«Якщо у нас є робота – значить, комусь дуже погано»: інтервʼю з бойовим медиком із Сіверськодонецька

Коли почалося повномасштабне вторгнення, уродженець Сіверськодонецька Михайло Жарков служив у патрульній поліції. Перші місяці великої війни він патрулював прифронтові міста Луганщини, допомагав евакуювати цивільних і доставляв гуманітарну допомогу. 

Ще до 2022 року, після проходження курсів із домедичної допомоги, зрозумів, що хоче присвятити себе бойовій медицині, самостійно поглиблював свої знання в цій сфері.

Через певний час після виходу з Луганської області продовжив службу в батальйоні патрульної поліції «Краматорськ – Слов’янськ». 

У 2025 році, після тривалого очікування, поліцейський долучився до роти домедичної допомоги бойової бригади «Хижак» Департаменту патрульної поліції. Нині Михайло Жарков – старший групи пункту збору поранених на Костянтинівському напрямку. Разом із командою він працює максимально близько до лінії бойового зіткнення, забезпечуючи надання медичної допомоги пораненим бійцям.

Напередодні Дня медичних працівників, який в Україні офіційно відзначають щороку 27 липня, інтерв’ю SD.UA Михайло Жарков розповів про свій шлях у бойову медицину, перший досвід порятунку важкопораненого та особливості роботи бойових медиків під постійною загрозою ворожих дронів.

 - Де вас застало 24 лютого 2022 року? Чим ви займалися в перші тижні повномасштабної війни?

 - 24 лютого 2022 року вранці я перебував на чергуванні в Сіверськодонецьку. Саме тоді пролунав перший вибух. У той момент ми якраз були неподалік від військкомату.

У перший день повномасштабного вторгнення нас вивели до Дніпра. Ми пробули там певний час. Згодом ми вирушили до Лисичанська й залишалися там до останнього. Ми розвозили гуманітарну допомогу, допомагали людям евакуюватися та, наскільки це було можливо, підтримували порядок у наших містах.

Памʼятаю, у перші дні вторгнення в Лисичанську стався приліт у районі «Літака». Ми з напарником одразу виїхали на місце. До нас звернулися люди й повідомили, що там лежить жінка з тяжким пораненням. Ми негайно побігли до неї та наклали турнікет. Згодом фотографія з того випадку широко поширилася в мережі.

 Лисичанськ, 2022 рік

 - Коли ви виїхали з Луганщини? Яким запам’ятався останній день перед виїздом?

 - Після того як нас усіх вивели, я ще повертався додому на власній машині, щоб забрати деякі речі. Це був початок червня.

Було дуже сумно. Місто вже мало численні руйнування, люди сиділи в підвалах із нерозумінням в очах – що робити далі, що взагалі буде. Усе навколо здавалося якоюсь ілюзією.

Я всім знайомим і друзям говорив, що треба виїжджати, забирати із собою все найнеобхідніше, адже була велика ймовірність, що найближчим часом ми, на жаль, не зможемо повернутися додому. І, кажучи це іншим, сам до кінця не вірив, що так може статися…

 - Як сталося, що ви обрали шлях бойового медика?

 - Тема бойової медицини цікавила мене ще до 2022 року. Начальник нашого управління відправив увесь підрозділ на двотижневі курси з домедичної допомоги. Власне після цього я й зацікавився цією сферою. Однак реалізувати себе як бойового медика в поліції тоді було неможливо, тому я самостійно читав спеціалізовану літературу, навчався й поглиблював свої знання.

З 2023 року я служив у батальйоні патрульної поліції «Краматорськ – Слов’янськ».

Пізніше, коли я дізнався, що триває набір до роти домедичної допомоги бойової бригади «Хижак» при Департаменті патрульної поліції, одразу вирішив спробувати потрапити туди. Але це виявилося не так швидко й не так просто – довелося довго чекати. Зрештою у 2025 році я долучився до підрозділу.

Мене дуже захоплює ця справа. Я ставлюся до неї з великою відповідальністю й відданістю, постійно навчаюся, читаю, вивчаю нові підходи та вдосконалюю свої навички. Відчуваю, що я на своєму місці. 

