«Дуже важливо починати «нове життя» поступово: інтервʼю з «тренеркою на підборах» з Сіверськодонецька

Сніжана Галич –  тренерка з 30-річним стажем. Свою кар’єру вона розпочинала з власного бізнесу, та згодом життєві обставини привели її до роботи у спортивному центрі «Еліт» у Сіверськодонецьку.

Під час повномасштабного вторгнення пані Сніжана разом із родиною залишалася в місті. Вони переховувалися в підвалі місцевого супермаркету, але коли загроза стала надто великою, ухвалили рішення евакуюватися, спочатку до Слов’янська, а потім до Дніпра.

В інтерв’ю SD.UA Сніжана Галич поділилася спогадами про початок великої війни, розповіла про те, чому до останнього не вірила в повномасштабне вторгнення, як пережила евакуацію та з якими професійними викликами зіткнулася після переїзду. Також тренерка розповіла про свій Telegram-канал для жінок, де ділиться корисними порадами щодо здоров’я, фізичної активності, відновлення та підтримки організму в умовах постійного стресу.

 - Пані Сніжано, розкажіть про свій шлях у тренерстві. З чого все починалося та який у вас професійний стаж?

 - Я закінчила Слов’янський педагогічний університет одразу за двома спеціальностями. Спочатку не працювала за фахом, але згодом мій чоловік відкрив тренажерний зал у Слов’янську, і ми почали працювати там. Пізніше ми разом з обладнанням переїхали до Сіверськодонецька. Тоді знайти приміщення для оренди було дуже складно: у місті ще не було торгівельних центрів, тому доводилося орендувати старі приміщення дитячих садків. Пам’ятаю, як ми відремонтували приміщення, яке належало державній установі, але нам вставляли палиці в колеса, не давали працювати. Через це ми дуже втомилися й зрештою закрили свій бізнес. Потім я працювала тренеркою в «Еліті». Після народження дитини вже не могла повністю присвячувати себе бізнесу, тому мені було зручно надавати тренерські послуги з восьмої ранку до другої дня. До повномасштабного вторгнення я пропрацювала там десять років. Загалом у цій сфері я вже майже 30 років. Чим би не займалася в житті, я завжди паралельно треную – це справа мого життя.

Сніжана Галич

 - «Тренерка на підборах» – це більше про образ чи філософію роботи? Який меседж ви закладаєте в цю назву для своїх підписниць?

 - Це, скоріше, про спосіб життя. Я завжди ходжу на шпильках, на підборах. Образ тренера в треніках й з великою спортивною сумкою – це не про мене. Я люблю сукні, довгі пальта, жіночні образи, і саме це транслюю своїм клієнткам та підписницям. Я часто говорю жінкам про те, що наша жіноча енергія – це велика сила. Сьогодні жінок у спорті стало набагато більше, але раніше тренажерний зал вважався переважно чоловічим простором. Коли до зали заходила дівчина, всі навіть замовкали. Та й жінок-тренерок тоді було значно менше.

Робота з «залізом» – це багато в чому про чоловічу енергію. У певний момент я й сама помітила, що стала жорсткішою, грубішою. Зрозуміла, що спорт і середовище певною мірою змінили мене. Саме тоді я почала шукати баланс між силою та жіночністю, і згодом це стало частиною моєї філософії.

Сніжана Галич

 - Тобто це про відхід від стереотипів?

 - Так. Я часто кажу, що працювати у цій сфері, усе життя тренуватися й тренувати інших та при цьому залишатися тендітною дівчинкою непросто. Для цього потрібно вміти поєднувати різні стани й ролі. Коли потрібно – я сильна жінка, а коли ні, можу бути ніжною й беззахисною дівчиною. І це нормально. Жінка може бути різною: мамою, професіоналкою, красунею, сильною особистістю водночас. Я вважаю, що жінкам важливо надихатися красивими речами – одягом, аксесуарами, прикрасами, доглядом за собою. Саме тому «тренерка на підборах» – це про поєднання сили, жіночності та любові до себе.

Сніжана Галич

 - Як ви зустріли повномасштабне вторгнення? Чи довго залишалися у своєму місті та як ухвалювали рішення про переїзд?

 - Під час першої окупації ми вирішили не виїжджати, а перечекати. Я досі намагаюся зберегти в собі до найменших деталей ті відчуття. Ми жили в центрі міста, й у 2014 році нас визволила українська армія. Тоді ми з чотирирічною донькою вибігли на балкон і кричали: «Ура! Наші прийшли!» Це дуже щемкий спогад. Я мрію ще раз відчути той момент, коли наші прийдуть і звільнять увесь Донбас. Тоді нам вдалося зберегти дім від мародерства, ми не втратили роботу. Працювали в «Еліті» навіть під канонади.

