Від евакуації двадцятьох собак до власного бізнесу: як кінологиня з Луганщини відкрила в Дніпрі хендлінг-зал із зооготелем

Кінологиня із селища Метьолчине Сіверськодонецької громади Ганна Завражнова після евакуації до Дніпра не лише змогла відновити улюблену справу, а й перетворила її на власний бізнес.

Із початком повномасштабного вторгнення вона евакуювала до Дніпра свій розплідник бельгійських і німецьких вівчарок. Уже на новому місці пройшла навчання в межах програми благодійного фонду, виграла грант і відкрила хендлінг-зал. На його базі нині працює готель для домашніх тварин, де власники можуть залишити собак на перетримку, а також скористатися послугами з дресирування та соціалізації.

В інтерв’ю SD.UA Ганна Завражнова розповіла про евакуацію з Луганщини разом із двадцятьма собаками, шлях від улюбленої справи до власного бізнесу та його розвиток завдяки грантовій підтримці.

 - Пані Ганно, розкажіть, яким було ваше життя до війни? Яке місце в ньому займала кінологія?

 - До війни кінологія була радше моїм хобі. Стабільним, але досить дорогим задоволенням. Вона не була ні сенсом життя, ні заробітком. Я займалася цим для власного задоволення: десь тішила своє самолюбство, десь розвивалася і просто мала справу, яка приносила радість. Усе кардинально змінилося після переїзду до Дніпра.

 - Яким був ваш розплідник в Метьолчиному?

 - Він був невеликим, але дуже бажаним і добре продуманим. Бельгійська вівчарка – це мрія, а німецька вівчарка – це класика, на якій виросло не одне покоління кінологів, зокрема й ми. У розплідник вкладалося набагато більше, ніж він приносив прибутку. Були виставки, і мені хотілося працювати з найкращим поголівʼям собак. Я розуміла, що маю для цього знання та досвід. У нас був дуже сильний кінологічний клуб. Там завжди могли підказати, підтримати, пояснити та направити.

Робота

 - Двадцять собак – це величезна відповідальність навіть у мирний час. Як ви виживали з таким господарством у перші місяці повномасштабної війни?

 - Ми були запасливими, тож у нас була повна морозильна камера м’яса. Готували на вогнищі, годували собак раз на день, але всі були ситі й доглянуті.

Крім того, ми допомагали ще й місцевій конюшні. Тварини не винні в тому, що відбувається, тому намагалися підтримувати їх, як могли.

 - Коли почалося повномасштабне вторгнення, що остаточно переконало вас виїжджати?

 - Ми, як і всі, сиділи й чекали. Двадцять перше століття, здавалося, якось домовляться і війни не буде.

Потім прилетіло в гараж – згоріла машина. Для родини з двома дітьми й розплідником це означало, що виїхати стало майже неможливо. Брати людей із собаками мало хто хотів, а коли ми були морально готові евакуюватися, грошей на якийсь експрес-рейс уже не залишилося. Усе, що відкладали на чорний день, пішло на їжу та найнеобхідніше.

Після того, як згоріла машина, зник і останній запасний варіант. А коли вцілів лише один міст, який з’єднував Лисичанськ із Сіверськодонецьком, усі почали розуміти: це вже не просто тривожний дзвіночок, а такий серйозний дзвін. У місті ми залишалися до квітня, звʼязку тоді майже не було.

Пошкодження

 - Як все ж таки вдалося вивезти двох дітей і двадцять собак під обстрілами? 

 - Нам допомогло керівництво Луганського обласного клубу Кінологічного клубу України (ККУ).  Про евакуацію з ним домовилися військові ЗСУ зі Словʼянська. Якось мені зателефонували й спитали, чи готові ми виїжджати. Розпитали, скільки нас, де ми перебуваємо, яку кількість собак потрібно евакуювати.

Чесно кажучи, я тоді не дуже повірила. На той момент волонтери вже майже не їздили, кількість військових в Метьолчиному також зменшилася. Усі розуміли, що незабаром буде надто спекотно. 