 Михайло Жарков

 - Наскільки досвід служби в поліції допомагає вам сьогодні під час виконання бойових завдань?

 - Досвід служби в поліції дуже допомагає. Насамперед це дисципліна, відповідальність, уміння комунікувати, навички вогневої підготовки. Він навчив мене зберігати холоднокровність, тримати себе в руках і не піддаватися емоціям. 

Щодо медицини, то базові знання, які я мав раніше, були дуже далекими від тих навичок, якими володію зараз. Усе інше прийшло завдяки навчанню, постійній практиці та безперервному вдосконаленню.

 - У чому полягають обов’язки старшого групи пункту збору поранених? За що ви відповідаєте?

 - Ми працюємо максимально близько до районів виконання бойових завдань нашою бригадою. Це невеликий пункт, куди можуть доставляти поранених як із наших, так і із суміжних підрозділів. Там ми надаємо необхідну допомогу в польових умовах і готуємо бійців до подальшої евакуації.

Насамперед я відповідаю за свою команду та нашу позицію. Контролюю витрати медичних матеріалів, оцінюю, кому і який обсяг допомоги необхідно надати, а також як раціонально використовувати наявні запаси. Не завжди є можливість швидко поповнити медикаменти чи спорядження, тому іноді доводиться проводити медичне сортування та приймати непрості рішення, щоб допомоги вистачило всім, хто її потребує.

Також моє завдання – безпечно завести команду на позиції, вивести її звідти та зробити все можливе, щоб наше місце роботи залишалося непоміченим противником.

Щодо медичної допомоги, то я абсолютно спокійний. Поступово мені вдалося сформувати сильну команду. Ми працюємо дуже злагоджено, розуміємо одне одного буквально з пів слова, а інколи навіть з одного погляду. Кожен знає свої обов’язки й чітко виконує свою роботу. Ми всі добре навчені, тому впевнені один в одному.

З командою

 - Як виглядає ваш звичайний день на службі, якщо взагалі в умовах війни можна говорити про «звичайний день»?

 - Насамперед це повна відсутність нормального графіка сну. Після повернення на пункт постійної дислокації ще довго важко прийти до тями.

Якщо немає роботи, то день проходить доволі спокійно: прокинулися, поїли, а далі кожен займається чимось своїм. Планшет сюди не візьмеш, телефон швидко набридає, тому читаємо книжки, спілкуємося, граємо в ігри, якось розважаємо себе. І водночас усі сподіваються, що роботи не буде. Якось мій товариш сказав дуже влучну фразу: «Усі підрозділи моляться, щоб у медиків не було роботи». Бо, якщо у нас є робота – значить, комусь дуже погано. Тому ми сидимо, чекаємо й сподіваємося, що так і залишиться.

Але все може змінитися за лічені секунди. Одного разу ми сиділи нагорі: пили каву, я читав книгу, напарник дивився щось у телефоні, а третій колега дрімав у підвалі. Раптом почули крики: «Хлопці, допоможіть!» Ми вибігли й дізналися, що неподалік, на перехресті, FPV-дрон влучив у бійця і йому терміново потрібна допомога.

Ті, хто прибіг до нас, навіть не знали, що ми бойові медики. Вони просто бігали по будинках у пошуках будь-кого, хто міг би допомогти. Це були військовослужбовці підрозділу ППО.

Ми миттєво схопили медичні рюкзаки, одягнули броню і побігли до місця вибуху. Це було зовсім недалеко, приблизно за вісім будинків. На місці побачили велику калюжу крові й за слідом зрозуміли, куди відтягнули пораненого.

Хлопець лежав уже з чотирма турнікетами – на кожній кінцівці. Одразу помітили щонайменше два переломи ніг. У цей момент по нас ще намагався відпрацювати FPV-дрон. Ми швидко перевірили турнікети й побачили, що частина з них накладена неефективно, тому замінили їх.

Після цього пояснили, що ми бойові медики й неподалік у нас є пункт збору поранених. Разом із бійцями суміжних підрозділів (були і військові, і поліцейські) ми евакуювали пораненого до нас.

