«Боятися потрібно живих, а не мертвих»: інтерв’ю з судмедексперткою з Луганщини

Після початку повномасштабного вторгнення Луганське обласне бюро судово-медичної експертизи на чолі з Юлією Змієвською продовжувало функціонувати понад місяць у своїх стінах. За цей час довелося зіштовхнутися з викликами у вигляді обстрілів (будівля знаходилася в аварійному стані), дефіцитом кадрів та різким збільшенням надходження тіл.

Тоді сформувався кістяк з п’яти співробітників бюро, яким окрім своєї буденної роботи, доводилося жити у будівлі моргу та приймати вночі тіла.

«Сєвєродонецьк онлайн» поспілкувався з Юлією Змієвською про функціонування бюро в умовах війни, його евакуацію та відновлення роботи спочатку на Хмельниччині, а згодом у Харкові. Пані Юлія розповіла про дивні випадки з практики, про зменшення суїцидів, особисті страхи, а також про міфи й стереотипи, що ширяться навколо цієї професії.

 - Пані Юліє, чому пішли працювати в цьому напрямку?

 - До мене ця ідея прийшла ще у шкільні роки. Я навчалася у хіміко-біологічному класі й мені було дуже цікаво, як влаштований людський організм. Хотіла зрозуміти, як це все працює, як відбувається якась патологія в ньому.

 - Як до такої ідеї поставилися ваші батьки?

 - Скажімо так, трохи скептично. Навіть трохи побоювалися цього. Але згодом змирилися, і в принципі тепер підтримують, бо розуміють, що це важливо, і бачать, що мені це цікаво.

 - Розкажіть, будь ласка, про роботу бюро до повномасштабного вторгнення?

 - Я прийшла на роботу в Луганську область у 2016 році, коли вона вже розподілилася на дві частини. Тоді головне управління бюро знаходилося в Сєвєродонецьку, власне там я і розпочала свою роботу. В усіх районах, які лишилися після 2014 року під владою України, працювали районні відділення. Частково у Сєвєродонецьку, частково в Лисичанську знаходився лабораторний комплекс. Також у Сєвєродонецьку були розташовані обласний відділ експертизи трупів, відділ комісійних експертиз і відділ експертиз потерпілих, обвинувачуваних та інших осіб.

 - Як змінилася ваша робота з початком повномасштабного вторгнення?

 - У перший день вторгнення була легка паніка. Майже всі співробітники залишалися вдома, хотіли бути зі своїми родинами, люди були налякані та боялися ходити на роботу. Але ми розуміли, що цю роботу має хтось виконувати, тому в нас зібрався такий кістяк з п’яти людей, який продовжував працювати. Навіть були моменти, коли нам доводилося жити у будівлі моргу, тому що не було нічних санітарів. Була комендантська година, а приймати тіла вночі все одно хтось мав. Тому ми чергували й жили там...

Сєвєродонецьк

 - Чи багато було надходжень тіл у порівнянні з довоєнним часом?

 - Так, звичайно, їхня кількість різко збільшилася, тому що був обмежений доступ до районних відділень. Усі тіла, і військові, і цивільні, що отримали бойові травми навколо Сєвєродонецька, теж надходили в обласний центр, оскільки дістатися інших моргів було неможливо. Крім того, у нас вже після 24 лютого патанатомія працювала частково, всі «домашні» тіла й тіла з лікарень також надходили до нас.

 - Які травми переважають?

 - Ця війна відрізняється від того, що було після 2014 року. Переважно це мінно-вибухова травма, але траплялися і випадки вогнепальної кульової травми.

 - Пані Юліє, чи не траплялися вам на столі жертви тортур або катувань?

 - До нас не надходили тіла з окупації, так само не надходили й тіла, які десь довго зберігалися. Тому у нас такого не було. Людина тільки загинула й військові одразу евакуйовували тіло до нас.

 - Пані Юліє, коли бюро евакуювали та куди?

 - Десь у березні 2022 року ми вже зрозуміли, що перебувати на території Сєвєродонецька дуже небезпечно. На той час, поки ми працювали, у будівлю моргу вже було три прильоти, вона була в аварійному стані. Ближче до кінця березня ми звідти евакуювалися. Особисто я і ще декілька співробітників виїхали до Хмельницької області, у Камʼянець-Подільський. Потім достатньо довго тривало відновлення роботи бюро, у серпні 2022 року почали працювати. Ми пропрацювали там рік, і у вересні 2023 року перемістилися до Харкова, де зараз і знаходимося.

Сєвєродонецьк

  - Чи вистачає наразі працівників?

