"Хочеться бути там, де коріння": історія Ольги з Рубіжного, яка вже чотири роки не може повернутися

Коли у 2014-му в Рубіжному зникли продукти, зв'язок і законна влада, Ользі було двадцять. Через вісім років, після початку обстрілів, вона вже знала, що буде далі, — і все одно місяць просиділа в підвалі в Сіверськодонецьку, бо не могла примусити себе покинути свою Луганщину. Зараз вона живе в Котбусі, у Німеччині, координує роботу сотень страхових агентств і кожного разу, коли рахує зарплати в Україні, розуміє, що поки що не може собі дозволити повернутися туди, де хоче жити.

Про свій шлях, страхи, сподівання та боротьбу з викликами долі — вона розповідає в інтерв’ю SD.UA далі.

Річка, морозиво, зброя

Ольга народилася і виросла в Рубіжному, навчалася на менеджера і не поспішала нікуди з рідного міста, адже дуже сильно любила Луганщину.

"Наші поля, береги Сіверського Дінця, Чисте озеро — ті місця, куди просто хочеться повертатися без особливої причини. До Святогірської лаври їздила кілька разів, і там теж подобалася річка, і та тиша, яка буває тільки біля води. Було так гарно!" — каже жінка.

Коли у 2014 році Рубіжне вперше опинилося в зоні бойових дій, Ользі було двадцять. У той час вона влаштувалася продавчинею морозива — звичайний літній підробіток для дівчини, яка гуляла з друзями та мріяла про велике майбутнє. Того, що відбувається навколо, вона спочатку не дуже розуміла, аж поки не побачила на власні очі.

"Я пам'ятаю, як стояла, продавала морозиво, і так звані ополченці з автоматами в'їздили в місто, намагалися знайомитися з дівчатами. Я бачила, як під дулом автомата віджимали машину у чоловіка", — розповідає Ольга.

Коли в місті зник зв'язок, перестали завозити продукти та сигарети, окупанти захопили міські адміністрації — Ольга перелякалася.

"Коли навколо почали говорити, що Донбас нібито хоче до росії, я була шокована. Я питала знайомих, людей навколо себе, і ніхто цього не підтримував і не говорив про таке. Але пропаганда тоді була всюди: по телевізору, в інтернеті, просто на вулицях. І при цьому я на власні очі бачила зовсім інше. Бачила озброєних людей, бачила страх і безкарність. Коли почалися історії про зґвалтування дівчат, коли просто посеред вулиці у людей відбирали машини під дулом автомата, я зрозуміла: те, що відбувається, воно зовсім не про захист людей. Я такого життя для себе не хотіла", — каже вона.

Рубіжне тоді звільнили за кілька місяців, але той досвід 2014 року нікуди не подівся і через вісім років став у пригоді — у найгіршому з можливих сенсів.

Місяць у підвалі

У 2016 році вона переїхала до Сіверськодонецька, де, як їй здавалося, трохи більше можливостей для самореалізації. Вона знайшла дистанційну роботу — писала великі SEO-статті для сайтів і банків, матеріали, які виводили замовників у пошуку і приводили їм нових клієнтів. Паралельно займалася манікюром, але не заради заробітку, а просто тому, що подобалося: робила нігті собі й знайомим, на постійній основі, як хобі.

24 лютого 2022 року Ольга була в Сіверськодонецьку. Перші дні вона майже не виходила з квартири, не лише через страх, а й тому, що не могла прийняти реальність і до останнього сподівалася, що все якось минеться. За вікном сусіди поспіхом збирали речі й тікали з переляканими очима, а вона залишалася вдома, тримаючись за надію, що це ненадовго.

"Не хотілося просто вірити, що це справді сталося. Не хотілося залишати свій дім, свої стіни, у яких було стільки звичного життя", — пригадує вона.