Але вони справді приїхали. До нас підʼїхав великий білий автобус, з якого вийшли хлопці-кінологи й одразу почали допомагати збирати собак. Оскільки до нас на подвірʼя почало дедалі частіше прилітати, на той час ми переїхали до маминої подруги, а собак тимчасово розмістили на території сусіднього будинку – його власниця дозволила. Ми завантажили наших собак, собаку господині того будинку, кішку в переносці, клітки, частину документів і вирушили до Слов’янська.

Евакуація

 - Чи був момент перед виїздом або в дорозі, коли вам здалося, що ви не  впораєтеся з усім?

 - Звісно. Було дуже страшно. Ми бачили, як обстріли ставали дедалі інтенсивнішими. Одного разу я пішла годувати собак, і зовсім неподалік від мене прилетіло.

Дуже тиснуло й усвідомлення відповідальності. Ти відповідаєш не лише за себе, а й за дітей, за собак. І ще було важко від думки, що хлопці, які приїхали нас евакуйовувати, теж через нас наражаються на небезпеку.

Виїхати раніше ми просто не могли. А коли все ж вирішили їхати, це був шлях у невідомість. Ми не знали, куди їдемо, як будемо жити далі, де знайдемо роботу і як зможемо утримувати всіх, кого вдалося вивезти.

Евакуація у нас пройшла дуже спокійно. Хлопцям величезний респект, вони вдало підібрали час, тому все минуло максимально гладко.

Найбільше мені запам’яталося ставлення військових. Нас прихистили, годували, підтримували, допомагали в усьому. Там, на території військової частини, собак розселили у вольєри. Коли росіяни завдали удару по вокзалу в Краматорську, ми саме перебували у Слов’янську. Тоді ми ще раз усвідомили, наскільки вчасною була наша евакуація. Я дуже вдячна тим хлопцям. 

Ми пробули там три-чотири дні, а потім знайомий вивіз нас до Дніпра на ВАЗі з причепом, у якому були клітки й собаки. Друзі заздалегідь орендували для нас будинок, тож ми вже знали, що нам є куди їхати.

  Евакуація

 - Як проходила ваша адаптація в Дніпрі? Напевно, пошук житла з такою кількістю собак став окремим випробуванням?

 - Так. Не всі готові здавати житло людям із такою кількістю собак, навіть якщо тварини добре виховані. Ми доволі часто чули на свою адресу: «Понаїхали», «Понабирала собак», і, на жаль, продовжуємо це чути.

Коли ми приїхали до Дніпра, війна тут ще не відчувалася так гостро. Я намагалася пояснити, що нам і вдома було добре: у нас були облаштовані вольєри, налагоджене життя. Ми не хотіли нікуди їхати. Але мало хто на це зважав, бо своя сорочка ближче до тіла.

Той, хто живе вдома, не може зрозуміти до кінця того, хто був змушений виїжджати з однією сумкою та починати все заново. Це величезна відповідальність і постійний тягар.

Є люди, які приймають і підтримують. А є ті, хто досі не розуміє, що ми не самі обрали цей шлях. Якщо залишаєшся вдома, тебе можуть назвати «ждуном». Якщо виїжджаєш – теж знаходяться ті, кому це не ок.

Моя тітка досі залишається вдома, на Словʼянському курорті. У 2014 році вони вже виїжджали на захід України, пожили там рік і повернулися додому. Вона не чекає, щоб прийшли росіяни, навпаки, ми всіма силами вмовляємо її виїхати. Але вона не може переступити той барʼєр, вже спробувавши раз життя ВПО.

Водночас у Дніпрі ми зустріли багато чудових людей. Деякі прийшли до нас просто на заняття із собаками, а згодом стали нашими друзями.

Певно, наша адаптація триває й досі, попри те, що ми вже повноцінно працюємо і займаємося кінологією.