Згодом приєдналися медики його підрозділу, які, як виявилося, перебували зовсім поруч. Уже вчотирьох ми почали працювати: зняли турнікети, провели тампонування ран, іммобілізували кінцівки, ввели плазму та необхідні препарати відповідно до протоколу.

Усю допомогу ми надали приблизно за півтори години. Ще за пів години пораненого вже забрали на евакуацію. Тобто від моменту поранення до евакуації минуло близько двох годин. Насправді відбулося щось надзвичайне. Кожен одразу взяв на себе свою ділянку, ніхто нікому не заважав, усі діяли чітко, злагоджено і професійно.

І саме такою є наша служба. Можна тиждень сидіти без жодного виклику й не знати, куди себе подіти, а потім за одну мить опинитися в ситуації, де кожна секунда вирішує людське життя.

Саме тому ми постійно перечитуємо протоколи, повторюємо алгоритми дій, освіжаємо знання. У критичний момент не має часу згадувати, що робити або кому телефонувати. Усе має працювати автоматично, адже в нашій роботі рахунок іде на секунди.

 З побратимом

 - Чи відома наразі доля цього військового?

 - Наскільки я знаю, одну ногу йому ампутували нижче коліна. Причина, на жаль, мені невідома. Можливо, це пов’язано з характером перелому чи іншими ушкодженнями, адже евакуація була доволі швидкою. Водночас три інші кінцівки нам вдалося врятувати.

 - Пане Михайле, чи пам’ятаєте свого першого пораненого, якому надавали допомогу як бойовий медик? 

 - Так, пам’ятаю дуже добре. Ми були на позиції, працювали на кейсеваку. Вночі нас розбудили військові із суміжного підрозділу. Вони повідомили, що неподалік їхня бойова броньована машина потрапила під удар FPV-дрона. У машині було дев’ятеро людей: один загинув на місці, один отримав важкі поранення, ще семеро самостійно дісталися до нас по допомогу.

Ми одразу вибігли надвір. До нас зайшли двоє військових повністю без одягу, вони мали опіки другого ступеня майже по всьому тілу, із великими пухирями. Нас було четверо, тому кожен узяв пораненого й почав працювати. Згодом підтягнулися ще хлопці з легшими опіками.

Я схопив медичний рюкзак і побіг до найважчого пораненого, який перебував приблизно за 300 метрів. Він був майже повністю обпалений. Обгорілий бронежилет буквально прилип до тіла. У нього була травматична ампутація ноги, а накладений турнікет виявився неефективним, тому боєць продовжував втрачати кров.

У той момент я буквально на секунду завмер, а потім почав згадувати все, чого мене навчали й що я читав й почав працювати.

Навколо кожен щось розповідав, я швидко зібрався, попросив усіх заспокоїтися, обережно зняв бронежилет, докрутив турнікети, після чого ми перенесли пораненого до нашого пункту.

Приблизно за п’ять хвилин ми вже везли його на наш медевак, адже медики його підрозділу не могли дістатися до місця, а часу майже не залишалося. Він втратив дуже багато крові. Тоді в нас ще не було запасів плазми чи крові, адже формат роботи на кейсеваку був дещо іншим.

Він вижив.

Михайло Жарков

 - Раніше ви згадали, що служба в поліції навчила вас холоднокровності. Як вам сьогодні вдається зберігати холодний розрахунок у ситуаціях, де ціна помилки – людське життя?

 - Найбільше допомагають постійні тренування, курси та відпрацювання різних сценаріїв. Саме завдяки цьому багато дій доводяться до автоматизму, до механічної пам’яті. У критичний момент ти вже не витрачаєш час на роздуми, а просто робиш те, що маєш робити.

На бойовому виїзді ти вимикаєш паніку й емоції, залишається лише холодний розрахунок. Перед тобою є три головні завдання: забезпечити власну безпеку, безпеку своєї команди та врятувати пораненого. І всі рішення потрібно ухвалювати з максимально холодною головою.

