Сьогодні ім’я Василя Стуса широко відоме в Україні. Його твори вже є в бібліотеках і їх вивчають у школах. Хоча ще двадцять років тому вірші поета поширювалися лише в “самвидаві”. Так – поезія Стуса складна, і він не є поетом широкого загалу. Василь Стус – явище різнопрочитуване і понадлітературне, таке, що довго ще буде належати славі Стуса – мученика, а не Стуса – митця. Василь Стус, як і Тарас Шевченко, прожив сорок сім років. З них майже тринадцять – у тюрьмі і на засланні.
У 1985 році творчість Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії. Та до 24 жовтня, коли щороку присуджують премію тільки живим авторам, ще треба було дожити. Карцер за карцером, карцер за карцером... І вночі з 3 на 4 вересня у Пермському таборі після оголошення чергового голодування поета “померли”. Обставини смерті достеменно невідомі і посьогодні. Посмертно ж Нобелівську премію не присуджують... А найвищою в Україні Державною Шевченківською премією його було поціновано вже посмертно.
За життя, в ненайкращі для себе часи, він приїздив до Сєверодонецька. Про його перебування залишилось навіть документальне свідчення в газеті “Комуністичний шлях” у 1968 році, де було вміщено інформацію про це і вірш В. Стуса “Тиша”.
Вірші ще одного нинішнього лауреата Шевченківської премії Василя Голобородька теж друкувалися в ті часи у нашій міській газеті. Поетичні долі у Голобородька і Стуса схожі, та й життєвий шлях багато в чому подібний.
Життя і творчість цих поетів стали вже не тільки фактом історії літератури, а й історії нашої країни – і Радянського Союзу, і України. Але і Сєверодонецьк виявився причетним до цих поетів, та й міське літературне об’єднання “Обрій” імені В. Стуса, нехай і дотично, але має відношення до них. На жаль, про це мало відомо широкому загалу. Думаю, що це буде перша спроба поєднати окремі факти в єдину історію. Я сам не був причетним до цих подій, тож, щоб бути точнішим, доведеться більше цитувати із використаних мною джерел.
Сполучною ланкою в цій історії знову таки був Й. Курлат. На початку 60-х років він жив у Донецьку і працював у газеті “Комсомолец Донбасса”. Майже щодня до нього в редакцію приходили молоді поети – і російськомовні, і україномовні. Якось само собою виникло літературне об’єднання. Українських авторів було значно більше, ніж російських, і Курлат їх оцінював як більш талановитих. На перших погляд для Донецька це було дивно, але ж більшість із них були філологами з Донецького педінституту, де за висловом Олега Орача, який теж був випускником цього вузу, “ще витав дух Івана Дзюби”. Тож і назву Курлат запропонував “Обрій”, підкресливши україномовну складову об’єднання.
Ще на один парадокс зверну увагу. Курлат все життя писав вірші російською мовою, та й розмовляв нею. Я жодного разу не чув його української, хоч і працював він в україномовній газеті “Комуністичний шлях”. Проте, в першу чергу, до нього завжди тяжіли саме українські поети. У своєму мемуарному романі “Казнить нельзя помиловать” він пише про це так так: ”Может быть, потому, что я, русский по национальности, Украину считаю своей “исторической родиной”, чувствовал себя ее сыном и гражданином, и мне больно было видеть, как вымирает украинский язык.. В Харькове, Донецке и других огромных промышленных городах не было ни одной украинской школы! А те, кто, пусть даже робко, поднимал голос в защиту своего родного языка, тут же клеймились позором и подвергались жестоким гонениям. И не было во все советские времена более страшного клейма, чем “украинский националист”. Замеченного в националистическом грехе прогоняли с работы, исключали из партии, насильно вывозили в Сибирь и на Дальний Восток, сажали в тюрьмы и расстреливали. Год за годом методически вычесывали ученых, писателей, артистов, музыкантов, художников, историков, философов, учителей, военнослужащих. Эти люди являлись цветом нации, без них народ скудел, медленно, но верно превращаясь в рабочее стадо.
