Мав лише флейту та 200 доларів для старту: Олексій Шкуропацький про шлях через Харків і Київ до фолк-металу у Варшаві

Музикант Олексій Шкуропацький жив у Луганську, потім переїхав до Харкова — з флейтою і двома сотнями доларів у кишені. У Харкові з музикою не склалося, тому наступною зупинкою став Київ, де все почалося заново: гурт, фестивалі, виступи «на шляпу» просто неба в центрі столиці. Напередодні війни у 2014 році він уже не повертався до Луганська, до рідних вулиць, але, як і переважна більшість луганчан, згодом втратив можливість там бувати. У 2022 році довелося залишити країну й усі міста, де він жив і працював.

Зараз Олексій у Варшаві. Грає фолк-метал, пише пісні українською і каже, що повернення для нього — питання часу та можливості.

Квартал, вагони, 90-ті

"Я виріс у Луганську в 90-ті, але батьки робили все, щоб нас із братом відгородити від труднощів того часу, щоб ми не думали про те, наскільки тоді все було важко. Батькові доводилося розвантажувати вагони, коли вдавалося, підробляв електриком, ким він і був за фахом. Ми жили на кварталі Сонячний, ближче до околиці міста, і там же мама взяла якось городик, щоб щось вирощувати. Але це була не дуже вдала ідея — трохи з ним попрацювали й кинули. Думаю, це було доволі виснажливо, а відчутного результату чи радості від цього ми не мали," — розповідає він.

Луганськ тих років Олексій описує як досить сумне місто. Він вступив до Луганського педагогічного університету на викладача російської мови та зарубіжної літератури й паралельно почав займатися музикою. У Луганську грав в інструментальному гурті Clover Band — акустичний фолк-рок, натхненний кельтською музикою і кельтською традицією взагалі. Вони виступали в луганських барах та клубах. Навіть орендували кінотеатр у центрі міста, щоб дати сидячий концерт.

"Спочатку все це було досить наївно та не дуже серйозно. Але десь після 2007 року ситуація почала змінюватися. Люди потроху почали вкладати гроші в музику, і вся ця місцева рок-н-рольна сцена вже не виглядала чимось зовсім безнадійним. У гуртів з’явилися гастролі Україною. Вони не приносили великих грошей, але це вже було схоже на справжнє музичне життя, а не просто на репетиції для себе", — розповідає він.

Луганськ

Clover Band теж виступав на цих концертах і фестивалях — аудиторія була, але Олексію хотілося більшого.

"Ми не відчували нестачі в аудиторії. Люди приходили, нас слухали, все ніби рухалося. Але мені вже тоді хотілося більшого масштабу. А в хлопців із гурту поступово починалося інше життя: сім’ї, стабільна робота поза музикою. І в якийсь момент стало зрозуміло, що або треба ризикувати й пробувати йти далі займатися цим серйозно, або з часом музики просто ставатиме все менше. Люди одружуються, знаходять роботу, з’являються інші турботи, і гурт потроху сам розсипається. Тому я зробив цей стрибок", — каже він.

Після університету Олексій ще деякий час працював менеджером з реклами в банку. Але музики в його житті ставало дедалі більше, а банку — дедалі менше. Зрештою він вирішив поїхати до Харкова. Із собою мав флейту та двісті доларів на початок нового етапу життя.

Луганськ

Шлях через міста та сцени

У Харкові Олексій працював в інтернет-провайдері, паралельно поступово вбудовуючись у місцеве музичне середовище. Каже, місто стало для нього дуже важливим — творчим, живим і, на його думку, недооціненим на культурній мапі України. Згодом друг запропонував переїхати до Києва.

"Мені все вдавалося і в Харкові, і я нормально інтегрувався там у музичне життя. Просто друг запропонував поїхати до Києва, де все було б так само, тільки навколо був би ще більш великий Київ. Я дуже люблю Харків, це надзвичайно творче місто", — говорить Олексій.

Харків

У Києві він почав грати у гурті Fram — фолк-метал на електричних інструментах, з важкими барабанами та гітарами.

"У складі тоді ще був барабанщик, який згодом грав в “Антитілах”, але на той момент це ще не була настільки відома історія, як зараз. Fram тим часом постійно виступав і жив концертним ритмом. Не те щоб це була якась широко відома історія для України, але якось я приїхав у Луганськ і почув нашу пісню в супермаркеті. Подумав, що це прекрасно, трошечки визнання ", — каже він.

