“Справа у тому — що в мене немає дому”, - радіоведуча Ліза Романова про чужину та мрію повернутися у рідний Сєвєродонецьк

Ліза Романова — сєвєродончанка, чий голос знайомий багатьом мешканцям Луганщини. Це вона вела передачі на хвилях радіо “СТВ”, вітала сєвєродончан з днем народження в етері Українського радіо “Пульс”. Але, як і більшість містян, у 2022 році жінка вимушено покинула місто. Зараз пані Ліза тимчасово перебуває у Польщі, але мріє повернутися додому. Нещодавно “Сєвєродонецьк онлайн” записав цикл історій про відомих земляків “Луганщина — світанок України”, у якому Ліза Романова повернулася до ролі ведучої, але вже подкасту. Про любов до радіо, життя на чужині та співпрацю з нашою редакцією — читайте у матеріалі.

Життя “до”: радіо, друзі, плани

До повномасштабного вторгнення я працювала на Українському радіо “Пульс”. Ще до того — на першому міському сєвєродонецькому радіо “СТВ”, а коли у 2019 році Луганське обласне радіо поновило свою роботу вже у Сєвєродонецьку, я отримала там роботу. Це вже був трохи інший досвід, рівень значно вищий, адже це професійна радіостанція. Я дуже вдячна своїм колегам за підтримку та науку, вони навчили мене багатьох речей, які раніше не вміла та не знала. Своєю чергою я намагалася опанувати цю науку. І найголовніше — я дуже вдячна не тільки за професійне ставлення, а й за дружбу, бо зі всіма, з ким працювала, я підтримую тісні стосунки, попри те, що зараз доля розкидала нас по різних містах та країнах. Тож як єдина родина ми сприйняли те, що загинув наш колега на фронті. В етері його, Дмитра Сірика, знали як Івана Лопату. Він був музичним редактором, колегою добрим другом…

Дмитро Сірик у кабінеті радіо "Пульс" у Сєвєродонецьку

Світлого йому спокою та вічної пам’яті… Тепер одна з вулиць нашого міста має його ім’я.

На жаль, останні дні роботи на радіо, до того як почалася повномасштабна агресія, я не була присутня на роботі, тому що захворіла. І коли мене питають про подальші плани, я кажу, що напередодні я думала піти та закрити лікарняний 25-го числа, а 26-го - вийти на роботу. Але сталося 24-те… В якому ми всі практично й живемо.

“ З одного боку, робота на радіо — це суцільне свято, з іншого — важка праця, тому що кожного дня, кожну хвилину, ти мусиш контролювати себе, свої слова, техніку”

А ще це — спілкування з людьми. Нам, можна сказати, пощастило, бо ми мали можливість отримувати зворотний зв'язок. Ми з колегами вели програму на замовлення, тобто люди писали повідомлення, привітання. Люди дзвонили на радіо і в тому числі, щоб передати нам слова підтримки та подяки.

Студія радіо “Пульс” у Сєвєродонецьку

Це були слухачі з різних куточків України. Нам телефонували з Луганської області, Донеччини та навіть з-за кордону, щоб привітати своїх рідних. Було таке, що ми поєднували родини по обидва боки лінії розмежування. Люди вітали один одного з днем народження, бажали здоров'я. І ми розуміли, що наша редакція є тією ниточкою, яка поєднує людські серця. Це було дуже важливо і для нас, і для них. Тож, серед всього іншого, я сумую за цією можливістю найбільше.

Життя “Після”: евакуація, чужина, туга

“У 2022-му році, коли почалися повномасштабні бойові дії, ми розуміли, що все йде до цього, адже мешкали практично на лінії розмежування. Чули, як посилюються обстріли, як насувається біда. І навіть за виразом облич своїх земляків я помічала, що люди всі стривожені”

Ще мирний Сєвєродонецьк

Ну, і потім вже, коли почалися обстріли та Сєвєродонецьк зазнав руйнувань, вже складно було там залишатися, потрібно було шукати можливість виїхати. Дякую прекрасним людям, які допомогли мені та багатьом моїм знайомим це зробити. Тоді вирішила: я їду не кудись, я їду — звідти. Тобто я залишаю небезпечне місто, рушаю від біди. На той час напрямок навіть не обговорювався, я мандрувала на захід. Потяг, який нас вивозив, — це були мешканці не тільки Сєвєродонецька, Луганщини. Були й з Донеччини, що прямували до рідних на Волинь. Їхали не тільки люди, разом з ними і їхні домашні улюбленці. Я вважаю, що нам пощастило. Бо знаю, що інші виїжджали у значно менш комфортних умовах. У нашому випадку вже не було такої кількості біженців у коридорах.