Зустріч з сестрою після 3 років розлуки
 

Її сестра з родиною залишалася в Рубіжному, два тижні з ними не було жодного зв’язку — без відповіді на найстрашніше запитання невідомість висіла важким тягарем. Ольга тим часом перебралася до подруги, котра була з двома маленькими дітьми. Вони разом сиділи у квартирі неподалік "Льодового", а згодом спустилися в підвал і залишилися там надовго, намагаючись якось пережити ті дні.

"Запасів уже не було жодних, не працювали ані магазини, ані банки, зовсім нічого. Місто поступово занурювалося в повну ізоляцію. І вже тоді на вулицях почали гинути люди. Бомбардування стали майже постійними, і з кожним днем ставало дедалі страшніше виходити навіть на кілька хвилин", — говорить жінка.

Так тривало майже місяць, і одного дня нарешті пробилася смс від сестри: виїхали, живі. Вночі, поки діти спали, Ольга з подругою дізналися про те, що гуманітарні автобуси вивозять усіх охочих з центру міста. І наступного ранку вирішили спробувати.

"Вдарив мороз, було мінус сімнадцять, навколо сніг і лід. У мирний час ця дорога здалася б зовсім недалекою, але тоді кожен крок давався важко. Над головою свистіло й вибухало, поруч були діти, і через страх та постійні обстріли шлях, який колись займав кілька хвилин, ми долали майже сорок", — каже жінка.

Ольга розуміла, що попереду окупація, бо вже бачила 2014 рік і знала, що за цим приходить: підвали, страх, зниклі люди, озброєні військові на вулицях. Вона не хотіла переживати це вдруге. Але навіть тоді не могла до кінця повірити, що місто, у якому минало її життя, можуть зруйнувати майже повністю.

"Я бачила будинки, у які вже було по п’ять-шість прильотів. Але все одно не могла повірити, що місто можуть так знищити. Дуже хотілося думати, що це швидко закінчиться і я повернуся додому", — розповідає жінка.

Між втечею і спробою знайти спокій

Автобус довіз їх до Мукачева. Там Ольга тиждень жила у гуртожитку для переселенців разом з людьми, які так само тікали від війни з різних куточків країни. Згодом вона знайшла сестру — та з родиною оселилася в селі неподалік. Доїхати туди можна було лише на таксі, бо громадського транспорту в те село просто не було. Вони побачилися вперше за довгий час, але встигли побути разом лише годину, а потім знову довелося прощатися.

"У нас була буквально година, щоб побути разом і попрощатися, бо я мала їхати далі. Залишитися там я не могла — вони й самі тулилися в маленькому будинку, гроші закінчувалися, я мала щось вирішувати", — розповідає вона.

У Котбусі жила її подруга, студентка місцевого університету. Саме до неї Ольга й поїхала. Не тому, що мала чіткий план чи знала, як буде далі, а просто тому, що треба було кудись їхати, і там було хоча б одне знайоме обличчя.

"Я була після того підвалу дуже налякана. Хотілося просто десь у тиші й спокої пересидіти це все й зібратися з силами, а потім уже думати, що робити далі і як повертатися", — каже жінка.

Біля будинку в Котбусі

Через кілька місяців вона побачила фотографії із Сіверськодонецька. Замість знайомих вулиць були суцільні руїни. Вертатися вже було нікуди.

"Коли я зрозуміла, що в мене нічого не залишилося і що вірити в деокупацію стає дедалі важче… Я хочу в це вірити, але коли це станеться? Через 20 років? Через 30? А жити мені треба вже зараз", — зазначає жінка.

Котбус — невелике місто приблизно за сто кілометрів від Берліна. За розміром та населенням воно схоже на Сіверськодонецьк, але зовсім інше за характером, говорить Ольга. Тут живе приблизно тисяча українців серед 120–140 тисяч мешканців. Дівчина додає, що після шостої вечора місто стихає: магазини зачиняються, на вулицях майже нікого немає.

"У них інша ментальність і культура гостинності. Вони не такі відкриті й не такі теплі, як українці. Це все одно не мій дім: чужа культура, не мої люди, не моя мова", — говорить жінка.