"Для нашого гурту це був дуже класний рік, якраз до окупації Луганська в 2014-му, це був успішний 2013-ий. Ми дійшли до того, що постійно десь грали, кудись їздили, були якісь фестивалі. Уже фактично не залишалося часу ні на що, окрім цього гурту", — розповідає він.

Окрім гурту, він також виступав як вуличний музикант у центрі столиці на Хрещатику, даючи концерти "на шляпу". Також грав на весіллях і корпоративних подіях. Про нього дізнавалися через сарафанне радіо й телефонували з різних міст, запрошуючи на виступи.

Олексій Шкуропацький 

Спочатку, як і в Харкові, він брався за будь-яку роботу, яка не вимагала високої кваліфікації, але дозволяла бути вільним і в будь-який момент зібратися на виступ чи репетицію. Працював у провайдері Triolan, системним адміністратором у бібліотеці, а також у піцерії Domino’s. З часом музика почала приносити стабільніші гроші, і потреба в цих підробітках поступово відпала.

"Тоді я був молодий, красивий, принаймні молодший і красивіший, ніж зараз. Були виступи з гуртом, запрошення на вечірки, корпоративи. Коли цього не було, я міг просто вийти на Хрещатик із волинкою і поставити шляпу — і це теж дозволяло заробляти. Усі ці речі разом давали змогу жити з музики. Ти виходиш і граєш, а далі все вирішує реакція людей. Це не про рівень музиканта як такий, а радше про те, чи зійшлися місце, час і обставини. Навіть коли ти добре граєш і в цьому є мистецька цінність, сприйняття може бути різним: хтось реагує тепло, хтось проходить повз або дратується. Я до цього ставлюся спокійно — ніхто не зобов’язаний однаково сприймати музику чи мати той самий настрій", — говорить він.

Звук і десять років

Вперше волинку Олексій почув у пісні й каже, що той звук тоді буквально перевернув його уявлення про музику.

"Я почув пісню Somewhere Far Beyond гурту Blind Guardian, і там раптом прозвучала волинка. Пам’ятаю це дуже добре, бо в той момент я зрозумів: оце саме той звук, який мені хочеться і слухати, і колись навчитися видавати самому. Але тоді ще не було нормального інтернету, не було звідки брати інформацію про такі інструменти, тому до своєї першої волинки я йшов десять років. Увесь цей час потроху щось шукав, розпитував, вчився грати на різних духових інструментах. Це була дуже довга історія поступового наближення до того звуку, який одного разу просто засів у голові", — розповідає він.

У Варшаві

Коли в нього нарешті з’явилася перша волинка, на одній справа вже не зупинилася. Потім була друга, третя — поступово зібралася ціла маленька колекція. Каже, що зазвичай у нього одночасно є чотири-п’ять інструментів такого типу: шотландська, німецька, білоруська волинки, наприклад. Кожна звучить по-своєму й ніби тягне музику у власний бік. У певний період у нього була ще й гуцульська дуда, бо саме на ній, говорить Олексій, карпатська музика звучить найбільш природно та живо.

"Шотландська волинка найкраще звучить саме в шотландській музиці. У неї дуже впізнаваний характер: ці протяжні звуки, різкі переходи, той самий настрій, який одразу переносить тебе десь у шотландські гори. І якщо ти захочеш зіграти на ній, наприклад, скандинавську музику, інструмент усе одно буде ніби тягнути тебе назад у шотландське звучання. Особливо якщо ти ще новачок. Кожна волинка по-своєму формує музику й задає свій напрямок. Тому люди, які займаються цим серйозно, з часом збирають багато різних інструментів. Це як у гітаристів: одна гітара для акустики, інша для важчого звуку, ще одна — під якісь окремі задачі", — пояснює Олексій.

Польща та рандомна система

До Польщі Олексій поїхав, шукаючи роботи, можливостей для музики й водночас намагаючись розібратися зі здоров’ям. Каже, що виїжджав абсолютно легально та мав для цього всі підстави. Розуміє, що зараз до таких історій часто ставляться різко й емоційно, особливо під час війни, але пояснює: це не було рішенням покинути Україну, а радше спробою втриматися, працювати та не втратити себе як музиканта.

"Зараз, на тлі війни, люди часто дуже різко оцінюють усе, що відбувається, зокрема й те, що багато українців опинилися за кордоном. Але я ніколи не планував емігрувати чи будувати життя десь поза Україною. Дуже сподіваюся, що коли ситуація стане зрозумілішою і ми переможемо, я зможу повернутися", — зазначає він.

На сцені

Про Польщу він говорить без особливого захвату. Каже, що багато українців, які мріють про вступ України до ЄС, часто не уявляють, яким насправді є тамтешній ритм і щоденний уклад життя.

