Когда поколение наше умрет,
Растает в мелькании лет,
Потомки придут и предъявят вам счет:
Кто среди вас был поэт ?А. Муренков
Питання, яке в свій час поставив Андрій Муренков, лишається актуальним і нині. Завжди цікаво знати, хто із сучасників залишить помітний слід в історії, а коли говорити про літературу, то в історії літератури. А мене особисто цікавлять люди, які лишаться в історії нашого Сєверодонецька, хто творив його культурне середовище, духовну ауру, або хто виріс і сформувався у цьому культурному просторі в помітну особистість.
На питання “Хто среди вас был поэт?”, яке задали б нащадки, шістнадцятилітній Андрій Муренков не без іронії й епатажу відповів: ”Я – гений, Андрей Муренков”. Поживемо – побачимо. Час все розставляє на свої місця. Колись композитор Сальєрі був значно популярнішим, якщо говорити сучасною мовою, від Моцарта. Однак музика Моцарта пережила віки, а ім’я Сальєрі більшість із нас знає лише завдячуючи генієві Пушкіна. Як і поезія Надсона, яка користувалася нечуваним успіхом у сучасників, і тиражі книг якого перевершували тиражі книг Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, а сьогодні відома лише одиницям. А є й багато прикладів, коли слава приходила після смерті творця.
Не шукаю генія серед сєверодончан. Геніальність – явище рідкісне. Однак, якщо творча людина внесла дещицю енергії в духовну ауру нашого міста, то варто, я вважаю, щоб про неї знали.
Я не буду писати про наших сучасників, які живуть з нами поруч. Ми їх бачимо, чуємо, читаємо, їх твори друкуються в міських газетах, виходять книжки.
Розповім, що знаю, про тих, кого ми знаємо менше, бо сьогодні вони живуть не в Сєверодонецьку.
Андрій Анатолійович Муренков народився в Сєверодонецьку 19 травня 1958 року. Першими літературними спробами Андрія можна вважати переклади дідусевих віршів з української мови. Потім пішли фантастичні оповідання, що не дивно у нашому місті. З легкої руки Микити Хрущова, який побував тут, Сєверодонецьк мав стати зразковим комуністичним містом. Тут почали реалізовувати принцип “кожному за потребами”: будь-який житель міг зателефонувати в магазин і замовити харчі, які завезуть і вкладуть у ящики без замків, що стояли в під’їздах, а заплатити за це можна в зручний час. У ті роки в місті з’являлись і множились наукові інститути й організації у сфері кібернетики та приладобудування. Тож наукова фантастика і лозунг “У 1981 році ми будемо жити при комунізмі!”, який він читав на стіні будинку, зовсім не здавалися далекими від життя. Середній вік жителів міста був 27 років. Андрій грає в театрі юного глядача, вчиться у физико-математичному класі, читає журнал “Квант”. Заряджається енергією кумирів рок-н-ролла “Uriah Heep”, “Deep Purple”, “Rolling Stones”- вісників Вільного Світу. Вивчає англійську мову, щоб поринути у світ рок-поезії. Пробує свої сили у цьому жанрі. Рок-балади на його вірші звучать на танцмайданчиках.
Після школи вступає на радіофізичний факультет в Ленінграді. Його батьки – наукові працівники, тож у сім’ї пріоритетною вважалася фізика, а не лірика. Однак, в Ленінграді Андрій віддає перевагу літературним студіям, а не фізичній електроніці.
Довелось розпрощатись з інститутом і Ленінградом. Працює слюсарем, художнім керівником клубу, кореспондентом газет в Рубіжному і Сєверодонецьку, і вчиться заочно на факультеті журналістики у Воронежському університеті.
У 1980 році мені до рук потрапив його грубезний зошит з віршами, записаними корявим почерком, з помарками, виправленнями. На зошиті значилось “Том 1”. Взяв почитати, і мені сподобалось. Відібрав краще, на мій погляд, і “видав” у трьох примірниках збірник під назвою “Отражение в синей бесконечности”. Йому моя робота теж сподобалась. Він, мабуть, і сам не чекав, що у тих “словесних завалах” можна віднайти матеріал на пристойну збірку. На моєму екземплярі він написав “Сереже Каленюку, создавшему в Северодонецке веселую поэтическую компанию, в которой я долго и небесполезно проводил время, дарю на память эти шедевры мировой поэзии. Я – гений, Андрей Муренков. 1980 г.»
Після закінчення університету він одружується і осідає в Старому Осколі на Бєлгородщині, де працює редактором багатотиражки “Импульс” при гірничо-збагачувальному комбінаті, якщо не помиляюсь.