У 2022 році я була переконана, що все це ненадовго. Думаю, багато хто так вважав. Коли в лютому почали бомбити всю Україну, у нас ще було відносно тихо. Мені зателефонували й сказали, що почалася війна. Зранку я, як завжди, взула свої найвищі підбори й пішла на восьму годину на роботу. Тоді навіть прийшли люди на тренування. Близько десятої ранку місто почали обстрілювати. Вікна ходили ходором від вибухів. Власниця «Еліту» зателефонувала й сказала закривати центр та йти додому. Тоді я зрозуміла, що все серйозно. Перевзулася в кросівки й побігла додому.

Дорогою, біля відділку поліції, я побачила, як шикуються кордівці, спецпризначенці, поліцейські. Вони були напоготові. Було дуже страшно. Я ніколи раніше не бачила нічого подібного: стільки техніки, люди в бронежилетах і касках…

Ще кілька днів ми ночували вдома, а потім до 12 березня жили у підвалі супермаркету «Сім’я». Дуже вдячна чоловікові, який відкрив двері людям і не побоявся за свій товар. Коли біля входу до магазину стався приліт і були поранені люди, мій чоловік, який працює лікарем, діставав уламки з тіла жінки. Саме тоді ми ухвалили рішення виїжджати. Наша донька була шокована. Коли ми виходили, бачили загиблих людей. Ми взяли лише сумку з документами й пішли на стоянку перевірити, чи на місці машина. З нами їхала ще одна родина з дитиною. Чоловік відкрив на моєму телефоні якусь молитву й сказав: «Читай, поки не скажу «стоп». Так ми виїжджали під канонаду в напрямку Слов’янська. Дорогою бачили людей із дітьми, які тікали на понівечених обстрілами автомобілях.

У Слов’янську ми пробули близько п’яти днів. Але коли ракети почали прилітати й туди, вирішили їхати далі – до Дніпра.

Колектив "Еліту"

 - Як вам вдалося облаштуватися в Дніпрі? Чи вийшло швидко повернутися до професійної діяльності? 

 - Нам дуже допомогли люди. Абсолютно незнайомі, друзі наших друзів, надали нам квартиру. Чоловікові майже одразу запропонували роботу в клініці. Так ми й залишилися в Дніпрі. Це все ж ближче до дому, і нам не хотілося їхати кудись далі.

Я була дуже налякана. Перші кілька тижнів майже не виходила на вулицю. Була в якомусь ступорі. Навіть боялася витратити гроші на манікюр, просто зрізати те, що відросло, бо не знала, що буде завтра і як складеться наше життя далі. У квітні я почала проводити тренування просто неба. У Дніпрі тоді було багато людей із Сіверськодонецька, зокрема й моїх підписників. Я написала в соцмережах, що готова тренувати за донати в парку Глоби. Усі зібрані кошти ми спрямовували на допомогу тим, хто її потребував: пораненій жінці, волонтеру, який евакуював людей і під час однієї з поїздок отримав поранення ноги, та іншим постраждалим. З травня я почала пошуки роботи: відвідала кілька спортивних залів і зрештою обрала той, який найбільше сподобався. З моїм досвідом мене одразу взяли на роботу. Так я поступово повернулася до професійної діяльності й почала відновлювати звичний ритм життя.

Робота

 - Ви раніше писали у соцмережах про складний період і публічні вибачення перед захисниками та їхніми родинами. Що тоді сталося і що змусило вас до цього звернення?

 - Свого часу мені здавалося, що загроза великої війни перебільшена, що це все наносне. Тоді я писала у соцмережах, що не варто панікувати, не треба підіймати галас, що все це пропаганда, і не треба вестися. Згодом я видалила той допис. На той момент багато військових, ветеранів АТО та людей, які вже пережили війну у 2014 році, говорили, що до найгіршого сценарію потрібно готуватися. А я не хотіла в це вірити. Мені здавалося, що треба відбудовувати міста, розвивати їх, показувати людям з «лнр/днр», що в Україні можна жити краще, щоб вони заздрили та самі хотіли повернутися. Я до останнього була переконана, що великої війни не буде. Настільки переконана, що інколи навіть дуже емоційно відстоювала свою позицію. Серед моїх знайомих було багато людей, чиї родини пов’язані з військовою службою, а також переселенців, які втратили свої домівки ще у 2014 році. Мені здавалося, що я розумію їхній біль. Я слухала їхні історії, плакала разом із ними, співчувала тому, що вони не можуть повернутися додому, відвідати могили рідних, побачити місця, де минуло їхнє життя. Але лише після того, як сама пережила обстріли, вимушений виїзд і втрату відчуття дому, я зрозуміла, що насправді не усвідомлювала всієї глибини їхнього болю. Саме тому я публічно попросила вибачення у військових, ветеранів та їхніх родин. Я зрозуміла, що помилялася. До війни потрібно було готуватися, а до тих, хто попереджав про небезпеку, прислухатися уважніше. Тепер я значно гостріше відчуваю те, через що вони проходили всі ці роки. 