"Я не так довго живу тут, щоб робити якісь великі висновки про Європу, але з того, що встиг помітити, це інший темп та інший спосіб щоденного життя. Мені він менш близький, ніж український. І часто те, як у нас уявляють ЄС, не збігається з тим, як це в реальності: там є своя складність, своя рутина, і вона може бути неочевидною ззовні. Для когось це навіть стає випробуванням. Творчість зараз сильніше “живе” в Україні. Не впевнений, що саме тут найбільша аудиторія для важкого року, але поєднання життя вдома й виходу на європейську сцену здається мені найефективнішою моделлю. Принаймні для себе я це так розклав", — каже він.

На початку повномасштабної війни Олексій отримав запрошення на фестиваль в Ізраїлі. Виїхав без перешкод, виступив і повернувся в Україну з відчуттям, що такі поїздки можуть стати регулярними. Згодом, однак, з’ясувалося, що система працює не так.

"Якщо ти творча людина, але не з великих імен на кшталт умовного Вакарчука, можливостей для виїздів зазвичай набагато менше. Я з великою повагою ставлюся до “Океану Ельзи” і розумію, що завдяки масштабу їхньої творчості та впливу вони справді заслужили можливість багато виступати й подорожувати світом. Але, як на мене, сам принцип мав би бути однаковим для всіх — якщо з документами все в порядку", — зазначає артист.

Єрусалим

У Варшаві він познайомився з місцевими музикантами, і спільна робота вже принесла перший результат — записаний сингл, який доступний онлайн. Попереду ще один реліз із кліпом, над яким працював український відеомейкер. Олексій зізнається, що його зараз багато в чому тримає саме цей колектив, і розривати ці робочі зв’язки йому було б емоційно складно. Водночас він розуміє, що війна часто змінює плани незалежно від особистих рішень і може розставляти все по-своєму. Уся його музика виходить українською, і для нього це принципова позиція.

"Ми випускаємо пісні українською мовою. Я сподіваюся, що це буде привертати увагу людей, що в Україні, на жаль, не зупиняється війна, і наскільки тонка межа відділяє цю Стару Європу від жахів війни, яка відбувається у нас вдома", — говорить він.

Олексій

Крім музики, є ще одна річ, говорячи про яку він трохи стишує голос, коли його запитують — чи є щось, що він робить для себе.

"Я пишу фантастичні оповідання. Не ставлю собі за мету їх десь публікувати чи подавати до друку. Показую друзям — комусь подобається, комусь менше. Але ставати професійним письменником я не планую. Мені важливо, що це лишається хобі, щось для себе, для душі", — пояснює він.

Це фентезі з алюзіями на слов'янську і кельтську міфологію, з елементами кіберпанку — десь між Джеком Венсом і Майклом Муркоком, як він сам описує.

"Я не письменник у професійному сенсі й не ставлю собі за мету шукати читача для текстів. Мені це навіть трохи полегшує життя. Бо є музика — пісні, які я записую, розвиваю, намагаюся показувати людям, а є історії, які я просто пишу для себе, без жодного наміру кудись їх нести. І те, і те для мене про задоволення, але різного типу. Ввечері після роботи я приходжу додому, відкриваю комп’ютер і просто починаю вигадувати", — пояснює він.

Олексій

За весь час розмови Олексій жодного разу не пожалівся — і має на це просту відповідь.

"У творчості, як на мене, важливо залишатися оптимістом, але з відчуттям реальності. Якщо зникає енергія, бажання щось робити, віра в те, що твоя справа може “вистрілити”, і ти просто скочуєшся в стан постійної зневіри — нічого від цього не зміниться, окрім того, що тобі самому стане ще важче. Це не дає жодного практичного результату. Зараз через війну багато людей переживають втрати та біль. Ми маємо право сумувати й бути в цьому стані. Але, як на мене, не можна дозволяти цьому повністю забирати сили й здатність творити", — говорить музикант.

Напередодні 2014 року він ще бував у Луганську й згадує, що тоді місто ніби стояло на порозі змін і могло стати сучаснішим та комфортнішим для життя. Але ці процеси обірвалися разом із подіями, які прийшли згодом. Зараз він живе у Варшаві, планує більше офіційних виступів і гастролей, щоб виходити на нову аудиторію і не втрачати зв’язок з Україною. Він завжди стежить за новинами, підтримує контакти з друзями вдома й долучається до волонтерських ініціатив у Польщі, коли є можливість — як спосіб залишатися включеним і допомагати.

Поки розмова готувалася до публікації, Олексій випустив сингл. Пропонуємо вам послухати.