Найдавнішим із поселень, підпорядкованих Сєверодонецькій міській раді, вважається селище Борівське. Чи підтверджують це старі карти?
Майже до XVIII століття карти із зображенням території сьогоднішньої України не сягали Дону і Дінця, які вважалися нічийними територіями та контролювалися козацтвом.
Російська картографічна школа теж почала складатися у кінці XVII ст., коли цар Петро I почав примірятися до азовського походу проти Осьманської імперії (1695-96 рр). Для гравірування карт були запрошені зарубіжні спеціалісти. У 1699 р. Я. Тессінгом в Амстердамі російською та латинською мовами була надрукована карта, яку уклав капітан артилерії (пізніше генерал-фельдмаршал) Якобс Брюс, повна назва якої – “Найпереможнішому та найзнаменитішому імператору, найяснішому і наймогутнішому князеві Петру Олексійовичу однієї з двох Росій повному володареві на хвалу і безсмертну славу, найяснішої його царської величності честі, отже як досвід вдячного серця цю таблицю, яка містить частину більшої і меншої Росії, Польщі, Татарії, Понту Евксинського і Анатолії, підносить, призначає і присвячує найпокірніший Йоганес Тессінг Амстердамець”. Карта охоплює територію від Смоленська й Москви на півночі до Турецького узбережжя Чорного моря. З українських земель детальніше показано лівобережну частину і, що нас найбільше цікавить, уперше детально відображено басейн Сіверського Дінця. Населені пункти повніше зображені вздовж річок.
Пізніше видатний німецький картограф Йоганн Гоманн включав цю карту до своїх відомих атласів, змінивши картуш карти і вилучивши з нього портрет Петра I.
От за цією картою цілком можна мандрувати Доном і Дінцем. Ця територія і позначена як “Територія козаків донецьких”. Дон був уже добре заселений козачими городками. Ми нарахували їх 48. А от по Дінцю лише 10: Нова соль на річці Жеребець, Краснянський, Борівський, Трьохізбенський, Айдар, Теплинський, Лугань, Мітякін, Гундоров і Кам’яний.
За межами території донських козаків позначено Маяцький, Соляний і Тор та Соляні озера, куди сходилися “охочие люди” варити сіль. Тут є певні помилки. Так, Маяцький, зараз Маяки, показано на лівому березі Дінця, але він завжди був на правому.
А Соляний – це друга назва Тора, містечка, побудованого біля Торських соляних озер. Тому-то Тор і називали певний час Соляним. Так що на місці, позначеному Соляним, мало бути інше містечко. В описі академіка Йогана Гільденштедта, який подорожував цими місцями у 1774 році, читаємо: “…В 10 верстах от Маяков вниз по Донцу, на правом берегу, лежит городок Райгородок. Он немного больше Маяков. Построен же и укреплен, как Маяки. Населен он малороссиянами, принадлежащими к Слободской губернии…». Отже Райгородок на карті помилково назвали Соляним.
А от Бахмут, нинішній Артемівськ, на карті відсутній. Дивно, здавалося б, адже в офіційному “Списку історичних населених місць України” зазначено дату заснування Артемівська – 1571 рік. Старшим у Донбасі є тільки Святогірськ (1538-39 рр). Як могли укладачі карти пропустити таке давнє поселення? Не могли. Просто його тоді ще не існувало. Документально доведено, що острог на р. Бахмут було збудовано слобідськими козаками з дозволу московського уряду в 1703 р., а перший його опис складено в 1704 р. Дата 1571 рік пішла від згадки про Бахмутовську сторожу. Але ж сторожа – це тимчасовий спостережний пост, а ніяк не острог з постійно проживаючим населенням, і тим більше не городок. Та все ж нас більше цікавить середина відрізка Дінця від Бахмута до Лугані, район річки Борової. Річка Борова відсутня – замала для такої карти. Але між Краснянським і Трьохізбенським є городок ... Воровской. Так. Не Боровской, а по латині (карта ж підписана латинською мовою) Worofskoi.
Карта 1699 року
Не раз доводилось чути розмови, що колись Борівське називалося Ворівське. Це сприймалося як жарт, який наче підкреслює особливості ментальності жителів Борівського. Або пояснювалося тим, що борівчани у 1707 році підтримали повстання К. Булавіна, за що їх городок після поразки було спалено, а жителів, які не встигли розбігтися, повішено. Тих, хто йшов проти царя і закону (царських указів), називали ворами. Уцілілі повстанці-вори поселилися на місці сьогоднішнього Борівського, отже і їх поселення могли називати Ворівське. Таким цілком вірогідним могло бути пояснення розмовам про назву Ворівське.
Але ось маємо випадок, коли на старій карті чорним по білому написана саме ця назва. Це вже не розмови. І карта ця складена до Булавинського повстання. Тож і пояснення треба шукати інше.
Спробуємо установити дату утворення Борівського. Може, це допоможе зрозуміти, чому саме Воровським назвали це одне з перших поселень на Дінці.
