У 1752 р. на північно-західних запорізьких землях від Дніпра до Синюхи із балканських вихідців з Австрійської імперії на чолі з Іваном Хорватом було утворено адміністративну одиницю Нова Сербія. А через рік уже на півночі Кальміуської паланки від Бахмута до Лугані по правому берегу Дінця було поселено полки вихідців із Балкан під командуванням Райко Депрерадовича та Івана Шевича, яким було присвоєно звання генерал-майорів. Це адміністративне утворення отримало назву Слов’яносербії.
«План Бахмутського городового повіту з показанням поселених
гусарських рот і позначенням по границі редутів і банетних караулів,
складений 6 грудня 1767 року». Реконструкція М. Ломако
Складена в 1754 році “Ландкарта Слов'яносербії” свідчить, що на території, відведеній під полк Депрерадовича, крім м. Бахмута, знаходилось 3 слободи (Серебрянка, Шипіловка і Ковалівка) та 65 хуторів, полку Шевича – лише 50 хуторів. Передбачалось на цій території населити не менше 3000 дворів і збудувати форпости по річках Бахмуту, Ольховатій, Луганчику.
Заселення Слов'яносербії велося ротами. Деякі з них розташувалися біля існуючих уже поселень. У Вергунці та Кам'яному Броді (на місці сучасного Луганська) ще з ХVII ст. жили запорожці, як і в Черкаському Броді (зараз Зимогір'я); на території Підгірного (нині Слов'яносербськ) з 40-х років XVIII ст. були зимівники і хутори Запорозької Січі. Село Калинівське (тепер селище Калинове Попаснянського району) згадується в документах з 1720 р. Шанець 5 роти отримав назву Асесорський від уже існуючого хутора, але через деякий час його стали називати Привільним.
Планувалося виселити місцеве населення, та оскільки приплив іноземних поселенців виявився незначним, то влада лояльно поставилася до населення, що жило тут до утворення Слов'яносербії.
За час існування Слов'яносербії окремі роти змінювали свою дислокацію, та все ж більшість із них лишалися на місці. Тому й донині старожили іноді замість назви населеного пункту вживають назву роти.
Рішення Сенату надавало право новоспеченим генералам приймати на поселення сербів, болгарів, македонців, волохів, угорців та представників інших народностей, аби лише вони сповідували православ'я, бо треба ж було укомплектувати кожен полк двома тисячами чоловік. Тож всіма правдами і неправдами генерали заманювали сюди людей, іноді переманюючи їх один в одного.
Що з того вийшло, можна бачити з іменних списків гусарського полку Депрерадовича станом на 1 вересня 1757 року. До полку входило 10 рот, розташованих на схід від Бахмуту. Найбільша 1-а рота нараховувала в своєму складі аж… 50 гусарів! З них – 16 офіцерів та унтерів і 34 рядових. Командував ротою двадцятилітній капітан-поручик Олексій Прерадович, молодший син генерала – дванадцятилітній Іван служив поручиком. Старший син Георгій мав 28 років і служив прем'єр-майором при штабі полку.
Цікаво знати про те, як оборонялася територія сучасного Лисичанська. У Верхньому стояла 3-я рота під командуванням ще одного поручика Прерадовича – двадцятилітнього Михайла. Всього рота мала 8 офіцерів і 17 рядових. У Привільному спершу стояла 4-а рота, але в 1757 р. тут була вже 5-а рота, в якій було 6 “служилих”. Стільки ж, до речі, було і в 10-й роті.
Всього ж у полку генерал-майора Депрерадовича служило 199 гусарів. З них офіцерів та унтерів – 92, серед яких був лікар, піп та ієромонах. У полку було 17 неповнолітніх, у тому числі - дев'ятилітній і п'ять десятилітніх рядових, 11-літній капрал і 12-літній поручик.
Таким чином, у команді Депрерадовича числилось 199 гусарів, 103 гусарських дружини і 104 дитини – всього ж 406. Риторичне питання – чи може такий полк протистояти турецько-татарській загрозі?
