До сторіччя українського поета Михайла Яременка

27 червня 1923 року народився мій батько – український поет Михайло Тадейович Яременко. Він був яскравою, колоритною особистістю. У душі він завжди залишався сільською людиною. Наприкінці життя ностальгував за сільським дитинством та юністю, і його ставлення до міста набувало рис ворожості. Не обов’язково до Луганська – до міста як такого.

Народився батько у селі Валер’янівці Волноваського району сучасної Донецької області (тоді це була Донецька губернія). Закінчив тамошню школу, вступив у Великоанадольський лісівничий технікум. Вірші почав писати ще в школі. До речі, багато віршів батько присвятив своїй малій вітчизні, своїй родині, у тому числі – «великій родині».

У вірші «Моя рідня» долі сім’ї переплітаються з долею рідного селища і з долею всієї країни:

Рідне моє селище!
Недавно
Я учився в школі, працював.
Тут сади порошу сиплють в травні,
Дзеркалом блищить
Блакитний став.
Кожна стежка
Й вулиця знайома,
В спогадах стає старе село:
Пахне хлібом
Житяна солома,
Де колись вітряк
Хрестивсь крилом.
[…]

Вийшли в люди від цього порогу
Прадід мій Григорій, дід Павло.
В господарстві віл був круторогий,
Більш нічого, кажуть, не було.
[…]

І живе в достатку і сумирі
Давній рід мій –
Родичі усі.
Сонце усміхається їм щиро,
Посрібливши промені в росі.

Взагалі родинні стосунки – це було для нього святе, слово «родичатись» - одне з найбільш важливих в його лексиконі. Однією з причин його нелюбові до міського життя було те, що в місті люди «не родичаються».

Велика вітчизняна війна застала батька під час навчання в технікумі. Він був призваний до лав Червоної армії. Воював на передовій, дійшов до Кенігсберга. Служив він у саперних військах. Цілком природно, що війна стала однією з головних тем його творчості.

У квітні 1945-го батько був поранений десь поблизу Кенігсберга. Він розповідав, що на чолі групи пішов у нічну розвідку, і коли вони повертались, наступив на протипіхотну міну. Поранення спричинило гангрену, і ліву ногу довелось відтяти до коліна.

Після війни повернувся до Валер’янівці, працював у колгоспі рахівником. З його скупих спогадів я зрозумів, що це був, можливо, найважчий період в його житті – відчуття занедбаності, непотрібності. Через пару років якось зібрався, закінчив технікум, навчання в якому перервала війна.

Спочатку працював в організації з досить дивною назвою: «Живий захист залізничних колій». Вона займалась насадженням лісосмуг вздовж залізничних колій, а також доглядом за ними. До речі, потім мене дивувало його ретельне знання залізничних станцій на Луганщині та Донеччині: здавалось, він знав їх усі, аж до маленьких полустанків.

У цей час співпрацював у дебальцевській районній газеті. Потім взагалі пішов у журналістику: переїхав до Перевальська й влаштувався кореспондентом тамошньої газети.

У 1962 році батько переїхав до Луганська, працював в обласних газетах, заочно закінчив Літературний інститут. Після видання двох поетичних збірок вступив у Спілку письменників.

З середини 60-х років працював у Обласному державному архіві, спочатку науковим співробітником, потім директором. З цієї посади пішов на пенсію.

Нерідко доводиться чути, що майже всі ветерани Великої вітчизняної , особливо ті, хто був на передовій, буцімто, сталіністи й взагалі «совки». Зрозуміло, це не так. Мій батько не був ані сталіністом, ані «совком». Не був він і дисидентом. Його можна назвати типовою радянською людиною, яка була носієм як слабких, так і сильних сторін радянської свідомості. Але у свідомості батька був присутній і певний критицизм, і намагання бути об’єктивним. В його характері була, так би мовити, жадібність до правди.

Михайло Яременко

Пам’ятаю якщо не шок, то дуже велике здивування від деяких його розповідей. Мені було десь років 10-12. Якось батько сказав:

- А ти знаєш, що Гітлер також був соціалістом? Він казав: «Німеччина також будує соціалізм, але тільки для свого власного народу».

Коли в фільмі «Сімнадцять миттєвостей весни» вперше для масової радянської людини пролунала правильна назва гітлерівської партії - «Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини» - для мене це не було великою несподіванкою.

Приблизно в тому ж віці я почув від батька ще одну приголомшливу річ.