В 1990 році стає депутатом міськради, а потім навіть висунув свою кандидатуру в депутати Держдуми Росії, як альтернативу своєму директору. Переміг директор, а Муренкову довелось створювати свою газету. З 1995 року Муренков – генеральний директор інформаційного агенства “Оскольские новости”. Однак рок-н-роллу і поезії залишився вірним, щорічно організовуючи фестиваль рокової поезії чи поетичного року “Оскольська ліра”.
У 1998 році з делегацією літераторів Бєлгородщини він відвідує Німеччину, де приймає участь у презентації російсько-німецької книги віршів “Другие люди” на Міжнародній ярмарці у Лєйпцігу. В 1999 році проходить стажування в редакції газети “Herald-Sun” (США). Муренков приймає активну участь в роботі російських і міжнародних наукових і громадських організацій – Конгресу журналістів російських ЗМІ, Інституту преси, Інституту національної преси, Інституту розвитку преси, Фонду розвитку незалежної преси (США), Інституту “Відкрите суспільство” (Ліхтенштейн), Ради по міжнародним дослідженням і обміну (США) та інших.
У 1999 році у видавництві “Московский писатель” нарешті виходить перша книжка віршів “Б.О.М.Ж.”, у 2001 році у видавництві “Академия поэзии” – книга “Предчувствие весны”. У червні 2001 року Андрія Анатолійовича Муренкова приймають до Спілки письменників Росії, у лютому 2002 року обирають членом-кореспондентом Російської Академії поезії, з березня 2002 року очолює Старооскольську організацію Спілки письменників Росії і представляє Бєлгородську область на Всесвітньому Форумі поезії, яку провела Академія поезії під егідою ЮНЕСКО в Магнітогорську.
Цікава деталь – Старий Оскол теж провінційне місто, хоч і вдвічі більше від Сєверодонецька, однак там є своя письменницька організація і музей літератури, у якому є й експозиція, присвячена Андрію Муренкову.
Шкода, що Муренков народився ранувато, і його молоді роки припали на радянський час, коли “рокова” поезія не привічалася.
Олександр Екштейн радянські часи, мабуть, згадує з жахом, якщо судити за його творами. З його гостросюжетними романами бажаючі можуть познайомитись у журналах “Смена”. З 1999 по 2002 рік цей журнал друкував їх по 2-3 на рік. Назву деякі: “ЛПЛ – люди полной луны”, “Тибетские качели”, “Солнечный убийца”, “Лунные бабочки”, “Оперуполномоченный ангел”, “Око Вселенной”. Зараз його книжки виходять окремими виданнями і не тільки в Росії.
Слава, але не літературна, прийшла до Екштейна у 1990 році, коли після виступу в дуже тоді популярній телепрограмі “Взгяд”, “на ранок він прокинувся знаменитим”. Олександр розповів про життя тюремного “стукача”, продемонстрував свої руки, на яких не лишилось живого місця від шрамів після багаторазового різання вен. Цей жахливий сюжет запам’ятався багатьом. А незабаром у двох номерах (35 і 36 за 1990 р.) надзвичайно популярного у той час журналу “Огонек” було надруковано його сповідь “Дневник стукача”.
Починалась вона так:
“Если бы Вы знали, сколь трудно будет писаться эти исповедь.
Договор
Я, Экштейн Александр Валентинович, 1956 года рождения, русский, осужденный по ст. 117 ч.3; 146 ч.2; 218 ч.1 к 12 годам л./с с содержанием в колонии усиленного режима, находясь в здравом уме, добровольно, без принуждения, обязуюсь сотрудничать с оперчастью в местах лишения свободы, то есть давать сведения о готовящихся преступлениях (побег, убийства, подготовка массового выступления против администрации) в среде осужденных. А также о случаях нарушения служебного долга контролерского состава и администрации. Обязуюсь сохранять оперативную тайну. В случае ее разглашения предупрежден об ответственности. Для подписи своих донесений буду пользоваться псевдонимом «Назаров».