Рожденный на этой оболганной несчастной земле среди народа, едва не вымершего целиком в тридцать третьем году, учившийся до войны в украинской школе, воспитанный на традициях Тараса Шевченка, Ивана Франка, Леси Украинки и на украинском песенном фольклоре, я, если рассуждать здраво, и сам был украинским националистом”.
Повернемось до “Обрію”. Щоб скласти уявлення про той “Обрій”, я хочу процитувати Богдана Гордасевича, літературознавця, сина Галини Гордасевич. Він пише “... варто зауважити одну цікаву закономірність, яка чітко вказує на невипадковість творчих образів обох митців: і Василь Стус, і Галина Гордасевич розпочинали свою дорогу в українську літературу з одного літературного об’єднання “Обрій” у Донецьку, яким керував тоді письменник Йосип Курлат. Важливою є ще одна така деталь, що Галина Гордасевич прийшла в літоб’єднання саме того 1963 року, коли Василь Стус уже переїхав до Києва, де вступив до аспірантури. Тобто вони не мали ні особистих, ні творчих контактів, які могли б спричинити тематичне запозичення, а отже напрошується висновок, що то в самому літоб’єднанні “Обрій” водилась якась “муха”, яка боляче кусала молодих літераторів і заражала їх бацилою геніальності чи бодай таланту. Чим іншим можна пояснити той феномен, що з тогочасного курлатівського “Обрію” вийшло стільки обдарованих письменників: аж три лауреати Державної премії імені Тараса Шевченка – Василь Захарченко, Василь Стус, Леонід Талалай, лауреат премії імені Олександра Білецького і Василя Марченка – Галина Гордасевич, лауреат премії імені Лесі Украінки Олег Орач, володар багатьох премій у царині гумору Анатолій Гарматюк. А ще – поет Володимир Міщенко, поет, прозаїк і публіцист Микола Хижняк, поетеса Таїса Анісімова, літературознавець Іван Принцевський”.
Курлат свою роль оцінював значно скромніше. Та й важко погодитись з Б. Гордасевичем, що Стус починав свою творчість з об’єднання “Обрій”. У 1954 – 1959 роках Стус навчався в Донецькому педінституті. Паралельно з ним там навчалися й Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій Лазаренко, трохи пізніше там же рік навчався й Василь Голобородько, якому, щоправда, закінчити вуз не пощастило. А в інституті була літстудія, якою керував викладач Тимофій Духовний, і де активно вирувало національне і літературне життя.
Василь Стус і його оточення прийшли в “Обрій” уже не зовсім початківцями. А щодо Стуса, то назвати його віхідцем із “Обрію” було б неточно, бо після інституту його забрали до армії, потім, у 1961-63 роках, він учителював у Горлівці і в Донецьк іноді приїздив до друзів, тож відвідував заняття “Обрію”, але не регулярно. Про те, яким запам’ятав Стуса тогочасного Курлат, можна прочитати в його романі-хроніці “Казнить нельзя помиловать”.
“Обрій”, який виник при редакції газети “Комсомолец Донбасса”, складав цілий загін молодих і дуже талановитих літераторів. Як оцінював Курлат, то по суті, це було вже не просто літературне об’єднання, а друга в Донецьку Спілка письменників, альтернативна офіційній. Це зрозуміли письменники-графомани і навалились на “Обрій” ще задовго до Комітету держбезпеки, бо дуже швидко саме книги цих молодих талантів могли витіснити їх “соцреалістичний ширвжиток і графоманську макулатуру”, за висловом Курлата.
