Дату заснування Борівського ми уточнили. Але яким боком до Борівського причетні українці Правобережжя та Острогозького слобідського полку, про яких згадують в історії селища?
Першопоселенцями Борівського були розкольники з Рязанщини чи Підмосковії. Українські слова у російській мові їх нащадків з’явилися через жінок. Серед біглого люду переважали чоловіки, а жінок не вистачало. Тож мусили женитися на українках з навколишніх сіл, які і привнесли елементи українськості в мову і побут борівчан. Для прикладу наведемо один з текстів етнографічної експедиції, у якому старожилка Борівського згадує, як проходило святкування Масляної: “Масляницу справляли. Вареники варили. С читвирга ни работали. Убирались. Маслянскую песню грали: “Как пашла млада па воду”. Юпки та кохты рясные, ситец. У каго какая была. Хвартухи вышиты, рубашки украинские – мода такая. На сватьбы вышивали хвартухи”.
Перші поселення Придінцевого Порубіжжя
А взагалі-то, у ці краї “шли свій до свого по своє”, земляк до земляка. І селилися росіяни в російських селах, а українці в українських. Бували випадки, коли з одного краю села жили росіяни, а на другому кутку – українці, і в одній церкві стояли разом, але з однієї сторони – одні, а з другої – інші. Такою була особливість Порубіжжя.
Тож у Борівському правобережних українців не прийняли б. Щось у цій історії не так.
А справа у тому, що правобережні селяни і козаки Острогозького полку поселилися не в Борівському, а в Боровеньці.
Усе відбувалося у відповідності з тогочасною практикою. Донські козаки в прикордонні поселялися в безпечному, наскільки це було можливо, але, на жаль, не зручному для життєдіяльності місці – серед озер, лісів, поблизу буєраків – там, де татари не дістануть. А для ведення господарства утворювали юрти. Такі юртові території могли знаходитися за кілька десятків верст від городка. З часом юрти заселялися, і на їх місці виникало нове поселення. З такого Ново-Борівського юрта і виникло Ново-Борівське після переселення частини борівчан на річку Борова. Новий Борівський городок вперше згадується в “Отписке полковника И. Тевяшова об убийстве князя Ю. Долгорукого и о присоединении верховых казачьих городков к восставшим”, яка була складена в жовтні 1707 р.
Але ж пам'ятаємо, що з убивства князя Долгорукого почалося Булавинське повстання, яке підтримали жителі Старого і Ново-Борівського городків. Рівно через рік настала жорстока розправа. 3 жовтня 1708 р. царю Петру І доповідали: ”А по Айдару... городки все и по Донцу от Лугани вверх все выжжены и над людьми учинено по указу”. Віднині донським козакам західніше Станиці Луганської жити заборонялося, а їх землі передавалися іншим відомствам. Указом Петра І від 1709 р. земля Ново-Борівського передавалася Святогорському монастирю. Але на неї накинув оком губернатор П. Толстой. Та відмежувати землю не встиг. За Прутським трактатом 1711 р. Росія мусила повернути Турції Азов, зруйнувати Таганрозьку фортецю та фортеці в гирлі Самари. Губернатору стало не до Борівських земель.
Між тим життя продовжувалось, і на землях Ново-Борівського почали з'являтися хутори уцілілих після придушення Булавинського повстання колишніх борівчан. У 1725 р. архимандрит Святогорського Успенського монастиря скаржився коменданту Бахмута полковнику Львову, що “борівські жителі на їх новоборівській землі за межевими гранями побудували хутори і розпашними їх землями і сінними покосами володіють”. За скаргою Бахмутська провінційна канцелярія послала управителя Старого Боровського городка Полікарпа Сиром'ятінцева розібратися. Той обмежував землі і оголосив жителям, які поселилися в Ново-Борівському, “чтобы они в том юрту не жили и угодьями не владели”.
Пізніше, особливо активно з 1732 р., сюди почали переселятися селяни з Правоборежної України і облаштовувати тут хутори. Ну а за принципом “свій до свого...” до них могли приставати і втікачі з Острогозького слобідського полку. Ось звідки тут українська мова, якої у Борівському немає і ніколи не було. Бо Ново-Борівське – це сучасне село Боровеньки. У назві села можна бачити історію його утворення: не Боровенька, а Боровеньки – у множині, ніби багато маленьких Боровеньок об’єдналося в одне село. Якщо подивитися на сучасну карту, то можна бачити як село простяглося на багато кілометрів уздовж правого берега Борової, майже з’єднавшись із Єпіфанівкою. На карті добре видно, що село утворилося з багатьох хуторів - Боровеньок, які розташувалися в лінію, утворивши село Боровеньки.
Що ми знаємо про територію, якою володіли борівчани на початку XVIII століття?
У 1728 році тут побували геодезисти Іван Шишков і Петро Лупандін, які описували городки і слободи Бахмутської провінції з російської сторони кордону та “ландкарты сочиняли”. У зробленому ними описі Борівського сказано, що городок знаходиться на лівому березі Сіверського Дінця. Наведені його координати – географічна широта і довгота та вказано, що при городку росте сосна середньої товщини. І ще про Борівський городок сказано: “При оном городке по обе стороны реки Северского Донца дуб большой вверх до речки Боровой и до Рубежного боераку…”.
Уверх по Дінцю володіння Борівського межували із землями Краснянського городка. Назву городок отримав від річки Красної, при гирлі якої він і був заснований. Геодезисти відмітили координати Красняського городка і написали, що на лівому березі Дінця “дуб большой, редкие вяз, липа, хмель”. Далі вказали, що “от берегу сосна на 7 верст”. В описі уточнюється, що ліс краснянський знаходиться і на правому березі та межує по Рубіжанському суходолу з лісом, що належить Борівському.
Описуючи Борівський городок, геодезисти говорили про Рубіжний буєрак, а в описі Краснянського мова йшла про Рубіжанський суходол. Це все той же Рубіжний буєрак, який був рубежем між Кримською і Ногайською сторонами, але також слугував рубежем, межею між володіннями борівчан і краснянців.
Ліс ріс берегами річок. А от територія від придінцевого лісу до річки Єрик “именуется пустошью Журавскою”. Тож сьогоднішній Сєверодонецьк розташувався на колишньому Журавлиному пустищі.
Краєзнавець В. Подов віднайшов у архівах окладні книги Бахмутської провінції за двадцяті роки XVIII століття. Там є цікаві подробиці життя борівчан. У документах зафіксовані платежі, які жителі Борівського вносили за користування водними угіддями. Їм належали 10 верст ріки Сіверський Донець, дві версти річки Борової та, звичайно, озера Туба, Підпісочне, Залужне, Бобровське, Заніна і ще одне, яке нерозбірливо написано і читається як “Моровое”. У документі, очевидно, названі найбільші озера, бо їх там значно більше. Сума зборів за користування ними зазначена в 6 рублів 45 копійок, а от недоплата склала 2 рублі 25 копійок.
Існувало у борівчан ще одне джерело прибутку – перевіз через Донець. Він давав збір у сумі 13 рублів 25 1/2 копійки. Приблизно третина збору мала надходити до казни. В окладній книзі сказано: “Означенного збору надлежит требовать 4 рубля 41 7/8 копейки”.
Перевіз через Дінець, як написано у документі, існував з 1724 року. Хто жив на правому березі і кого перевозили борівчани, будемо шукати на інших, пізніших картах.