Виїжджати страшно. Це складно, але іноді через це все одно доводиться пройти. Сьогодні є грантові програми, які підтримують підприємців, тож можливості є. Головне – мати бажання та правильний настрій для того, щоб перемогти, хоча б свою маленьку особисту битву. Боятися, але робити.

Евакуація

 - Як собаки пережили ті події? Ви помічали, що вони відчували небезпеку або реагували на обстріли?

 - Собаки також відчули наслідки пережитого. Вони гавкали, адже серед них були й ті, що опинилися під обстрілами, і ті, що пережили влучання в сусідній вольєр. У тварин багато реакцій закладені на рівні інстинктів, тому на кожен вибух чи роботу ППО вони реагували дуже гостро.

У нас була собака, яка ще до початку обстрілів бігла в погріб. Ми навіть орієнтувалися на її поведінку: якщо вона ховалася, то знали, що незабаром почнуться обстріли.

Загалом наші собаки дуже стійко пережили ті події. Натомість найважчим було бачити, як люди, евакуюючись, залишали своїх собак на прив’язі, не даючи їм навіть шансу вижити. Ми ходили й відпускали таких тварин.

Пам’ятаю одного алабая. Його було страшно відпускати, бо собака великий і серйозний, а навколо ще залишалися люди. Тому ми просто перекидали йому їжу через паркан. Інших тварин рятували, лікували, допомагали, чим могли.

Ми не маємо права засуджувати людей, які не змогли забрати своїх тварин. У кожного були свої обставини.  Люди випускали курей, кіз, інших тварин, даючи їм хоча б шанс вижити. А коли собаку залишають на ланцюгу та їдуть – це, мабуть, найстрашніше, бо її позбавляють навіть цього шансу.

 Евакуація

 - Пані Ганно, як з’явилася ідея відкрити хендлінг-зал у Дніпрі?

 - Ця ідея з’явилася ще в Сіверськодонецьку. Я розуміла, що потрібен окремий простір, де собаці буде максимально комфортно, де можна буде надавати ширший спектр послуг і забезпечити якіснішу підготовку.

Переїхавши до Дніпра, ми почали працювати за вже знайомою схемою: виїжджали на заняття, пропонували свої послуги. Згодом вийшли на той рівень, коли нас почали знати, нам стали довіряти, і ми зрозуміли, що рухаємося у правильному напрямку.

Саме тоді виникла потреба у власному просторі. Хотілося мати місце, де можна займатися в будь-яку погоду, встановити бігову доріжку, дзеркала, фітнес-обладнання, усе те, що не повозиш із собою в машині й не залишиш просто неба.

Ми почали шукати приміщення для оренди. І саме тоді я побачила набір на навчальну програму від благодійного фонду «Право на захист». Подумала: «А чому б і ні?» Я дуже люблю вчитися. Подала заявку, захистила свій бізнес-план і виграла грант.

Завдяки підтримці фонду ми змогли покрити значну частину витрат: придбати фітнес-обладнання, оплатити перший місяць оренди та рекламу. Це була дуже відчутна допомога.

Так у нас з’явився хендлінг-зал. Водночас ми продовжуємо працювати і на виїздах, розвиваємося та рухаємося вперед, попри всі реалії війни. 

На базі нашого розплідника та хендлінг-залу запрацював готель для тварин. Ми беремо собак на перетримку, ставимося до цього дуже відповідально, надсилаємо власникам відеозвіти, щоб вони могли розслабитися під час відпочинку й не хвилюватися за своїх улюбленців. Ми самі не раз натрапляли на труднощі під час пошуку житла. Варто було сказати «у нас собаки» – і реакція орендодавців часто змінювалася. А слово «розплідник» взагалі багатьох одразу лякало. Саме тому ми намагаємося допомагати й іншим власникам.

У нас уже є постійні клієнти. Хтось залишає собак на час відпустки, а хтось приводить їх на денну перетримку, поки сам працює. Це своєрідний «садочок» для собак, де вони не лише проводять час у безпеці, а й соціалізуються та навчаються.