- А ти знаєш, під яким прапором воювала німецька армія?
- Звісно знаю – під чорним.
- Ні.
- Під коричневим?
- Ні … під червоним.
- Не може бути!
- Але це саме так.

Потім батько розповів мені, що довелося йому побувати й в штрафбаті. Коли Червона армія звільнила його рідну Валер’янівку, до батька дійшли відомості, що визволителі чинять неподобства. Приблизно як у класичній радянській кінострічці: «Білі прийдуть – грабують, червоні прийдуть – грабують». Батько був обурений і написав сатиричний вірш «Колотнеча». Вірш потрапив до політрука – і батька відправили до штрафбату. Він брав участь у бою як другий номер кулеметної обслуги. Отримав кульове поранення в ногу. В ту саму, яку потім відтяли. Але тоді поранення принесло йому прощення.

До речі, вмер батько в деякому сенсі у знаковий день – 5 березня 1988 року.

Його поетична творчість відрізняється жанровою багатоманітністю. Мабуть, найбільш важлива тема – воєнна. Вірші про Велику вітчизняну поєднують високий пафос з проникливістю погляду й щирістю почуттів. Батько міг показати велике в малому й зобразити жорстокість війни через, на перший погляд, незначні дрібниці, наприклад, через долю степової перепелиці, біля гнізда якої бійці змостили кулеметне «гніздо»:

Смерть косила нас на кожнім метрі,
Ми казали: «Горе – не біда!»
І гніздо змостили кулеметне
Поруч обгорілого гнізда.
Від осколків гнулася пшениця,
Ворогів ми били до півдня.
Плачучи, стара перепелиця
Все шукала перепеленят…

Зрозуміло, цей вірш викликає алюзії на знамениту пісню гетьмана Івана Мазепи про чайку-небогу, в якій символізована сумна доля України. Пройшло триста років, а Україна все ще залишається «при битій дорозі».

Як я вже казав, сімейні цінності й взагалі аура великого селянського роду, мабуть, займали у світогляді батька перше місце. Його батько, мій дід Тадей Федорович загинув під Сталінградом. Але він оживає в пораненій пам’яті батька:

Тільки де майне чиясь папаха,
Так я вмить подумаю:
«Це він!..
Він іде і тесові ворота
Відчиняє, мов колись, давно…»
… Лиш гілками груша-бергамота
Стукає, як пальцями,
В вікно.

Особливо теплі рядки батько присвятив своїй матері. На тлі сучасної жахливої війни ці строки звучать водночас як проникливий спогад і як добрий наказ. При цьому образ матері зростає до символу України:

Присніться мені, мамо, квіткою,
Білосніжною лебідкою,
Материнкою чи рутою,
Та не сніться тільки сиріткою,
Навіки забутою.
Присніться мені, мамо, чайкою,
Що над морем літає печальною,
Над долею плаче козацькою,
Тільки не сніться ночами
Вдовою солдатською.
[…]

Не сніться лиш, мамо, раною
Та чорною домовиною.
Присніться мені трояндою
І вишневою Україною.

Який же може бути поет без любовної лірики! Зрозуміло, чимало віршів батько присвятив оспівуванню цього прекрасного почуття. Вірш «Я тобі дарую проліски» був популярний в Луганську 70-х років. Луганський композитор Михайло Совін поклав його на музику:

На заметах – сонця проблиски,
На заметах – білі сни…
Я тобі дарую проліски –
Очі синьої весни.

Можливо, найбільш яскраво розкрився поетичний дар батька в пейзажній ліриці. У зображенні природи рідного краю поєднується естетичне захоплення невибагливою красою донецького степу з хазяйновитим поглядом селянина та лісовода.

Батькові було притаманне доволі рідкісне для сучасних письменників вміння малювати словом:

Осінь домальовує
Придінцеву повість,
Розмішавши вохру,
Умру і кармін.
[…]

В Дінці крислаті верби
Миють коси,
А небо бірюзою ніжно тане.
Митцем на луки
Поспішає осінь –
І блідне вмить
Палітра Левітана.
На тлі сучасних донбаських реалій деякі його рядки набувають несподіваних конотацій:
Наснилося знову Дебальцеве:
Перон і гучні поїзди.
І клен до вікна піднімається,
Шепоче мені: при-їз-ди!
[…]

І сонце, струмками розколоте,
Лежить, як дозрілий плід.
Помчала у даль моя молодість
Та й за поїздами вслід…

Хто б міг уявити, що донбаське сонце буде знову розколоте вибухами снарядів.
Якщо бути чесним, то слід визнати, що батько віддав данину й пануючій ідеології. В його творчості мало місце й оспівування Леніна, комуністичної партії, радянської влади. Як я вже казав, він був радянською людиною, в його свідомості поєднувались сильні та слабкі сторони радянської ментальності.