11. 77 года
Экштейн А. В. – подпись»
А далі він описує як з двадцятилітніх хлопців роблять стукачів, дають їм завдання, прилучають до наркотиків. Процитую ще: “Как стукач я “рос” от агента зоновской оперчасти до агента, непосредственно работающего на ГУИТУ СССР, то есть стучал на всех подряд… Вскоре мне стали платить за доносы деньги, поощрительные, от 40 до 60 рублей. Зам. по оперативной работе начальник Ростовского УИТУ был тогда подполковник Евдокимов. Это он предложил мне работать на управление, и он же, лицемерно пускал слезу умиления, благодарил мою бедную мать за меня такими словами: “Какого сына вырастили, спасибо!”. Жесточайшая ирония, я осужден за грабеж, изнасилование, и мою мать благодарят за это…
Я чувствовал свою безнаказанность и наслаждался ею. Мне было уже двадцать два года. Абсолютно безнравственный, сил много, я чувствовал, что мне разрешено делать то, что другим нельзя. Я мог разбить голову активисту, употреблять и иметь безнаказанно наркотики, вести разговоры о воровской жизни, не работать, все время чувствуя мощную защиту оперчасти».
Не буду переказувати всі жахи, про які розповів Екштейн. У цій сповіді він розкрив злочинні методи, які перейшли від ГУЛАГу, як ця система розмножувала і переносила їх на суспільне життя.
З 1983 року під псевдонімом “Булгаков” Екштейн вимушений був працювати і на КДБ. А вже після звільнення, щоб розрубати цей ланцюг, який міцно з’єднував його з жахливим минулим, він написав свою сповідь, і за гроші, які видав йому КДБ на чергове завдання, кинувся в Москву до редакції “Огонька”. В своїй сповіді він назвав імена і телефони всіх тих, з ким йому довелось “співробітничати”. Все ж це був перебудований 1990 рік і, треба думати, що система відпустила Екштейна.
Мало хто знає, що саме в цей час Олександр Екштейн був уже сєверодончанином. Після звільнення з колонії він повернувся у Таганрог, де одружився на сєверодончанці, і перебрався в наше місто.
Треба сказати, що ця сповідь написана талановито, видно було схильність до літератури, вражала і його пам’ ять. Писав тоді й вірші, цікаві, хоч, як на мене, не дуже майстерні. Зрозуміло, що в тих обставинах, у яких йому довелося жити, було не до вишуканої поезії. Якось Й. Курлат запросив його почитати вірші на “Літкафе”. Почувався він впевнено, розкуто. По всьому було видно, що ця людина неординарна і може мати літературне майбутнє. Якщо взагалі матиме хоч якесь майбутнє, бо при такому минулому, і це вже можна було б вважати за щастя.
Я попросив автограф на книжці, яка трапилась під руки. Він не здивувався, сприйнявши це як належне (своїх книжок ще не мав і автографи роздавати ще не доводилось), не довго думаючи, написав “Дай Бог, чтобы твоя страна тебя не пнула сапожищем, дай Бог, чтобы твоя жена тебя любила даже нищим. 13. 01. 91 А. Экштейн”. І нехай слова не його власні, та спробуйте одразу написати щось пам’ ятне і відповідне ситуації. Я це оцінив, бо навіть письменники, яким сотні разів доводилось надписувати свої книжки, і ті задумуються над текстом.
У мене з ним було чимало спільних знайомих, неодноразово доводилось бувати з ним в одній компанії, де він читав свої і чужі вірші, вели різні розмови, як правило, за випивкою. Я весь час переконувався, що це надзвичайно талановита людина, але вважав за краще тримати з ним дистанцію.
Екштейн прожив у Сєверодонецьку, якщо не помиляюсь, близько двох років. Написав тут зокрема замітки про спецлікарню “Психи” для газети “Совершенно секретно” (№ 1 за 1991 р.) і першу прозову книгу “Байки из зоны”. Серед героїв перших його романів чимало імен сєверодончан – тодішніх його друзів. Життя Олександра того періоду не назвеш спокійним. Він розвівся з дружиною, одружився на іншій сєверодончанці і разом з нею виїхали на батьківщину, здається, в Таганрог. А в середині 90-х років перебралися в Москву. Там заробляє на життя літературною працею, пише книги. Якийсь час в “Литературной газете” вів власну колонку. Зараз не вживає ні наркотики, ні алкоголь, не курить і став дуже набожним.
Олександр Екштейн від природи отримав великий талант, однак, і - надзвичано складні обставини життя. Якби ж з дитинства його оточувало сприятливе літературне довкілля, то, певен, що сьогодні він міг би бути всесвітньо- відомим письменником.
Письменника Безім’янного Володимира Михайловича знають, якщо не у всьому світі, то на російськомовних теренах колишнього Радянського Союзу певне. Їм написано 17 романів і повістей, переважно детективного жанру. Загальний тираж його книг становить 43 мільйони екземплярів. Багато сєверодончан знають його під прізвищем Йоффе, з яким він навчався в СШ № 1, а потім працював на хімкомінаті. Безім’янний – літературний псевдонім, який закріпився і став прізвищем. Біографія у Безім’янного теж не бідна. В основі його творів лежить переважно власний життєвий досвід.
