До найдавніших достовірних карт, за якими можна було б надійно подорожувати, відносяться “старий” та “новий кресленники” – перші карти Московії, які через пожежі та невблаганний час не дійшли до нас. Та на їх основі у 1627 році в Розрядному приказі по “государєву указу” було складено “Книгу Большому Чертежу”. Це перший географічний і частково етнографічний опис всієї Московської держави та ряду сусідніх країн. Задумана була книга як посібник для "государевой службы посылок". Тому опис вівся в основному по дорогам (сакмам) того часу.
Карта по «Книге Большому Чертежу»
Книга дійшла до нас у вигляді списків – переписаних від руки копій, іноді з вписаними доповненнями або навпаки, з них виключали розділи, які не цікавили власника списку.
У книзі наведено детальні описи трьох основних доріг, які зв’язували Москву з Кримом: Муравська, Ізюмська і нова Кальміуська дорога, якою переважно користувалися ногайські татари. По-татарськи дорога – сакма, тож часто у документах зустрічається і вираз – Кальміуська сакма.
Зупинимося на найбільш цікавих для нас фрагментах. Ось опис Кальміуської дороги із розділу “Роспись Изюмские дороги”:
«А по правой стороне Колмиюскои дороги верховье реки Волуйки.
А проехав верховье реки Волуики, речка Полатова да речка Полатовка, и Полатовка пала в Полатову, а Полатова пала в Волуику, выше города Волуики версты с 4.
А от Полатовы и от Полатовки, по правой стороне Кальмиюскои дороги, речка Ураева да речка Уразова.
А от Ураевои и от Уразовои к верховью речки Красной да к речке Боровой.
А речка Красная и Боровая по правой стороне Кольмиюскои дороги и пали обе в Донец; Красная ниже Царева города верст с пол - 60, а Боровая ниже Красные верст з 10.
А ехати к Донцу Северскому вниз по Боровой; а Донец перевестися ниже Боровой, версты з 2.
А перевесчися Донец на Крымскую сторону ехати на Белой Колодезь (ныне острог тут).
(3 человека каменных) А от Белого Колодезя к верх речке Крымке; а от речки от Крымки к верх речке Миюсу.»
Жирним ми виділили місця, які варті уваги і вимагають пояснення.
Царев город – це на той час було найпівденніше місто Московської держави, яке по прямій висувалося на 170 кілометрів від Бєлгорода в степ. У документах воно зустрічається ще під назвами Царев-Борисов або Цареборисов. У 1919 році це селище перейменували в Червоний Оскіл. Розташоване воно на Харківщині при впадінні Оскола в Сіверський Донець.
Цікава історія його виникнення, про яку написав історик В. Загоровський (1). На початку 1598 року в Росії відбулася зміна монарха, після смерті бездітного царя Федора Івановича Земський собор обрав царем Бориса Федоровича Годунова. Ця подія співпала зі спробою кримського хана Кази-Гірея організувати чергову навалу на Москву. У перших числах квітня полонений татарин, якого захватили донецькі атамани Семен Новгородцев і Сава Мозолевський у степу біля річки Лугані, розповів, що до Кази-Гірея надійшла допомога в сім тисяч турецьких яничар.
Попереджений цар Борис вирішив особисто очолити війська і йти “против недруга своего крымского царя Кази-Гирея на прямое дело». Почалася підготовка, про яку стало відомо у Криму. Зрозумівши, що несподівано напасти не вдасться, звідти вислали для перемовин татарських посланників разом з російськими гінцями, що знаходилися в Криму. Годунов вирішив скористатися нагодою і продемонструвати кримським дипломатам московську військову силу, для чого у Серпухові було зібрано усі полки. Наказано було стрільцям і козакам при підході посольства “ис пищалей стрелять в засеках вверх, чтобы тех воевод и всяких людей всех в засеках крымские посланники видели”. А під час прийому дипломатів бояри по царському указу були “в золотых одеждах”.
Кази-Гірей зрозумів, що не має реальних шансів на успіх i пішов на поступки царю.
Політичний успіх 1598 року надихнув нового царя на просування у південному напрямку. 30 червня 1599 року вийшов указ про заснування “города Борисова на Донце”, а на початку серпня – про заснування Валуйок. Будівництво цих міст було доручено воєводам Б. Бєльському і С. Алфьорову та чітко організовано. Царев-Борисов і Валуйки були “поставлены тое же осени”. До будівництва воєводи залучили донецьких і оскольських козаків (2).
Зі змістом досить детального указу можна ознайомитися у праці відомого історика Д. І Багалія “Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства” (Харків, 1889, с. 10). По завершенні будівництва Богдан Бєльський мав зізвати всіх вільних атаманів і козаків із Сіверського Дінця, Оскола та інших донецьких рік та оголосити їм, що цар Борис пожалував їх тими ріками і річками, “велел отдать им, донецким и оскольским атаманам и козакам безданно и безоборошно, чтобы жили по своим юртам и угодьями всякими владели, а государю бы служили”. Цар віддавав козакам те, чим і сам не володів. За це вони повинні були відбувати службу на користь “государя”. Воєводам наказано було скласти “роспись”, в яких місцях на Дінці й на Осколі юрти і хто в якому юрті отаман, тобто здійснити перепис. Внесеним до списку цар обіцяв “денежное и хлебное жалование”. Метою заснування цих міст було також вигнання з берегів Сіверського Донця й Осколу черкас, які прийшли з Польсько-Литовської держави. Черкас слід було “искать и государевым делом над ними промышлять, чтобы черкас с Донца и Оскола и со всех речек згонить”.