“Справа у тому, що в мене немає дому”...

Понівечений Сєвєродонецьк. Район ДЕПО

Ми приїхали до Львова 13 березня, і практично одразу, наступного ранку, я вже була у Польщі. Разом з моєю сусідкою по купе, її дітьми та собаками. Вони поїхали далі до Німеччини, а я залишилася.

Я кажу, для себе, що прийняла рішення відповідно ситуації. Ну, і поки що це мені дуже допомагає зберігати холодну голову. Тобто я не починаю нервувати через те, що складається так чи так. Ось тим, хто тут опинився з дітьми або з батьками, — значно складніше. Тому що іноді навіть люди більш ніж дорослі змушені працювати. Не обов'язково, але я знаю випадки, коли людям за 70 і вони продовжують трудову діяльність. Можна сказати, що це героїчні випадки. Вони намагаються таким чином підтримувати своїх дітей. Але це насправді дуже складно. І вони працюють тут не через те, що хочуть заробити гроші. Тобто це не заробітчани. Це люди переважно з окупованих територій. Або з тих міст, де зараз точаться бої.

І насправді дуже складно розуміти, що, за великим рахунком, ми безхатні. Тобто тобі нема куди повертатися. Як співають в одній пісні: “Справа у тому, що в мене немає дому”.
Дім, тобто місце, куди ми повертаємося, або хочемо повернутися,
воно насправді існує. І ми отримуємо звістки про нього через соціальні мережі, через якісь засоби масової інформації, до яких ми дослухаємося. Знаємо, що там відбувається. Тобто ми всі розуміємо, що зараз це одне з найнебезпечніших місць на Землі.

Фото: Медиазона | Ракета біля Палацу культури хіміків у Сєвєродонецьку

По-перше, через те, що там все ще продовжуються локальні бої. І ми очікуємо, що наше місто все ж повернеться в Україну. А з іншого боку, там намагаються хазяїнувати так звані “визволителі”, від яких ми не чекаємо, за зрозумілих причин, нічого доброго. Але я стикалася з людьми, які приїжджали з окупованих територій, навіть тих, які потім поверталися складними шляхами.

Є такі варіанти, як можна туди заїхати та виїхати. Це дуже недешево та дуже затратно з погляду на час. Мені складно зрозуміти цю логіку, чесно кажучи. Я б, наприклад, за будь-яких обставин, так не змогла. Але люди живуть по-різному, мають різні цінності. І хтось так чи інакше приймає рішення для себе.

Щодо роботи, стосунків з місцевими людьми, я можу сказати, що робота, це — просто робота. І в будь-якому випадку я вільна, що я можу обирати те, що захочу. Перепонами можуть стати тільки мої наявні навички та мій вік. Безумовно, тут у Польщі багато жінок, які виїхали з дітьми, старенькими. І це є певне обмеження для них. Але зазвичай люди пристосовуються до будь-яких обставин.

“Щодо місцевого населення, як і будь-де, є дуже привітні люди, які допомагають, відчувають наш біль, розуміють, що будь-якої хвилини війна може прийти й до них”

Звісно, є поляки, які мають якісь свої негативні погляди та відповідно реагують на українських біженців. Але я, відверто скажу, що таких людей я майже не зустрічала.

Цікаво, що доводиться пристосовуватися не просто до місцевого населення. На роботі я стикаюся з людьми різних національностей, які за своїми обставинами приїхали працювати до Європи. Є колеги з Південної Америки, з Азії. І тут виходить така собі мова міжнародного спілкування, яку ми намагаємося опанувати. Потім я за собою помічаю у побуті, що багато використовую іноземних слів, навіть коли розмовляю українською, особливо польських. Бо так зручніше. Особливо, якщо ти знаходишся у колі колежанок і польок, і українок. Тож якось всі розуміємося. Поступово свята стають спільними, деякі сімейні проблеми обговорюються. І все виходить на такий неформальний рівень, що сприяє покращенню клімату у колективі. Щодо того, наскільки моє нинішнє життя, робота відрізняються від того, що я мала в Україні… Ну, трохи інші умови проживання, тут маленька кімната у гуртожитку. До цього я пристосувалася. Кожного разу просто розумієш, що могло бути значно гірше.