Народився Володимир Михайлович у 1951 році. Я поцікавився в його колишнього однокласника Семена Перцовського – звідки у них такий потяг до літератури. Він вважає, що в цьому заслуга їх класного керівника, вчительки української мови і літератури Олени Іванівни Мартиненко. В місті тоді вже жив Курлат, тож Перцовський, як і багато дітей у той час, почав писати вірші і ходив у літоб’єднання. Йоффе ж було не до поезії, в сім’і семеро дітей, навіть на випускний вечір не було чого одягнути. Треба було думати про більш серйозні справи. Але вчився добре, займався спортом, громадською роботою. З часом став майстром спорту по самбо і кандидатом у майстри спорту з шахів.
У Харківський авіаційний інститут поступав двічі – перший раз довелось кинути із-за хвороби батька. Вже на першому курсі очолив студентський оперативний загін. А ночами підробляв дубильником шкір, міняв трамвайні рейки. Літом після першого курсу почав працювати в міліції патрульним і охороняв об’єкти. На другому курсі за затримання особливо небезпечного злочинця йому виділяють двокімнатну квартиру. Подія непересічна. Але й Володимир Михайлович теж людина неординарна. До того ж, про таких кажуть, - правдолюб. За що ледь не виключили з інституту. Після інституту “давав план” на одному з найбільш відсталих підприємств Харкова, з 1977 року – слідчий карного розшуку. Людина невгамовної вдачі і зі схильністю до пошуків правди скрізь знаходила собі неприємності. Але ж твої неприємності і твій життєвий досвід можуть бути цікавими, якщо викласти їх у формі літературного твору. І сам ні від кого не залежиш, сиди і пиши. Отак, у 35 років визріло рішення спробувати себе в літературі, а життєвий досвід підвів до детективого жанру.
Першу книгу – “Тіні в лабіринті” надрукував п’ятитисячним тиражем за власні кошти в 1987 році. Сам і продавав її. На гроші від продажу перевидав, але вже тиражем у 155 тисяч екземплярів. За нею пішли інші книжки. У ті роки детективи користувалися підвищеним попитом. Кажуть, що талановита людина – талановита у всьому. Це про Безім’янного. Він не тільки умів писати, але й видавати і продавати книги. На виручені гроші придбав власну типографію. Започаткував серії “Современный детектив” та “Пестрая лента”, де друкував не лише власні твори, але й класиків жанру.
Зароблені гроші вкладав у підприємства: у Харкові, Бєлгороді, Одесі, Дніпропетровську, у Сєверодонецьку придбав ринок “Універсальний”. Нечасті випадки, коли заняття літературою допомогло стати багатим. Але пам’ ятаю, як на початку 90-х років Безім’ янний допоміг і літературі, подарувавши газеті “Літературна Україна”, яка у той час бідувала, два вагони паперу. А взагалі на благодійні цілі він перерахував 1,5 мільйона доларів.
Зараз Безім’янний, здається, відійшов від літературної діяльності. Його більше зацікавила політика. Він балотувався в депутати Держдуми Росії, Верховної Ради України і навіть у президенти України. Можливо, і цей його досвід колись стане основою нових літературних творів.
Про Маргариту Станіславівну Сосницьку Йосип Курлат написав гарний нарис “Наш человек в Милане”. Його можна прочитати в альманасі “Мрія - 2000”. Тож я тільки зупинюсь на деяких деталях її літературного життя.
Маргарита народилася в Сєверодонецьку в 1957 році. Вчилася в СШ № 13, де вивчала іспанську мову і вивчила, на відміну від більшості учнів радянських шкіл, які теж вивчали іноземні мови. Сьогодні вона вже володіє десятком європейських мов. Крім тяги до мов у школярки Сосницької був ще й інтерес до написання віршів. Це й привело її до Курлата в дитячу студію “Джерельце”, яка тоді ще була “Родничком”. Кажуть, що вона була красива, розумна, компанійська і честолюбна. З усіма цими чеснотами вона і поїхала у Москву – завойовувати столицю. Та на співбесіді на факультеті журналістики Московського університету щось у напрямку думок абітурієнтки Сосницької комісії не сподобалось. Гордість не дозволила вернутись додому. Красиві і розумні на овочевій базі, як виявилось, теж потрібні. Влаштувалась фасувати фрукти-овочі на підмосковній базі, звідти - у фотомоделі, а згодом таки поступила в Літінститут на перекладацький відділ. Закінчила і зі знаннями шести мов залишилася без роботи. Випадково підвернулася путівка в Італію. Поїхала... і лишилася. Зараз працює професором славістики Міланського університету, вийшла заміж за журналіста, звісно, італійського, з яким ростять двох доньок.
