За Петра І умовний кордон між Росією і Туреччиною перейшов Сіверський Дінець, і в 1714 році його було прокладено на картах південніше витоків Казенного і Кривого Торця та Лугані. Але неспокійно було тут навіть при Слов’яносербії. Кочові племена, які здавна вважали ці землі своїми, не хотіли миритися з чужими поселенцями аж до1783 року, коли генералісімус Суворов, використовуючи мирне, ласкаве поводження,привів ногаїв у російське підданство, і одразу за наказом імператриці Катерини ІІ взявся їх переселяти в оренбуржські степи. Це призвело до повстань і спротиву. Багато ногаїв було вирізано, решта втекла за Кубань.
Однак в документах і картах від середини XVIII ст. зникла згадка про Рубіжний буєрак. Бо почало забуватися, що Сіверський Донець був рубежем між ногаями і кримцями та прикордонням Росії і Порти Оттоманської. Натомість на плані Бахмутського повіту 1767 року колишній Рубіжний буєрак підписано як “Синецкий брод”. Сьогодні напроти цього “буєраку” – яру, як кажемо ми зараз, розташовано селище Синецький. Саме селище, схоже, появилося в ХХ столітті. Але ж назва урочища існувала, як бачимо, ще з тих часів.
Фрагмент плану Бахмутського повіту 1767 р.
Слово брід з литовської означає місце вилову риби. У давнину рибу на глибині ловити не вміли, то в слов’янські мови воно увійшло як позначння неглибокого місця річки або рівчака, де можна перейти на інший берег. А синець – риба, яка поширена у басейнах великих річок. Класик риболовної літератури Л. Сабанєєв пише, що під час нересту синець заходить на мілину на досить швидку течію і грає так, що у людини немає можливості перейти це місце вбрід. От, мабуть, Синецький брід і був саме таким місцем.
В. Даль вказує, що синець, крім риби, означає ще біс, тобто якась чортівня. Сусідній яр називається Дурний яр, тобто нехороший. Така “дурна бісівщина” при переправі на Кальміуській сакмі могла б теж щось означати, але ж на цей час сакма, як татарська дорога, втратила своє значення і перестала бути такою страшною, як раніше.
Сьогодні синець уже не зможе з Дону зайти на нерест до Синецького. У ХІХ ст. Дінець намагалися розчищати, поглиблювати в мілких місцях, щоб забезпечити судноплавство і транспортування вугілля на Дон, а потім будували мости і греблі. Але згадка про синця лишилася в назві селища.
Яр з назвою Синецький брід знаходиться на правому березі, а напроти нього, на лівому березі, приблизно де зараз селище Синецький, на картах другої половини XVIII ст. значиться досить велике село, бо воно мало церкву. На карті 1764 р. позначено Гендриківка, а на картах 1767 і 1784 рр. – Воєводівка. Може, і не зовсім на місці Синецького, але точно на лівому березі Борової і ближче до Дінця. На картах ХІХ ст. Воєводівка уже розташована там, де і зараз на бравому березі Борової і подалі від Дінця.
Воєводівка варта окремої уваги, і цьому селу ми присвятимо окремий розділ. Однак зізнаємось, що питань без відповідей по Воєводівці лишається більше, ніж з відповідями. Зокрема, чому назва Воєводівка? Коли село перебралося на те місце, де воно є сьогодні? Та й коли і хто заснував цю Гендриківку-Воєводівку?
Колишній директор Луганського обласного краєзнавчого музею В. Висоцький у книзі “Исторические аспекты топонимов Луганщины” (1) пише, що поселення було засновано у 1707 році. Мабуть, мав якісь підстави так писати. Однак інший авторитетний краєзнавець В. Подов наполягає на тому, що Воєводівку заснував чиновник Бахмутської провінційної канцелярії Єгор Смольянинов у 1753 році. Подов узагалі є прихильником думки, що до Слов’яносербії на правому березі Дінця ніяких поселень не було, та й у всій Бахмутській провінції їх було лише 17. Що це не так, ми вже бачили на “Достоверной ландкарте ...” 1750 року.
За Подовим, слобода Муратова виникла між 1738 та 1745 роками (2). Звернемось до іншого джерела – Філарет (Д. Г. Гумілевський) “Историко-статистическое описание Харьковской епархии”.
