Літературна творчість плідно розвивається тоді, коли для цього є передумови: потреба в самореалізації саме у формі літературної творчості, стимули, творчі ідеї, читацька або слухацька аудиторія, матеріальні і технічні можливості до розмноження та реалізації надрукованих творів тощо. Все це і багато іншого, що спонукає і сприяє літературній творчості, я об’єдную терміном літературне довкілля.
Тема впливу літературного довкілля на літературний процес навіть на прикладі Сєверодонецька може вилитись у солідну наукову працю. Залишимо її майбутнім дослідникам-літературознавцям. Я ж хочу зупинитись всього на кількох прикладах того, як окремі люди або громадські організації впливали і сприяли літературній справі.
Вперше на зв’язок творчого процесу і літературної атмосфери, середовища, умов я звернув увагу в кінці 70-х років, коли познайомився з молодим тоді ще поетом Андрієм Муренковим. Його вірші і оповідання були безперечно талановиті. І писав він про те, що хвилює молоду людину, живу істоту з почуттями і передчуттями, радістю і смутком, тривогою і роздумами. Ліричний герой Муренкова не був схожим на схематизовану “людину майбутнього”, молодого комсомольця чи передовика виробництва. Не було у Андрія жодного “паровоза” - так письменники називали твори, без яких у той час ніяка книжка не побачила б світу: щось про Леніна, партію, стахановця чи хоча б про радісне майбутнє. Як у популярній колись пісні співали “любов, комсомол і весна” – якщо є про комсомол, то можна тоді і про любов, і про весну. Були у Андрія і соціальні твори, але манера і форма їх зовсім не “соцреалістичні”. Пам’ятаю, що його сильно схвилював вибух на шахті у Горську, коли загинуло 77 шахтарів. Ця подія вилилась у невеличку емоційну поему “Семьдесят восьмой”. Але ж про аварії на шахтах тоді не писали навіть у газетах, не те шоб надрукувати художній твір. Тож у друкованому вигляді вона з’явилась через чверть віку, вже у наш час.
У той час йому рідко вдавалось надрукувати хоч щось із віршів в газетах, про книжку і мова не могла йти. В літоб’єднання до Курлата він пробував ходити, але ж там він був чужинцем. Тогочасне довкілля не сприймало таких “безперспективних”. Тож і там він почувався, ніби риба на суші. Я ще тоді подумав, що якби цьому талановитому хлопцеві, та хоч кілька творчих однодумців, а ще б вчителя, який підтримав, та й середовище змінити на московське, бо там було вільніше - Вознесенському і Євтушенку вдавалося відстояти себе, - то сформувався б з нього надзвичайно цікавий поет.
Ще один штрих до теми літературного довкілля. У 2000 році до нас, у Сєверодонецьк, приїхала на фестиваль дитячої поезії “Джерельце” дівчинка з якогось села на Кіровоградщині. Ім’я її вже не пам’ятаю. Після виступу Курлат оцінив здібності, де треба похвалив, але й вказав на недоліки. Дівчинка й каже, що дітям у Сєверодонецьку пощастило, бо є Йосип Борисович, який може підказати й навчити, а от у них у селі – нікого, хто б міг допомогти. Курлат їй запропонував:
- Раз на місяць присилай мені по кілька віршів. Я їх буду читати і давати поради. Давай будемо вчитися заочно.
І от заходжу якось до Йосипа Борисовича. Він пропонує мені послухати те, що написав цій дівчинці. Виявляється, в попередньому листі він писав їй про ритм і наголоси. Дівчинка не зрозуміла його заочного уроку і в розпачі написала, що вона не здібна, нічого не розуміє і, взагалі, - кінець світу... Дуже зворушливий і по-дитячому щирий лист. Йосип Борисович заспокоює її і на мені провіряє чи доступно він виклав різницю між ямбом і хореєм.
На жаль, незабаром Йосипа Борисовича не стало. А для цієї дівчинки Курлат і наше “Джерельце” були можливістю змінити довкілля і прилучитися до світу поезії.
