Військовий "Сєвєр": "Реальний портрет військовослужбовця не той, що ви бачите в рекомендаціях Тік Току"

Сєвєродончанин з промовистим позивним «Сєвєр», не вагаючись вступив до лав ЗСУ одразу після повномасштабного вторгнення росії в Україну. У мирному житті він був підприємцем, проте з початком війни вирішив: «Хто, якщо не ми?»

За ці майже півтора року «Сєвєр» пройшов справжнє пекло боїв, брав участь у звільненні Харківщини та Луганщини, бачив смерть побратимів. Наразі він мріє про деокупацію рідного краю та його відновлення.

Він зізнається, що війна зняла рожеві окуляри та навчила приймати реальність такою, як вона є.

Про зміни у свідомості та світосприйнятті, майбутнє рідної області, колаборантів на звільнених територіях та Перемогу «Сєвєр» погодився розповісти нашому виданню.

 - Розкажіть про своє 24 лютого. Чи було передчуття?

 - Своє «24 лютого» я зустрів у рідному Сєвєродонецьку, за волею долі отримуючи військові документи. Я, як і багато інших людей, думав, що війни не буде. Ніякого передчуття не було, але «тривожну валізу» все ж спакував. А далі — вибухи, дзвінки рідним та одразу ж думки - у який підрозділ піти.

 - Чи були раніше думки служити? Чим займалися до цього?

 - У 2015 році закінчив СЗШ№ 4 у Сєвєродонецьку. Далі вступив до ВНЗ-переселенця — СНУ ім. В. Даля, де у 2021 році закінчив магістратуру за фахом «право». До війни я був підприємцем, надавав маркетингові та консалтингові послуги підприємцям Луганщини. Ми намагались покращити бізнес та сервіси області.

Раніше були думки приєднатись до ЗСУ, але не було бажання марширувати по плацу та варитись в армійській каші. Зовсім інша справа війна — вона не залишила нам вибору.

 - Як прийняли рішення приєднатися до ЗСУ?

 - Я вирішив вступити до лав ЗСУ, бо розумів що 95% людей будуть знаходити різні причини та «відмазки», аби НЕ ставати на захист своєї батьківщини, і якщо не буде добровольців — буде біда. Хто, якщо не ми?

Військовий "Сєвєр"

 - Найскладніше за цей період? Ви так влучно та проникливо писали у своїх соцмережах "мы все стареем тут по часам"...

 - Найскладніше за цей період — бачити, як твої хлопці гинуть. Неможливо звикнути до цього, коли ти розмовляєш з побратимом, а через пів години він потрапляє в засаду та гине. Чи коли ви йдете на завдання поряд — одна секунда, а твого друга вже немає. Під Бахмутом один підрозділ викликав евакуацію для свого бійця, вона приїхала, але він вже загинув… Командир підрозділу натякнув евакуаційній групі, щоб вони поїхали, а хлопці, що залишись, не знали, що їхній побратим помер. Для командира дуже важливо, щоб його підрозділ не «падав духом»… Таких історій сотні, цього не вистачить навіть на декілька книг, але є те, що їх обʼєднує - героїзм.

Ми старіємо «годинах» - тому що події на війні йдуть за «своїм» часом, тут ти набуваєш досвіду та бачиш реальність. Війна — зняття всіх рожевих окулярів та сприйняття реальності такою, як вона є. Ти бачиш людей наскрізь та несеш відповідальність за їхнє життя. Війна — коли ти 20 річний хлопець, але тобі потрібно бути дорослим та вести відділення чоловіків, які тобі в батьки годяться… Війна — коли ти допомагаєш цивільним у щойно звільненому селі. Війна — коли ти повинен бути мужнім, сильним. Так треба задля перемоги. Тут двадцятирічні хлопці мають досвіду більше, ніж літні чоловіки. Тут люди «старіють» по годинах.

 - Де довелося воювати за ці майже півтора року?

 - Нема особистих перемог, ми злагоджено працюємо підрозділом, наше головне завдання — ефективно керувати особовим складом, зберігаючи своїх хлопців та наносячи максимальне вогневе ураження противнику. Ми брали участь в обороні Харкова, потім вже було звільнення Молодової, Піщаного, Старого Салтова — що дало можливість відкрити плацдарм для деокупації територій Харківської області. Потім вже був Великий Харківський контрнаступ, де ми проривали оборону противника та звільнили населений пункт Іванівка біля смт Шевченкове. Після цього було деокуповано безліч населених пунктів і нарешті — звільнення Купʼянська, що було надважливим транспортним вузлом. Далі був вдалий наступ через річку Оскіл, після чого ми нарешті змогли вийти на рідну Луганщину, а саме в Новоселівське.

 - Ось коли восени дійшли до Луганщини - чи були думки, що й вона зараз буде звільнена? Чи ви бачили реальну картину? Бо стільки ІПСО тоді було. Люди вже подумки в Луганську були...Але ж ви бачили картину на власні очі.

 - Ми звільняємо Луганщину крок за кроком, і я сподіваюсь, що незабаром ми зможемо вийти на кордони 1991 року. Я бачу Луганщину звільненою, я бачу як сотні підприємців та десятки тисяч робітників кинуть всі свої сили, щоб відновити як нашу область, так і всю Україну. Ми вже проходили це у 2014 році, пройдемо ще раз та зробимо Луганщину ще кращою.

