Солодка справа в несолодкі часи: сєвєродончанка готує десерти на замовлення в Черкасах

Сєвєродончанка Марина Біла – кондитерка, але не за фахом, а за покликом душі. Солодкою справою жінка займається чотири роки. Окрім виготовлення десертів на замовлення, Марина проводить кондитерські майстер-класи для жінок, і сама охоче навчається в інших кондитерів.

Про улюблену справу, яка стала основною роботою, її відновлення у Черкасах з початком повномасштабного вторгнення, про фірмові десерти та кондитерські секрети Марина Біла розповіла «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Марино, розкажіть, як прийшли в кондитерську сферу?

 - За фахом дизайнер інтер'єру, але так сталося, що перебуваючи в декреті, я почала пекти торти для своїх діток і чоловіка. Всі знайомі казали, що виходить дуже смачно й питали, чому я не роблю десерти на замовлення. Я спочатку казала: «Та куди мені? Я не вмію ні декор робити, ні тортики вирівнювати». Але постійно всі рідні мене підштовхували-підштовхували й так я спробувала зробити свій перший тортик на замовлення. Дала рекламу на сєвєродонецькому сайті й звідти отримала перше замовлення. А потім потихеньку в Інстаграмі викладала фото своїх тортиків, спрацювало й «сарафанне радіо». Я почала отримувати все більше й більше замовлень.

Марина Біла

 - А як розпочали проводити кондитерські майстер-класи?

Перший мій майстер-клас відбувся у Сєвєродонецьку. Дівчата, мої замовниці, почали просити, щоб я їх навчила щось готувати. І коли з'явилося кілька охочих, я вирішила, що вже пора починати проводити майстер-класи.

 - Хто вам допомагав в організації?

У нас квартира була зі старим ремонтом, і місця там для проведення майстер-класу не вистачало, тому я орендувала окрему квартиру, шукала студію, щоб дівчатам було зручно.

Мій чоловік допомагав з перевезенням всього необхідного для цього, духовок, міксерів… Це займало цілий день.

 - Чому саме навчали дівчат на першому своєму занятті?

 - То було перед Днем Закоханих. Першим ми робили медовий відкритий тортик «Серце», щоб дівчата змогли своїм коханим чоловікам зробити його вдома. Він з полуничкою, гарно оформлений…

Усім учасницям дуже сподобалося, тому ми вирішили потім ще провести майстер-клас, але вже на іншу тему. Дівчата знову й знову приходили, дякували, і ще раз приходили.

У Черкасах, де я зараз перебуваю, також вже було декілька майстер-класів.

 - Ви проводите майстер-класи, а де самі навчалися? Як підвищуєте свою кваліфікацію?

 - Я взагалі почала все дуже важким шляхом. Оскільки фінансів у родини не було, то все розпочалося з відео в Ютубі: як кондитери самі починали, якісь рецепти…
У мене основним рецептом був тортик моєї мами, який я вже переробляла, доповнювала новими знаннями. Так вже з'являлися нові начинки, нові види тортиків та десертів. Потім, коли я вже активно працювала, їздила до Львова на майстер-клас з виготовлення багатоярусних тортів. Я навчалася у кондитерки Олександри Романової з Одеси. А так взагалі у багатьох кондитерів купляю онлайн майстер-класи і з великодньої випічки, і з інших фахових десертів, які ще не вмію готувати. Тож вчуся в інших кондитерів.

Марина Біла

 - Сьогодні ви у Черкасах. Чи можете пригадати, як розгорталися події у вашому житті з початком повномасштабного вторгнення?

 - У нас почалося все 23 лютого… Мені чоловік ще за місяць казав, що щось не так, і пропонував хоча б вивезти дітей до його хресної. Річ у тім, що ми вже навчені 2014 роком, тоді ми також виїжджали в Черкаси, і прожили там два роки. Потім повернулися у Сєвєродонецьк.

Ще 23 лютого 2022 року я працювала. Однією рукою віддавала замовлення, іншою збирала речі, так, на тиждень щось дітям перевдягнутися. У той день ввечері й виїхали. Але нам з чоловіком треба було ще повернутися за речами, бо я нічого свого кондитерського не взяла. Ми вночі проїжджаємо Харків, ту саму об'їзну, і буквально через години дві-три на неї полетіли ракети. Війну ми зустріли в дорозі… Ракети летіли з усіх сторін, ми думали, що, можливо, доїдемо до Черкас й одразу поїдемо на Ужгород, щоб взагалі виїжджати з країни, бо не знали, що воно буде. Наше головне завдання – врятувати дітей від того всього…

Доїхавши до Черкас, ми вирішили зупинитися там, щоб відпочити й після того ухвалювати рішення, оскільки чоловік вже ніч не спав. Нас там добре прийняли, то був перший поверх, був підвал. Ми почали його з хресною облаштовувати, щоб у разі чого могли туди сховатися. Перші тривоги там і перечікувати.

Перший місяць ми жили у хресної чоловіка. Я на третій тиждень без роботи не витримала, й почала потрошку займатися.

 Марина Біла з родиною

 - Марино, ви говорите, що взяли необхідне для роботи обладнання в кредит. Все те, що було в Сєвєродонецьку, не вдалося врятувати?