Поки перебуваєш на позиції, постійно відчуваєш адреналін, він тримає тебе в тонусі. А вже після повернення на пункт постійної дислокації, через день-два, напруга починає спадати. Тоді все пережите ніби повертається: згадуєш події, починаєш більше про них думати, емоційніше їх сприймати.

Але головне – не пропускати все через себе. Якщо постійно носити це в собі, можна просто не витримати.

Михайло Жарков

 - Якщо це не становить загрози безпеці, на якому напрямку ви зараз виконуєте бойові завдання? Якою є ситуація там сьогодні?

 - Зараз ми виконуємо бойові завдання на Костянтинівському напрямку.

Через специфіку своєї роботи я перебуваю безпосередньо на своїй позиції й знаю лише те, що відбувається поруч. Повною інформацією про загальну ситуацію на напрямку не володію. 

Мені відомо про окремі спроби російських диверсійно-розвідувальних груп прорватися на наші позиції, але детальніше коментувати оперативну ситуацію не можу.

 - Наскільки складно заходити та виходити з позиції?

 - Дуже складно. На жаль, ворог контролює небо практично по всьому маршруту нашого переміщення. З кожним днем заходити на позиції й виходити з них стає дедалі важче. Про заїзд техніки годі й говорити.

Пішки дещо легше, адже ти більш мобільний: можеш швидше змінити маршрут або сховатися. А велика броньована машина фактично в моменті стає пріоритетною ціллю для противника.

Наскільки мені відомо, наші також завдають ворогу не менше проблем. Але останнім часом ситуація справді ускладнилася, активність у повітрі зросла в рази.

Попри це ми продовжуємо виконувати свої завдання. Іноді все ж вдається заїхати технікою: швидко заїхали, розвантажилися й одразу виїхали.

Михайло Жарков

 - Які виклики є найбільш характерними саме для цього напрямку?

 - Найбільший виклик зараз – це дрони. Через те що росіяни контролюють дороги на нашому напрямку за допомогою безпілотників, дуже ускладнилася логістика. Багато чого просто не доїжджає, в моїй роботі не завжди є можливість оперативно доставити все необхідне.

Артилерія й керовані авіабомби також залишаються серйозною загрозою, але з ними ситуація більш зрозуміла: коли чуєш, що вони летять, ховаєшся, чекаєш удару, а потім можеш пересуватися далі.

З дронами все інакше. Вони патрулюють 24/7 й можуть з’явитися будь-якої миті. Сховатися від них не так легко. Якщо дрон тебе помітив, він починає полювання. Тоді залишається лише сподіватися, що вдасться непомітно перебігти з одного укриття до іншого, перечекати, поки він відпрацює по місцю, де востаннє тебе бачив, і тільки після цього продовжити рух.

 - Як в умовах постійної загрози дронів вдається забезпечувати позицію всім необхідним? 

 - За можливості необхідні речі доставляють великими дронами. Звісно, бувають випадки, коли їх збивають. Однак мінімально – воду, пальне, якісь продукти доставити вдається. Частину запасів знаходимо на місці. Наприклад, у покинутих будинках інколи залишаються крупи чи квасоля.

Були періоди, коли довго не могли доставити воду, ми тоді вже думали пити фізрозчин. Траплялися й ситуації, коли виникали проблеми з їжею.

Тому, заходячи на позиції, ми завжди беремо із собою максимально можливий запас. Насамперед це продукти, які займають мало місця в рюкзаку й можуть довго зберігатися: протеїнові батончики, сушене філе, коржі. Треба бути готовими до того, що певний час доведеться обходитися без поповнення запасів.

На щастя, останнім часом із водою стало трохи легше. Поблизу наших позицій є колодязі. У разі потреби ми кип’ятимо воду або очищуємо її спеціальними таблетками.

Коли з’являється можливість заїхати технікою, завантажуємо машину по максимуму. Якщо вдається зробити такий рейс хоча б раз на місяць, завозимо запас води, газові балони, крупи, макарони та інші продукти з розрахунком на тривалий час.

Михайло Жарков

 - Скільки найдовше вам доводилося безперервно перебувати на позиції?