Ім’я самобутнього поета-пісняра Володимира Семеновича Корсунського добе відоме сєверодончанам. Останнє десятиліття у творчому сенсі для нього було надзвичайно плідним: десятки і навіть сотні виступів на радіо, телебаченні, у школах і різних аудиторіях – щира співана поезія не залишає байдужим. Мені пощастило бути особисто знайомим з цією прекрасною творчою особистістю. Його життєвий шлях може бути прикладом того, як різні обставини, оточуюче середовище і люди можуть впливати на творчість. Та я не буду детально зупинятись на цьому, бо бажаючі зможуть відшукати матеріали про Корсунського в “Сєвєродонецьких вістях” і переконатися самому.
Мені довелося прочитати рукопис Володимира Семеновича, названий ним “Я был, я жил!”. Це щоденникові записи, які він вів з 1994 по 2002 рік. Я б оцінив ці записи як своєрідний “документ епохи”, бо тут у життєписі окремої людини відзеркалюється суспільний злам, що відбувся у ці непрості роки в Україні і в її людях. Досить сказати, що починав писати Володимир Семенович російською мовою, бо відчував себе ще радянською людиною, а поступово перейшов на українську. І це вже був громадянин України.
Процес переходу його на українську мову був закономірним. Дитинство Корсунського пройшло на Полтавщині. Після десятиліть військової служби і праці науковим співробітником, коли довелось об’їздити весь Радянський Союз, він вийшов на пенсію і з’явилось більше часу для творчості. Почав активніше писати вірші і пісні, нахил до чого мав ще з дитинства. Курлат порадив писати українською, бо помітив, що для творчості Володимира Семеновича вона більш органічна. Далося взнаки посіяне в душу на батьківській Полтавщині в дитячі роки. Сприяла цьому і любов до книги. В незалежній державі почали виходити книги про історичні постаті і про історію України, яких не було раніше. Прочитане теж ставало стимулом для творчості.
Поетична і пісенна творчість Корсунського цікава нам не формою, а змістом і правдою, щирістю і безпосередністю самого автора. Нам – це не тільки сєверодончанам. Мабуть не помилюся, якщо скажу, що з творчістю Володимира Семеновича познайомилась величезна кількість людей в Україні, і його читацька, а тим паче слухацька аудиторія, більша, ніж у будь-кого іншого із сєверодончан.
Але не помилюсь і коли скажу, що будь-який талант може і не розкритись, якщо не буде відповідних умов. У цьому можна переконатись, познайомившись із уривком з записів В. Корсунського.
День сьогодні сонячний, температура майже нульова, вітру немає. На душі хороше і захотілось мені занотувати спогади про людину, яка мені дорога і яка грала і грає в моєму творчому житті головну роль. Ця людина – Неля Семенівна Ярош. А познайомились ми з нею ось так.
На початку 1994 року Самійленко, який був на той час головою міської організації Народного Руху, познайомив мене з міським поетом Григорієм Половинком. Того незабаром обрали головою “Просвіти”. Він планував створити поетичний гурток і запросив мене виступити на зборах цього гуртка.
На той час у мене вже були написані українською мовою вірші і пісні, тобто, матеріал для виступу у мене був. Я прийшов у бібліотеку Палацу культури будівельників, де мало відбутися це зібрання. Що за люди там були, я тоді ще не знав. Це був мій перший публічний виступ. Я дуже хвилювався, та ще тахікардія давала себе знати, пульс, бувало, 130-140 по декілька годин не відпускав.
Але коли я почав читати і співати, на мене найшло натхнення і я “полетів”. Люди слухали уважно і, мабуть, теж втягувались у мій виступ. І раптом я відчув, що ведучий почав “ерзать”. Почав смикати мене: “В. С., давайте пісеньку”, або ще щось. Я відповів, що сам знаю, що мені давати. Далі його почало виводити з рівноваги то одне, то друге. Я зрозумів, що він ревнує; він не чекав, що мій виступ буде настільки успішним. А коли почали задавати запитання і я почав відповідати, він зірвався і почав кричати, що йому, професійному поету, не дають слова сказати. А всі були обурені, що він мені заважав і збивав.
Я тоді сказав: ”Я вільна людина. Ви мене запросили – я прийшов, я й піду!”. І пішов на вихід. І тут вчинилось непередбачуване: всі кричать, шумлять. А красива, білява жінка каже: ”Ми не можемо так відпустити цю людину!”. І вона вийшла за мною за двері, і каже:”В. С., пробачте за таке, та не беріть до уваги. Тепер ви будете працювати тільки зі мною”. А я запитав: ”А хто ви і які ваші можливості?”.”Я працюю на міському телебаченні” – була відповідь. З цього і почалося.