 Сніжана Галич

 - Пані Сніжано, який найскладніший виклик у вашій професії зараз?

 - Коли я прийшла влаштовуватися на роботу в Дніпрі, власник залу чесно сказав, що тренерів у них і так достатньо, а клієнтів після початку повномасштабної війни стало менше, адже багато людей виїхали з міста. Тому на першому етапі я мала працювати лише зі своїми клієнтами. Але де їх було взяти? Я не місцева, не блогер-мільйонник із великою аудиторією. Довелося починати практично з нуля. Попри освіту, багаторічний досвід, численні сертифікати та професійні знання, я свідомо обрала для себе найнижчу цінову категорію. На той момент я багато працювала з переселенцями й добре розуміла, що люди переживають непрості часи та не можуть дозволити собі дорогі тренування. Навіть так заняття були для багатьох недешевими. У цій категорії я й залишилася на певний час. Фактично мені довелося заново вибудовувати свою репутацію, напрацьовувати клієнтську базу, чекати, поки спрацює сарафанне радіо. Це був непростий період.

Напевно, саме це стало для мене найбільшим професійним викликом. У 49 років здається, що ти вже маєш пожинати плоди багаторічної праці, а натомість опиняєшся в ситуації, коли потрібно все починати спочатку й знову доводити свій професіоналізм. Знадобився час, щоб люди побачили в мені не просто нову тренерку, а фахівчиню з великим досвідом і серйозним підходом до роботи.

Іноді життя ніби відкидає тебе назад. Поки що я не до кінця розумію, навіщо мені був потрібен цей урок, але переконана, що з часом обов’язково знайду відповідь.

Сніжана Галич

 - Які послуги та програми ви зараз пропонуєте своїм клієнткам?

 - Я не обмежую себе якимось одним напрямом тренерської діяльності. Працюю з усіма, від реабілітації до підготовки до змагань. Я про здоровʼя, про збереження молодості, продовження активного способу життя.

 - Чи працюєте ви індивідуально, у групах, онлайн чи офлайн? Який формат найпопулярніший?

Переважно я працюю в індивідуальному форматі, саме він сьогодні є найпопулярнішим серед моїх клієнток. Такий підхід дозволяє врахувати особливості кожної людини, її фізичний стан, цілі та потреби.

Онлайн-тренування я не проводжу – це моя принципова позиція. Можливо, хтось має іншу думку, але я переконана, що повноцінне та якісне тренування потребує особистої присутності тренера. Важливо бачити техніку виконання вправ, контролювати навантаження та своєчасно коригувати помилки. Водночас я можу консультувати людей, з якими працювала раніше. Якщо я добре знаю людину, її фізичні особливості, рівень підготовки та реакцію організму на навантаження, можу скласти для неї програму тренувань, підтримувати зв’язок і коригувати процес дистанційно.

Іноді моя роль полягає не лише в тому, щоб мотивувати, а й навпаки – вчасно зупинити. Є люди, які настільки захоплюються тренуваннями, що не відчувають межі й можуть перевантажувати себе. У таких випадках я жартома кажу, що працюю для них «стоп-краном». Але якщо йдеться про людину, яку я бачу вперше й не знаю її фізичних можливостей, то онлайн-формат для мене неприйнятний. Я вважаю, що в таких випадках відповідальне тренерство починається саме з особистого знайомства та живої роботи.

 Сніжана Галич

 - Що вас найбільше тригерить у сучасному фітнесі та «експертності» в соцмережах?

 - У олдівських тренерів є жартівливий вислів: «Хто першим узув кросівки, той і тренер». Але сьогодні ця проблема стосується не лише фітнесу. У багатьох сферах з’являються люди, які називають себе експертами, не маючи достатніх знань, освіти чи досвіду. «Спеціалісти – добре поїсти».

Найбільше мене тригерить те, що я називаю «фітнес-анімацією». Коли головною метою тренування стає не розвиток сили, витривалості чи здоров’я, а розвага за будь-яку ціну. Зараз часто можна побачити тенденцію, коли тренер постійно вигадує якісь екзотичні вправи, «стрибки зі штангою в сторони», аби здивувати клієнта: мовляв, людина платить гроші, тож її треба безперервно розважати.