У полку Шевича справи були не набагато кращими. Всього в ньому налічувалось 278 гусарів, 164 з яких були рядовими. Неповнолітніх, віком від 14 до 17 років, нараховувалося двадцять. Разом з гусарськими дружинами і дітьми в полку Шевича числилось приблизно 630 душ.
За підрахунками, здійсненими на основі рапортів Шевича, в 1756 році у його полку серби становили близько 38 %, волохи – 23 %, угорці – 9 %, македонці – 8 %, інші – 22 %.
При такій малочисельності полків годі було й думати про нормальну охорону хоча б самої слов'яносербської території. Тому сюди через деякий час перевели Білгородський полк ландміліції, на заміну йому – Валуйський, а ще пізніше – Харківський слобідський полк.
Людей катастрофічно не вистачало. Навіть з тих, хто був, не всі лишалися. У 1756 році Депрерадович писав скаргу, що зі Слов'яносербії на Січ перейшло 115 чоловік. Це змушувало приймати на службу українців і росіян. У списках значились навіть турки, грузини і євреї, що прийняли православну віру. Щоб активізувати вербування людей, було встановлено таку цікаву норму: той, хто приведе 100 чоловік, отримував чин капітана, 75 – поручика, 50 – прапорщика, 30 – вахмістра. Можна уявити рівень тих офіцерів.
Військові поселенці в Слов'яносербії наділялися землею і отримували платню за службу згідно з чином. Спеціальною грамотою у вічне володіння передавались землі: рядовим 20-30 четів, поручикам – 80, капітанам – 100 (четь землі дорівнювала 0,56 гектара). Ще більша різниця була в грошах. Так, у 1755 році генерал-майор сербського гусарського полку отримував 1800 рублів на рік, полковник – 400, капітан – 200, рядові – від 17 до 22.
Але у рядових гусарів іноді майже половина жалування йшла на екіпіровку, бо обмундирування і амуніцію їм доводилося купляти за власний кошт. А що ж то за гусар без коня? Так, генерал-майору Депрерадовичу “по табелю і рангу” передбачено коней – 16, у нього в наявності – 40, у полковника Максима Зорича було 12 з 12 передбачених, 16 коней було у прем'єр-майора Абрама Рашкова, рядові гусари мали по одному.
В конях балканські переселенці зналися добре. Табунами гарних коней, які користувалися попитом, володіли запорожці і донці. З появою сербських поселенців з'явилися й нові породи, що сприяло розвитку коневодства. Відголоски того знаходимо й сьогодні в знаменитих деркульских конезаводах.
У 1755 році Сенат дозволив гусарам здавати на відкуп шинки і роздрібну торгівлю, займатися винокурінням і соляними промислами. Податки ж з продажу горілки мали йти на потреби полків. Досить розвинутим було млинарство: вітряки, водяні і земляні (коли механізм приводився в рух за допомогою тяглової сили) млини.
Займалося населення Слов'яносербії і рибальством та бджільництвом.
В полкових ротах більшість рядових жили за рахунок спільних припасів роти. Разом вони повинні були заготовляти сіно і хліб, значна частина яких направлялася в розпорядження полкових канцелярій для потреб полку. Коштів на худобу і знаряддя праці не вистачало, бо майже все жалування йшло на харчування і амуніцію. У відомостях зі Слов'яносербії за 1757 рік про господарство рядових, як правило, записано:”Ничего из обзаведения не имеет” або “Лошадь – одна, голов рогатого скота – одна”. В той же час генерал-майор І. Шевич уже встиг придбати: добротний будинок, млин, 1365 голів худоби і 20 табунів коней. Його ж полку секунд-майор Г. Філіпович – цілу слободу, дім, 20 голів худоби і 15 коней.