Вона запросила мене на телебачення і зробила першу за моє життя телепередачу зі мною. Був червень місяць, дуже спекотна погода. Я прийшов у якійсь білій тенісці і обливався потом від хвилювання. Оператором був Сергій Євдокимов. Він ще й прекрасний актор нашого Драмтеатру. Почалася з’йомка, пройшла хвилина і я вже забув, що ми на телебаченні. Н. С. так невимушено, так просто вела цю передачу, наче ми сиділи у неї чи у мене вдома і вели невимушену бесіду. Ми навіть не встигли відчути, як пролетіло 40 хвилин. І коли Н. С. спитала у Сергія, чому ж він нас не зупинив, він відповів, що боявся нас перервати, так все йшло гарно, що й монтувати не треба. Ця перша передача зберігається у мене.
А далі Н. С., як ракета-носій понесла мене все вище і вище. Як член Національної Ради ДемПУ вона взяла мене з собою в Київ на з’’їзд ДемПУ. Там я виступив з віршами, піснями. Яворівський вийшов з-за столу Президії і обійняв мене. Я сів на своє місце і зразу ж до мене пішли картки делегатів, які хотіли отримати мою збірку віршів. Я тут же підписував і віддавав їм.
На з’їзді була присутня як член Нац. Ради і Галина Гордасевич. Вона запросила мене на свій творчий вечір у Будинок письменників. Коли вона закінчила свій виступ, сказала: ”На мої вірші ніхто не написав пісень, але тут є людина, яка написала на них романс. Я попрошу його виконати, але тільки одну пісню, бо як він почне співати, то мене тут уже не треба”.(Гордасевич до того приїздила в Сєверодонецьк і після зустрічі з нею Корсунський написав романс. – С.К.).
Я проспівав романс і всі стали вимагати ще. Я звернувся до Гордасевич за дозволом. Вона вимушена була дозволити. Я проспівав ще декілька пісень. Після закінчення до мене підійшла Емма Бабчук, яка веде на київському радіо передачі “Суботні зустрічі”. Вона попросила мене заспівати і прочитати що-небуть. І я почав читати і співати. Як вона слухала! Тільки іноді в неї вискакувало “Ох!”. Просиділи ми з нею до одинадцяти годин вечора. І вона запросила мене на радіо. На передачі ми були з Н. С.. Передача була така, що від дзвінків, як казали працівники радіо, “телефон почервонів”: і з Києва, і з Пирятина, і з Західної і Східної України. Після передачі ми з Н. С. давали концерт для працівників студії.
Адміністрація ж Будинку письменників теж запримітила мене і запросила виступити у них, і там я виступив на вечорі гумору разом з видатними українськими гумористами. І тут не вдарив лицем у багно.
А далі пішло: Н. С. давала мені можливість постійно виступати в Сєверодонецьку на всіх культурних заходах, зробила зі мною 7 радіопередач. Мене запрошували школи, де я виступав практично на протязі всього учбового року. Я виступив у Пирятині, по запрошенню на радіо Києва, в Ліцеї, УТОСі, школах. Потім запросило Міністерство оборони на Міжнародну Конференцію з етно-національних конфліктів. На моє запитання: “А звідки ви мене викопали?”, сказали:”Ми вас чули в Киівському Будинку письменників”. Так я попав на цю конференцію і співав у присутності Патріарха УПЦ КП Філарета.
Отож, маю імідж (правда, за нього ніхто нічого не платить), виступаю і далі. Число моїх виступів перейшло вже на другу сотню.
Підсумовую. Кажуть, що в мене талант. Талант, звичайно, це Божий дар, але він може проявитись, а може й засохнути, як не буде обставин, які сприяють його проявленню. Так от Н. С. якраз створювала і створює такі обставини, тобто вона робить мені “паблісіті”.
Н. С .- жінка вродлива, має і вміє користуватись жіночими чарами. Від неї чоловіки, я думаю, втрачають голову. Розумна, освічена, енергійна. Дар слова - неймовірний. Так, як вона говорить, не говорять і деякі відомі телеведучі і народні артисти.