На мою думку, завдання тренера зовсім інше. Насамперед він має не нашкодити. Після тренування людина повинна ставати сильнішою, здоровішою, витривалішою і йти додому з хорошим самопочуттям та настроєм. Водночас я не проти розвитку галузі. Навпаки, я підтримую нові підходи, науково обґрунтовані методики та постійне професійне вдосконалення. Мені подобається, що фітнес став популярним. З одного боку, це дуже позитивна тенденція, адже дедалі більше людей починають рухатися, займатися спортом і дбати про своє здоров’я. Але є й інший бік. Людям нерідко продають послуги або спортивне харчування, яких вони насправді не потребують. Фітнес давно став великою індустрією, де обертаються значні кошти. А там, де є великі гроші, завжди з’являються ті, хто намагається заробити на довірі людей.

Сніжана Галич

 - Як ви ставитеся до тренду на «ідеальне тіло» в соцмережах?

 - Для мене це дуже болюча тема. У мене підростає донька-підліток, і я вже чую від неї фрази про те, що в неї щось «неідеальне». І це мене справді хвилює. Я часто замислююся над тим, звідки в сучасних підлітків таке несприйняття власного тіла та зовнішності. Чесно кажучи, не можу знайти однозначної відповіді. Це дуже вразлива категорія людей, хоча насправді вони молоді, красиві, здорові, сповнені енергії. Я працюю з молодими людьми й часто чую від них, що їм не подобаються власний ніс, брови, що вони сутулі, товсті, целюлітні. Вони називають себе «не такими», хоча об’єктивно для цього немає підстав. Іноді мені складно зрозуміти, звідки береться така жорстка самокритика і як саме можна цьому зарадити.

Водночас я бачу, що робота над собою через спорт часто допомагає людям по-іншому подивитися на себе. Не тому, що вони наближаються до якихось нав’язаних стандартів, а тому, що починають поважати себе за дисципліну, наполегливість і регулярну працю. Коли людина бачить результат власних зусиль, зростає і її впевненість у собі. Я категорично проти нав’язування образу «ідеального тіла». І при цьому чесно визнаю: сама маю свої комплекси, тому ця тема для мене дуже особиста. Мені здається, що «прийняття себе» часто звучить як гарне словосполучення, але на практиці реалізувати його набагато складніше. За роки роботи я зустріла небагато людей, які справді повністю задоволені собою. Можливо, така вже людська природа – завжди шукати в собі недоліки.

Я вважаю, що займаюся важливою справою. Особливо важливо це зараз, коли ми всі живемо в умовах постійного стресу. Як фізіолог, можу сказати, що регулярна фізична активність є одним із найефективніших способів допомогти організму впоратися зі стресом. Тренування з навантаженнями сприяють нормалізації гормонального фону, покращують емоційний стан і допомагають вийти зі стану апатії чи пригніченості.

 - Що ви самі навчилися приймати у своєму тілі з досвідом?

Відверто, нічого. Я не можу сказати, що почала щось в собі приймати, це було б неправдою якби я так сказала. Я досі вчу себе поважати та любити своє тіло, постійно його виснажую, постійно на дієтах, скільки себе памʼятаю. Разом зі своїми спортиками ми один одного підтримуємо, бувають хвилини відчаю, коли я кажу, що я товста. Я працюю серед 20 річних підтягнутих, молодих та гарних дівчат, і мимоволі починаю порівнювати себе з ними та задумуватися про вік.

 - Розкажіть про ваш Telegram-канал для жінок. Чому вирішили його створити та які теми там висвітлюєте? Що корисного можуть знайти для себе жінки?

Мені здалося, що за роки роботи в мене накопичилося багато знань, досвіду та маленьких секретів, якими варто ділитися з жінками. Насамперед із тими, кому ця інформація справді потрібна і хто хоче використовувати її для покращення якості свого життя.

У Telegram-каналі я ділюся власними спостереженнями, професійним досвідом, корисними порадами, новинами та думками на різні теми, пов’язані зі здоров’ям, фізичною активністю, способом життя. Надалі планую залучати до каналу різних фахівців: від астрологів до косметологів, які даватимуть корисні поради жінкам.

Для мене важливо, щоб канал залишався живим і корисним. Я уважно спостерігаю за реакцією аудиторії: якщо бачу, що якась тема не знаходить відгуку або не є цікавою для підписниць, не продовжую її розвивати. Натомість намагаюся більше говорити про те, що дійсно відгукується жінкам.