 - Зазвичай ми перебуваємо на позиції близько 15 днів. Особисто я найдовше провів там 18 діб.

Тоді ми не могли вийти через дуже високу активність FPV-дронів на нашому напрямку. У той день суміжні підрозділи також намагалися заїхати, але жодна машина не змогла дістатися до позицій, а ми, відповідно, не змогли виїхати.

Це одна з головних причин, чому інколи доводиться залишатися там довше, ніж планувалося. Але справа не лише в тому, щоб вийти. Нас має хтось замінити, ми не можемо просто залишити свою ділянку.

До того ж зайти на позицію зазвичай складніше, ніж вийти. Під час заходу люди несуть із собою багато спорядження, боєкомплекту, води та продуктів, тому менш мобільні. На виході ти вже рухаєшся значно легше.

 - Якого обладнання чи техніки сьогодні найбільше бракує вашому підрозділу для ефективної роботи?

 - Якщо говорити про те, чого нам найбільше бракує, то це насамперед наземний роботизований комплекс (НРК), портативний апарат УЗД для проведення eFAST-дослідження та апарат моніторингу стану.

НРК значно полегшив би логістику й дозволив безпечніше доставляти необхідні речі на позиції. Портативний УЗД-апарат із можливістю проведення eFAST-дослідження допоміг би швидше виявляти внутрішні кровотечі та оперативніше ухвалювати рішення щодо подальшої допомоги й евакуації поранених. А апарат моніторингу стану надав би можливість безперервно відстежувати життєво важливі показники поранених.

Водночас я не можу сказати, що в нас є якась критична нестача. Командири в цьому плані молодці – забезпеченням підрозділу вони займаються дуже добре.

 - Які рішення вам найчастіше доводиться ухвалювати буквально за лічені секунди?

 - Якщо говорити саме про медицину, то, на щастя, мені ще не доводилося опинятися в ситуації, коли потрібно було за секунди обирати, кому надавати допомогу, а кому –  ні. Ми працюємо за чіткими алгоритмами, які відпрацьовані до автоматизму. Саме тому в критичний момент ти не вагаєшся, а просто виконуєш те, що маєш зробити.

Натомість найскладніші рішення часто стосуються переміщення. Особливо тоді, коли розумієш, що групу почав переслідувати FPV-дрон.

Коли ти сам, це одна відповідальність. Але коли поруч команда, за яку ти відповідаєш, ціна помилки набагато вища. У такі моменти потрібно миттєво оцінити ситуацію й вирішити: починати рух чи залишатися в укритті.

Водночас чекати теж не завжди безпечніше. Якщо противник уже тебе виявив, він буде працювати саме по цьому місцю. Тому потрібно вловити правильний момент між атаками, непомітно змінити позицію й зробити так, щоб дрон не побачив, куди саме ти перемістився.

Михайло Жарков

 - Яких помилок найчастіше припускаються поранені або їхні побратими ще до прибуття медиків? Які з них можуть мати фатальні наслідки?

 - Напевно, одна з найпоширеніших помилок – накласти турнікет без критичної кровотечі або зробити це неправильно. Якщо евакуація триває довго, понад три години, є великий ризик втрати кінцівки. Досить часто турнікет накладають занадто високо або без достатніх показань.

Ще одна поширена помилка – не прийняти антибіотик одразу після проникного поранення. Особливо це критично, якщо евакуація може затягнутися. Зволікання підвищує ризик розвитку інфекційних ускладнень, зокрема сепсису.

Саме тому ми рекомендуємо якомога швидше прийняти Pill Pack, до складу якого входить антибіотик, а далі діяти відповідно до алгоритму надання допомоги. Тому кожен боєць повинен мати при собі щонайменше три Pill Pack.

Після накладання турнікета важливо розрізати одяг нижче місця його накладання, знайти джерело кровотечі, провести тампонування рани й, якщо це безпечно та дозволяє ситуація, поступово зняти турнікет. Це може допомогти зберегти кінцівку.