Не гребе до себе, може віддати і останню сорочку. Знайомим і друзям завжди готова допомогти. Завжди усміхнена, бадьора.
Але разом з тим, це боєць, духовно сильний і незламний. Це я бачив не раз в період партійної боротьби. Її доля – боротьба. Вона може об’єднати навколо себе людей, надихнути їх і очолити. Бездіяльність для неї – духовна смерть.
Скільки ми з нею провели заходів, на яких люди мали змогу скинути навантаження трудного сьогодення, поспівати українських пісень, розвіятись. Сподіваюсь, що і надалі наша творча дружба буде в силі.
Я їй вдячний за все усією душею, бо така людина – це просто Божий дар.
11. 02. 2000
Післязавтра їду в Пирятин, готуюсь психологічно і матеріально. Раптом телефонує Неля Семенівна. Розмова вийшла цікава: справа в тому, що останнім часом я відчуваю якусь зміну в самому собі – якесь невдоволення, якийсь тягар на душі. Немає тієї світлої легкості, яка була в мені і яку я ніс людям. А ще почуття обіди, що, мовляв, виступав я скрізь вже більше сотні разів, а видати маленьку збірочку дитячих усмішок не можу, бо ніхто не допоможе.
І от Н. С. “видає” мені мої ж думки: і те, що я вже не такий світлий і легкий, і що вже мислі мої не бескорисні, і взагалі, я змінююсь в гіршу сторону. І оспівую все більше Пирятин, а треба б і Сєверодонецьку більше приділяти уваги. Хвилин двадцять вона мені вичитувала, як мати дитині.
Резюме: на душі стало легше, вона говорила те, що ніхто більше мені не скаже, а головне, я відчуваю, що вона за мене вболіває. Подякував їй щиро і буду робити висновки.
18. 02. 2000
Тут мова йде про Нелю Семенівну Ярош, яка зараз працює директором Виставкової зали. Вона допомогла проявитись не тільку таланту Корсунського. Якщо говорити про літературний процес у Сєверодонецьку, то не можна оминути Нелю Семенівну. Вона відіграє роль каталізатора, от тільки не хімічних, а творчих процесів. На моїй пам’яті десятки великих і малих літературних заходів у Сєверодонецьку, організатором, ведучою і окрасою яких була Неля Семенівна: Шевченківські дні на Луганщині, фестивалі “Слобожанський луг”, “Народні університети”, організовані товариством “Просвіта”, участь в організації фестивалів дитячої поезії “Джерельце” і щорічних “Курлатівських читань”. А ще “Суботні зустрічі” у Виставковій залі. А ще організація творчих зустрічей з письменниками – соратниками по партії В. Яворівським, В. Шовкошитним, О. Орачем. І ще, ще, ще...
Колишній голова міської “Просвіти” Віталій Самойленко, якому вона теж допомагала видавати його збірки поезій, в одному з віршів, присвячених Ярош, має такі слова: ”Ти квітка з перцем, але завжди гаряче серце поруч біди”. Ті, хто знають Нелю Семенівну, погодяться з цією влучною характеристикою.
Певну роль у довкололітературному житті міста зіграло і колишнє Добровільне товариство любителів книги, простіше кажучи – товариство книголюбів. Для багатьох ця організація асоціюється зі щорічним збором членських внесків. Кожен член виробничого колективу чи навчального закладу повинен був здати певну суму грошей на марки громадських організацій. Так забезпечувалось членство і збирались гроші, які йшли невідомо куди. У товаристві книголюбів на ці кошти утримувався відповідальний секретар, вище керівництво і оплачувались виступи письменників, яких іноді запрошували в місто з виступами.
Пам’ятаю, як у січні 1987 року відбулася звітно-виборча конференція товариства. Почалася вона традиційно і ніщо не віщувало якихось змін. Зі 132 делегатів були присутніми лише 92. Голова президії товариства Є. Мажара після півгодинного запізнення почав свою багатослівну доповідь, в якій ми так і не почули про конкретну пропаганду книги, про цікаві заходи товариства.