Непрості стосунки склалися у сербських поселенців з місцевим населенням. Часто поселення влаштовувались на землях запорозьких зимівників і хуторів, що викликало протести запорожців. Коли в 1756 р. словаків і іллірійців поселили в урочищі Жовтий Яр – давній запорожській місцевості, то запорожці почали протестувати, висловлювати російським чиновникам свій гнів, чинити спротив. Вони часто нападали на сербські поселення, грабували, відганяли худобу і коней, убивали людей. Діставалося в першу чергу сербським багатіям. Останні люто ненавиділи січовиків, називали їх “скопищем сволочи из разных краев”. Рядові ж сербських полків продавали їм порох, кулі, зброю, пропускали через свою територію. За що суворо каралися офіцерською верхівкою.
Серби вважали себе повноправними господарями, яких землею наділив царський уряд. Вони зневажливо ставились до місцевих селян. Лише за певну плату вони дозволяли їм косити сіно, випасати худобу чи рубати ліс. Поручик Карачук зі слободи Троїцької брав з селян за випас на луках худоби 14 рублів, а наступного літа вже 23 рубля. Селяни за право користуватися випасами і землями повинні були безкоштовно косити для полків сіно й обробляти наділи. Ліс також призначався для будівництва шанців і будинків для військових, а місцеве населення платило за право його використання. Такий дозвіл йому давали “білети” і розписки, отримані від сербських офіцерів.
У 1756 р. до Слов'яносербської комісії звернувся Бахмутський провінційний магістрат із заявою про неправомірні дії поручика Брайловича з полку Депрерадовича, який зібрав 12 кіп хліба з поля купця Болотова. Тим же роком датовано донесення від якогось Ф. Погрібняка, який сповіщав, що йому все-таки повернули 7 волів, забраних гусарами 4-ї роти полку Депрерадовича. Про вирішення подібних непорозумінь з жителями Старого Айдару свідчать і донесення генерал-майора І. Шевича.
Сербські поселенці раніше мало займались сільським господарством і з покоління в покоління жили за рахунок військової служби. Самі серби підкреслювали, що вони – справні вояки, а з землеробством мало знайомі. Тож землеробство мало низький рівень. Та з часом вони перейняли від місцевого населення досвід обробітку землі, навчилися орати землю важким українським плугом із залізним ралом – “сабаном”, у який запрягали волів. Сіяли переважно жито і пшеницю, менше овес, ячмінь, просо, гречку, льон і коноплю.
З тваринництвом у балканських поселенців виходило краще. Поширеним було розведення коней, рогатої худоби, особливо волів як основної тяглової сили. З часом значне місце зайняло вівчарство. Ним здебільшого займалися молдавани і волохи, які прибували у слов'яносербські полки.
Поряд з господарством розвивалась і торгівля, зокрема зовнішня, все ж таки це було прикордоння. Згідно з указом від 25.07.1755 р. було організовано головну митницю в Бахмуті, а також в Луганській станиці. Митниці зобов'язані були надавати купцям за плату конвої на весь шлях до Криму, на Кубань і в інші місця.
Важливою формою внутрішньої торгівлі були тогочасні ярмарки, на які приїздили купці, а також чумаки, міщани і селяни із Слобожанщини, із запорозьких зимівників та з найближчих російських міст.
Крім ярмарків у Слов'яносербії постійно збирались торги і базари, зростала кількість дрібних крамничок. Багато крамниць належали відставним військовим із сербських полків.
Деякі купці та міщани брали казенні підряди і забезпечували необхідним військові формування. В архівах збереглись відомості про позики під проценти церковних грошей. Позики брали купці і офіцери. Таким чином функції своєрідного банку виконувала церква.
До церкви у вихідців із Балкан - особливе ставлення. Вони були православними і віками терпіли гніт від турків - мусульман, австрійців - католиків, угорців - протестанців . У полках було по кілька полкових священників. Жалування вони отримували нарівні з комісарами з російських чинів – 134 рубля 20 копійок щорічно.
У кожній роті військові поселенці намагалися побудувати церкву. Вже у 1754 р. в с. Підгірне (Слов'яносербськ) було освячено церкву у дерев'яному будинку, а в 1784 р. – прекрасний камінний храм. У 1761 р. в шанці Кам'яний Брід споруджено дерев'яну Петропавлівську церкву, 1762 р. відкрито церкву в с. Верхньому, через 2 роки закладено церкву в с. Нижнє. Усього ж на початок 60-х років XVIII ст. на території Слов'яносербії діяло понад 30 церков.
