То кого ж перевозили борівчани на правий берег? Чи не жителів поселень, які сьогодні входять до сучасного Лисичанська?
Авторитетний краєзнавець В. І. Подов, автор багатьох книжок з історії краю, стверджує (1), що правий берег належав борівчанам, які там косили сіно, рубали ліс і щось сіяли. А потім ліс і сіно возили через річку? Та ще й брали з себе гроші за перевіз? Не йметься віри.
У всіх його книгах (2) рефреном проходить думка: “По правому же берегу Северского Донца между речками Бахмутом и Луганью до середины 18 века, кроме Бахмута, не было ни одного населенного пункта. Правый берег Донца оставался дикой, незаселенной степью».
У пізніших його книгах, написаних у тому числі і в співавторстві, думка ця не змінилася, але стала не такою категоричною. Основним аргументом прихильників такої позиції є таблиця з довгою назвою “Краткая ведомость подлинное число Бахмутской провинции с приписными городками и слободами подлежащих к положению в подушный оклад мужского полу душ…”. Обірвемо довгу назву, бо навіть з наведеної видно, що в таблиці зафіксовані поселення Бахмутської провінції, в яких чоловіки мали платити “подушний оклад” – податок. В. Подов робить висновок, що у Бахмутській провінції у 1719 р. було 14 поселень, а на 1745 р. їх стало на три більше – добавились Муратово, Капітаново та Петровська – і теж на лівому березі Дінця. З усього списку лише Бахмут на правому березі – але то була укріплена столиця провінції. Він усвідомлює, що Бахмутська провінція була створена на перспективу і мала заселятися аж до Азова.
Царський уряд був зацікавлений у заселенні правого берега Дінця, тож ніякого “подушного окладу” із проживаючих тут не брав. Та й якби захотів взяти, то хто б його дав? Це була територія Кальміуської паланки Запорізької Січі, а козаки податки не платили.
Територія Придінцевого Порубіжжя на початку XVIII століття залюднювалася без царських указів. Про так звану “народну колонізацію” говориться і в царській грамоті від 7 липня 1707 р.: “чугуевцы, да харковцы, золочевцы, змиевцы, моячане, служилые да и жилецкие люди многие, оставя де домы свои с женами и с детьми, а иные де оставя жен, явно идут де на Дон и в донецкие городки».
Доказом подальшого залюднення земель запорожців у цей час є поява нових зимівників, поступове переростання їх в постійні поселення. Д. Яворницький згадував про 28 зимівників на території Кальміуської паланки. Якщо у Сухій балці та Холодному яру при Сіверському Дінці й Луганчику в 1650 р. знаходилися запорозькі пікети, то в 1704 р. тут уже жили сімейні запорожці (3). З 1690 р. згадуються запорозькі зимівники при Скелеватому яру. Про ці та інші зимівники запорожців, що згадувалися в церковній документації, писав Феодосій Макарۥєвський (4).
До речі, саме у цьому Скелеватому яру, як пише В. Подов (2), ландрат Микита Вепрейський і капітан Семен Чирков із Бахмута вперше у Донбасі в 1721 р. знайшли камۥяне вугілля. Знайшли і почали розробляти, а зразки послали у Петербург. Відстань від Бахмута до Скелеватого яру у 25 верст команда офіційних першовідкривачів подолала за 3 години. Це означає, що їхали цілеспрямовано, знаючи куди і за чим їдуть. Чи не свідчить це про те, що запорозькі козаки у зимівнику давно вже користувалися вугіллям?
Історик М. Костомаров у праці “Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей” писав про підприємливих ландрата та капітана (читай Вепрейський і Чирков), які привезли у Харків 24092 пуда бахмутської солі, де вона продавалася по 8 гривень за пуд, у той час, як в інших слобідських полках сіль коштувала 3 алтина 2 дєньги. Та ще вони заставляли жителів возити сіль, а при цьому хліб та сіно не збиралися, різні начальнички ніби-то віддаючи людей на перевозку солі, залишали їх для робіт на себе. Нас у цій історії цікавить інше - 24092 пуда солі становить 395 тон. Її треба випарувати із соляного розчину і відвезти у Харків. Так це ж скільки людей потрібно для такої роботи!