 - Абсолютно все залишилося там. Причому, коли ми виїжджали з міста, у нас не було зовсім грошей. Все, що у нас було з собою – це півтори тисячі гривень і тільки що закритий кредитний ліміт на картці. Того дня я якраз загасила всі кредити. Коли почалася війна, і з'явилися черги на заправках, ми ледве встигли заправити машину на ті кредитні кошти, щоб доїхати до Черкас. Тоді деякі банки перекрили кредитні рахунки, на той момент ми залишилися без грошей…

Потім наш банк відкрив кредитку й в перший місяць ми тоді, як пам'ятаю, 25 тисяч гривень намотали тільки на продукти. Ще добрала трошки обладнання у кредит, яке мені потрібно було, щоб як мінімум розпочати працювати. І потім, Слава Богу, ми то все погасили. Вже маємо можливість орендувати квартиру, працювати, дякую усім клієнтам, які підтримують і дають цю можливість нам.

 - Розкажіть, будь ласка, як шукали клієнтів, щоб відновити свою справу?

 - Спочатку взагалі не знала як… Думала надати рекламу зі свої сторінки, що вже займаюся цим у Черкасах. Але Інстаграм заблокував цю можливість жителям Луганщини, як окупованої території. І хоча наше місто тоді не було ще окупованим, проте зробити рекламу зі свого акаунту я не змогла. Я створила іншу сторінку, й в рекламі зазначила, що працюю в Черкасах, але дала посилання на робочу сєвєродонецьку сторінку. Так отримала перші замовлення, потім так само спрацювало і «сарафанне радіо», знайомі замовляли. Тоді почали підписуватися і жителі Черкас, бо, коли і смачно, і гарно, люди діляться контактами, де замовляли. І, звісно, через те, що переселенка, трошки підтримували.

Марина Біла

 - Який наразі ваш фірмовий десерт?

 - У мене дуже часто замовляють торт «Бархат», але не той славнозвісний червоний, бо я трошки противник великої кількості фарбників, тому в мене це шоколадний бархат. Саме цей тортик у мене в топі всіх замовлень клієнтів. Я роблю ніжніший крем, ніж у звичному форматі, і, звісно, натуральніший, без барвників. Усім дуже він подобається, тому наразі, напевно, він.

 - А чи самі полюбляєте тортики?

 - Дуже полюбляю (сміється – ред.)

 - Який ваш улюблений десерт?

 - Я все люблю солодке. Віддаю перевагу легким десертам. Мій найулюбленіший, певно, меренговий рулет, ніжний, з ягідками.

 - Марино, у будь-якої господині виникає питання, як вдома зробити торт, щоб він був рівним?

 - Звісно, першочергово все залежить від рецепта. Але головне для торта – стабілізація, для цього його треба залишити годин на вісім у холодильнику. Вирівнювати обов'язково кремом на маслі, бо якщо це зробити якимось іншим кремом, він не триматиме форму, і рівного тортика не дочекаєшся тоді.

Навіть якщо торт зібраний на вершковому чи сметанному кремі, все одно йому потрібен час для просочення та стабілізації, тоді він рівнішим буде й в результаті.

Марина Біла

 - А у чому секрет ідеальної глазурі для покриття тортиків?

 - Зазвичай глазур робиться з вершків у поєднанні з шоколадом або шоколадної глазурі. І коли жири поєднуються з вершками, потрібно досягти стану емульсії, тобто обов'язково перебити блендером до однорідного стану. Тоді вона не буде розтікатися і рівно лягатиме на торт.

 - Чи подобається вам у Черкасах?

 - Черкаси десь у три рази більші за Сєвєродонецьк, але чимось на нього схожі. І взагалі у нашому оточенні - та ж сама хрещена мати чоловіка та багато ще наших знайомих - з Сєвєродонецька. Вони свого часу направлялися на роботу з Сєвєродонецького «Азоту» на Черкаський. Тому, можна сказати, що це місто мені вже трішки рідне, і чимось схоже на Сєвєродонецьк. Нам тут дуже комфортно. Але все одно дуже не вистачає рідного міста. Навіть, вийти так прогулятися, то не знаєш, куди йти. У нас, у Сєвєродонецьку, ми знали кожну вуличку, кожне місце, кожен сантиметр… Дуже важко в цьому плані…

 - Як все сприйняли ваші дітки? Чи швидко адаптувалися?

 - Ми намагаємося зробити все, щоб їм було комфортно. Вони навіть кажуть, що хочуть залишитися тут. Ми пішли в дуже гарну школу, в дуже гарний садочок, нам попалися дуже гарні вчителі та вихователі, які також підтримують.

Діти

Намагаються робити свято кожен день. Діти вже знайшли нових друзів. У нас чудова квартира, на жаль, орендована, але, в принципі, вони задоволені усім цим. Але, звісно, у нас бувають вечори, коли ми переглядаємо всі фотографії, плачемо, обіймаємося, бо дуже сумуємо за містом. У нас ще там бабуся з дідусем лишилися, то вони також за ними дуже сумують. Ще хотіли повернути свого котика, він у нас дуже боявся переїздів, тому прийшлося тоді лишити його в Сєвєродонецьку, та й ми думали, що повернемося, не очікували ж як виїжджали, що завтра буде війна, але… На жаль, котика ми втратили, його загризли собаки на вулиці…

 - Дуже прикро…

 - Марино, скажіть, чи є якісь плани, мрії?

На жаль, того рівня замовлень, який був у Сєвєродонецьку, у мене ще немає. Зараз через війну люди менше святкують, менше замовляють, та й тієї бази, яка була, отримати не вдалося. Тому поки працюю, скажімо так, на домашній кухні. Але, звісно, вже в Сєвєродонецьку були мрії та бажання відкрити свою кондитерську студію, в якій би я мала можливість готувати тортики, проводити майстер-класи, можливо, якесь маленьке кафе, щоб люди могли одразу скуштувати шматочок, а потім вже замовити. Бажання і мрії є, але фінансової можливості поки що немає.