Слов’яносербію, як і Нову Сербію, було ліквідовано та уведено до складу Новоросійської губернії у 1764 році. Чому це сталося? Іван Хорват домігся повної незалежності, підпорядкування сербських утворень лише Сенату, що означало повну безконтрольність. Тож крав безбожно і у держави, і в своїх земляків, і навіть у своїх родичів. А коли померла імператриця Елизавета і на престол піднявся Петро ІІІ, то відбулася закономірна зміна чиновників. Хорват поїхав у Петербург наводити контакти з потрібними людьми, при цьому вручав чиновникам, у тому числі й ад’ютанту імператора, мішечок із золотом. Це стало відомо царю, і той розсудив, що якщо серб підкупає, то не все чисто в його справах. Затим –ревізія, комісія, конфіскація і в кайданах Хорвата відправили у Вологодський край на заслання. А Нову Сербію і Слов’яносербію ліквідували.
Втім свою місію вони виконали – потіснили запорожців, просунули регулярні війська у південному напрямку та сприяли заселенню краю, тобто посилили вплив Росії на територіях, які їй до того не належали.
Разом з адміністративними перетвореннями було вирішено укріпити й Українську оборонну лінію, добудувавши її до гирла Лугані. Планувалося побудувати 3 фортеці: в гирлі Самари, Бахмутську і в гирлі Лугані. А між фортецями мали знаходитися редути.
Кінні гусарські полки Шевича і Депрерадовича весь час лишалися недоукомплектованими, тож із-за малочисельності в 1764 році їх об’єднали в один Бахмутський гусарський полк, а створений ще в 1748 р. Бахмутський козачий полк перейменували в Луганський пікінерський. Генерал І. Шевич пішов у відставку, а Райко Депрерадович за два роки до цього “почил в Бозе”. Командування об'єднаним Бахмутським гусарським полком прийняв його син Георгій Депрерадович.
Катерина ІІ активніше від своєї попередниці Єлизавети взялася заселяти землі Новоросії. Запрошувалися будь-які іноземці до вступу в гусарські і пікінерські полки. За це кожному з них видавалася разова підтримка в розмірі 30 рублів. В гусари почали приймати і колишніх запорожців, але їм “підйомних” видавали лише 12 рублів.
Територія Слов'яносербії розділялася на 140 округів по 20 тисяч десятин у кожному. Округ ділився на ділянки (“дачі”) до 30 десятин. План передбачав неподільність цих дач, які повинні були залишатися постійною одиницею як для обкладання податками, так і відбування військової служби. Встановлювалися три види поселень: державні, поміщицькі та військові. Бажаючим заснувати нові поселення відводилась така кількість землі, яку вони могли заселити, але не більше 48 дач. Та була вимога – заселення дач з таким розрахунком, щоб на кожні 1500 десятин припадало не менше 13 дворів. У випадку їх заселення в установлений термін земля переходила в їх повну власність. Після закінчення пільгового терміну (від 6 до 16 років) власник землі платив за неї вдвічі менше, ніж державні селяни. Той, хто протягом трьох років не заселив дачу, позбавлявся прав на неї. Для заселення військовослужбовців відводилося 108 округів, а для всіх інших – 32 округи. З метою заохочення визову зарубіжних поселенців за вивід 300 чоловік надавався чин майора, 150 – капітана, 80 – поручика, 60 – прапорщика, 30 – вахмістра. Якщо іноземні поселенці не записувалися в полки, то для отримання звання вимагалось вивести їх удвічі більше. Ці умови дещо ускладнювали отримання офіцерських звань у порівнянні з 50-ми роками.
Про те, як планувалося укріпити Бахмутський повіт, можна судити з “Плану Бахмутского городового уезда с показанием поселенных гусарских рот и со значением по границе редутов и банетных караулов сочинен 6 декабря в 1767 году”. Ми наводимо реконструкцію цієї карти, бо оригінал має великі розміри, а надписи не дуже розбірливі.