В Італії у 1991 році у видавництві “Feltrinelli” вийшла перша її книга оповідань “Званый обед” італійською мовою, а згодом і в Москві в перекладі на російську під назвою “Принцо ди Гала или Званый обед”. У 1992 і 1997 роках в Москві побачили світ збірки поезій “Опиум Отечества” і “Поэзия”.
Помітним явищем у російській прозі стала книжка оповідань “Записки на обочине”, яке видало відоме видавництво “Совесткий писатель” у 2002 році. Критики помітили і відмітили цю книжку із “итальянского далека”.
В Росії ряд її статей і оповідань були надруковані в журналах “Наш совеременник”, “Слово”, “Дом Ростовых”, “Постскриптум”.
А в Італії вона співпрацює з двома енциклопедичними видавництвами, приймає участь в університетських виданнях, друкувалась у збірнику жіночої прози “Insalata russa” (1996). Лауреат літературної премії “Amliente” (Італія, 1999 р.).
М. Сосницька - член Спілки письменників Росії і Міжнародного співтовариства письменницьких спілок.
Ще одного сєверодончанина, який пробує увійти в літературу через Москву, звуть Вадим Миколайович Посітко. Вадим народився у 1964 році, закінчив СШ № 2, потім професійно-технічне училище № 53, попрацював на “Азоті” в цеху № 20/21 і відслужив у армії. А в 20 років тяга до слова переважила тягу до заводської прохідної. Поступив у Донецький університет з бажанням вивчати російську філологію. Там зустрів ще одного сєверодончанина і теж Вадима, але з прізвищем Курлат. Вадима Курлата вже можна було вважати досвідченим літератором, все ж батько – відомий поет, та й сам мав поетичні публікації в газетах, а в 1989 році у тому ж таки Донецьку вийшла книжечка віршів “Единство”.
У Донецьку сєверодонецькі Вадими організовують літературний клуб “Бальзам”, у якому набуті в університеті знання застосовують на практиці: пишуть вірші, пісні, обговорюють їх і видають, організовують зустрічі з письменниками і, взагалі, поливають бальзам на душі. Виступали там і наші Й. Курлат з Т. Литвиновою. Одна із збірок “Бальзаму” навіть відкривається підбіркою віршів Й. Курлата. В тій збірці є й вірші і Вадима Курлата, і Наталії Курлат. А “бальзамівці” приїздили у Сєверодонецьк, де виступали на ювілейному творчому вечорі Й. Курлата і в “Літкафе”.
По закінченні навчання обидва Вадими працюють у видавництвах – видають газети, рекламну продукцію, візитівки та іншу поліграфію. Видавництво Посітка співпрацювало з московським видавництвом “ТЭРА”, готуючи до друку зібрання творів різних авторів. В Росії у той час книговидання отримало різні пільги, книговидавничі справи пішли вгору і стали прибутковими. Тож Вадим Посітко, маючи вже контакти в Москві, вирішив і собі спробувати там щастя.
Кілька років працював “літературним негром”. Поясню що це за “професія”. Всі ми бачимо популярні серії детективів, жіночих романів, що складаються з десятків і навіть сотень томів під брендом відомого автора. Ясна річ, що навіть найплідніший письменник не в змозі написати стільки романів. Тож літературний процес поставлено на конвейєр. Наймається група здібних літераторів, і під керівництвом організатора чи організаторів, вони пишуть одночасно кожен свій розділ книги. У цьому масовому виробництві ролі розподілені: хтось розробляє ідеї і сюжети, хтось пише, хтось стикує в єдине ціле. Виснажлива праця, але, як то кажуть, “набиває руку” – хороший тренінг.
Попрацювавши якийсь час на когось, Посітко зрозумів, що настала пора працювати на себе. Були власні ідеї, вміння, досвід і бажання. На той час видавництва “АСТ” і “Астрель” спільно започаткували серію “Роман для дівчаток”. Посітко запропонував свої твори. На сьогодні видавці прийняли до друку вже 12 книг. П’ ять історій дівчинки на прізвисько Білосніжка вже побачили світ. Початок покладено. Будемо стежити за подальшим становленням сєверодонецького прозаїка Вадима Посітко. А сьогодні Вадим Посітко – головний редактор газети “Сєвєродонецькі вісті”.