“Я коли читаю новини або коли спілкуюся з тими, хто залишився в Україні, я просто не можу собі уявити, наскільки це складно кожного дня відчувати цю небезпеку, коли щось може прилетіти на голову тобі та ще найстрашніше – твоїм дітям”

Радіоностальгія “Пульсуймо разом”

Ані для кого не секрет, що радіо, особливо молодь, сприймають як якийсь такий певний пережиток минулого. Максимум — як розвагу. Але я скажу так, що за моїм досвідом, коли починалася радіоера у Сєвєродонецьку, це був просунутий формат отримання інформації. І коли з'явилася FM-радіостанція, це був ніби такий острівець якоїсь цивілізації, додаткової міської культури. Вона була єдиною у Сєвєродонецьку, тому що місто існує суто географічно у таких умовах. FM-радіостанція – це зазвичай станція, сигнал від якої приймається, можна сказати, що в зоні прямої видимості. Тому, відповідно, це дуже локальний засіб. З одного боку, ми всі знаємо, що це досить дешевий спосіб донесення новин, адже є короткий термін від моменту отримання інформації до її публікації. Також розуміємо, що значно меншою кількістю людей і значно дешевшою апаратурою це все робиться. Але саме через те, що маленький радіус охоплення, наприклад, у зоні розмежування, коли вона працювала, там стояло кілька передавачів. І коли його підняли у Бахмуті на велику висоту, це було для нас свято, тому що радіо змогла слухати вся Луганщина. Тобто ту інформацію, яку Україна намагалася донести до своїх громадян у зоні всього прикордоння. Вона стала більш доступною. Раніше, можна сказати, у нас не було радіостанцій україномовних такої потужності. А тут одразу дві радіостанції піднялися: Українське радіо та радіо “Пульс”.

Сєвєродонецьк. Студія радіо "Пульс"

Ну, і відповідно новини, якісь культурологічні заходи, українська музика, українське слово. Все це з'явилося в етері. І люди через те, що просто хотіли послухати новини, отримати якусь інформацію про погоду, або дізнатися курс валют, ну щось таке, вони не просто отримували цю інформацію, вони нібито налаштовувалися на українську частоту. Тобто разом з нами, з Україною, вони існували в одному інформаційному просторі вже. А коли люди посилали привітання з днем народження або якимось сімейним святом своїм близьким на “той бік”, то вони долучали відповідно до своїх рідних і близьких. Я знаю кілька таких випадків, коли люди через лінію розмежування з’єднувалися за допомогою українського радіо “Пульс”.

“А ще є спогади, які закарбувалися назавжди у пам’яті. Чесно кажучи, я коли про це думаю — мені стає страшно”

Нам надсилали повідомлення мешканці будинку для літніх людей, які були обмежені в русі, які не бачили та не могли дивитися телебачення. І вони надсилали повідомлення з одного поверху на інший. Одна колежанка вітала іншу подругу, а потім вони разом передавали привіт для персоналу.

А потім…. 11 березня 2022 року окупанти підігнали танк і розстріляли цей будинок для літніх людей у Кремінній.

Будинок для літніх людей у Кремінній

56 осіб загинули. І мені просто страшно. Я не можу... Тобто у мене немає можливості з'ясувати подальшу долю тих наших слухачок, які надсилали ці повідомлення. І це... Це не просто бентежить. Це просто вирубає. Я не знаю, якими словами ще можна про це сказати, коли ти не знаєш про долю людей, які через такий зв'язок дивний трошечки, стали фактично рідними. Якщо з ними щось таке відбулося, то світла їм і спокою. І я не знаю, якої кари призвати на голову тих, хто це зробив. Я не знаю, які слова тих, хто їх туди надіслав.