У Бахмутському гусарському полку деякі роти були ліквідовані, переформовані і отримали інші номери. Тепер роти були розташовані наступним чином. По правому березі Дінця стояли: 1 рота у Серебрянці, 5 – нинішнє Привілля, 3 – Верхнє. Ця ж рота займала і місце колишньої 8 роти, де тепер Біла Гора. У Нижньому стояла 7 рота. Далі йшла 6 рота (с. Кримське), 8 – с. Підгірне (пізніше Донецьк і Слов'яносербськ), далі по Дінцю 9 і 10 роти. По річці Лугані знизу вверх: 2 рота – с. Вергунка, 4 – біля гирла р. Ольхової, 11 рота – біля гирла р. Біла Лугань, а за нею 12 рота. На р. Комишуваха стояла 16 рота. Далі вверх по Лугані розташувались 13 і 14 роти. Ще вище, недалеко від місця, де р. Скелевата впадає в Лугань, стояла 15 рота (Луганське Донецької області).
На цьому плані зображено нові приватні гусарські поселення. На північний захід від 3 роти позначено гусарські хутори, де виникло село Рубіжне полковника Рашковича. На правому березі Дінця і на Лугані – декілька безіменних хуторів Шевича. Хутори Шевича були і на Оріховій, і на Білій. Велика їх кількість пояснюється тим, що в полку служили два сини І. Шевича – підполковник Іван і прем'єр-майор Петро.
Однак повністю плани імператриці не були зреалізовані, бо у вересні 1768 р. Турція оголосила Росії війну – жорстоку і кровопролитну. Та в результаті сама потерпіла поразку, і Крим у 1772 році було оголошено незалежним від Турції, а в 1783 році було ліквідовано і Кримське ханство.
Після вигнання татар і ногайців Слов’яносербські роти були поповнені вихідцями із Молдавії, яких і до цього тут було чимало. Вони увійшли у третю, п’яту, сьому та інші роти, але більшість прибульців побажала лишитися вільними поселенцями і поселилися в Калиновому, Верхньому, Троїцькому та в інших слободах Бахмутського повіту.
Після ліквідації Кримського ханства відпала необхідність у військових укріпленнях. Слов’яносербські військові поселяни стали казенними селянами, почалося звичайне мирне життя, у якому колишні офіцери перетворилися на поміщиків. Звісно, не всі. Деякі вихідці з балканського краю лишилися військовими, прославилися у війнах, які Росія вела в Європі, у Вітчизняній війні 1812 року.
Наш земляк, герой Вітчизняної війни 1812 року. М. І. Депрерадович
Розповімо про одного з них. Микола Іванович Депрерадович (1767-1843) – онук Райко Депрерадовича. Він народився в с. Миколаївка Бахмутського повіту, сьогодні - селище Попаснянського району, тож можемо вважати його земляком. Заснував це село на землі, яку отримав на правах рангової дачі, його батько – підполковник Іван Депрерадович, молодший син Райко Депрерадовича. Портрет Миколи Депрерадовича знаходиться у військовій галереї Зимового палацу в Санкт-Петербурзі серед зображень інших героїв Вітчизняної війни 1812 року.
В унікальній книзі “Военная галерея 1812 года”, яку було видано до 100-річного ювілею цієї події, вміщено портрети і інформацію про 329 героїв війни. Книга видана за ініціативи імператора, і в ній відтворено його автограф “Достойным потомкам доблестных предков. Николай”
З наведеного в книзі послужного списку видно, що військову службу М. І. Депрерадович розпочав кадетом у 10-літньому віці, а з 16 років уже приймав участь в останніх війнах Катерини ІІ з поляками і турками. Під час війни з французами відзначився в бою під Аустерліцем у 1805 році. В одному з боїв кавалерійський полк під командою М. І. Депрерадовича своєю рішучою атакою врятував гвардійську піхоту від розгрому і дав їй можливість відступити, за що командир був нагороджений орденом Св. Георгія.
