“Наші люди у стані перманентного стресу дуже легко підхоплюють пропагандистські наративи”, - дослідниця булінгу Настя Мельниченко

Настя Мельниченко — українська громадська активістка. Про себе каже:“ Я можу говорити у двох іпостасях, з одного боку я — дитяча письменниця, яка вже видала 13, мені здається, книжок, а з іншого — я є дослідницею теми булінгу й зараз працюю над даним питанням у Прістонському університеті”. Настя вже довгий час опікується тим, щоб зробити освітню систему України дитиноорієнтованою. А також допомогти батькам, вчителям та навколишнім зрозуміти почуття дитини. Відомо, що війна загострює почуття людей, конфліктні ситуації у суспільстві виникають частіше, а реакції на події стають гострішими. Тож перед нами стають посилені виклики. Одними з яких і є булінг в школі, упереджене ставлення до переселенців тощо. Наші журналісти поспілкувалися з дослідницею про її роботу, книги та чому в Україні досі існують купа стереотипів.

Чому булінг?

“Тема булінгу мене зацікавила тому, що моя дитина почала потерпати від нього й школа не робила нічого, щоб це зупинити в принципі”

І мене це настільки зачепило та вразило. Оскільки я була і є головою громадської організації та звикла працювати з викликами на системному рівні, то зрозуміла, що треба докорінно змінити український підхід до питання булінгу та розробити для України систему протидії.
Спершу я захистила магістерську на тему розробки програм протидії булінгу та адвокації цього підходу, а потім виграла стипендію Фулбрайта для того, щоб поїхати в Денверський університет і займатися вже розробкою теми там. І це було дуже важливо, тому що подібні стипендії, по-перше, дають змогу працювати з найкращими фахівцями галузі, по-друге, дають доступ до величезної наукової бібліотеки, чого, на жаль, здебільшого немає в Україні. Вона дуже дорого коштує, а підписка, тобто одна стаття, якщо вона стара, вона може сягати 19 доларів просто за те, щоб її прочитати, або навіть 25. Зрозуміло, що люди, які опрацьовують десятки чи сотні цих статей, не можуть собі це дозволити, тому, зазвичай, в наукових інституціях афілійованим людям надають доступ до цих бібліотек. Для мене це був найбільший такий привілей і радість.
Поки я перебувала у Денверському університеті, зробила дві речі: написала книжку “Зрозуміти та здолати булінг” для видавництва “Віват”. Вона величезна, з підсумком з багатьох місць моєї роботи.

Ми звикли розглядати булінг як проблему протистояння двох сторін: “агресивного” булера та “затюканої” жертви. Але булінг — це ціла екосистема, на яку впливають не лише відносини дітей, а й відносини дітей і батьків, батьків і вчителів, шкільні правила й норми, атмосфера школи, традиції, сучасні історичні події тощо. Тому, щоб зрозуміти природу булінгу, треба зрозуміти, як функціонує група та що є внутрішнім рушієм для учасників цькування — опис до книги Насті Мельниченко

Друге, це за той же час я створила онлайн-курс, який вийшов на платформі Дія.Цифрова освіта. Це — школа без цькувань для вчителів та школа без цькувань для батьків, тобто вже був більш системний підхід.

Повномасштабне вторгнення внесло свої корективи

“З початком війни я вимушена була перервати свою Фулбрайтівську стипендію, щоб вивезти дітей, оскільки ми втратили в Ірпені, де тоді проживали, будинок”

Зрозуміло, що ми могли тільки їхати кудись, адже я втратила роботу. Тож ми виїхали та мені поступово вдалося отримати позицію гостьової дослідниці в Принстонському університеті, де я продовжила займатись питаннями булінгу. Завдяки тому, які умови створив цей університет, вдалося зробити дуже багато. По-перше, це проведення загальнонаціонального опитування про рівень булінгу серед дітей, а також серед вчителів, це те, що дало визначити його базову лінію. Ми опитали понад 17000 дітей і понад 12000 вчителів, з цього сформували вибірку, яка є меншою, і тепер можемо говорити, скажімо так, про рівень булінгу в Україні за результатами репрезентативного дослідження.
Також за цей час вдалося втиснути всю цю програму протидії булінгу в методичні рекомендації для шкіл, які доступні безплатно. До того я набрала 10 шкіл для пілотування цього підходу: розробила авторський опитувальник, аби визначати рівень булінгу в конкретно певному закладі освіти, у кожному окремому класі. Також він дозволяє побачити слабкі місця, а саме - що провисає в класі, з чим можна попрацювати для того, щоб булінг знизився. Ми почали пілотування і зараз ще в ході пілотування ще 10 шкіл Київської області.
До речі, у нас з Донецької області є одна школа, яка пілотує, щоправда, вона займається онлайн і це окремий для мене виклик, тому що програма не розрахована на такий формат навчання. Якось я не уточнила це у них питання і зараз треба буде щось вирішувати, але приємно, що люди опікуються темою булінгу і їм цікаво його викорінити. З Луганської області шкіл наразі немає.