Але в КДБ підійшли до цієї справи з іншого боку. Їм важливо було тримати під невсипним контролем усіх молодих літераторів, особливо українців. Вони зобов’язали надати “Обрію” місце для занять у відділенні Спілки. Тепер на всіх заняттях обов’язково був присутнім хтось із членів партійного бюро письменницької організації. А скільки ще було в залі інформаторів, то нікому не відомо. Студійці жили своїм життям: обговорювали вірші, робили доповіді і повідомлення, огляди поезії, випускали стіннівку, влаштовували конкурси на кращий вірш, виступали зі своїми віршами у молодіжних аудиторіях.
Ось як згадує “Обрій” і його керівника ще один тогочасний “обріївець” Марк Вейцман.
“Он обладал незаурядными организаторскими способностями. В Донецке руководил литстудией “Обрій” при местном отделении СПУ. До сих пор удивляюсь, как могли “верные ленинцы” из правления СПУ и обкома комсомола доверить Курлату ответственное дело “воспитания литературной смены”. Правда, вместе с ним, в качестве, так сказать, сдержвающего начала, студией руководил и Владимир Демидов, но его участие в руководстве было чисто формальным. Иосиф же работал, что называется, на полную катушку. Тем более, что ребята подобрались на редкость способные. Достаточно назвать Василя Стуса, Василя Захарченко, Галину Гордасевич, Бориса Ластовенко, Елену Лаврентьеву, будущего киносценариста и режиссера Валентина Хавенко. Были там и проживающие нынче в Израиле поэт Лев Беринский, и ваш покорный слуга.
Благодаря Курлату в “Обрії” была создана атмосфера доброжелательной требовательности. Студийцы были желанными гостями на радио и телевидени, в воинских частях, рабочих клубах, студенческих аудиториях, на шахтах и заводах. Иосиф работал с каждым своим питомцем конкретно – анализировал тексты. Глаз у него был острый, а литературный вкус безошибочный.
Понятное дело, идиллия эта долго продолжаться не могла. Разумеется, и студийцы, и их вдохновенный наставник со временем стали объектом пристального внимания со стороны власть предержащих, усмотревших явные проявления украинского буржуазного национализма, великорусского шовинизма, а также сионизма, что естественно при недооценке руководящей роли коммунистической партии.
Литобъединение стали поклевывать на разного рода совещаниях и пленумах, а руководителя и членов вызывать в хорошо обставленные кабинеты с дорогими коврами на полу.
Возражая сановным критикам, Курлат все чаще шел вразнос, тем более, что перед выступлениями своими иногда принимал стопку-другую “допинга”. Кончилось тем, что секретарь обкома, заведовавший идеологией, будущий премьер Украины Ляшко сказал ему: “Или ты уберешься из Донецка, или я тебя посажу”.
Ці та інші негаразди ускладнювали і сімейне життя. Курлат був вимушений піти із сім’ї. У той час кореспондент “Комсомольской правды” Віктор Богачук запропонував Курлату з’їздити з ним на машині в Сєверодонецьк. Тут він виступив з віршами перед делегатами міської комсомольської конференції. Після цього секретар міському комсомолу Ельза Рєзнікова запропонувала йому переїхати в Сєверодонецьк.
Так весною шістдесят п’ятого року Йосип Борисович опинився в Сєверодонецьку. І тепер уже при щойно створеній редакції газети “Комуністичний шлях” виникло нове літературне об’єднання. Короткий час це був клуб молодих літераторів, і збиралися в міськкомі комсомолу, а вже згодом перебралися до редакції. Але назву довелось змінити, щоб не привертати увагу “письменників у цивільному”. Щойно відкрилося кафе “Ровесник”, де молоді літератори проводили поетичні вечори. Тож нове утворення Курлата теж стало називатися “Ровесником”. І тільки в часи перебудовної “демократии и гласности”, коли українське слово перестало насторожувати відповідні органи, літоб’єднання за ініціативою його творця знову повернулося до назви ”Обрій”, до якої добавили ім’я Василя Стуса.