Його по-різному оцінювали сучасники. Заслуговує на увагу характеристика, що її дав М. Депрерадовичу один з таємних агентів Наполеона, який збирав дані про російську армію та її командирів напередодні вторгнення в Росію. “Генерал-майор, шеф кавалергардів, 36 років. З манерами досить приємними. М'який. Добре вихований. Загальний улюбленець офіцерів свого полку. Домашня обстановка досить скромна...”.
Декабрист С. Г. Волконський, який служив під командуванням М. Депрерадовича, називав його “добрий наш старий командир”. А от Микита Муравйов у своїх спогадах відзначав його запальний характер, обмеженість і грубість. Іван Пущин теж без особливої поваги розповідав, як офіцери дозволяли собі жартувати над старим генералом.
Такі зневажливі оцінки декабристів, можливо, і не об'єктивні, зрозуміти можна. Бо генерал був серед тих, хто не підтримав рух декабристів і за придушення заколоту отримав особливе визнання Імператора. І мало того, він власноруч привів свого сина, якого теж звали Миколою, в Слідчу комісію, бо той 14 грудня був з повстанцями на Сенатській площі. Про цю подію у своєму щоденнику флігель-ад'ютант М. Д. Дурново написав так: ”Он, подобно некому Бруту, пришел, чтобы передать свой отпрыск в руки правосудия. Маленький негодяй был членом тайного общества. Так как он принес чистосердечное раскаяние и сообщил кое-что новое, то император простил его и даже велел возвратить ему шпагу».
На той час “маленькому негодяю”Миколі Миколайовичу Депрерадовичу – правнуку Райко Депрерадовича, було 23 роки. Він служив корнетом кавалергардського полку і був членом петербурзської ланки Південного товариства, яку очолював І. М. Муравйов-Апостол. За своє зізнання і каяття він був покараний лише тим, що зі столиці його відправили служити в Нижегородський драгунський полк. Дослужився він до генерал-лейтенанта, проживши 82 роки, і помер у 1884 році.
Ось така історія відбулася в роду наших земляків Депрерадовичів.
Зараз зупинимось на тих нащадках гусар Слов’яносербських рот, які лишилися жити у цьому краї. У власності поміщиків Депрерадовичів – нащадків і родичів колишнього генерал-майора Райко Депрерадовича в середині 80-х років XVIII ст. знаходилося 32700 десятин зручної і 16210 незручної землі (як тоді писали в документах – “удобной” і “неудобной”). Їм належало 2313 душ кріпосних селян. Не відставали і родичі Івана Шевича, яким належало 34620 зручної, 5510 незручної землі та 2279 кріпаків. Нащадки полковника Штерича мали 29840 десятин зручної, 8617 незручної землі й 3072 кріпосні душі. Крупними поміщиками стали також колишні офіцери Бахмутського гусарського полку Юзбаші, Сабови, Міоковичі, Божедаровичі, полковник Рашкович та інші.
Селяни тут ділилися на дві групи. Колишні гусари, жителі п’ятнадцяти рот, отримали статус казенних селян, яких називали військовими поселенцями. На землях поміщиків за рахунок переселенців все більше виникало приватних сіл. У них жили кріпосні селяни, які несли повинність на користь поміщиків. Такими були с. Рубіжне полковника Рашковича, Новосілки підполковника Депрерадовича, Валок майора Давидовича, Рєзанської поручика Драгомировича, Філатівка (Фугаровка) капітана Фугарова, Волчеярська прем’єр-майора Павлова, Череванівка і Голубівка підполковника Голуба, Гарькава прем’єр-майора Станковича, Арсенівка (Біла Гора) капітана Юлінця, Устиновка поручика Тошковича, Горки (Горське) підпоручика Перича тощо.
Нас більше цікавлять село Верхнє, на землях якого згодом виник Лисичанськ, а вже з якого виріс Сєверодонецьк, і перші поселенці Верхнього, нащадки яких і сьогодні живуть у Лисичанську, Сєверодонецьку та навколишніх містах і селищах.