Як бачимо, на згадуваних в цій історії ріках Дінці, Осколі, Лугані жило вже чимало козацтва, якщо за осінь змогли побудувати Царев-Борисов і Валуйки.
Богдан Бєльський, якому було доручено керувати будівництвом Царев-Борисова, був не простим воєводою, а одним з головних діючих персонажів часів “смути”. Бєльський доводився племінником Малюті Скуратову – головному кату при Івані Грозному, був таємним радником Івана Грозного, виконавцем таємних доручень царя, і помер цар, граючи в шахи з Бєльським. За його сприяння на царство був поставлений Борис Годунов, який віддячив Бєльського посадою окольничого. Але близькість його до Годунова у народі викликала відверте незадоволення, бо Бєльський мав репутацію авантюриста. Тож цар і придумав, як позбавитись небезпечного друга, пославши його в Дике поле на Сіверський Донець.
Старобільські краєзнавці (3) вважають, що Бєльський не лише перекрив Ізюмський шлях, побудувавши Царев-Борисов, але без волі государя вирішив перекрити і Кальміуську сакму, що проходила правим берегом Айдара, тож заклав сторожовий городок у двох верстах нижче впадіння в Айдар річки Білої, давши йому своє ім’я - Бєльськ. Бєльському приписують вираз: “Борис – цар у Москві, а я в Царев-Борисові”. Пішли чутки, ніби Бєльський хоче стати незалежним правителем “Польських земель” (Дике поле ще інакше називали Полем, а територію - Польською землею). Наклеп було прийнято за правду і воєводу відкликають у Москву, де йому грозила смертна кара. Та цар лише наказав придворному лікареві привселюдно вищипати пінцетом розкішну бороду Бєльського, а потім знову вислав його подалі від Москви.
Однак повернемось до опису Кальміуської дороги.
Вказівка на те, що “Донец перевестися ниже Боровой, версты з 2” є дуже важливою. Вона вказує, що одна з головних доріг з Москви у Крим пролягала по території, на якій сьогодні розташовано Сєверодонецьк, бо “версты з 2” від Борової понад Дінцем – це десь поблизу Синецького. Тепер стає зрозумілим, чому балка на правому, Лисичанському березі називається Рубіжною. Тут проходив рубіж між “Кримською” і “Ногайською” сторонами, по балці піднімалися на крутий берег і спускалися до Дінця. До речі, ця дорога проходить тут і сьогодні. Це дорога, яка з’єднує Сєверодонецьк і Лисичанськ Пролетарським мостом, поруч з яким і лежить ця знаменита Рубіжна балка, біля верхів’я якої височить терикон уже не діючої шахти імені Титова.
Прокоментуємо фразу “ехати на Белой Колодезь (ныне острог тут)”. Слова в дужках зустрічаються в окремих списках, а не в основному тексті. У даному випадку словами “ныне острог тут” доповнено текст Черкаської редакції. Список “Книги Большому Чертежу” черкеського князя Григорія Черкаського написано, як датують учені, у 1672 році. Отже, у 1672 році поблизу Білого колодязя існував острог. Це перша згадка про постійне поселення у нашому краї.
Де ж знаходився цей острог? Що це за Білий колядязь? Далі в Книзі буде дано опис річок, які впадають в Донець з Кримської (південної) сторони, і там написано “А ниже Белого колодезя другои Белои колодезь верст с 10, а над ним Савин (курган)”. На картах пізніших часів з лисичанського боку Дінця позначаються Верхній Білий колодязь і Нижній Білий колодязь. Пізніше ці назви трансформувалися в назви річечок Верхня Біла і Нижня Біла, які протікають через селища Верхнє і Нижнє. А до чого тут колодязі?
Слово колодязь пришло в російську мову з угро-фінських мов і означає “джерело”. У ті давні часи колодязі ще не копали, а користувалися природними джерелами. Отож яруги або буєраки, на дні яких були джерела, називали колодязями. Буєраки з водою, що текла в Донець з високих пагорбів сучасного Лисичанська, отримали назву Білих, бо ці пагорби з порід білого кольору. І недаремно селище, яке розташоване між Верхнім і Нижнім, має назву Біла гора.
Можна зробити висновок, що в 1627 році, коли писалася книга, острога ще не було, він появився в період до 1672 року. У цей час виник і Боровський городок. Може, згадуваний острог і є Боровський городок? А можливо, цей острог був все-таки на правому високому березі і скоро був зруйнований татарами, бо вони ревно слідкували, щоб на їхньому боці не з’являлися поселення. Цілком ймовірно, що острог збудували на крутому березі в районі сучасного Лисичанського содового заводу. Довго він там не простояв. А втім, як і Царев-Борисов. Події іноземної інтервенції та громадянської війни в часи Смути на початку ХVІІ ст. розладнали налагоджену систему прикордонної служби на півдні Московської держави і ослабили її. Це дозволило кримській орді в 1607 р. зруйнувати Царев-Борисов і послабити вплив Москви у цьому регіоні.