А донецький “Обрій” через рік було нещадно розгромлено. Хрущовська відлига скінчилася. Василь Стус на той час вчився в аспірантурі Інституту літератури у Києві. В Україні почалися арешти української інтелігенції. 25 серпня було арештовано Івана Світличного, Михайла й Богдана Горинів, Опанаса Заливаху та інших. Це стало драмою і для Стуса – почався його шлях на Голгофу. 4 вересня у кінотеатрі “Україна” на перегляді фільму “Тіні забутих предків” він виступив на захист заарештованих. Стуса виключили з аспірантури, не давали можливості працювати. У 1972 році перший арешт... І жодної книжки за життя.
Подібне трапилось і ще з одним тогочасним автором “Комуністичного шляху”, нашим земляком з Перевальського району Василем Голобородьком. У 1964 році за сприяння Павла Тичини і Олеся Гончара він поступив до Київського університету імені Т. Шевченка. Перед цим він побував на семінарах молодих письменників в Ірпінському будинку творчості, де заприятелював із Василем Стусом. Та через рік його виключають за “вільнодумство”.
Комісія з роботи із молодими авторами при Спілці письменників прийшла на допомогу. Вона звернулася до декана філологічного факультету Донецького держуніверситету (колишній педінститут, де перед цим навчалися В. Стус, В. Міщенко, О. Орач та інші “обріївці”) Олексія Васильківського з просьбою допомогти молодому поетові.
Зі справкою, що Голобородька “відраховано за власним бажанням”, яку йому ризикнув видати декан філологічного факультету Київського університету Павло Федченко, його зараховують до Донецького університету. Та не довгим було його студенство. Після розгону “Обрію” у Донецьку система посилила нагляд за “инакомыслием”. Що трапилось далі, можна зрозуміти з тексту “інформації” секретаря Донецького обкому Компартії України А. Дегтярова до Центрального комітету. Наведу її з деяким скороченням.
«Строго секретно.
Информация
В Донецком государственном университете была предпринята попытка националистической пропаганды.
Студент второго курса украинского отделения филологического факультета Донецкого государственного университета Голобородько В. И. получил в Киеве от И. Дзюбы экземпляр так называемого письма в ЦК КП Украины (відома праця І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація ?” – прим. С. К.) и стал знакомить с ним отдельных студентов. В частности, он передал письмо студенту первого курса Тесленко А. К., который организовал коллективную читку письма в своей учебной группе.
Вопрос о попытке националистической пропаганды в университете обсуждался на бюро Донецкого горкома КП Украины и партийном бюро университета, где дана политическая оценка случившемуся и приняты меры, направленные на усиление идейно-политической работы среди студенческой молодежи.
Вместе с тем обращают на себя внимание следующие факты: как выяснилось, студент Голобородько В. И. обучался в Киевском университете, откуда был отчислен за распространение взглядов, чуждых нашей действительности. Однако в академической справке, выданной Киевским университетом, записано, что он оставил учебу по собственному желанию. Декан филологического факультета Киевского госуниверситета на наш запрос дал Голобородько В. И. хвалебную характеристику.
Вызывает недоумение и тот факт, что председатель Правления Союза писателей Украины А. Т. Гончар в своем отчетном докладе на прошедшем недавно съезде писателей упомянул Голобородько В. И. в числе молодых талантливых литераторов.
Секретарь Донецкого обкома
КП Украины
А. Дегтяров»
А як склалося життя Василя Голобородька далі? Довелось повертатися в рідне село Андріанопіль до батьків. “Не маючи фаху,- згадує він,- довелося працювати на різних роботах, а це в основному тяжкі, непрестижні, мало оплачувані роботи”. Перша книжка на батьківщині вийшла аж у 1988 році.