І тут не втримався Й. Курлат. Говорив про формалізм, відсутність живої роботи. Частина делегатів, серед яких були журналісти С. Перцовський і В. Міхельсон підтримали Курлата. Склад правління дещо вдалося оновити. Головою президії правління товариства обрали Михайла Солодкого. Після конференції Й. Курлат виступив ще і в міській газеті з матеріалом “Дзеркало не винне”, де говорив про дійсний стан справ у товаристві, який треба рішуче і корінним чином поліпшувати.
Після цього відповідальним секретарем товариства стала Людмила Федорівна Михайловська, яка до того працювала інженером ВНДІ охорони вод. Людмила Федорівна виявилась, як зараз кажуть, здібним менеджером. Вона зуміла об’єднати зусилля активістів-книголюбів, позбутися формалізму і корінним чином змінити роботу товариства книголюбів.
Зупинюсь на одній з форм діяльності організації, близької до теми літературного довкілля. Розповім, що пам’ятаю, про “Літературне кафе”.
Ідея організації “Літературного кафе” виникла не на рівному місці. В 1966-67 роках Й. Курлат разом з літературним об’єднанням уже організовували подібні заходи в щойно відкритому кафе “Ровесник”. Але, звичайно, літкафе – це не літоб’єднання і не просте зібрання книголюбів. Тут можна обговорити літературні й мистецькі новини, придбати книгу в організованому товариством кіоску, та все ж це і не книжкова ярмарка. Можна потанцювати під сучасну музику, хоч це і не дискотека. Це повинно бути щось нове, синтетичне, яке відповідало б культурним запитам тих жителів міста, які не байдужі до книги.
Створили раду літкафе. До неї увійшли Л. Михайловська, Й. Курлат, Т. Литвинова, С. Перцовський, В. Міхельсон, С. Каленюк, може ще когось призабув. Після всебічного обговорення намітили програму і порядок його роботи. Вирішили, що вести програму будемо на громадських засадах. Організатори і учасники програми купують білети по 3 карбованці. Гроші йдуть на оплату спеціально замовлених напоїв і наїдків. Адже кафе, яке прийматиме нас, повинно мати якийсь зиск. Квитки будемо розповсюджувати через первинні осередки товариства, а інформацію про діяльність літкафе надаватимемо через газети.
Домовились із завідуючою кафе “У озера” по вул. Новікова, 11. До речі, кафе знаходиться на околиці міста і напливом відвідувачів не відзначалось. А статус першого в області літературного кафе-клубу підняв його популярність.
Діяти літкафе почало з 30 вересня 1987 року. Про його роботу регулярно надавалась інформація в газеті “Комуністичний шлях”. Наведу кілька фрагментів, вказуючи дату публікації в газеті.
10. 10. 87
Знайомство відбулося
Ті, хто взяв безпосередню участь у народженні літературного кафе 30 вересня, залишилися задоволеними. Вечір для них пройшов цікаво і змістовно. Задушевно і щиро пролунала розповідь поетеси Тетяни Литвинової про життєвий і творчий шлях Марини Цвєтаєвої. В кафе читалися і вірші поетеси. Потім не менш цікавою була розповідь В. Титаренка про життєвий шлях і письменницьку долю активного учасника Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни Федора Раскольникова.
Всю програму вечора вів член Спілки письменників СРСР Йосип Курлат. Він і представив учасникам вечора юну поетесу Сєверодонецька Юлію Пиляєву, у якої нещодавно вийшла перша збірка віршів “По первому снегу”.
Під час вечора читалися вірші, проводилися міні-змагання з складання віршів на задану тему, вікторини.
В кафе працював і книжковий кіоск, який теж обслуговувався на громадських засадах.
17. 10. 87
Знову віршами повіяло
Читачі газети вже знають про те, який інтерес викликала перша програма літературного кафе “Біля озера”, створеного за ініціативою міської організації Добровільного товариства любителів книги. Правда, з приводу цієї першої зустрічі прозвучало і чимало критичних зауважень.
Всі критичні зауваження були враховані радою клубу при підготовці до другої програми, на яку любителі літератури запрошуються 23 жовтня. Як і в перший раз, присутні почують коротке повідомлення про життя і творчу діяльність відомої поетеси Ганни Ахматової. Але на цей раз кожний з присутніх зможе доповнити доповідача, яким буде член Спілки письменників СРСР Т. О. Литвинова, а також почитати улюблені твори Ахматової. Виконуватимуться пісні, присвячені поетесі.