Також нерідко трапляється, що турнікет затягують недостатньо сильно. Зовні може здаватися, що кровотеча зупинилася, але насправді кров продовжує стікати в чобіт чи під одяг, і цього просто не видно. Саме тому необхідно обов’язково перевіряти ефективність накладеного турнікета.

Крім цього, важливо не забувати про швидкий огляд грудної клітки та виконання інших базових дій за алгоритмом домедичної допомоги.

Михайло Жарков

 - Чи змінилося ставлення військових до тактичної медицини за роки повномасштабної війни? Чи відчуваєте, що сьогодні бійці краще підготовлені й частіше можуть надати допомогу собі або побратиму ще  прибуття медиків?

 - Так, дуже змінилося. За цим стоїть величезна робота інструкторів і фахівців із тактичної медицини. Рівень підготовки військових сьогодні значно вищий, ніж був на початку повномасштабної війни.

Все більше бійців уміють правильно виконати конверсію турнікета, провести тампонування рани та інші дії, які допомагають врятувати життя та зберегти кінцівки.

Приємно бачити, що військові звертають увагу навіть на такі деталі, як перевірка периферичного пульсу після накладання турнікета, щоб переконатися, що він працює ефективно. Раніше це було радше винятком, а сьогодні дедалі частіше стає нормою.

Якщо порівнювати 2022 і 2026 роки, то це фактично два різні рівні підготовки – і серед військових, і серед поліцейських. Прогрес колосальний, і це справді дуже тішить.

 - Які базові навички домедичної допомоги, на вашу думку, обов’язково мають опанувати цивільні?

 - Насамперед кожен має вміти зупиняти критичні кровотечі. Це стосується поранень кінцівок, шиї, паху та пахвових ділянок. Саме масивна кровотеча є однією з головних причин швидкої смерті, а своєчасна допомога може врятувати людині життя.

Також дуже важливо вміти забезпечити прохідність дихальних шляхів. Іноді достатньо правильно запрокинути голову або висунути нижню щелепу, щоб язик не перекривав дихальні шляхи. Якщо людина перестала дихати, ці прості дії можуть допомогти відновити дихання ще до початку серцево-легеневої реанімації або до приїзду бригади екстреної медичної допомоги.

Загалом я рекомендую кожному пройти повноцінний курс CLS. Такі курси проводяться в багатьох містах України, вони не коштують усіх грошей світу, а знання, які людина там отримує, можуть одного дня врятувати чиєсь життя.

На мою думку, сьогодні, в умовах війни, такими навичками має володіти кожен.

Михайло Жарков

 - Під час служби часу на емоції немає. А коли з’являється можливість їх прожити? Як відновлюєтеся після особливо важких випадків?

 - Найбільше допомагають родина, сон і мотоцикл. Дружина завжди мене підтримує, і це дуже важливо.

Бували випадки, коли не вдавалося врятувати людину, і я звинувачував себе, що зробив щось не так… 

Коли є можливість, сідаю на мотоцикл, їду покататися – це допомагає трохи розвантажити голову. Також дуже допомагає сон.

Але загалом я намагаюся не прокручувати робочі ситуації без кінця й не накручувати себе. Від цього нікому не стане краще. Натомість роблю висновки з кожного випадку й намагаюся не повторювати можливих помилок у майбутньому.

 - Пане Михайле, чи є історія, яка найбільше змінила вас як людину?

 - Не можу згадати якоїсь однієї ситуації, яка кардинально змінила мене за час служби бойовим медиком.

Але можу точно сказати, що я змінився ще з першого дня повномасштабного вторгнення.

Саме тоді я зрозумів, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Відтоді я живу в постійній напрузі: усі мої почуття загострені до межі, а інстинкти працюють на максимумі. І так триває до сьогодні.

Служба у поліції формально була «зеленою зоною», але й там ми постійно перебували під обстрілами. Неодноразово доводилося діставати з-під завалів тіла мирних людей — дорослих і дітей, які ще кілька хвилин тому просто сиділи вечеряли, навіть не підозрюючи, що їхнє життя ось-ось обірветься.

Коли постійно живеш у такому режимі, з часом стає дуже важко чимось здивувати або докорінно змінити твоє світосприйняття.