Хоч коротко скажу ще про двох прозаїків із Сєверодонецька, які зараз живуть у Києві.
Нещодавно натрапив на книжку, яку видало луганське видавництво “Світлиця” у 1996 році в серії “Пригоди. Фантастика”. Книжка під назвою “Жрецы” вміщує однойменну повість і коротке оповідання “Леший”. Автор – Ігор Чорний. Книжка сподобалась, а от про такого автора до того чути не доводилось. З’ясувалось, що це книжка Ігоря Володимировича Черненка, 1956 року народження. Автор досить відомий і навіть популярний в певних колах, але як автор пісень. Він писав слова і музику, записував пісні в луганській студії Дерзкого. Їх виконували в Сєверодонецьку, звучали вони і на Українському радіо в “Хіт-параді 12 минус 2”. Черненко – будівельник і в 90-х роках працював старшим прорабом, здається, в СУ-8 тресту “Сєверодонецькхімбуд”. Але начальство негативно ставилось до його творчих захоплень. Тому й книжку він видав під псевдонімом. А коли будівельні справи в Сєверодонецьку почали дихати на ладан, виїхав у Київ, бо в столиці будівництво не припинялось. Про його сьогоднішнє життя нічого не знаю. Хто-зна, може ще почуємо пісні, чи почитаємо його нові книжки.
Про Євгена Каленюка я вже згадував. Автор молодий і вважається перспективним. Євген Сергійович Каленюк народився 29 липня 1978 року. Перші його твори в жанрі фантастики були надруковані в Сєверодонецькій дитячій газеті “Калейдоскоп” ще під час навчання в СШ № 8. Твори Є.Каленюка були відзначені першою міською літературною премією імені В. Стуса в 1995 і 1998 роках та першою премією обласного (Луганського) літературного конкурсу “Молоді голоси – 96”. Лауреат обласного літературного конкурсу “Срібний голос” (1998 р.) у номінації “Фантастика”. Володар гранту Луганського обласного благодійного фонду духовного розвитку “Данко” 2000 року. Дипломант Міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів “ГРАНОСЛОВ-2001”. У його творчому доробку книжка “Зроби свою свободу” і більше півсотні публікацій у періодиці.
Після закінчення Національного університету “Києво-Могилянська академія” одружився і живе в Києві. Свої фантазії зараз втілює в комп’ ютерні ігри. Пише рецензії на книги для журналу “Книжник-Review”, грає в “Брейн-ринг”, ходить в гори і має багато інших захоплень. Якщо ж Євген зосередить свої інтереси на літературній творчості, то від нього можна чекати успіхів на ниві “красного письменства”.
Творчий злет юної поетеси Антоніни Тимченко відбувається на наших очах. Антоніна - харків’янка, однак сєверодонецькі любителі літератури вважають її своєю. Вона приймала участь у нашому фестивалі дитячої поезії “Джерельце”, є членом літературного об’єднання “Обрій”, у нашому місті презентувала свою останню книгу “Посаг”, приймала участь у багатьох літературниї заходах міста.
Антоніна народилася 4 квітня 1985 року в Харкові. А в Сєверодонецьк школяркою приїздила на канікули до бабусі з дідусем. Часто приїздить і зараз, уже будучи студенткою філологічного факультету Харківського університету.
Якось бабуся показала вірші онуки Йосипу Курлату. Після знайомства з ними, він зателефонував і попросив Тоню прийти на розмову. Так відбулася їх зустріч, свідком якої я став, зайшовши до Йосипа Борисовича трішки раніше домовленого часу, коли їх заняття, можна сказати, майстер-клас, ще не закінчився.
Тричі по четвергам зустрічалася Тоня з Учителем, вислуховувала, зважала, вчилася. До речі, саме Йосип Борисович звернув увагу на її українські вірші, розгледівши в них індивідуальність і образність, і порадив зосередитись на українській мові. А четвертої зустрічі, запланованої на наступний четвер, уже не сталося – не стало Йосипа Борисовича.
На пам’ять про ці зустрічі Тоня написала “Начерк до есе”. Я його наведу, бо він щемливо точно відтворює того справжнього Курлата, яким він був у своє останнє літо 2000 року.
НАЧЕРК ДО ЕСЕ
Пам’яті Й. Курлата
У четвер. О четвертій.
Світла, трохи зім’ята куртка, краватка.
- Йосипе Борисовичу?
- Да.
Й щось зворушливе, і щось просте у погляді, в усмішці, у вже не
дуже впевнених кроках.
ЛЮБИТЕ НАС В НАСТОЯЩЕМ,
А НЕ В ПОСМЕРТНОМ ВРЕМЕНИ...