З творчим дебютом виступить член міського літературного об’єднання “Обрій” Леонід Романов. Короткий огляд літературних журналів зробить бібліотекар Т. Ф. Рочева. Учасникам вечора буде запропонована вікторина “Сєверодонецьк літературний”, поетичний конкурс. Тому бажано, щоб кожний гість кафе був озброєний зошитом або блокнотом, ручкою... І гітарою, звичайно, якщо її володар грає, співає і не боїться публічного виступу. Знову працюватиме книжковий кіоск. З першої хвилини і до останньої активну участь у вечорі візьме дискотека “Нон-стоп” (Тетяна і Михайло Буковські).
19. 11. 88
У дружбі з молодістю
Яскравим і пам’ятним був черговий вечір у літературному кафе “Біля озера”. Ведучий – член правління міської організації товариства книголюбів журналіст С. Перцовський представив комсомольців різних поколінь. Один з перших лисхімбудівців, начальник цеху електропостачання об’єднання “Азот” М. Й. Кармазін – не тільки очевидець багатьох важливих подій. Ветеран зібрав багату філателістичну колекцію.
Працівниця книжкового магазину № 90 Л. В. Москальова познайомила книголюбів з новими виданнями видавництв “Молода гвардія” і “Молодь”. На вечорі працював книжковий кіоск цього ж магазину, і бажаючі могли купити цікаві новинки.
Свої твори прочитали члени міського літературного об’єднання “Обрій” Н. Халатюк, С. Ткачук, Я. Петренко, В. Курлат, О. Фатєєв. Більшість прочитаних віршів були присвячені молоді, проблемам, що хвилюють юнаків і дівчат.
Про те, як ці проблеми обговорювалися під час літературних диспутів, що відбулися в рамках кінофестивалю “Золотий Дюк” в Одесі, розповів його учасник, голова міського клубу любителів поезії, інженер об’єднання “Азот” С. Каленюк.
У програмі вечора були також книжковий аукціон, конкурс літературних експромтів, вікторина.
23. 09. 89
Літературне кафе у новому сезоні
У нинішньому сезоні літкафе дещо змінить форму своєї роботи. Вирішено встановити постійний день, коли воно раз на місяць буде працювати. Так нашим постійним відвідувачам буде легше заздалегідь планувати свій вільний час.
Що ж чекає гостей літкафе на першій у цьому сезоні зустрічі, яка відбудеться 27 вересня о 18 годині 30 хвилин у кафе “Біля озера” ? Підготовлена літературно-публіцистична програма “Письменник і перебудова”, яку вестиме член Спілки письменників СРСР Й. Б. Курлат. Звичайно, виступити зможуть всі бажаючі. Присутні зустрінуться з членами міського клубу самодіяльної пісні. Потім почують інформацію про те, як стати членом клубу любителів фантастики і любителів поезії. Відбудеться також огляд книжок спільного радянсько-французького підприємства “ДЕМ” і газети “Совершенно секретно”.
Закінчиться вечір виступом місцевих поетів, літературними конкурсами. Підготовлена і музично-танцювальна програма.
06. 12. 90
Свято вийшло вдалим
Свято слов’янської культури досягло своєї кульмінаційної точки у п’ятницю, 23 листопада. Цього вечора в кафе “Біля озера” зібралися гості – поети міста, а також творча інтелігенція Сєверодонецька. Нашими гостями цього разу були Наталія Хаткіна (Донецьк), Ганна Гайворонська, Антоніна Листопад (Луганськ). У вечорі взяли участь сєверодонецькі поети Йосип Курлат (він відкрив вечір) і Тетяна Литвинова, літератори об’єднання “Обрій”, учасники театральних студій, музична група “Алое”, члени клубу самодіяльної пісні. Вечір вийшов дуже цікавим і, як кажуть, без накладок.
На зустрічах в літкафе бували і письменники з Ворошиловграда – Микола Ночовний, Іван Низовий, Андрій Медведенко, Григорій Половинко, Ганна Гайворонська, Петро Шевченко...