Тепер про Міщенка Володимира Івановича. Він народився 3 грудня 1937 року в м. Слов’янську на Донеччині. Закінчив історико-філологічний факультет Донецького педінституту, працював у видавництві “Донбас”. Та у січні 1966 року КДБ організувало загальні збори видавництва, де стало питання, що Міщенка треба судити. Слово взяв керівник Донецької письменницької організації Павло Байдебура. Він по-батьківські тепло, для годиться дорікнув за те, що от, мовляв, піддався чужим впливам, однак відразу ж категорично додав, що “Міщенко – здібний поет, і ми віримо, він ще принесе користь нашій літературі...”. Одне слово, врятував. Встиг влаштуватися вчителем історії та української мови в СШ № 109 Донецька, бо наступного дня в облвно пролунав дзвінок з обкому партії: “Можливо, до вас зайде Міщенко, то роботи йому не давати!”.
На той час “Обрій” у Донецьку вже було розгромлено, а його членів КДБ взяло під контроль. Курлат, який на той час уже працював у Сєверодонецьку, довідавшись про це, домовився з редактором газети Марією Миколаївною Михайліченко і в січні 1967 року запросив Міщенка до себе, газеті якраз потрібен був відповідальний секретар.
Курлат відвів його до першого секретаря міському партії і відрекомендував. Місто наше тоді активно будувалось, тож Міщенку одразу дали двокімнатну квартиру, допомогли влаштувати дружину на роботу, а дочку в дитсадок.
Його поява в Сєверодонецьку дуже вплинула на активність і діяльність літоб’єднання “Ровесник”. Епіцентром “Ровесника” стала редакція “Комуністичного шляху”, де чотири журналісти склали його ядро. Це заввідділом культури Йосип Курлат, відповідальний секретар Володимир Міщенко, завідуючий промисловим відділом Вячеслав Аляб’єв і молодий кореспондент цього відділу Валентин Пивоваров. В редакції склалась творча і дружня атмосфера. Хлопці часто лишалися і після роботи, обговорювали літературні проблеми, і не тільки їх.
Як згадував Курлат, Міщенко був тонкою душевною натурою, дещо запальною, але твердою у своїх переконаннях. Він не зрадив сподівань своєї матері – в Донеччині став таки українцем. І навіть його мала донечка Леся, виростаючи в Донецьку, а потім і в Сєверодонецьку, розмовляла українською. А в той час це було підозріло і небезпечно. Але ця його романтична твердість в переконаннях привертала до нього оточуючих. Україномовна складова “Ровесника”, судячи з матеріалів “Літературної сторінки”, стала більш вагомою. Навіть Валентин Пивоваров почав писати вірші українською мовою.
Пивоваров був молодший від Міщенка на десять років. Він приїхав у Сєверодонецьк зі Сватового раніше від Міщенка. Спершу працював у міськкомі комсомолу, але був людиною творчою і пішов у журналістику. Хімкомбінат тоді було оголошено Всесоюзною ударною комсомольською будовою. Хід будови широко висвітлювався в газетах. Було навіть створено прес-центр будівництва. Туди і пішов працювати Валентин, став позаштатним кореспондентом київської газети “Комсомольское знамя” і мав бажання увійти в штат. Та з появою Курлата, а згодом і Міщенка, літературно-творче життя у місті і в газеті “Комуністичний шлях” стало настільки цікавим, що він теж пішов працювати туди, забувши про київські плани.
Коли в кінці літа 1965 року зібралися перші члени клубу молодих літераторів, то одним з перших, хто представив свою творчість на обговорення, був Пивоваров. Усі його вірші були російськими, але з появою В. Міщенка він перейшов на українську. Слід сказати, що його поезії були цікаві, і навіть вірші патріотично-комсомольської тематики були оригінальними і небуденними.
Міщенку посилали з Донецька і Києва “крамольні” вірші і дещо він друкував у газеті. Нічого крамольного в них не було, але автори були “заборонені”. Такими тоді вважалися вже і Василь Голобородько, і Василь Стус.
Деякі друзі приїздили в гості, звісно, “інкогніто”. Дома у Міщенка обговорювали “Інтернаціоналізм чи русифікацію ?”, арешти інтелігенції, літературні процеси в Україні, які на той час теж були не завжди політично благонадійними.