Звернемось до історії Борівського, викладеної в книгах “Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область”, яка побачила світ у 1968 р. та “Боровское. Очерки истории” (2000 р). Бачення історії Борівського і там, і там однакове та починається з того, що “для надійного захисту кордонів Росії близько 1640 року донські козаки спорудили сторожове містечко... У XVIII столітті на землi Борiвського переселилось багато козаків і селян з правобережжя Дніпра, а також втікачів з Острогозького слобідського полку”. Виникають питання: з яких джерел взяли автори дату – 1640 р. та куди поділися українці Правобережжя та Острогозького полку? Адже борівчани за більш ніж трьохсотлітню історію не те, що не розчинилися серед слобідських українців, а зберегли російську мову, та ще й специфічну російську вимову, більш характерну жителям Рязанщини, аніж нащадкам колишніх донських козаків Ростовської області.
Єдине джерело, де зустрічається дата виникнення Борівського як 1640 рік, це “Историко-статистическое описание Харьковской епархии” Филарета (Д. Г. Гумілевського). Читаємо: “Боровская – прежде расположена была на самом берегу Донца, в 2 верстах от того места, где она нынче находится. Мы уже видели, что по Чугуевской переписке Боровской городок встречается в 1691 году. Поелику же по указу 1704 года видим не только Боровской городок Донцев, но и Ново-Боровскую станицу Донцев, то есть станицу, выселившуюся из Боровского городка, то это дает видеть, что Боровской городок Донцев основан далеко прежде 1690 года, и, вероятно, в одно и то же время, как основался городок Айдар, то есть около 1642 года… И так как около 1640 г. донцы особенно сблизились с Московским царем, как видно по делу о взятии Азова, то без сомнения не долго спустя после того они поставили сторожевой городок для наблюдения за крымцами, при переправах их через Донец близ устья р. Боровой. В последствии, около 1700 г., на землях городка Боровского стали поселяться черкассы Острогожского полка».
Видно, що погляди Філарета, які базувалися на припущенні (“вероятно”), були покладені в основу історії Борівського авторами-краєзнавцями. Філарет (Гумілевський) – серйозний дослідник і знавець історії Слобідського краю. Але ж він писав свою працю в середині XIX століття, і багато документів йому були невідомі, тому то у своїх припущеннях щодо історії Борівського допустився помилок. Він виходив з того, що містечко виникло задовго до 1691 р. (перша згадка в документі), бо вже в 1704 р. існував Ново-Борівський юрт, а також з відомої історії “Азовського сидіння”, коли донці із запорозьцями у 1637 році взяли Азов і утримували його майже п’ять років. Після здачі міста-фортеці донці вимушені були переселятися уверх по Дону і переходити на Дінець.
Але ж до 1642 року заселення Дінця у Придінцевому Порубіжжя ще не могло відбутися. Заселення цієї території велося поступово із заходу і сходу. На захід від Борівського виникли у 1663 р. Маяцький городок, у 1676 р. – Соляне (Тор і Слов’янськ), у 1685 р. – Козача Пристань (Райгородок), у 1703 р. – Бахмут (Артемівськ). У другій половині XVII ст. активізувалася і колонізація краю донськими козаками, які просувалися зі сходу, від Дону. Згідно з документами (1636 р.), першим “владелым” пунктом донського козацтва на Дінці став Гундоровський юрт.
Але тоді він ще був не заселений. Адже козаки у ті часи жили у важкодоступній для татар місцевості, а господарство вели в юртах – територіях, які належали громаді. Там вони займалися мисливством, рибальством, бортництвом, заготовляли сіно або розводили коней.
Про Трьохізбенський юрт згадується у документі за 1647 рік. Донський козак Юрей Степанов розповідав у Посольському приказі, що козаки його станиці знайшли татарську сакму, що знаходилася “выше Айдару, а ниже Боровой в казачьем юрту у Трёх-изб”. За легендою, на місці заснування юрта, а затим і майбутнього селища, козаки знайшли три “избы”, залишені мешканцями під час весняної повені. До речі, на нашій карті 1699 року Трьохізбенка теж записана латиною “Tregisb” – російською Трёхизб.
Про час заснування городків у цій месцевості можна судити з документу 1707 року, який був невідомий Філарету. У 1703 р. на Дон і Сіверський Донець, щоб переписати городки і вислати звідти тих, хто втік від своїх хазяїв, були послані стольники Михайло Пушкін і Максим Кологривов, які у 1704 р. подали в Посольський приказ звіт. У 1707 р. на основі їх даних складено документ Посольського приказу про пошук біглих. У ньому сказано: “Построены … Луган (тепер Станиця Луганська) – тому 30 лет, в нем 149 человек; Староайдарский – тому 30 лет, в нем 77 человек; Теплинский – тому 30 лет, в нем 67 человек; Трехизбенский – тому 28 лет, в нем 61 человек; Боровской – тому 30 лет, в нем 120 человек; Краснянский – тому 20 лет, в нем 115 человек; Сухоревский – тому 28 лет, в нем 88 человек; Ново-Краснянский Юрт – тому 2 года, в нем 28 человек; Ново-Айдарский – тому 20 лет, в нем 70 человек; Беленской – тому 8-й год, в нем 41 человек; Обливи что на р. Деркул – тому 8 лет, в нем 35 человек; Закотинский – тому 8-й год, в нем 58 человек». (1)
Документ датовано 1707 роком. Звiдси i можна вести вiдлiк часу заснування поселень. Але луганські історики аргументовано доводять, що до вказаних у документі термінів треба додати 4 роки, які минули від моменту написання звіту стольниками у 1703 р. до 1707 р. Маємо: Луганський, Теплинський, Староайдарський і Борівський городки засновані у 1673 році, решта – пізніше.