Нова справа

 - Для тих, хто не знайомий із кінологією: що таке хендлінг і навіщо собакам такі заняття?

 - Хендлінг – це один із напрямів кінології, що охоплює підготовку собак до виставок. Але загалом кінологія потрібна насамперед для того, щоб людина краще розуміла свого собаку. Вона допомагає зробити спільне життя комфортним, побудувати довіру й налагодити контакт між собакою та власником.

Подорожуючи з нашим розплідником, ми ще раз переконалися, наскільки важливо, щоб собака був вихованим. І я зараз не про спортивну дресуру чи виконання нормативів. Вихований собака – це набагато більше можливостей у повсякденному житті: простіше орендувати житло, переїжджати чи відвідувати нові місця без зайвого стресу.

На заняттях із кінологом собака набуває впевненості, вчиться спокійно реагувати на незвичні ситуації та нове середовище. Якщо власнику доведеться переїхати чи змінити умови життя, така тварина легше адаптується: вона не руйнуватиме орендоване житло й не створюватиме дискомфорту для оточення.

А спортивна дресура, складання нормативів чи участь у виставках – це вже наступна сходинка для тих, хто хоче розвиватися далі. Але головне завдання кінології – зробити життя людини й собаки комфортним і гармонійним.

Собаки

 - Що людина бачить, коли вперше заходить у ваш зал? Яка його атмосфера?

 - Ми намагаємося створити атмосферу легкості, у якій комфортно і людині, і собаці. Наші заняття проходять в ігровій, невимушеній формі, з гумором, без зайвого тиску.

Для нас важливо, щоб люди не боялися помилятися. Ми не шукаємо винних, якщо щось не виходить, а допомагаємо зрозуміти причину й знайти рішення. Навчання має приносити задоволення, тому ми прагнемо, щоб кожне заняття було продуктивним, легким і комфортним для всіх.

До речі, у нас є клієнти з Кремінної, з якими ми займалися ще вдома, а тепер продовжуємо працювати вже в Дніпрі – з щеням від нашого розплідника.

Робота

 - Що сьогодні для вас значить ця справа?

 - Зараз, мабуть, це все разом. І робота, і бізнес, і віддушина.

Якби хтось до повномасштабного вторгнення сказав мені, що я настільки житиму собаками, я б лише посміялася. Але сьогодні це стало ще й моєю психологічною опорою. Я бачу результати своєї роботи, бачу щасливих людей і їхніх собак – і це робить щасливішою мене саму.

Під час занять я ніби трохи розвантажую нервову систему, собаки дуже підтримують психоемоційний стан людини. 

Для мене це ще й доказ того, що навіть попри обставини, на які ми не можемо вплинути, ми здатні щось створювати та розвиватися.

Загалом мені подобається те, як і куди ми рухаємося. Ми не женемося за кількістю, для нас важливіше робити свою справу якісно, з увагою до кожного собаки й кожного власника.

Сподіваюся, що надалі щасливих власників і щасливих хвостиків стане значно більше. І щоб разом із цим в Україні розвивалася якісна, відповідальна кінологія.

 Собаки

 - Що б ви хотіли сказати людям, які лише планують завести собаку?

 - Найголовніше правило –  відповідальність. Якщо ви взяли собаку, то відповідайте за нього. Я, як заводчиця, чесно зізнаюся: іноді під час звичайної розмови навіть відмовляю людей від покупки цуценяти. Якщо бачу, що людина не готова або не до кінця розуміє, що таке собака певної породи, краще сказати про це одразу. Наприклад, бельгійська вівчарка – це не лише красивий собака з незвичайним розрізом очей і ефектними стрибками, як у фільмах. Це велика відповідальність, яка впливає на спосіб життя, подорожі, переїзди й щоденний побут.

Собаку потрібно любити, поважати потреби. Ми ж не залишаємо дітей. Так само має бути й із тваринами, які стають частиною сімʼї.