У списку за 1757 рік гусар 3-і роти, яка стояла у Верхньому, поряд з прізвищами дійсно сербськими, угорськими, молдавськими – такими як Михайло Прерадович, Зорія Борач, Мартин Миланкович, Терень Шандор, Георгій Маріарі є й Сидір Трофимов та Карп Синіцин “унгорской” нації, Федір Іванов “волосской” нації, десятилітній Григорій Іванов “сербської” та Олексій Іванов “греческой”, який був жонатий і мав сина. Звісно, що десятилітній “серб” Григорій і є сином “грека” Олексія Іванова. Зрозуміло, що в роти набирали не лише іноземців, а й місцевих жителів, і навіть малолітніх “гусар”, бо ж недокомплект. І незважаючи на заборону брати місцевих, у ротах було повно таких “волохів”, “унгорців” як Васильєв, Яковлєв, Максимов тощо.
Багато гусар Бахмутського гусарського полку ще довго служили потім у різних полках Росії. Деякі по виході у відставку поверталися до “рідних” рот, де колись розпочинали свою військову службу. Так, наприклад, відставний вахмістр колишнього Бахмутського полку Леонтій Кудрич поселився у Верхньому в 1786 році. Відставний квартирмейстер Константиноградського легкокінного полку Андрій Кафтанов прибув у 1788 р. Через 5 років із Таврійського кінноєгерського полку прибули відставний вахмістр Василь Федорович Ажипа і рядовий Василь Михайлович Лунгул, прізвище якого з часом трансформувалася в Лунгор. Із Константиноградського легкокінного полку прибули Ларіон Федорович Ажипа, Федір Іванович Кравченко, Прокіп Михайлович Драниш. Відставний вахмістр Лука Захарович Божич служив у колишньому Славенському гусарському полку і прибув у Верхнє в 1788 році.
У 1795 р. поселився в с. Верхньому відставний квартирмейстер колишнього Бахмутського гусарського полку Степан Михайлович Мустафа у віці 62 років. Він мав дружину та шестеро дітей, три сина і три дочки. Після відставки у 1778 р.і до 1795 р. він служив у поміщика генерал-майора Георгія Родіоновича Депрерадовича, а після смерті останнього – у його дружини, маєток яких знаходився у Комишевасі.
Іноді можна простежити історію роду перших слов’яносербів. Наприклад, прадід Войкова Петра Лазаревича, чиїм прізвищем названа станція Московського метро, хімзавод, шахти, вулиці в Луганську і Лисичанську, теж починав службу в 4-й роті (Привільне) 22-річним капралом. У 1786 році відставний капрал Таврійського легкокінного полку Лазар Войков повернувся з Криму у Верхнє. Мав двох синів Петра і Андрія, які разом з іншими верхнянцями підписалися під скаргою на утиски імператору Олександру І у 1821 році. Петро працював шахтарем, його син Лазар закінчив Лисичанське штейгерське училище і поступив у гірничий інститут в Петербурзі. За участь у студентських заворушеннях його виключили з останнього курсу. Після закінчення педагогічної семінарії у Тифлісі, почав викладати математику в Ремісничому училищі Керчі. Там, у Керчі, і народився Войков Петро Лазаревич, більшовик, який після замаху на ялтинського градоначальника утік у Швейцарію. Повернувся в Росію у серпні 1917 в одному з Леніним “пломбованому вагоні”. У 1918 році був комісаром постачання Уральської області, керував реквізицією продовольства у селян, приймав рішення про розстріл царя Миколи ІІ і його сім’ї. Був одним з керівників операції по продажу за кордон цінностей Оружейної палати та Алмазного фонду. З 1924 року Войков - полпред СРСР у Польщі. У Варшаві 7 червня 1927 р. він був убитий російським емігрантом Б. Ковердой, який заявив про акт помсти за убивство царя.
Багато прізвищ тогочасних гусар дійшли до нашого часу, хоча траплялися і деякі зміни у написанні. У списку 3-ї роти був і Павло Драгниш “волоської” нації. У пізніших документах його прізвище писалося як Драниш – була втрачена літера “г”. А взагалі у 3-й роті було три Драгниші. Степан Драгниш був неслуживим, цивільним поселенцем с. Третьої Роти (Верхнє). Сьогоднішні Драгниші-Драниші мають знати, що походять вони зі Слов’яносербії.