Окремо слід відзначити роботу батька в архіві. Він з ентузіазмом вивчав архівні документи з історії Луганщини. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що батько був одним з найкращих краєзнавців Луганщини. Причому в його дослідженні історії луганського краю пильність і скрупульозність науковця поєднувались з уявою письменника. Окремою брошурою був виданий його документальний нарис про командира бронепоїзда в часи громадянської війни Дмитра Рудя. З точки зору сучасних цінностей батькові можна було б закинути звинувачення в ідейній «неправильності» його точки зору. Буцім, оспівував червоного командира. Така позиція зараз «не в тренді».

Але я вважаю, що достовірність деталей історичного твору набагато важливіша за будь-яку ідеологію, якої жоден історик не може остаточно позбутися. Плин історії беззаперечно доводить, що не може бути якоїсь абсолютно вірної, правильної на всі часи ідеології (не говорячи вже про те, що будь-яка ідеологія є формою хибної свідомості, - це тема окремого теоретизування). Оцінка подій минулого залежить не тільки від суспільно-політичних поглядів історика. Вона неминуче змінюється завдяки самому плину історії, який постійно змінює перспективу бачення минулого. Отже, хай живе достовірність деталей і хай наше ставлення до будь-якої ідеології завжди буде більш-менш іронічним.

Наприкінці життя батько працював над двома документальними повістями з історії Луганщини. У повісті «Сяйво над Луганню» він хотів описати історію будування відомого чавуноливарного заводу, з якого, буцімто, почався Луганськ як спочатку робітниче селище, яке згодом виросло у місто. У повісті «Білий накип» зображувались події 20-х років минулого століття, а саме: боротьба радянської влади з бандою Каменюки на Старобільщині. (Знову закинуть: неправильний погляд. Каменюку треба було зобразити як відважного борця проти злочинної більшовицької влади. – Дивись міркування вище).

На жаль, обидві повісті не були завершені.

До речі, наскільки мені відомо, серед старобільських краєзнавців до цього часу ходить легенда про скарб, схований Каменюкою, який досі чекає на свого археолога.
Вистачало у батька часу й на статті у сфері такої допоміжної історичної дисципліни, як сфрагістика (дослідження печаток).

Коли я пригадую батька, не можу не пригадати матір – Тамару Пилипівну. Вона була самовідданою жінкою. Здається, що в неї не було жодних амбіцій, жодних власних інтересів. Весь сенс її життя полягав у служінні сім’ї. Вона була, так би мовити, ангелом-охоронцем батька у його відданості творчості. Мати створювала сприятливі умови для того, щоб батько міг писати.

Якось читав я книгу «Ми йшли до тебе, Перемого». Це була збірка спогадів українських письменників-фронтовиків про їхню участь у Великій вітчизняній. Були там і спогади мого батька. Він описував, як влітку 1944-го їхній взвод споруджував понтонну переправу через якусь річку (назву, на жаль, не пам’ятаю). Працювали вони під обстрілом фашистської авіації. Ці події були описані яскраво, зримо. Я майже бачив фонтани бризок, які здіймалися в річці біля мосту від скинутих бомб, майже чув гуркіт вибухів. Батько разом з побратимами продовжував зводити переправу … Найбільше Яремене вразила дата цього бою – 27 червня 1944 року.

ВИБРАНІ ПОЕЗІЇ
⃰ ⃰ ⃰

Мене чекала ти –
І я прийшов,
Твоїм назвавшись, земле,
Рідним сином,
За тебе я пролив у битвах кров,
Щоб ти цвіла
Вродлива, мов калина.

Не раз в бою від смерті зберегла,
Коли окопом, бліндажем була ти,
А після битв колоссям проросла
І пригорнула знов мене,
Як мати.

Моя ти земле!
Налилася вщерть
Живлющим соком,
Як ріка водою.
Яке це щастя:
Подолати смерть
І вийти з бою
Дивно молодою!

