Військовий з Сєвєродонецька: "Буду рватися туди, щоб звільнити рідне місто"

Військовий 10-ї окремої Гірсько-штурмової бригади, сєвєродончанин Олексій Давиденко з перших днів повномасштабного вторгнення захищав Україну. З 24 лютого він у складі бригади звільняв Київщину. Але увесь час хотів потрапити на рідну Луганщину. Він досягнув мети та після звільнення Київської області його направили на Донбас.

Хлопець підписав контракт з ЗСУ ще у 2020 році. Олексій народився і жив у Сєвєродонецьку. У 2014 році закінчив 9 клас 4-ї школи та пішов вчитися на електрогазозварника, потім вступив до Рубіжанського індустріально-педагогічного фахового коледжу. Але не закінчив і приєднався до ЗСУ. Про своє рішення не жалкує. Навпаки – мріє побачити звільнення рідного міста на власні очі.

Корінний сєвєродончанин, Олексій до повномасштабного вторгнення розмовляв російською. Але зараз через війну перейшов суто на українську. 

Про оборону «Азоту», життєвий вибір та мрію Олексій Давиденко розповів «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Олексію, пригадуєте, як підписали контракт з ЗСУ?

 - Коли я підписав контракт у 2020 році, мене направили на медичну комісію. Я її пройшов. Хотів бути пілотом. Вивчив курс керування безпілотним літальним апаратом «Фурія». Після навчання приїхав на полігон, пройшов бойове злагодження з іншими підрозділами. Потім була перша ротація. До Нью-Йорку на Донеччині. Виїздили на позиції під Горлівку. Там пройшли мої перші обстріли. Потім нас поміняли. Коли ми виїжджали, я отримав свій статус учасника бойових дій. Командир відпустив додому, бо були поряд. В січні повертався з відпустки й в мене було передчуття. Не хотів виїжджати з міста.

 - Де вас застала війна?

 - За два тижні нас направили знов на полігон. І ось 24 лютого о четвертій ранку нас розбудив старшина. Звідти й почався той рік.

Коли почалася повномасштабна війна, я перебував в небойовому підрозділі, в розвідці. Це було на Київщині. Там ми йшли село за селом. Коли почалися атаки саме на моє рідне місто – Сєвєродонецьк, то я всіма способами намагався потрапити туди, щоб захищати його. Після звільнення Київської області нашу бригаду перекинули на Донбас. Тоді я дізнався, що будуть набирати бійців саме на Сєвєродонецьк. Я ще з одним хлопцем з Донеччини, теж контрактником, попросився на той напрямок. За нами вийшли ще 10 мобілізованих людей. Згодом ми поїхали до Лисичанська. Там нас сформували як роту і відправили до Сєвєродонецька. Перед цим нас запитали, хто боїться. Ніхто не злякався. За два дні росіяни ракетами розбили останній міст.

 - Скільки ви пробули на «Азоті»?

 - Ми від того моменту там пробули ще 14 днів. Всього 16 днів. Постачання їжі не було, але ми знайшли там волонтерський склад для цивільних. Під обстрілами бігали з тими мішками на собі. Годували цивільних. На тому заводі й готували їсти. Годували людей, які сиділи в підвалах. На другій прохідній «Азоту», де я перебував, були лише пенсіонери. Дітей не було.
Що стосується води, то нам пощастило – в нас був бойлер в підвалі. Але її теж доводилося максимально економити – і митися, і змивати.

Жили максимально в тяжких умовах. Щоб підзаряджати рації, ми знайшли генератор, притягнули його під обстрілами, бігали шукали паливо. Так само й за їжею. То було не життя, а виживання.

Саме після "Азоту" почалися сильні проблеми з легенями. Виявилося, що це не просте запалення, ситуація потребувала операції. На заводі заробив бронхоектатичну хворобу. Бо аміак вибухнув, в цистерну потрапили.

- Саме аміак?

- Тоді біля нас було купа балонів газових. На одному сто відсотків було написано "Аміак". Уламками попробивало їх половину точно, бо шипіло сильно.

- Як вважаєте, вони знали, куди саме гатять?

- Вони знали, куди вони стріляли. Цілеспрямовано били по хімії. Я був в лабораторії, наглядав, щоб вони не пройшли прохідну. Знали вони, що там стоять балони. В них літали «пташки». Як тільки хтось виходив, одразу біля дверей падав снаряд. 

 - Які настрої панували серед місцевих?

 - Поки ми були там, всі були ввічливі. Але це, як то кажуть, коли посміхаються в обличчя, а в спину плюють. Це було дуже відчутно.

 - Була різниця з Київщиною?