Отже, активне заселення Придінцевого Порубіжжя почалося після 1673 року. Хто ж були ті люди, які наважилися першими поселитися поблизу татарських сакм у небезпечному Порубіжжі? І що примусило їх це зробити?
Підказку знаходимо у праці того ж таки Філарета. В статті про перше поселення краю – Цареборисов, розповідаючи про труднощі життя тут, він пише: “В Цареборисове были в прежнее время раскольники, как это видно по делу 1737 года. Это и естественно: в Цареборисове укрывались разные бродяги, убегшие от суда и помещиков из России (за тогочасною термінологією “воры” – Авт.). В 1722 году оказалось таких бродяг 102 человека, и управитель Цареборисова обязан был подпиской выслать их всех из Цареборисова. Но в 1725 году открылось, что они опять возвратились в Цареборисов и поселились тут, как хозяева”.
Цікава згадка про розкольників у статті про Ямполь, який знаходиться між Цареборисовим і Боровським: “С русскими драгунами, которые составлялись для отдалённого от Москвы края из разного сброда людей, в Ямполе поселился было раскол”. Як бачимо, війська для служби в далекому від Москви краї формували “из разного сброда людей”.
І таких згадок про розкольників у Філарета знаходимо багато, навіть не дивлячись на цензуру.
У статті “Новая Айдар”: “В округе с давнего времени жили раскольники, с которыми боролись местные священники».
“Язвою Краснянска был раскол, открывшийся с половины прошлого столетия, с поселением здесь некоторых бродяг”.
То хто ж такі розкольники, яких ще називали старообрядцями?
У середині 1650-х православний патріарх Никон провів церковну реформу. Значна частина духівництва і рядової пастви її не сприйняли. Боротьба закінчилася перемогою прибічників реформи: на соборі 1666-67 рр. прихильникам старого обряду оголосили анафему, проти них почалися жорстокі репресії, які сягнули піку після видання 1675 року 12 “кривавих” статей цариці Софії Олексіївни. Вона веліла повсюдно розшукувати розкольників, “казнить их смертью, жечь в срубах”. Так ревнителі “старої віри”, втікаючи від переслідувань царських “реформаторів”, опинилися на Дінці.
Є свідчення піддячого Петра Ахметова на допиті в Посольському приказі, де він повідомляв, що “в Донецком Боровском городке извещал ему, Петру, черный поп Памва, который живет близко того Боровского, что де на речке Жеребце, от Маяков в 20 верстах пришлый поп Феодосий со учениками своими в службе своей… за великих государей и за своего патриарха Бога не молят…и многих старых казаков перекрещивают”. Не будемо зараз зупинятися детально на ролі старообрядців у заселенні краю. Однак вона суттєва.
Ось ці прихильники “старого обряду” – розкольники і становили ще одну “воровську” категорію російського населення, яка преслідувалася владою і мусила зніматися з підмосковних обжитих місць та тікати в глухомань. Такою глушиною до Петра І, куди не діставалася царська влада, і було Придінцеве Порубіжжя. А місце, де утворився Воровський городок, було якнайкращим – неподалік від Кальміуської сакми, але сховане від головної магістралі – Дінця лісами і озерами. Разом з тим при потребі жителі могли швидко і легко дістатися Дінця озером Туба. Адже тубою на Дону називали заплаву, що з’єднується з руслом річки. Озера, що знаходяться поблизу Борівського, - це залишки старого русла Дінця, так звані стариці. На той час очевидно, тільки Туба і Боброве, ще мали вихід до Дінця, особливо після весняних повеней. Озера давали харч – рибу, а бобри, які водилися в озері Бобровому,- м’ясо і хутро. Та й полювати ніхто не забороняв.
При Петрі І гоніння на розкольників ослабло. Цар почав готуватися до походів на Азов і Крим, а без жителів Дону і Дінця це було неможливим. Він взявся налагоджувати добрі стосунки з донськими козаками, й на територію донських козаків зачастили різного роду переписчики, які переписували городки, населення, стан лісів тощо.
За результатами першої ревізії населення Росії 1719 року Ворівський городок уже не значився, він мав офіційну назву – Боровська слобода. Після Булавинського повстання усі поселення по Дінцю аж до Станиці Луганської втратили статус козацьких городків, а козаки перетворилися на однодворців.
Але це вже інша історія.
Посилання
1. Подов В. И. Донбасс. Век 18-й. Социально-экономическое развитие Донбасса в 18 веке. – Луганск: Світлиця, 1998. –с. 23.