Запам’яталися виступи викладачів і учнів музучилища. Частим відвідувачем був викладач музучилища, самодіяльний композитор Роман Підгаєцький. Виступали любителі самодіяльної пісні із бард-клубу ПК хіміків під керівництвом Андрія Стояновського. Цікавими були зустрічі з художниками-дизайнерами Борисом Романовим і Юрієм Барабановим. Виступав і керівник місцевої секції альпіністів Микола Краснощоков. Усіх зараз вже й не згадаєш.
Традиційними на кожній зустрічі стали виступи місцевих поетів, членів літературного об’єднання Зінаїди Новоточенової, Юлії Пиляєвої, Яни Петренко, Вадима Курлата, Лідії Кругляк, Леоніда Романова, Тетяни Власової, Світлани Крайнової, Світлани Ткачук... І незмінним успіхом супроводжувалися виступи Олександра Фатєєва. Його вірші були насичені реаліями сучасності, співзвучні часу і читав він їх чудово. Тож не дивно, що публіка завжди просила Сашу читати ще і ще.
У 1990 році за ініціативи Й. Курлата вийшла книжка віршів Фатєєва “Без вариантов”. На мій погляд ця книжка залишається і на сьогодні найкращою із всіх поетичних книжок сєверодонецьких авторів, та й не лише сєверодонецьких. Я й зараз із задоволенням беру її до рук, перечитую і відкладаю з жалем. Із жалем, бо її мало хто знає. І сам автор поставився до неї зневажливо. Тираж книжки в нерозпакованих пачках провалявся у товаристві книголюбів незабраним, та, мабуть, і згинув разом з товариством книголюбів. А Саша Фатєєв став Олександром Степановичем, змінив роботу і, певно, життя. У всякому разі, після періоду “Літкафе” він у віршотворчості поміченив уже не був. А жаль...
Настав 1991 рік і все змінилося. Змінилася епоха. Світлана Ткачук, яка писала дуже хороші вірші українською мовою, виїхала на батьківщину десь на Західну Україну. Не знаю, як склалася її подальша доля, а Йосип Борисович покладав на неї надії. Юля Пиляєва і Яна Петренко поїхали на навчання до Москви в Літінститут. Деякі з того покоління “обріївців” відійшли від поезії, а от Зінаїда Новоточенова після перерви повернулася, і коли не стало Й. Курлата, очолила літоб’єднання і не дала йому пропасти. Навколо “Обрію” почало гуртуватися нове покоління цікавих поетів: Наталя Кулакова, Ольга Васильєва, Володимир Предатько, Микола Бондаренко, Володимир Нікітін, Римма Табунщикова, Сергій Окішев...
Розповім про подію, яка не відбулася. Вище я навів інформацію з газети під назвою “Свято вийшло вдалим”. Але вдалим вийшло “Літкафе”, яке було лише частиною великого задуму.
Річ у тім, що у вересні 1990 року в Києві відбувся Всесвітній фестиваль української поезії “Золотий гомін”, на який з’їхалися українські поети всього світу. Це було щось неймовірне, яке не могло відбутися ніколи раніше і більш ніколи не повториться. Час був такий – Україна почала відкриватися, хоча й Радянський Союз ще існував, і поети діаспори вперше прибули до України. А серед заходів фестивалю у Палаці культури КПІ відбувся і вечір молодої української поезії “Гряде якесь нове могутнє покоління, а виявилось – жарт!”
Я побував на цьому вечорі, де виступали надзвичайно цікаві тогочасні молоді поети. З деякими я познайомився, поспілкувався. Я зрозумів, що зовсім скоро багато з них стануть класиками, яких будуть вивчати в школі. Виникло бажання запросити їх в Сєверодонецьк.
Але ж як це зробити ?
Це були часи перебудови, КПРС демократизувалася, режим пом’ягшав. В області вже кілька разів проводили святкування Днів слов’янської культури і писемності. Як правило, ці заходи проходили формально. Але чому б не взятись за цю справу і в межах святкування не організувати фестиваль молодої української поезії ? Адже це теж слов’янська культура і писемність.
Організатором виступив Клуб любителів поезії. Відповідальний секретар товариства книголюбів Л. Михайловська підтримала і пообіцяла оплатити відрядження поетам. Основну організаторську роботу взяла на себе Ірина Шевцова – член клубу і ініціативна людина. Вона домовилась із НПО “ТЕККІ” про спонсорування і підтримку. Художник Борис Романов розробив ескізи емблем свята і фестивалю молодої української поезії “Срібний гомін” та проекти рекламних плакатів.