 - Я пройшов і Київщину, тому є, з чим порівняти. Відношення дуже відрізнялося. Там люди здавали позиції росіян, був супротив населення. А в нас люди казали: «Нам не має до того діла, йдіть собі, щоб місто не обстрілювали». Ми намагалися пояснити, що якщо ми підемо, то буде ще гірше. В принципі, передбачили все те, що відбувається там зараз.

 - Як ви це сприймали?

 - Чи було мені образливо або боляче? Я розумів, що зі 120 тисяч населення десь лише тисяч 20 їх чекали. Умовно. Може, й менше. Вони зазомбовані. Я намагався пояснити хлопцям, що навіть з тих 20 тисяч ще 10 поїхало, а лише 10 лишилося. Не всі їх чекають. Є нормальні люди.

 - Вони вірили вам? Яке було відношення в хлопців з іншої частини України?

 - Хлопці бачили мене, моє відношення. Вони розуміли, що є, за що боротись. До того ж, вихідців з Донеччини та Луганщини дуже багато в моїй бригаді. Наприклад, в тому підрозділі, де був я, теж був хлопець з Сєвєродонецька. Нас було двоє.

 - Чи бачили знайомих людей в укритті?

 - Знайомих не бачив, бо на «Азоті» вже лишилися люди похилого віку. Нас привезли вже коли місто було окуповане, а завод - ні.

 - Як вважаєте, що дала оборона «Азоту»? Там лишалися військові, що були відрізані від своїх, тому що мости підірвали...

 - Оборона «Азоту» давала змогу відійти іншим підрозділам, які стояли під Лисичанськом. Якби цього не було, не змогли б вивезти людей, обладнання, інформацію.

 - Як ви виходили звідти?

 - Нам допомагали виходити «Легіон», сили ССО. Вони зробили пліт, натягнули через Сіверський Донець канат і до плоту прив’язали з двох сторін по канату. Нас по 5 людей розсаджували у шаховому порядку і перетягували через ріку. І це під постійними обстрілами! Ми вийшли десь за «Аміаком» через дірку та пішли в бік мосту біля цеху. Там перебралися в бік Лисичанська, звідки нас машинами вивезли.

 - Було багато поранених, загиблих?

 - Серед наших, якби не ми, місцеві, могло б бути багато поранених, а то й загиблих. Були моменти, коли ми тільки зайшли, нам давали координати будівель, де треба зайняти позиції. Після того, як обстріли вщухли, дивлюся – знайома картинка, я ходив тими стежками. Від тролейбусного депо біля «Склопластика» до другої прохідної. Я зупинив хлопців, не пустив далі. Бо дивився в мережі, що там зайняли позиції вороги. Інформація штабу була застарілою. Я показав старшому що і де знаходиться на мапі, ми розвернулися і зайшли іншим шляхом.

 - Після виходу з «Азоту» куди вас направили?

 - Після виходу з Сєвєродонецька були у Золотарівці. Ми там 2-3 дні відпочили, якщо так можна сказати. Потім надійшов наказ зайняти оборону за Лисичанським НПЗ. Ми приїхали туди і почали окопуватися. Через місцевий грунт, а це піщаник, було важко вкопуватися. В нас були тільки лопати. Проте, скільки могли, стільки робили це. Під обстрілами зубами вгризалися в ту землю. Нормально не окопаєшся, ось в тих «могилках» жили ще тиждень.

 - Є інформація про ваше житло? Чи в безпеці ваша родина?

 - Наразі інформації про житло немає. Сім’ю вдалося евакуювати, дякуючи поліції. Вони відвезли їх до евакуаційного потягу. Наразі вони в Києві зі старшим братом, він теж військовий. Брат пішов служити за рік після мене.

 - Про що наразі мрієте?

 - Мрію повернутися до Сєвєродонецька, побачити його звільнення. Буду рватися туди, щоб звільнити рідне місто.

 - Плануєте будувати життя там після Перемоги?

 - Мрію повернутися до рідного міста та відновлювати його. Рідне завжди тягне. Де б я не був, завжди хочу додому. Переглядаю фото міста, згадую, яким воно було гарним. Постійно моніторю новини про Сєвєродонецьк.

Єдине, хочеться, щоб ті, хто чекали, втекли разом з окупантами.

 - Чи буде кому зустрічати ЗСУ у Сєвєродонецьку?

 - Впевнений, що нас зустрічатимуть у Сєвєродонецьку. Давайте так, залишилися ті, кому не було, куди їхати, хто не мав коштів. Там, безумовно, є наші люди. Бо партизани роблять свою справу. Ми це бачимо постійно. Сєвєродонецьк же – це ми. А не оті, хто братається з окупантами.

 - Одного разу передчуття вас не підвело. Що каже інтуїція зараз?

 - Передчуття наразі? Що пів року – і Крим наш буде. І кожен міліметр нашої України буде звільнений.