 - Враховуючи той факт, що майже вся територія Луганської області окупована й сьогодні ми допомагаємо в роботі саме на території Харківщини, то працівників вистачає. Але, у разі деокупації і відновлення повноцінної роботи, звичайно, дефіцит кадрів буде, тому що хтось з наших співробітників лишився на окупованій території, хтось виїхав за кордон, а хтось взагалі звільнився і змінив місце роботи.

Юлія з колегами

 - Як наразі побудована робота бюро, які проблеми маєте станом на зараз?

 - Зараз ми не маємо власного лабораторного комплексу, тому що все наше обладнання залишилося на території Луганської області. Наші експерти працюють у декількох районах Харківської області: у Шевченківському, Первомайському та Балаклійському. Там вони виконують свою безпосередню роботу з дослідження тіл, проте всі зразки, що йдуть на лабораторні дослідження, надсилаються у Харківське бюро, з яким ми тісно співпрацюємо. Власне у Харкові зараз функціонують відділ експертизи потерпілих, обвинувачених та інших осіб, де проводять експертизи тим, хто постраждав від бойових дій і відділ комісійних судово-медичних експертиз, де проводяться особливо складні експертизи як по живих особах, так і по трупах.

 Юлія

 - Що для вас найважче за період війни?

 - Я вважаю, що найважче – це невизначеність. Вже два роки ми не розуміємо, коли повернемося додому, в якому стані там все буде, як надалі буде відбуватися функціонування. Добре, коли ти можеш повернутися і там буде все, як було, але ж ми всі розуміємо, що такого не буде. І найважче готуватися до роботи в невизначених умовах, я б навіть сказала, що ми готуємося до роботи в польових умовах, тому що розуміємо, що поховань і загиблих на території Луганської області буде багато, а приміщень чи якогось устаткування для роботи там, звичайно, не буде. Ми готуємо себе до того, що нам доведеться працювати без світла, без води, у справжніх польових умовах.

Юлія з колегами

 - Скажіть, у разі загибелі людей в деокупованих селах Луганщини, їхні тіла будуть направлятися до вас на Харківщину?

 - Наразі ситуація досить сильно залежить від того, хто і яким чином зможе евакуювати тіло, тобто сказати, що суворо ми зараз обслуговуємо цю територію – ми не можемо. Завжди існують проблеми з евакуацією. Люди, які евакуюють тіла, самі обирають, де найближче та найзручніше для них бюро, в яке можна доставити тіло. Переважно до нас поступають тіла з Харківської області. Трапляються, звичайно, з території Луганщини, довозять сюди, але я не можу достеменно сказати, що вони всі потрапляють до нас.

 - Скажіть, будь ласка, чи багато тіл військових надійшло до вас за два роки повномасштабного вторгнення?

 - Точну цифру, на жаль, я не маю права називати. Але, скажімо так, не мало. Ніхто не може заперечувати, що з нашої сторони також значні втрати. Вони є і від цього ми не можемо нікуди дітися.

Робота

 - Розкажіть, як проходить процедура судмедекспертизи, від звернення правоохоронців, і до кінцевих висновків експерта.

 - Зазвичай процедура така, що хтось інформує поліцію про те, що десь виявили тіло, або щось сталося: відбувся обстріл чи нещасний випадок. Поліція виїжджає на місце події, якщо дозволяє безпекова ситуація, то разом з ними виїжджають наші експерти, які оглядають тіла на місці їх виявлення. Але наголошую, що це у разі безпеки, оскільки нас ніхто не забезпечує засобами захисту. Ми цінуємо життя та здоров’я своїх експертів і намагаємося їх вберегти від негативних наслідків. Якщо все добре й підтверджується, що територія безпечна, то виїжджає слідчо-оперативна група разом з експертом, оглядають місце події, тіло, складають протокол виявлення, далі слідчий складає постанову про призначення судово-медичної експертизи й разом з нею тіло доставляють у морг. Там або той самий, або інший експерт на підставі цієї постанови проводить розтин, відбирає зразки для проведення якихось лабораторних досліджень, якщо в цьому є потреба. Власне після цього зразки направляються на подальші експертизи. Потім, коли експерт отримує результати усіх додаткових досліджень, він складає свій висновок, що містить дослідну частину (зовнішнє та внутрішнє дослідження), вносяться результати лабораторних досліджень. Потім експерт на підставі усіх отриманих даних складає свої висновки відповідно до питань, поставлених у постанові, і цей висновок передається у руки слідчого, що призначав експертизу.

 - Пані Юліє, скільки потрібно часу на роботу з одним тілом?