Сніг в Котбусі - рідкість, якщо і випадає, то лежить недовго

Але одне Котбус усе ж таки дав — відчуття захищеності, якого в Ольги давно не було. Соціальна система тут влаштована інакше, зазначає вона.

"Навіть якщо залишишся без роботи та житла, держава не залишить без підтримки, і це не порожні слова. Якби Україна могла надати мені житло та можливість облаштуватися на новому місці, я б, мабуть, ніколи й не виїхала. Мені й зараз дуже хочеться повернутися, хоча тут і кар’єра розвивається, і все ніби складається добре", — зізнається вона.

Ольга доволі швидко вивчила мову й перестала покладатися на соціальну допомогу.

"Мову я вчила швидко — вже десь через пів року після приїзду почала підпрацьовувати перекладачкою, хоча й неофіційно. Супроводжувала земляків до лікаря, на біржу праці, у державні органи, допомагала розібратися в системі, яка для більшості переселенців спочатку здається непрозорою і холодною. Це не була якась серйозна, солідна робота перекладача. Я просто була на супроводі — до лікаря або на біржу праці. Така соціальна супроводжуюча", — усміхається жінка.

Потім вищий мовний курс, ще один курс і нарешті робота в страховій сфері. Посада незвична: Ольга не продає поліси й не сидить з клієнтами, вона на рівень вище за страхового агента, посередник між мережею зі ста агентств по всій Німеччині й п'ятдесятьма чотирма страховими компаніями.

"Я координую роботу цих агентів і 54 страхових компаній. Дуже багато часу проводжу в телефоні, багато рахую страхових пропозицій, багато підписую договорів", — пояснює вона.

Робота

Два роки вона працює в цій сфері та паралельно здобуває профільну освіту, бо в Німеччині без офіційного допуску до клієнтів просто не працюють у страховій галузі. Потрібен іспит, ліцензія, і лише тоді відкривається доступ до системи. Держава регулює це жорстко, і Ольга вже навчилася сприймати цю вимогу як норму.

"Дуже багато треба знати законів. Мову треба знати на дуже високому рівні. Але так — нові виклики", — каже жінка.

Навчання теж виявилось несхожим на те, до чого вона звикла.

"І навіть форма звертання до викладача тут інша — не заведено звертатися до викладачів на «ви», більше прийняте «ти». І якщо сказати «ви», це може сприйматися як зайва формальність або навіть трохи образливо", — розповідає Ольга.

Плани, таблиці

Сестра Ольги згодом переїхала до Рівного, де є робота й житло, і де її син цього року завершує навчання. Батьки дівчат померли ще до початку війни. З рідних, які могли бути в окупації, майже нікого не залишилося — лише одна далека родичка, що виїхала до росії. Востаннє Ольга говорила з нею у 2022 році, коли в розпачі намагалася знайти всіх своїх і зрозуміти, хто з близьких ще живий.

"Вона сказала: я в росії, я тут дуже рада, тут дуже круто. І мені при Україні погано жилося. Я вже побачила віддалені наслідки цього — що деякі люди таки піддалися пропаганді", — говорить жінка.

Зв’язок із нею вона більше не підтримує, просто констатує це й рухається далі. Про повернення думає постійно й навіть складала для себе детальні плани: де могла б працювати в Україні, скільки б заробляла, скільки коштує житло в різних містах.

"Найперше я хотіла б додому, якби Луганщина знову стала українською. А якщо ні — просто жити на своїй землі", — зазначає вона.

Щорічний різдвяний ярмарок у центрі Котбусу 

Кожного разу ці розрахунки впираються у стіну: без стартових грошей не виходить нічого. Житло, зарплати, війна та її наслідки — усе складається в картину, з якої поки немає виходу. Вона знаходила українські спільноти в Котбусі, спілкувалася з людьми, але й це не прибирає відчуття, що живеш не там, де хочеш і де маєш бути.

"В Україні я поки що майже не бачу перспектив, щоб я могла, не маючи нічого, якесь житло придбати", — пояснює Ольга й вже спішить працювати далі.