У когось впали і розбились окуляри.
- Что ж так... – а сам дивиться якось сумно, винувато, наче знав,
а не попередив.
ЛЮБИТЕ НАС В НАСТОЯЩЕМ
Кімната – пенал. Друкарська машинка. І купа паперу. (Крізь
стомлений сміх: “Ломовая лошадка”). Кішка, гречна та спокійна,
біло-чорна.
- Нет, - поправляє, - кот.
Він сидить у старому кріслі, а за ним – килим, а там берези
здіймаються, здіймають...
ЛЮБИТЕ...
Газета. “Пішов від нас...” І ще портрет. А там усмішка.
І очі. І вірші.
РАЗГРЕБАЯ ГРУДЫ ШЕЛУХИ,
СОЗДАННЫЕ МНОЮ ЗА ГОДА,
ОТПУСТИ МНЕ, ГОСПОДИ, ГРЕХИ
ПЕРЕД ТЕМ, КАК СГИНУ НАВСЕГДА.ЖИЛ И ТАК, И ПО-ДРУГОМУ ЖИЛ.
В ТУ ТОЛКАЛСЯ И В ИНУЮ ДВЕРЬ…
САМ ТЫ В РУКИ МНЕ ПЕРО ВЛОЖИЛ –
САМ С СЕБЯ И СПРАШИВАЙ
ТЕПЕРЬ!
За ці п’ять років Тоня стала переможицею двох десятків різноманітних конкурсів, і Харківських, і всеукраїнських, і міжнародних. Вона є автором трьох поетичних книжок: “Напередодні” (2001 р.), “Падає камінь з душі” і “Посаг” (2003) та чисельних публікацій. Мені приємно було прочитати в газеті, що в лютому 2005 року Тимченко Антоніну Олександрівну прийнято до Національної Спілки письменників України, а через місяць – нове повідомлення: за рукопис збірки “Чекаю чистої води” стала лауреатом Міжнародної недержавної українсько-німецької премії імені О. Гончара. А в жовтні 2006 року на V з'їзді письнників України Антоніну Тимченко введено до керівного органу організації – Ради Національної спілки письменників України.
Я спостерігаю за нестримним ростом Антоніни Тимченко. Крім таланту в неї є поетичне світобачення і світосприйняття, які поєднуються з серйозним ставленням до поезії і до всього, що вона робить. Тож, можливо, через деякий час ми пишатимемося, що на початку шляху до літературної вершини, який пройде Антоніна Тимченко, було і місто Сєверодонецьк.
Сказане вище про Антоніну Тимченко було написано у 2005 році. Зараз вже вона є автором з десятка поетичних книжок, кандидатської дисертації і кількох десятків наукових праць.
У цьому розділі я торкнувся тих причетних до літератури, чий життєвий шлях на якомусь етапі дотикався Сєверодонецька. Багатьох, хоча й не всіх, хто і сьогодні живе поруч з нами, я в більшій чи меншій мірі згадував раніше, коли говорив про літературні справи Сєверодонецька в історичному контексті. А от про поетесу Наталю Кулакову, яка стрімко проявила себе в останні роки, ніде не згадав. Якщо говорити про “Сєверодонецьк літературний”, то тема буде не завершена без цього імені.
А може й завершена, якщо говорити про Сєверодонецьк двадцятого століття, коли про поетесу Наталю Кулакову було відомо небагатьом. ХХI століття, або пафосніше – третє тисячоліття літературного Сєверодонецька розпочалося іменем Наталії Вікторівни Кулакової.
У двадцятому ж столітті Наталя народилася, закінчила школу круглою відмінницею, як багато хто в дитинстві, писала вірші, а як багато хто в нашому місті отримала диплом інженера-хіміка, хоч мріяла про гуманітарну освіту, і встигла двадцять років попрацювати на Сєверодонецькій ТЕЦ начальником відділу організації праці і заробітної плати. Професія – прозаїчна. Вірші ж писала для себе і для близьких.
На початку 2000 року вона зібрала своє написане і понесла в літоб’єднання “Обрій”, яким тоді ще керував Й. Курлат. Членам “Обрію” її вірші сподобались, а Курлат висловив загальну думку, що твори Кулакової викличуть інтерес у читачів. І він був правий. Після цього в міських газетах почали з’являтися її публікації, які викликали незмінний читацький інтерес. За п’ять років вийшло три поетичні книжки: “Судьбы пронзительный мотив” (2000 р.), “Музыка сердца и звезд” (2002) та “Формула вечности” (2004). Весною 2003 року Н. Кулакову прийняли в члени Міжрегіонального союзу письменників України. Її вірші люблять, більше двадцяти з них покладено на музику, незмінним успіхом користуються у сєверодончан музично-поетичні спектаклі, в основу яких покладено тексти Кулакової.