 - Якщо ми говоримо власне про роботу з тілом, то, зазвичай, це декілька годин. А так все залежно від складності випадку. Якщо говоримо про складання висновків, то це може займати від одного тижня до місяця.

 - Скільки тіл на день може проходити через ваше бюро?

 - Це теж досить важко сказати, все залежить від безпекової ситуації. Може бути жодного тіла, а може бути до 20 за добу.

 - З якими тілами працювати важче?

 - Найважче працювати з неідентифікованими, спотвореними, скелетованими, гнилісно зміненими тілами. Це робота, яка вимагає досить багато зусиль, досліджень і сил. Думаю, з цим погодяться усі мої колеги. Усі родичі хочуть отримати тіла своїх загиблих рідних, знайомих. І найважче ідентифікувати їх та передати відповідним людям.

 - Ви контактуєте з рідними?

 - Наразі ні, цим займається поліція. Ми з ними контактуємо тільки, якщо тіла вже були ідентифіковані, і робимо це в момент передачі, коли люди приїжджають самі забирати тіло. Але таке буває дуже рідко, тому що зараз розвинена мережа “На щиті”, “Чорний тюльпан”, зазвичай вони опікуються цими питаннями.

 Юлія з колегами

 - Скажіть, будь ласка, як проходить процедура ідентифікації тіла?

 - Це дуже складний і довготривалий процес. Спочатку складається, якщо це можливо, словесний портрет, проходить пошук будь-яких особливостей: родимок, родимих плям, шрамів, татуювань, усього, що може свідчити про те, що це саме та особа. Потім проходить дослідження кісток з метою виявлення особливостей, застарілих травм, визначення статі, приблизного віку. Якщо можливо, проводимо процедуру відбору відбитків пальців, досліджуємо зубний статус (це досить вагомий метод в ідентифікації) і, звичайно, відбираємо зразки для ДНК. Потім проходить зіставлення усіх цих факторів і якщо є збіг, тоді запрошуємо родичів, проводимо порівняльний аналіз ДНК і, якщо можливо, візуальне пізнання.

 - У судмедексперта є помічники?

 - Так, у нас є лаборанти або медичні реєстратори та санітари. Санітар допомагає в роботі саме з тілом, асистує. А лаборант чи медичний реєстратор допомагає з роботою у документації.

 - Розкажіть, чи були у вас якісь дивні та неочевидні знахідки в тілі під час розтину? Можливо, якісь предмети

 - Щось з незвичайного, мабуть, ні. На моїй пам’яті такого не було. Зазвичай те, що ми шукаємо всередині людини, це фрагменти, що спричинили ушкодження. Те, що допомагає нам передати справу слідчим та ідентифікувати, якою саме зброєю це скоєно.

 - У мережі є дуже багато інформації про те, що всередині кожної людини є гельмінти, які швидко розмножуються та отруюють організм. Яка ж насправді картина зсередини?

 - Це досить поширений міф. Гельмінти є тільки у хворих людей, які десь їх підчепили. У здорової людини їх немає.

 - А загалом у вашій практиці таке траплялося?

 - Були такі випадки, але вони досить рідкі. У наш час, у принципі, коли люди слідкують за собою та дотримуються правил санітарії – це досить рідке явище. Це частіше за все або люди з якимись хворобами й дуже вразливим імунітетом, що не може з цим впоратися, або це якісь асоціальні елементи.

 - Якщо ми вже заговорили про це, скажіть, чи є ще якісь міфи у професії, які б могли розвінчати?

 - Найпоширеніший, на мою думку, міф про те, що трупи оживають у морзі. Такого в принципі не буває, тому що перед тим як людина потрапляє в морг, вона проходить огляд на місці події й власне одним з етапів цієї роботи є саме констатація смерті. Тому людина, яка вже попала в морг, апріорі не може бути живою.

Ще один міф, який широко висвітлюється в новинах на окупованих територіях, про те, що в українських моргах пересаджують органи. Коли людина потрапляє в морг, усі органи вже є непридатними для пересадок, тому це взагалі неможливо. Це все російська пропаганда, вони навіть десь зазначали, що знайшли документи, які свідчать про те, що ми пересаджували органи. Ми дуже довго думали як це можливо, але способів так і не знайшли [сміється – ред.].

 Юлія з колегами

 - Скажіть, що найдивніше бачили за час практики?

 - У нас був випадок, коли у жінки лишилися лише стопи та одна кисть, решта – все згоріло до тла. Навколо не було жодного джерела пожежі. Згоріла тільки людина, а все навколо залишилося неушкодженим. Такий дивний і цікавий випадок.