На “Літературній сторінці” в газеті від 4 червня 1967 року (№ 67) було вміщено два вірші Василя Голобородька і два- Василя Стуса. Ці Стусові твори пізніше увійдуть до збірки “Зимові дерева”. В тій першій газетній публікації вони мали назву “Сонет з веслами” і “В розкриллі (з циклу віршів про Т. Г. Шевченка)”. В книгах, які вийдуть по смерті поета, їх будуть подавати вже без назв, як і більшість його творів.
Текст “Сонета з веслами”, який починається рядком “Минає час моїх дитячих вір”, не відрізнявся від тексту подальших публікацій. Хіба що в газетній публікації він втратив розбивку на строфи, характерну для форми сонета. Я гадаю, що це було зроблено з метою економії площі.
Вірш “В розкриллі” теж надруковано без інтервалів між чотирирядковими строфами. Та крім цього в подальших публікаціях він втратив другу строфу, кілька слів замінено іншими, і путнктуація дещо змінилась. Тож я наведу його так, як він був надрукований в газеті.
В розкриллі
(з циклу віршів про Т. Шевченка)Сто років, як сконала Січ.
Сибір і соловецькі келіі…
І глупа облягає ніч
Пекельний край і крик пекельний.
Сто років – ніби вивірянь…
Сторуко прохопились води.
Уже не ріки, вже моря
В твій берег хлюпають, народе мій.
Сто років мучених надій
І сподівань, і вір, і крові
Синів, що за любов тавровані.
Сто серць і сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати,
Раби зростають до синів
Своєї України-матері.
Ти вже не згинеш. Ти двожилава
Земля, рабована віками.
І не скарать тебе, ожилої,
Сибірами і соловками.
Ти вже виболюєшся болем,
Ти ще роздерта на шматки,
Ти вже крута і непокірна,
Ти випросталася для волі,
Ти гнівом виросла. Тепер
Не матимеш від нього спокою.
Йому ж рости й рости. Допоки
Не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
Спадають з неба блискавиці.
Тарасові провісні птиці –
Слова шугають над Дніпром.
Цей номер газети був підписаний до друку заступником редактора І. Бобровським. Редактор М. Михайліченко була у відпустці. Цим і скористався Міщенко, сформувавши “Літературну сторінку”. Цього разу такий трюк йому вдався. Та вже з літа 1967 року, коли розгорнулася підготовка до святкування 50-річчя Жовтневої революції, контроль з боку Комітету держбезпеки посилився. Тут уже підключилась і міліція. Почалися “зачистки”: виловлювали “радіохуліганів” і “рокенрольщиків” – тих, хто цікавився і переписував на магнітофон зарубіжну музику. Затримають такого і вимагають назвати ще двох: у кого взяв “пласт” – платівку, і кому передав.
З політично неблагонадійними проводили профілактичні бесіди. Для цього навіть приїздили кадебісти з Луганська і в одній з кімнат міському партії “бесідували”.
Курлат, як старший і більш досвідчений у подібних справах, попереджував Міщенка, що за ним обов’язково наглядають, проглядають листування і тому подібне. Та Володимир ставився до цього не досить серйозно. На жаль, Курлат був правий. Як потім з’ясувалося, на заняття літоб’єднання в редакцію газети регулярно приходив співробітник КДБ Михайло Ковальов – під виглядом початкуючого робітничого поета. Після занять хлопці часто купували вино і продовжували свої розмови десь в іншому місці. Курлат у той час зовсім не пив, то й не ходив туди разом з ними. А Ковальов – ходив і все записував на магнітофон.
Володимир Міщенко згадує: “Якось до мене підійшла редакційна друкарка Катря і, озираючись, пошепки повідомила, що бачила, як заступник редактора разом з одним ветераном-комуністом, котрий перебував на партобліку в газеті, нишпорили в моєму робочому столі, гарячково порпалися в паперах. Якби ці нишпорки зазирнули до шухляди того столу на кілька днів раніше, то знайшли б там машинописний примірник забороненої праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація ?”. Я приніс його до редакції для того, аби передати молодому поетові Валентину Пивоварову. І таки передав. Праця І. Дзюби справила на мого нового знайомого велике враження. Ми заприятелювали. Валентин запоєм читав Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко та інших “опальних” поетів, збірки яких я привіз із Донецька.