Мабуть є якась закономірність у тому, що саме поезія цієї авторки виявилася такою потрібною сєверодончанам на початку ХХІ століття. У цей час ім’я Наталії Кулакової у Сєверодонецьку було найбільш популярним і знаним серед авторів-сєверодончан.
Завтра найбільш запитуваною буде творчість когось іншого, а далі...
Буде і далі. Адже потяг до прекрасного вічний.
P.S. Цими словами закінчувалася моя книжка “Сєверодонецьк літературний”, яка побачила світ у 2006 році. У цій редакції, написаній через 13 років, я міняв мало, лише додав два розділи, і зробив невеликі правки, з врахуванням на пройдений час. Зараз хочу сказати, що літературний процес не переривається. Одразу за появою “Сєверодонецька літературного”, того ж таки 2006 року, вийшла книга “Муза в рабочей спецовке”, яку підготували “азотівські” журналісти В. Бутов і С. Перцовський. У ній представлена літературна творчість понад 70 працівників ЗАО “Сєвєродонецьке об’єднання Азот”. Того ж року мою увагу привернув і колективний збірник “обріївців” “Окуная перо в облака”, присв’ячений 40-річчю літоб’єднання. За цей час вони спільно з лисичанськими колегами “видали на гора” кілька цікавих збірників. І керівник “Обрію” Зінаїда Новоточенова нагадала про себе кількома хорошими книжками. Серед “обріївців” старшого віку я б відзначив книжки Миколи Бондаренка “Метель золотая” і особливо Володимира Предатька “Моей Вселенной крошечный экран”. Називаю те, що мені особливо подобається. Серед молодших відзначив би Сергія Окішева “Любовь. Вино, Темно” і Володимира Нікітіна “Дорога домой”. Нікітін мені трохи нагадав молодого Муренкова. Цікавий поет.
Поетів, причетних до кола “Обрію”, сєверодончани, які цікавляться поезією, знають. На жаль, мало, або й зовсім не знають тих, хто до “Обрію” не ходив – “сомоучки”, яким талант був даний зверху. Я таких знаю двох, чиї книжки я й зараз іноді дістаю і перечитую, хоча вже й не живу в Сєверодонецьку. У передмові до книжки Олени Москвіної “Іду босоніж по стерні...” головний редактор Видавничого дому “Евріка” Олександра Квітка писала: “Шукач скарбів, напевно, так не зрадів, коли знайшов скарб, як зраділа я, коли вперше познайомилася з віршами Олени Москвіної. Яка прекрасна поезія, що йде від серця, від любові до рідного краю, від щирого переживання за долю України!”. Під цими словами підписався б і я.
У 2008 році Антоніна Тимченко підготувала і видала в Харкові книжку свого дідуся Івана Казанцева “Кричу-молчу”. Це книжка віршів людини, яка пройшла чималий життєвий шлях з бідами і радощами, тут вистраждане, зріле. Він почав писати пізно, після закінчення трудового шляху, відпрацювавши на хімічних підприємствах Сєверодонецька. І хоча хвороба обмежила його стінами квартири, життєвий досвід і філософія совісті та вроджений оптимізм у поєднанні з м’ягким, а іноді й гірким гумором роблять його вірші поезією. На жаль, життєвий шлях Іван Петрович Казанцев уже пройшов до кінця. Але талант і тягу до прекрасного підхопила внучка Антоніна Тимченко.
Щойно дізнався, що на поетично-бардівському фестивалі, який провела в Ірпені Національна спілка письменників України, переможцем став Кирило Провоторов, син авторки кількох поетичних книжок Марини Провоторової. Першою його поздоровила наша землячка, секретар НСПУ по роботі з молоддю Богдана Гайвор
онська – теж представниця поетичної династії. Її мама Ганна Гайворонська у 1991 році брала участь у фестивалі молодої української поезії “Срібний голос”, про який я писав вище.
А в царині прози за цей час у Сєверодонецьку проявила талант Світлана Талан. Про неї я вже згадував. Певен, що про неї ще буде багато написано.
Тож життя продовжується. І зараз я можу підтвердити свої слова про те, що “буде й далі”. І я певен, що духовну ауру Сєверодонецька, яку створив Йосип Борисович Курлат, будуть наповнювати все нові й нові таланти.
Червень 2005, серпень 2019