Тож моя робота на радіо була та залишається джерелом спогадів приємних і тих, які такими ну аж ніяк не назвеш…

Подкаст “Сєвєродонецьк онлайн” “Луганщина — світанок України”

“Те, що багато мешканців нашої громади роз’їхалися хто куди не означає, що Луганщини не стало. Це свідчить про те, що вона стала більшою. Тому я і доєдналася до створення подкасту про наших видатних людей”

Розповідати про людей, які презентують і раніше представляли Луганщину для України та світу, важливо для того, аби нагадати, що світанок України – це Луганщина. А ще я вважаю за потрібне додати, що Луганщина – це не тільки Донбас. Адже вона — це здебільшого Слобожанщина. Бо я спілкувалася з мешканцями багатьох сіл і містечок нашого краю. І телефоном, і не тільки. Мушу зазначити, що та мова, якою спілкуються “наші” українці зазвичай є значно якіснішою, ніж у багатьох тих, хто спілкується українською професійно. У мене дід з Луганщини, і він розмовляв такою мовою, якою я, напевно, не зможу розмовляти ніколи, бо вона була жива, але не суржик. І нагадувати про те, що Луганщина – це Україна, варто не стільки для нас, для мешканців краю, де б ми не знаходилися, а для всієї України та всього світу. Бо є багато людей, які про це й не згадуються. Вони вважають, що східне порубіжжя — цілком проросійське, що це місце, де, умовно скажемо, практично всі закликали до сепаратизму й так далі. Тому це важливо.

"Як я для себе з'ясувала, коли стала працювати над цим проєктом, є безліч людей настільки цікавих для культури української та світової, що просто про них варто говорити. А те, що вони були, чи є родом з нашої області, це тільки підкреслює найголовніше з того, що ми намагаємося донести: Луганщина – це Україна"

Прослухати подкаст можна тут. 

В очікуванні Перемоги

“Я вважаю, що перемога вже є. Через те, що Україна вистояла”

Це вже перемога… Але повна та остаточна, я навіть собі не уявляю, як і коли це станеться. Можна тільки мріяти про це. Вважаю, що занурюватися у деталі не варто. Тому що, коли собі ти починаєш якісь нюанси розписувати, то це тільки віддаляє цей момент.

Сєвєродонецьк. День визволення

А щодо того, яка буде перемога, думаю, що ми відчуємо всі разом. Щодо “як перестануть стріляти”. У Сєвєродонецьку зараз, наскільки я знаю, практично не гатять. Тобто, якщо і прилітає, то досить далеко. Тобто перестати стріляти – це не мета. І навіть не захід. Ми розуміємо, що постріли бувають різні. А щодо повернення Сєвєродонецька. Ну, по-перше, я вже казала. 23 лютого я збиралася за два дні закрити лікарняний, а 26-го вийти на роботу. Тому я таких планів вже не будую, розумію, що це немає сенсу. Але я б хотіла повернутися у місто. І навіть не через те, що воно рідне або там щось чи хтось залишилися.

Коли питають, що ти перше зробиш, як повернешся — я не знаю. Це, напевно, будуть якісь побутові дрібнички. Але я б хотіла відвідати своїх батьків. Тобто там залишилося найголовніше з того, що в мене було. І — найцінніше. І те, що неможливо повернути. Відбудувати можна житло. Поновити можна якесь майно. Купити можна новий одяг чи щось таке. Навіть якщо людина поранена, можна певним чином відновитися. Але поновити могили – це нереально. І, напевно, просто можливість відвідати їх за нормальних умов, не під обстрілами, не під дулами ворожої зброї — це найбільше, чого б хотілося. І це не єдине місце, бо є цвинтар Сєвєродонецький міський, де поховані мої батьки та батьки моєї мами, а ще інший, так само на Луганщині, там поховані мати та тато моїх батьків. І я сподіваюся, що вони мене дочекаються. І я сподіваюся, що я дочекаюся моменту зустрічі з ними. Але я навіть подумки не намагаюся прискорити цей момент. Тому що я розумію, що кожна хвилина, кожна секунда бойових дій зараз пов'язані з загибеллю, із пораненнями наших бійців. Мені б хотілося, щоб якнайшвидше вони перемогли, так само повернулися додому живими та здоровими.

"Я вдячна всім, хто взяв в руки зброю, щоб боронити нашу землю, і тим, хто був поранений, і тим, хто, на жаль, загинув, їхнім родинам. Я кланяюся низько перед пам'яттю тих, хто поліг на полі бою. І дай Боже здоров'я тим, хто захищає зараз країну"