Яке це щастя:
Наливать бруньки,
Вустами квітів пити чисті роси…
Моя ти земле!
Хай на всі віки
Тобі хлюпочуть мирно сині грози!
1973

МОЯ РІДНЯ
Де воли ходили довгим шляхом,
Чумаки возили з Криму сіль –
Недалеко, біля Волновахи,
Вуликом гуде моя артіль.

Рідне моє селище!
Недавно
Я учився в школі, працював.
Тут сади порошу сиплють в травні,
Дзеркалом блищить
Блакитний став.

Кожна стежка
Й вулиця знайома,
В спогадах стає старе село:
Пахне хлібом
Житяна солома,
Де колись вітряк
Хрестивсь крилом.

На причілках –
Півні зозулясті,
Хвіртка відкривалася у сад.
Вибігло хлоп’я таке вихрясте,
Карооке – вилитий мій брат.

Вийшли в люди, від цього порогу
Прадід мій Григорій, дід Павло.
В господарстві віл був круторогий,
Більш нічого, кажуть, не було.

І слізьми спливали їхні роки,
В найми діточки ішли малі.
А тепер –
Поглянь у степ широкий –
Колос повний висне до землі.

І живе в достатку і сумирі
Давній рід мій –
Родичі усі.
Сонце усміхається їм щиро,
Посрібливши промені в росі.

За порогом хати –
Люба мати
Дівчинку колише на руках…
Від вузьких воріт,
З цієї хати
Ліг братам в життя
Широкий шлях.
1961

⃰ ⃰ ⃰
Пам’ятаєш ти, далека й ніжна,
Холод сорок першої зими?..
Край села в саду сумує вишня,
До якої ходимо не ми.
Є у мене син. Дочка у тебе
Через рік вже піде в перший клас.
Вишня, як вдова, одна під небом
Ронить роси, виглядає нас.

Хочу я, щоб зеленіли віти,
Наливався завжди вишень сік
Щоб в саду зустрівшись, наші діти
Та й не розлучалися повік.
1966

РОМАШКА
Як струмочок, голос розливає,
Грім аплодисментів підніма.
Про ромашку дівчина співає
І цвіте ромашкою сама.

А в бою жорстокім за Полтаву
Поруч з нами інша йшла бійцем,
Мов жита в степах, така русява,
Впала в полі, скошена свинцем.

Згас в очах її вогонь блакитний,
Пухом в ноги їй лягла земля.
Там ромашки заметіллю квітнуть,
А пшениця – колоски схиля…

Я дивлюсь на тебе довго з залу
І чаруюсь голосом твоїм.
Пригадав: «Ромашкою» ми звали
Медсестру в санбаті польовім.
1970

БАЛАДА ПРО ПЕРЕПЕЛИЦЮ
Де в степу шумить рясна пшениця
І зернисті колоски дзвенять,
У гнізді стара перепелиця
Годувала перепеленят.
Мов колиска, нива урожайна
Пташенят заколихала сном.
І срібло пісень розсипав жайвір,
В сизу хмару вдаривши крилом.
Скільки раз виводилася птиця,
Розбігалася в густій стерні!
Я згадав, як тут свистіла криця,
Й болем серце стиснуло мені.
Сорок перший… За селом – окопи,
Потолочений війною хліб.
Почорнів Дніпро, неначе попіл,
Від снарядів і від мін осліп.
Смерть косила нас на кожнім метрі,
Ми казали: «Горе – не біда!»
І гніздо змостили кулеметне
Поруч обгорілого гнізда.
Від осколків гнулася пшениця,
Ворогів ми били до півдня.
Плачучи, стара перепелиця
Все шукала перепеленят…
Одсвистіла над полями криця,
Пшениці встають на повний зріст.
… Водяться в степах перепелиці
В ямках давніх кулеметних гнізд…
1970

⃰ ⃰ ⃰
Присніться мені, мамо, квіткою
Білосніжною лебідкою,
Материнкою чи рутою,
Та не сніться тільки сиріткою,
Навіки забутою.

Присніться мені, мамо, чайкою,
Що над морем літає печальною,
Над долею плаче козацькою,
Тільки не сніться ночами
Вдовою солдатською.

Присніться мені журавкою,
Крилатою та сірою,
Яка за рідною травкою
Прилітає з далекого вирію.

Присніться, мамо, волошкою,
Що з вітром десь ходить нивою.
Польовим присніться горошком,
І вербичкою журливою.