 - Як це можна пояснити?

 - З цього приводу є досить багато теорій. Я, на жаль, тільки зі сторони спостерігала цей випадок, на місці події не була, не бачила. Але мені здається, що таке трапляється, коли є якесь невелике джерело вогню, загоряється підшкірно-жирова клітковина, а на людині є якийсь легкозаймистий одяг. Власне через цей підшкірно-жировий шар виходить такий механізм горіння, достатньо сильний для того, щоб спалити тіло, але не достатньо сильний для того, щоб перекинутися на якісь інші предмети.

 - Пам’ятаєте найскладніший випадок?

 - Стосовно моєї практики відверто можу сказати, що найскладніші випадки – це випадки повторних розтинів, коли тіла передавали з окупованих територій. Майже всі внутрішні органи, фрагменти ушкоджень, все, що було на тілі, попередньо вилучалися експертами з тієї сторони, і потрібно встановити причину смерті, не маючи майже ніяких даних. Як на мене, це найважче.

 - Чи є те, що вас лякає або викликає відразу?

 - Всім досить важко працювати з гнилісно зміненими тілами, хто б що не казав, але приємного в цьому мало й звикнути до цього неможливо. Це один з неприємних аспектів роботи. А лякає можливість зробити помилку, чогось не побачити, чи щось пропустити.

 - Специфіка вашої роботи передбачає певні ризики. Як часто здаєте аналізи?

 - Ми, як і всі, раз на рік проходимо медичний огляд, тільки він у нас більш розширений, ніж у звичайних людей. Здаємо обов’язково усі аналізи. Здоров’я перед усім.

 - Пані Юліє, чи є такі ідеальні вбивства, які неможливо розкрити?

 - Як на мене, немає ідеальних вбивств, є людський фактор – хтось десь чогось не помітив або пропустив. Щось завжди можна знайти, маючи бажання та виконуючи свою роботу прискіпливо та точно. Але розслідувати обставини – не робота судового медичного експерта. У нашому випадку все залежить саме від роботи поліції. Поліція може бути десь обмежена у можливостях чи у доступі до певних даних, на жаль, таке існує. Тому так, бувають випадки, коли неможливо нічого зробити.
 

 - Пані Юліє, скажіть, чи часто доводиться працювати із самогубцями?

 - Під час війни їх стало набагато менше. Принаймні з моєї практики, з того, що я бачу. Але у довоєнні часи досить часто траплялися такі випадки. Зазвичай, це були або якісь важкохворі люди, які не могли вже виносити страждань через хворобу, або люди похилого віку, що відчували себе самотніми та покинутими. І, звичайно, є певний відсоток підліткового психозу, який штовхає дітей на такі дії…

 - Як гадаєте, чи зумовлене зменшення суїцидів тим, що війна дала зрозуміти ціну життя?

 - Я думаю, по-перше, люди розуміють, що вони й так кожного дня можуть померти. І якщо помирати, то не обов’язково для цього чинити дії, які використовуються при звичайному суїциді. По-друге, просто людей стало менше, вони виїхали й статистика зменшилася.

 - Які найдурніші питання ставлять вам люди, коли дізнаються про місце вашої роботи?

 - З найвеселішого – завжди питають: “А як ви там їсте?” [сміється – ред.]. У всіх чомусь є враження, що ми їмо саме там, де працюємо з тілами, що ми можемо з бутербродом зайти у секційну залу. Завжди кажу, що такого немає, у нас є чітке розділення на брудну та чисту зони. У брудній зоні, звичайно, ніхто не їсть. Усі одягнуті у спецодяг, захисні речі. Там суворо дотримуються правил антисептики.

“Чи не страшно працювати з мертвими?”, – це найпоширеніше питання, але по класиці відповідаю, що боятися потрібно живих, а не мертвих.

 - Чула ще щось на кшталт: “А як ви потім готуєте їжу собі цими руками, якими копирсалися у трупі”

 - У мене, до речі, була подібна історія. Ще за часів університету, коли тільки заговорила про цю професію, мій хлопець сказав: “Ти не будеш там працювати, я не хочу, щоб ти тими самими руками готувала мені їжу”...

Але ж ніхто без засобів захисту не працює, до тіла не підходить. Є перчатки, нарукавники, фартухи, маски, окуляри, медичні костюми, комбінезони, їх настільки багато, що людина ніколи не буде контактувати з тілом без захисту…

 - Але до вашої професії у людей завжди будуть питання

 - Для людей це дико, не природно, вони цього не розуміють, бояться… Але хтось же має це робити.