Наближався новий 1968 рік. Наприкінці грудня з Донецька зателефонував Василь Стус, який на кілька днів приїхав з Києва до своїх батьків. Я запросив його до себе в гості. Він погодився, однак попередив, що за ним постійно стежать.
Зустрілися на автовокзалі. Міцно потисли один одному руки, обнялися. Потім попрямували до мене додому. Мешкав я в будинку, заселеному працівниками міському партії. Одну з квартир цієї гарної споруди було виділено газетярам (отут мене й поселили). Дізнавшися про це, Василь сказав, що нас можуть підслухати. Тож вирішили в квартирі “серйозних” розмов не вести. Оскільки зовсім поряд був сосновий ліс, помандрували в гущавину.
Василь розповідав про своє життя в столиці, про “шістдесятників”, яких цькує і переслідує влада. Згадав, зокрема, про епізод в кінотеатрі “Україна”, після якого його відрахували з аспірантури. У пошуках роботи обійшов усіх знайомих. Працював на будівництві метро, кочегаром, науковим співробітником державного історичного архіву, звідки незабаром теж звільнили.
Наше спілкування тривало всього кілька годин, після чого Василь повернувся до батьків.”
6 січня 1968 року Стусові виповнювалось 30 років. У газеті “Комуністичний шлях” Курлат саме готував до виходу “Літературну сторінку” № 30. В останню мить Міщенко доповнив її віршами В. Стуса і М. Колісника з інформацією про них. Таким чином він зробив подарунок другові. До речі, над нею надруковано і вірш “Осіння зоря” Михайла Ковальова, який працював на КДБ.
Варто навести повністю це свідчення про перебування В. Стуса в нашому місті.
Гості нашого міста
Нещодавно в Сєвєродонецьку побували два молодих українських поети: Василь Стус та Микола Колісник.
Василь Стус живе і працює в Києві. За фахом він вчитель, закінчив філологічний факультет педагогічного інституту. Перші вірші В. Стуса були надрувовані кілька років тому в “Літературній газеті” з вступним словом Андрія Малишка, який високо поцінував здібності молодого літератора. Недавно вірші нашого гостя побачили світ в антології української поезії, що вийшла друком у Чехословаччині (в перекладах на чеську мову).
Микола Колісник – інженер Донецького відділення економіко-промислових досліджень Академії Наук УРСР. Його перу властива вибагливість до поетичного слова, філософська заглибленість у життя. Верлібр – улюблена форма віршування М. Колісника.
Кінчилось це тим, що у декого з літстудійців, наближених до Міщенка, провели дома обшуки. Шукали книжку поезій Василя Симоненка “Земне тяжіння”, в якій Міщенко вписав від руки рядки, що були вилучені при друкуванні:
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю.
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Цю книжку Міщенко дав почитати члену літоб’єднанню Петру Пеляшенку, який працював на “Азоті” і мешкав у гуртожитку. Там до нього зайшов М. Ковальов і, побачивши ці вписані рядки, негайно доповів у КДБ. Про цю історію Міщенко згадує так:” Пізніше в цьому зізнався сам М. Ковальов, якого я “розколов” у досить смішний спосіб. Якось він зайшов до мене в редакцію і, як завжди, завів розмову на політичну тему. Я розсердився (бо давно підозрював його у стукацтві) і заявив: “Один з моїх знайомих, що працює в КДБ, сказав, що ти є їхнім агентом. Так що досить валяти дурня...” Ковальов зблід, розгубився і навіть злякався. Почав вибачатися, сказав, що його покарають, якщо дізнаються про цю розмову, і зізнався, що стежать за мною...”