Не сніться лиш, мамо, раною
Та чорною домовиною.
Присніться мені трояндою
І вишневою Україною.
1972

ПОРТРЕТ БАТЬКА
На тобі папаха – шапка сива,
В ній любив ти свято зустрічать.
І, здається, півні галасливі
На всю хату
З рушника кричать.
А коли до батьківської хати
Поз’їжджаються твої сини,
Ти їм будеш тепло усміхатись,
Як живий,
Поглянеш зі стіни.
Батько ваш і досі десь в солдатах,
Хоч давно й закінчилась війна, -
Скаже й на синів погляне мати,
В кожнім –
Риси батька розпізна.
Потім нам борщу насипле в миску
І для батька ложку покладе.
Поколише внукову колиску,
Гляне у вікно:
- А, може, йде…
Мабуть, їде з поля довгим шляхом,
Бо я чую воза дальній дзвін.
Тільки де майне чиясь папаха,
Так я вмить подумаю:
«Це він!..
Він іде і тесові ворота
Відчиняє, мов колись, давно…»
…Лиш гілками груша-бергамота
Стукає, як пальцями,
В вікно.
1973

БУЛА Б ЖИВА ЗЕМЛЯ…
Старезним дідом лізе в’яз на кручу,
Донець, неначе сторож, огляда.
Куйовдиться над вибалком дрімуча
Його зелено-чорна борода.

Сто літ йому.
Але його коріння
В обіймах землю міцно ще трима.
І списом прошива його проміння,
І хугами січе його зима.

Та він стоїть –
Незламний і високий –
І вітру дужі плечі підставля.
Прийшла весна, заграли знову соки:
Він житиме!
Була б жива земля…
1973

Я ТОБІ ДАРУЮ ПРОЛІСКИ
На заметах – сонця проблиски,
На заметах – білі сни…
Я тобі дарую проліски –
Очі синьої весни.

Де в долині рвали ягоди,
Там, на березі Дінця,
Голубі, ясні і лагідні
Я тобі збирав сонця.

А вони сміються веснами,
Зачаровують людей…
Глянь, просторами чудесними
Над полями лине день.

Голосний, мов пісня жайвора,
Яснолиций, як весна.
А над нивами врожайними
Чути подихи зерна.

На заметах сонця проблиски,
Сад ще спить у білім сні…
Я тобі дарую проліски –
Ранню усмішку Весни.
1973

ОСІНЬ НАД ДІНЦЕМ
2
В гаю дуби гудуть журливо,
За літом плачуть журавлі.
Та знов зерно приймає нива,
Щоб колос визрів на землі.

І хоч багрянцем криє осінь
Поля у сизій далині,
Є вічна юнь у шумі сосен,
Життя безсмертне є в зерні.

3
Осінь домальовує
Придінцеву повість,
Розмішавши вохру,
Умру і кармін.

Грунт голками в полі
Прошиває прорість,
Кобальтом зеленим
Плеще з дальніх гін.

Терикон на обрії
Почина чорніти,
Від гаїв багряниться
Хвилями Дінець.

На коні рожевому
Мчиться з лісу вітер –
Хмарок листопадових
Втомлений гінець.

5
Пропелером висить
Насіння клена,
Потрусить вітер –
Вмить на землю пада.
Набрала осінь золота у жменю,
По луках бродить
Разом з листопадом.

В Дінці крислаті верби
Миють коси,
А небо бірюзою ніжно тане.
Митцем на луки
Поспішає осінь –
І блідне вмить
Палітра Левітана.
1961-1978

⃰ ⃰ ⃰
Наснилося знову Дебальцеве:
Перон і гучни поїзди.
І клен до вікна піднімається,
Шепоче мені: при-їз-ди!

Наснились вербові котики,
Зелена мелодія трав.
І всілися ластівки нотами
На дротяний телеграф.

І сонце, струмками розколоте,
Лежить, як дозрілий плід.
Помчала у даль моя молодість
Та й за поїздами вслід…
1978

⃰ ⃰ ⃰
Мені небагато треба:
Зерняток до борозни,
Блакитного дзеркала неба,
Повітря – без диму війни.

Іще мені треба дороги
Та подиху свіжих вітрів,
Щоб я захмелів до знемоги,
Неспокій в дорозі зустрів.

Щоб зміг я напитись озону
Після дощу і грози,
Послухать діброву сонну,
Що тьохкає від роси.

Щоб дихать на повні груди,
Здолавши всі болі й жалі,
Щоб завжди зі мною люди

Раділи і сонцю, й землі!
1978
     

Олександр Єременко