Згідно зі згадуваною “Краткою ведомостью...” у Бахмуті в 1719 і 1745 роках нараховувалося відповідно 500 і 358 “душ мужского полу”, а з них купців 93 і 133. Як бачимо, до 1745 року купців побільшало, а однодворців поменшало. Можна зробити висновок, що основна робоча сила жила не в Бахмуті, а хуторами і селами, які не включалися до цієї “вєдомості”, бо не підлягали оподаткуванню. Бахмут, який був військовою фортецею, мав гарнізон під командуванням капітана С.Чиркова, але в числі 500 військовики не значаться: є 93 купці, 390 однодворців і 27 “разных лиц, не имеющих деревень”. Та і в інших прикордонних городках не могло обійтися без військових, але у документі про них не ведуть мову, бо не “подлежат к подушному окладу”. А значить, цей документ не можна використовувати для оцінки кількості поселень і проживаючих людей у Бахмутській провінції.
Відомому лисичанському краєзнавцю Юрію Петровичу Костриці вдалося віднайти в московських архівах важливий документ, який багато розповідає про заселення правого берега Сіверського Дінця. Це “Достоверная ландкарта между рек Днепра и Донца и по расстояниях от усть Самары до Изюма и Луганской Станицы. Сочиненная 1750 году в 8 мае”.
Фрагмент «Достовірної ландкарти між рік Дніпра і Дінця і на відстанях від гирла Самари і до Ізюма і Луганської Станиці. Створена 1750 року 8 травня»
Нас зараз цікавить, чи були на правому березі Дінця у Придінцевому Порубіжжі ще якісь поселення, окрім Бахмута. І ця “достоверная ландкарта” дає ствердну відповідь. На правому березі на 1750 рік значаться 4 села: Дроновка, Серебрянка, Шипіловка і Ковалівка, 3 слободи – Пєщеровка, Лобовка і Бєлінка та 115 хуторів. Переважна більшість хуторів розташовані, звичайно, на річках поблизу Бахмута. Але ж бачимо 3 хутора між Серебрянкою і Шипіловкою, 2 між Шипіловкою і Ковалівкою, 2 напроти Борівського і 2 між Дроновкою та Серебрянкою, 4 хутори на річці Верхня Біленька і 5 на Нижній Біленькій.
Слобода Ковалівка існує і по сьогодні як північний район Томашівка міста Новодружеська, що входить до Лисичанська. На різних картах він показаний під різними іменами: село Ковалівка (1750, 1767), хутір Томаша (1922), шахта Томаша (1941).
Слобода Пєщеровка розташована на місці сучасної вулиці Зелений гай Лисичанська. Це саме вона стала називатися селом Рубіжна полковника Рашковича після утворення тут Словۥяносербії. А назва Пєщеровка, напевно, пішла від печер, утворених у пісчанику, які залягають тут на глибині до 60 метрів. Хоча зазначимо, що на деяких картах її можна прочитати як Піщуровка.
Слобода Лобовка була заселена донським козаком Лобовим у 40-х роках ХVIII століття на місці сучасного Лисичанського залізничного вокзалу.
Продовжують існувати села Серебрянка і Шипіловка. А слобода Бєлінка стала селом Верхнім (Третьою Ротою). Зараз це східна частина Лисичанська.
Важко уявити, що за 5 років від 1745 до 1750 року, на правому боці Сіверського Дінця виросло 4 села, 3 слободи і 115 хуторів. Вони існували тут і раніше.
Тож борівчанам було кого перевозити на правий берег Дінця, і заробляли вони на цьому справедливо.
Як і справедливо будуть лисичани відзначати у наступному 2010 році 300-ліття свого міста, яке своїм походженням завдячує козацькій історії, усупереч бажанню декого розпочати історію краю від Указу цариці Катерини ІІ.
ПОСИЛАННЯ
1.Подов В. И. К тайнам истории. Записки краеведа. – Луганск. Обл. изд-во “Світлиця”, 1996. – с. 68-69.
2.Подов В. И. Открытие Донбасса. Исторический очерк. Документы.- Луганск, 1991. – с. 44.
3. Пірко В. О. Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI-XVIII ст.- Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. – с. 38.
4. (Макарьевский) Феодосий. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии, ч.2. – с. 91.