Я написав листа Ігорю Римаруку, одному з організаторів київського “Золотого гомону” і просив приїхати до нас групою, включивши до неї Івана Малковича, Ігоря Маленького, Оксану Забужко, Антоніну Цвід, Василя Герасим’юка, Володимира Цибулька і ще кого він вважає за потрібне. Гонорари чи оплату ми не обіцяли, а тільки проїзд і харчування. Надія була на Малковича і Маленького, які були давніми друзями Шевцової періоду навчання в Київському університеті. Сподівались, що вони умовлять всю компанію.
Хотілось влаштувати ще й концерт Марійки Бурмаки. Це сьогодні вона вже відома, а тоді її ще мало знали. Але її концерт співаної поезії, який я бачив у Києві, мені сподобався і я зрозумів, що вона матиме гарне майбутнє. Бурмака тоді жила в Харкові. Зателефонував. Домовилися. І навіть включили в програму заходів. Та через деякий час вона передзвонила і сказала, що її запрошують з концертами до Польщі. Що ж залишалось робити ? Ми ж працювали на ентузіазмі і гонорари не платили. А концерти в Польщі, це не виступ безплатно в Сєверодонецьку.
Планував запросити і Василя Голобородька, все ж – земляк. Але він у той час зі свого села Андріанополя нікуди не виїздив, хоч уже й можна було. Я так зрозумів, що у своєму колгоспі він не міг заробити і на пристойний одяг, тож продовжував бути “невиїздним”.
Програма святкування Днів слов’янської культура включала конференції, конкурси читців і рефератів у школах, виступи гостей фестивалю у книжковому магазині, школах і на підприємствах міста, концерт церковного хору євангельських християн-баптистів у клубі «Склопластиків», концерт у музичному училищі «Російське мистецтво початку ХХ століття», Свято української пісні у ПК будівельників, а в ПК хіміків — Фестиваль молодої української поезії “Срібний гомін”.
У міськкомі партії були не проти нашої ініціативи і навіть надали допомогу у вигляді мікроавтобусу для зустрічі київських гостей в аеропорту Ворошиловграда. Проте, Шевцова, яка їздила їх зустрічати, вернулась ні з чим, правильно сказати – ні з ким. Осіння дощова погода не дозволила вилетіти літаку з Києва.
Так що свято вдалим вважати не можна, бо самого цікавого не відбулося. Особливо жалкувала Ірина Шевцова, бо не вдалося зустрітися з друзями. Сьогодні Іван Малкович найбільш відомий видавець. Дитячі книги його видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” визнаються кращими на всіх міжнародних книжкових ярмарках. Ігор Маленький після дипломатичної роботи в Таджикістані зараз повернувся до Києва, пише якісь філософські книжки. Ігор Римарук – лауреат Шевченківської премії, редактор журналу “Сучасність”. Оксана Забужко – вже не лише пише вірші, а й романи, есеїстику. Її книги найбільш знані за межами України з усіх українських письменників. Василь Герасим’юк теж Шевченківський лауреат і редактор на радіо. Володимир Цибулько пішов у політику, залишаючись найбільш епатажним поетом.
Така цікава компанія могла б стати хорошим стимулом для творчості сєверодонецької молоді.
В заходах прийняли участь поетеси Антоніна Листопад з Краснодона, Ганна Гайворонська з Луганська і Наталя Хаткіна з Донецька.
На пам’ять про ці заходи у журналі Клубу любителів поезії залишились такі записи:
Як мені шкода, що між Києвом і моєю Луганщиною такий непроглядний туман, що й України не видно.
Вірю в Сонце, вірю в слово, вірю у відродження душ людських і моєї України.
Ганна Гайворонська 25. Х. 90
На дни словянской культуры
Приехали одни лишь бабы-дуры.
А мужики сидят в кустах.
Увы – и ах! Увы – и ах!Наталья Хаткина
Тож “Срібний гомін” у Сєверодонецьку не відбувся. А решту заходів пройшли дійсно добре.
Зараз інші часи, спілкування стає все більше віртуальним. І літературне довкілля змінюється. Але про це вже писатимуть пізніше.