“Мій дім — війна”

“Я з 2015 року займаюсь питанням ВПО і протидією тим пропагандистським наративам, які поширюються про ВПО, а зараз вже й про біженців”

Оці всі штуки, що невдячні східняки, вони там чекали путіна, які вони сякі й все таке. І в якийсь момент, роки напевно 4 тому, з'явилась ідея написати книжку, яка розкриє перші роки окупації Донецька й що ставалося з тими, хто були патріотично налаштованими.
Книга “Мій дім — війна” написана до початку повномасштабного вторгнення. Я зустрілася, провела серію інтерв'ю з тими людьми, які в підлітковому віці були в окупованому Донецьку. Як це все починалось, відбувалося, як люди чинили спротив… І зібрала ці матеріали, вони дали такі деталі, яких ми тоді ще не знали. Бо війни у нас ще не було… Ми ще не знали, наприклад, навіщо заклеювати скотчем вікна, як звучать прильоти, що люди відчувають, на які звуки мирного життя це схоже, тобто завдяки цим опитуванням вдалося зібрати такі свідчення. Потім лишилося тільки придумати героїв та сюжет. Книжка розрахована на юнацтво, вона доволі важка, але легко читається. Там такий цікавий сюжет про спротив підлітків в умовах окупації, але, звісно, самі події є трагічними. Коли я писала, то не думала, що ми всі будемо травмовані війною і що для багатьох це буде тригерною темою.
Читачам вона подобається, тобто я ще не отримувала негативних відгуків. Але люди по-різному оцінюють з позиції - наскільки її можна читати тим, хто пройшов окупацію, чи не можна. Одні пишуть, хто, наприклад, з того самого Донецька: “ Боже, я там впізнавала місця, відчуття, все саме так і було, як ви описуєте”. Це пишуть відгуки дорослі, тому що хоч книжка позиціонується як для підліткового віку, але, звісно, що читають мами в першу чергу, і вони ж і пишуть відгуки. Багато хто писав, що не міг читати, або в декілька заходів, бо це важко, все переживається, кидає в спогади, може бути тригерним. А хтось сказав, що не варто читати тим, хто проходив окупацію, інші — навпаки, що варто. Була й така думка: “Як шкода, що ця книжка не вийшла раніше, аби люди зрозуміли, що ми насправді проживали та відчували й до нас би не так ставились, як ставились”.

Підсумовуючи, книжка про те, як троє підлітків, двом - 13 років, а одному - 16, опиняються раптово в окупації в Донецьку. Двоє — місцеві, а один живе в Ясинуватій. Але вони не згодні з подіями навколо, спочатку не розуміють що відбувається, особливо малі, адже їм ніхто цього не проговорює. В якийсь момент, коли вони починають сповна розуміти, що все ж таки діється, у них виникає протест і вони шукають, яким чином протистояти окупації, але так, щоб при цьому лишитися в місті. І, власне, вони починають свій спротив з вуличного мистецтва. Що цікаво, коли книжка готувалась до друку, то вийшла стаття в “Репортерс”, де описано, як люди саме таким чином виступали, боролись проти окупації й цей матеріал дуже перегукнувся з книжкою. Я навіть дала в книжці посилання на цей матеріал з приміткою, що він вийшов пізніше, що я якось вгадала, що таке насправді було.

Одвічна тема

“З приводу актуальності книжки я можу сказати, що досі є дуже багато упереджень стосовно ВПО, і ці упередження зумисне форсуються і просуваються російською пропагандою”

А наші люди у стані перманентного стресу дуже легко підхоплюють ці пропагандистські наративи, які сконструйовані дуже грамотно, вони йдуть в обхід критичного мислення, одразу б'ють по емоціях. І люди їх повторюють часто бездумно, підігрують російській пропаганді. Але насправді ця книжка спрямована на те, щоб показати, що насправді відбувалося. Щоб через такий уявний тривалий контакт пробудити в людях емпатію до тих, хто зазнав окупації, тих, хто живе на сході України, але кого неможливо загнати в ті стереотипні уявлення про переселенців, які ми маємо наразі.