Найбільш поширеним сьогодні прізвищем, яке зустрічається в списках рот, мабуть, є Волошин. Волохи Волошини були у 3, 4, 7 роті. Це сьогодні Лисичанськ і Нижнє. В одному лише Привільному сьогодні 76 Волошиних., 20 Полупанів, 3 Лупалових.
Нині ж зростає інтерес до пошуку коренів свого роду. Ті з наших земляків, котрі мають прізвища Божич, Вукотич, Волошин, Густов, Баронин, Сербин, Сербиненко, Сербулов тощо, можуть пошукати предків серед тих самих слов’яносербів, котрі заснували Роти понад Дінцем.
Під кінець розповіді про Слов’яносербію наведемо фрагмент листа колишнього сєверодончанина Валентина Пивоварова. Він народився у Сватовому, в 60-х роках уже минулого століття жив у Сєверодонецьку, потім став режисером документального кіно, а останні роки жив у Канаді. Він написав, що цікавиться примхливим переплетінням доль у своєму роду. Процитуємо:
”Річ у тім, що моя прабабця (мати мого діда Олександра Власовича) Пивоварова Марія Іванівна, уроджена Черноєвич, походить з давнього і доволі знаного чорногорського роду, відомого ще з 8-9 ст. Її прадід Звонко Черноєвич прибув у Слов'яносербію ще у 18 столітті разом з Іваном Шевичем і Райко Прерадовичем. Усі вони стали російськими офіцерами. Усі отримали землі – від Бахмута до Лугані, які і стали відомими під назвою Слов'яносербія. Через синів і дочок багато з них поріднилися. Моя бабця народилась в слободі Чорнухино, де був родовий маєток її батька Івана Черноєвича. Мати прабабці, тобто моя пра-прабабця, була з роду Депрерадовичів, а її бабця, тобто моя пра-пра-прабабця – з роду Рашковичів. Марія Черноєвич вийшла заміж за російського дворянина Власа Агеєвича Пивоварова, чий батько Агей Авдійович Пивоваров, дід Авдій Павлович, прадід Павло Іванович були потомками Григорія Пивоварова, занесеного до 1-го тому Книги Російського дворянства в середині 18 ст. Мій дід був сином Власа Пивоварова та Марії Черноєвич. Що цікаво – мати мого батька, Пивоварова Олександра Василівна, уроджена Дзюбан, була дочкою Дзюбана Василя Васильовича, купця-хліботорговця, і Чорнухи Параски Іванівни, яка народилася в селі Чорнухи Полтавської губернії, де, як відомо, народився Григорій Сковорода, а її батько був поріднений з нащадками Сковороди по лінії матері. Ось такий збіг! Я маю на увазі Чорнухине і Чорнухи (зараз райцентр у Полтавській області).
Я давно займаюся історією моєї сім'ї. Намагаюсь скласти генеалогічне дерево – глибоко, наскільки можливо. Зараз це складно. Та у нас в сім'ї збереглися документи – по лінії Пивоварових, а також по лінії предків моєї мами. Батько моєї мами, Чубук Павло Іванович, походив із станично-луганських козаків. Мама моєї мами, Комар Лідія Пилипівна, за першим чоловіком Чубук, за другим (після смерті першого) Пащенко. Її батько, мій прадід, був ще дореволюційним шахтарем, а мати Катерина Черевань – із старого козацького (запорозького) роду. Мій далекий пращур по цій лінії – Микита Черевань був у Запорозькій Січі полковником.
Загалом, багато ще цікавого. Пишу цю історію для моїх дітей і внуків-правнуків” .
І дійсно, багато цікавого. А особливо те, що генеалогічне дерево уродженця Сватового Валентина Миколайовича Пивоварова вмістило в собі такі характерні для нашого краю гілки, як сербська, запорозька, донська і слобідська.