Ось що пише Філарет про Муратову: “Муратова – в 1 версте от берега Донца. Земли Муратовой (от верховья реки Ольшаной к Донцу и по Донцу по урочище Бескорский хутор, отселе до реки Ерика и по Ерику до кургана) «в числе 300 четвертей в поле, а в дву по тому ж, и на 1000 копен сена», в 1735 году отданы были, за службу по Бахмутской соляной канцелярии, Василию Ильичу Вергилеву, который еще в 1715 году построил здесь хутор с разными заведениями и пригласил на житье черкас. Им же, Вергилевым, построен был здесь и первый храм во имя Святителя Николая” (3). Звідси виходить, що ще в 1715 році на місці Муратового був хутір Бескорський і хутір, який Вергільов заселив “черкасами”, тобто українцями.
Той же В. Подов ніяк не визнає початок історії Лисичанська від 1710 року, коли на Лисичанських пагорбах з’явилися три курені запорожців. Не визнає і появу села Верхнє до Слов’яносербії та заснування Кам’яного Броду, яке передувало Луганську. І він не один такий. Чому історія краю починається як не від Петра І, то від Катерини ІІ ? І чому відсікається її українська складова ?
Відповідь на це питання вимагає окремої розмови, але ми обмежимося лише цитатою з коментарів видавців тритомника праці Філарета (т.3, с.176): “После подчинения Киевской митрополии московскому патриарху в 1685-1687 гг. старые украинские церковные книги запрещались не только в России, но и в Украине. Указом Петра І от 5 октября 1720 г. Киево-Печерской типографии запрещалось печатать любые книги, кроме церковных. Но и богослужебные книги надлежало исправлять по московскому образцу, “дабы никакой розни и особого наречия во оных не было”. Синоидальные распоряжения 1721, 1724, 1727 гг. детализировали царский указ о запрещении украинского книгопечатания. Поэтому Святитель Иоасаф Горленко повелел изъять из церквей Слободской Украины старые богослужебные книги… Но как видно из труда Филарета (Гумилевского), из монастырей епархии исчезли не все из таких старопечатных изданий. Дополнительная информация приводится самим архиепископом Филаретом в письме известному русскому церковному историку и археографу А. В. Горскому от 7 декабря 1851 г. Филарет писал: ”К сожалению, много материалов древних то погибло в огне, то затеряно небрежностью. Например, как вам покажется следующее распоряжение преосв. Владимира (впоследствии казанского, а пред тем курского)? В Белгороде собраны были святителем Иоасафом старинные богослужебные книги, печатанные в польско-литовских типографиях, по подозрению в их неправославии и ошибках. Книги хранились неприкосновенно в главе соборной (бывшей кафедральной) церкви. Преосвященный Владимир приказал свезть их в реку Донец, и воля владычняя исполнена. Признаюсь, мне больно было узнать об этом, когда доискался я по бумагам о судьбе отобранных из Украйны книг. Если так распорядился епископ, что думать остается о священниках. По многим здешним церквам были царские жалованные грамоты, как видно по делам. Но теперь их уже нет. С ними, конечно, поступили по примеру владыки Владимира”. Таким образом, инициатива уничтожения старых книг исходила не от Иоасафа Горленко, хотя он действовал в соответствии с общими требованиями высшей церковной и государственной власти”.
Ця завелика цитата дає відповідь на питання, куди поділися українські стародруки і “царские жалованные грамоты” Слобідської України. А без них і українська історія виявляється обрізаною. Тож історія перших поселень Придінцевого Порубіжжя, як існуючих – Борівського, Боровеньки, Воєводівки, Капітанове, Муратове, так і тих, що вже канули в Лету – Асесорське, Артемівка, Бєлявка, Головинівка, Дуніна, Лобовка, Лукерине тощо, виявляється неповною.
Посилання
1. Высоцкий В. И. Исторические аспекты топонимов Луганщины.- Луганск: Шлях, 1999. – с. 29
2. Подов В. И. Донбасс. Век 18-й. Социально-экономическое развитие Донбасса в 18 веке.- Луганск: Світлиця, 1998. – с.32
3. Филарет (Гумилевский Д. Г.) Историко-статистическое описание Харьковской епархии: В 3 т. Т.2. – Х.: Факт, 2005. – с.413