Військовий "Сєвєр"

 - Як багато людей з вашого оточення зараз в армії?

 - З мого оточення дуже мало людей пішло в армію, як і в загалом в Україні невеликий відсоток вступив до ЗСУ. Я намагався мотивувати людей, пояснював, чому важливо вступати до лав оборони та звільняти території, але люди чекають, поки за них «зроблять всю роботу», а вони надалі підіймають «економічний фронт», тому що «не створені для війни».

 - Хто насправді воює за нас? Який портрет українського воїна? Чи не зробили соцмережі війну трохи глянцевою?

 - Реальний портрет військовослужбовця звичайної механізованої бригади не той, що ви бачите в рекомендаціях Тік Току. Реальний військовослужбовець збройних сил України - це чоловік 30-40 років, звичайний роботяга, працював собі на заводі чи робив на себе. Трохи замучений, з руками, що стали чорними від бруду та мазути. З сивиною, бо інакше ніяк. У формі, що вже пройшла справжнє пекло. Ці люди — сталь, їх неможливо подолати. Я можу запевнити — українці, що пройшли цю війну, можуть абсолютно все. Ця сила духу відчувається. Сильні, мужні, справжні.

 - Останнє відео, яке виклав журналіст Юрій Бутусов, викликало шквал обурення. Люди не готові сприймати війну такою?

 - Люди не готові сприймати війну такою, як вона є. Війна — кров, трупи, бруд, жахливий запах. Більшість медіа публікує вдалі операції ССО чи інших спецпідрозділів, але звичайні бої на війні виглядають жахливо. Більшість людей не зможе усвідомити, що таке пекло реальної війни. Але чи треба це розуміти всім людям — питання відкрите.

 - Наскільки зараз виснажені військові? Що їх справді підтримує?

 - Військові дуже-дуже виснажені, вони дуже хочуть хоч трохи перепочити, але через те, що русні багато, нас ніким міняти. Тому зараз військові вже півтора роки без ротацій мужньо боронять Україну. Нам потрібна допомога, нам потрібні люди, що приєднаються до нас. Якщо ви думаєте, чи йти в ЗСУ — однозначно йти. Потрібні люди і в окопи, і в тили, і в діловодство, і в водії. Роботи багато, але чим більше вмотивованих людей приєднається до лав сил оборони — тим швидше буде перемога.

Військовий "Сєвєр"

 - Яка найбільша мрія у військовому плані? Звісно, Перемога. Але більш конкретно - Сєвєродонецьк звільнити? Луганщину? Всі кордони? Подивитися в очі комусь?

 - Мрія — звільнити всю Україну, нанести максимальне ураження противнику, щоб не допустити ще однієї війни. Зараз йде найбільша війна після другої світової — справжнє пекло. Я хочу, щоб мої діти зростали в Україні без війни, без колабораціонізму та у повних кордонах. Я хочу відпочивати в Криму. Я хочу жити як і всі — працювати, відпочивати та насолоджуватись життям. Війна навчила цінувати життя.

 - Чи багато зрадників зустрічається на звільнених територіях? Як жити далі з ними?

 - На звільнених територіях чимало зрадників, але з ними працює поліція, СБУ, розвідка. Більшість на деокупованих територіях не мають позиції — це «нейтральні» та досить пасивні люди, яким все одно, під яким прапором жити. З ними потрібно працювати та пояснювати прості речі: чому Україна - це добре, а недоросія - погано. Зазвичай це неосвічені люди з нульовим критичним мисленням.

Військовий "Сєвєр"

 - Чи зможе Перемога та ціна, яку платять за це люди, змінити країну?

 - Складне питання, бо перемогу виборюють 1% країни, 20% їм допомагають. А всі інші — спостерігають. Я думаю що війна назавжди змінить життя людей, що брали в ній участь, що допомагали. Чи змінить перемога людей, що були спостерігачами? Я думаю, що питання досить відкрите й це все залежатиме від того, як буде реагувати суспільство на поведінку, чи буде працювати осуд, чи будуть активно діяти ветерани війни, та як держава буде просувати ідеї Української Нації. Все це в комплексі буде впливати та суспільство. Але є одне правило — 1% проактивних завжди буде сильніше 99% аморфних, тому віримо в ветеранів та патріотів, що не допустять повторення сценарію 2014 року. Взагалі я впевнений в нашій перемозі. Ми сильні, ми сміливі, ми будемо робити все для розвитку Української нації.

 - Чи зможуть співіснувати військові, волонтери з тими, в кого війна пройшла повз? Чи  виникатимуть конфлікти після війни?

 - Я думаю, що військовим, волонтерам буде дуже складно знаходити спільну мову зі «спостерігачами» після завершення війни та демобілізації. На жаль, конфліктів не уникнути. Дуже важливо, як держава, політичні та громадські діячі реагуватимуть на ці конфлікти та які рішення прийматимуться. Я вважаю, що для ветеранів обов’язково потрібно буде створити механізм реабілітації в суспільстві, бо інакше буде багато неприємностей. Все залежить від наших дій та рішень. Може бути багато проблем, може все бути добре.