 - Які теми у вашому Telegram-каналі викликають найбільший відгук у підписниць?

 - Найбільший інтерес зараз викликають теми, пов’язані зі стресом і способами його подолання. Антистресові тренування та різні методики відновлення – це запит номер один. Ми всі живемо в умовах постійного напруження, тому жінки шукають дієві інструменти, які допомагають покращити самопочуття. Також дуже популярні антивікові практики. Зокрема, великий відгук отримують матеріали про гімнастику для обличчя, вправи для підтримання тонусу мʼязів, збереження рухливості тіла Ще одна тема, яка стабільно цікавить підписниць, –  здоров’я хребта та суглобів. Багато жінок стикаються з болем у спині, шиї або суглобах, тому активно цікавляться реабілітаційними вправами.

 - Які помилки у тренуваннях новачків ви зустрічаєте найчастіше?

 - Найчастіша помилка – братися за все одразу. Люди вирішують, що з понеділка підуть у зал, почнуть бігати, сядуть на дієту, питимуть воду з лимоном і додаватимуть купу БАДів. Для організму тренування –  це вже дуже великий стрес. Наш мозок дуже енергоощадний, йому важко утримувати м’язи.

Дуже важливо починати «нове життя» поступово. Спочатку ми приходимо до зали, починаємо тренування, а харчування поки не змінюємо. Відчепіться від себе, дайте своєму організму хоча б три тижні – місяць на адаптацію, дайте мозку зрозуміти, що це вже назавжди, щоб він не саботував. А далі вже поступово вводьте нові звички. Інакше, як усе різко почнете, так само різко і завершите.

 - Чи є міфи про жіноче тіло та тренування, які вас найбільше дратують?

Є кілька міфів, які я чую вже багато років поспіль. Один із найпоширеніших –  що жінки можуть «накачати» великі м’язи, як у чоловіків. Насправді це не відповідає дійсності. У жіночому організмі значно менше тестостерону – гормону, який відіграє ключову роль у нарощуванні м’язової маси. Тому більшості жінок не варто боятися силових тренувань через страх стати надто мускулистими.

Ще один міф –  що результат повністю залежить від тренера. Звісно, від тренера залежить багато, він вкладає знання, досвід.. Але вирішальну роль все ж відіграють наполегливість людини, її дисципліна, характер і дотримання режиму. Дуже важливо налаштовуватися не на спринт, а на марафон. Швидких і стабільних результатів практично не буває. Так, м’язи мають пам’ять, але підтримувати форму потрібно постійно. Це процес на все життя.

Ще один міф, який мене дивує, – що жінкам і людям старшого віку не можна працювати з великою вагою і варто обмежуватися лише пілатесом, танцями чи легкими навантаженнями. Насправді силові тренування потрібні практично всім, якщо немає медичних протипоказань. Присідати з вагою можна і потрібно в будь-якому віці, за умови правильної техніки та грамотно підібраного навантаження. Чим більше якісної м’язової маси має людина, тим кращий у неї обмін речовин, вищий рівень енергії та краща якість життя.

Сніжана Галич

 - Що скажете про навантаження з вагою в період вагітності?

 - Під контролем спеціалістів займатися можна. Насамперед потрібна рекомендація та дозвіл лікаря-гінеколога, який веде вагітність. Якщо немає протипоказань, фізична активність не лише дозволена, а й корисна.

Звісно, тренування під час вагітності мають свої особливості. Деякі вправи будуть обмежені або виключені залежно від терміну вагітності, самопочуття жінки та медичних показань. 

 - Які поради щодо відновлення ви вважаєте базовими для кожної людини, незалежно від віку чи фізичної підготовки?

 - Якщо з певних причин у вас немає можливості ходити до спортзалу, це не означає, що ви не можете піклуватися про своє здоров’я. Найголовніше – регулярність. Навіть удома можна виконувати прості вправи щодня. Ті ж присідання, легка зарядка чи руханка тривалістю від кількох хвилин до двадцяти хвилин щоранку вже запускають в організмі важливі процеси, які не замінять жодні БАДи чи ліки. На жаль, не існує чарівної пігулки або універсального засобу, який забезпечить здоров’я, молодість і гарне самопочуття. Основна відповідальність за наше тіло лежить на нас самих.

Зберегти здоров’я, рухливість суглобів, силу та активність на довгі роки можете лише ви самі – своїми щоденними звичками та ставленням до себе.

Тому моя головна порада – беріть своє здоров’я у власні руки, починайте з малого й робіть це регулярно. А якщо потрібна порада чи підтримка, я завжди готова допомогти.