Але згадуваний острог при впадінні Верхнього Білого колодязя у Донець співпадає у часі з появою в цьому місці, але на лівому березі, Борівського. Може, жителі зруйнованого острога і заклали Боровський городок?
Тут згадувався Савин курган над Білим колодязем. А чи не могила це того отамана Сави Мозолевського, який біля річки Лугань упіймав такого важливого “язика” з інформацією про плани Кази-Гірея?
Про “3 человека каменных” запис було зроблено додатково в одному зі списків. Згадки про фігури з каменю „демни”, або на зразок “человек каменный” чи “две девки каменные” часто зустрічаються у тексті „Книга Большому Чертежу”. Фігури, встановлені на курганах або просто в степу, виконували роль дороговказів для орієнтирів бродів. На Лисичанських пагорбах колись було багато таких фігур. Їх ставили половці на місцях своїх святилищ. А в одному з кар’єрів поблизу Лисичанська половці розробляли камінь і робили свої “баби”. “Лисичанських баб” можна було зустріти в радіусі 50 кілометрів. Але у ХVІІІ столітті цими камінними фігурами почали перекривати річки при будівництві млинів, використувувати їх як будівельний камінь. І сьогодні вони збереглися лише в музеях.
Цікаво, а чи мали лисичанські пагорби якусь назву? В 60-х роках ХХ століття автор книги “У колыбели Донбасса” Микита Лопатін запевняв, що Лисича Балка знаходиться на Оленячих горах, називаючи так весь Донецький кряж. У 90-х роках авторитетний краєзнавець Володимир Подов, посилаючись на І. Бєляєва і матеріали Булавинського повстання, зробив висновок, що Лисичанськ стоїть на Соколиних горах.
Соколині гори згадуються в розділі “Роспись реке Донцу, и рекам и колодезям, которые реки и колодези в реку в Донец с Крымской и с Ногайской стороны пали; и на Донце татарские перевозы и перелазы, в которые приходят татары в Русь”.
Процитуємо фрагменти з опису Ногайської сторони.
“А с Нагаискои стороны вниз по Донцу, от усть реки Оскола :от Царева города, пал в Донец колодезь Святои, а Нетригус он же, верст с 15 выше Малого перевозу.
А ниже Малого перевозу, на Донце, Большой перевоз, ниже усть реки Тору, от Малого перевозу верст с 10. |
А ниже Болшого перевозу, верст з 12, пала в Донец речка Черной Жеребец.
А ниже Черного Жеребца пала в Донец река Красная, от Черного Жеребца до Красной верст с 15.
А ниже Красной речки пала в Донец речка Боровая, а меж Красной и Боровой верст с 10.
А ниже Боровой с Нагаискои стороны колодозь Ольховой, от Боровой верст з 20.
А ниже Ольхового колодезя с Нагаискои стороны пала в Донец река Аидар, от Ольхового колодезя до Аидара верст с 30.
Зробимо пропуск у тексті з описом деяких рік, колодязів і гір. I далі:
“А против Колитвы, с Крымской стороны, на Донце, Гребенные горы.
А ниже Колитвы, на Донце, Сокольи горы, с Нагаискои стороны.
А от Колитвы до Сокольих гор верст с 15.
А у Сокольих гор з Белагорода станичники кладут доездные памяти.
А ниже Сокольих гор пала в Донец, с Нагаискои стороны, речка Быстрая, от Сокольих гор версты с 4.
А от Быстрыя до Роздоров, где Донец пал в Большой Дон, верст с 40”.
Як бачимо, Соколині гори, до яких доїздили сторожові станичники з Бєлгорода, знаходяться на лівому березі Дінця (“с Ногайской стороны”) і на території сучасної Ростовської області, кілометрів за 50 від впадіння Дінця в Дон. Тож лисичанські пагорби не мають відношення до Соколиних гір.
“Книга Большому Чертежу” свідчить, що в першій половині ХVІІ ст. Придінцеве Порубіжжя не було безлюдним Полем. Воно лишалося підконтрольною кочовим народам територією. Але тут уже почалися процеси народної колонізації з боку “черкас”, “литвинів” і підмосковських та рязанських біглих козаків. Відбулися і перші спроби офіційної колонізації з боку Московської держави. Однак, через деякий час і Царев-Борисов, і “острог” біля Верхнього Білого колодязя були зруйновані татарами.
Посилання
1. Загоровский В. П. История вхождения Центрального Черноземья в состав Российского государства в ХVІ веке. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1991. – 272 с.
2. Див.: Багалей Д. И. Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ. Харьков, 1890. с.1-3.
3. Див.: Мирошниченко И. Е. Люди твои, Старобельщина. – Луганск: ООО «ЛОТ», 2003. с.19.