від Рубіжної балки, що знаходилася на рубежі (кордоні), яким був Сіверський Донець.
Придінцеве Порубіжжя варте уваги професійних істориків. Однак усі вони знаходяться далеко звідси – у Криму, Ростові, Харкові, Запоріжжі і Дніпропетровську та, зрештою, у Москві і Києві. Там архіви і спеціалісти, там центри вивчення територій та утворень, які своїми рубежами зійшлися саме в Придінцевому Порубіжжі, серцевиною якого можна вважати сьогоднішній Сєверодонецьк.
Цікаво було б здійснити мандрівку в часі, поринути вглиб віків і промандрувати територією сьогоднішнього Великого Сєверодонецька, куди входить місто зі своїми селами і селищами. А вам не хотілося б подивитися на полювання людей, які жили між Сєверодонецьком і Борівським 15 тисяч років тому, на зубрів і кабанів з допомогою камінних знарядь? Або на процес виготовлення глиняного посуду на березі озера Зановського? Чи на те, як у ХІІ ст. половці в Лисичанському кар’єрі ламали камінь для виготовлення “баб”, яких помилково називають “скіфськими”. Цікаво, чи такого самого жаху зазнали б ми, як і очевидці, яким доводилося дивитися з лисичанських пагорбів на територію сучасного “Азоту” у ХV століттi, коли бачили, як “8000 вершникiв складають більше 20 000 коней, які встилають степ густіше, ніж дерева в лісі. Здалеку здається, ніби якась хмара піднімається на горизонті, наближаючись росте і наводить жах на найвідважніших”. Ми б не відмовилися і від подорожі краєм з австрійським дипломатом Герберштейном на початку ХVІ ст., або з академіком Гольденштедтом під кінець ХVІІІ ст.
А що, помандруємо? Приєднуйся, читачу, до нас, і разом рушимо в подорож Придінцевим Порубіжжям. Але ми не будемо відриватися від карти, бо ризикуємо заблукати на рубежі простору і часу. Тож мандруватимемо лише за відомими нам картами.