Після цього в редакції відбулися загальні збори. Напередодні вечором редактор газети Марія Михайліченко зателефонувала Курлатові, повідомила, що будуть розглядати справу Міщенка у присутності начальника відділу КДБ. Попросила Курлата не приходити, пославшись потім, що його не попередили, а вона співчуває Володі, з начальником КДБ у неї хороші стосунки і спробує сама витягти Володю з халепи.
Але на збори Курлат прийшов. Виявилось, що крім Ковальова були ще й інші – добровільні інформатори. У тому числі і заступник редактора Іван Демидович Бобровський. Почали звинувачувати Міщенка в українському націоналізмі, нагадувати, коли і що він сказав.
Опишу цю ситуацію як її згадував Курлат:
“Дійшло до абсурду. Ф.П. Соклаков, теж співробітник редакції, сказав:
- У кабінеті відділу культури, яким завідує товариш Курлат, висить карта Радянського Союзу. Одного разу ми стояли біля неї разом: я, Іван Демидович і Міщенко. Міщенко провів долонею лінію: тут ваша Росія, а тут – наша Україна, і всім кацапам варто перебратися звідси – туди...
Я перебив його запитанням:
- Скажіть, а ви випивали при цьому?
Соклаков розгублено мовчав, поглядаючи на начальника КДБ.
Тоді я звернувся до заступника редактора:
- Іване Демидовичу, я вас знаю як досить порядну людину. Наберіться сміливості і чесно скажіть - пили чи ні?
- Випивали. – тихо промовив той.
- Спасибі, - продовжив я. – В цьому я і не сумнівався. Питаю, чому Міщенко не вів подібних розмов зі мною? Та тому, що я не п’ю і нетверезим серйозних розмов не веду. Теж мені, знайшли пропаганду українського націоналізму! Все це – п ‘яна тріпотня.
Мене гаряче підтримав завідуючий промисловим відділом Слава Аляб’єв, великий любитель випити. Він писав милі вірші російською мовою – під Єсеніна.
Ми з Аляб’євим вважалися провідними співробітниками в редакції, роблячи у кожному номері по три полоси із чотирьох. Не порахуватися з нашою думкою було важко. Таким чином, одноголосного колективного засудження не сталося. Кінчилося тим, що Володю просто попередили”.
Слід зауважити, що важливими були і позиція редактора М. Михайліченко і її особисті хороші стосунки з начальником відділу КДБ. Але питання з роботою в редакції для Міщенка залишилось відкритим.
Незабаром Міщенко покинув редакцію і повернувся до Донецька, звідки виїхав до Дніпропетровська, де працював в телерадіокомітеті, а згодом і до Києва. Став членом Спілки письменників, працював і працює редактором у видавництвах.
Того ж року виїхали із Сєверодонецька Слава Аляб’єв у Росію і Валентин Пивоваров у Київ на навчання. Він кілька разів приїздив потім у Сєверодонецьк, останній раз (на 70-річчя Курлата) приїхав навіть з Канади. Пивоваров дуже тепло згадував період становлення літоб’єднання, літературні вечори в кафе “Ровесник”, і свого Вчителя Йосипа Борисовича Курлата.
А Василь Стус через багато років, уже після своєї смерті, повернувся до Сєверодонецька. 19 листопада 1989 року тіло поета перевезли до України і перепоховали в рідній землі. Табу на його ім’я було знято. Літстудійці одноголосно підтримали пропозицію Йосипа Борисовича про найменування свого співтовариства як літературне об’єднання “Обрій” імені Василя Стуса і звернулися до тоді ще існуючого міському комсомолу про відновлення у місті літературної премії та присвоєння їй імені Василя Стуса. Премія проіснувала до середини 90-х років, а от назва “Обрій” стала органічною частиною об’єднання, яке живе і сьогодні. Новим членам здається, що “Обрій” у місті існував під цією назвою завжди.
У середині 90-х років уже минулого століття, коли Йосип Борисович активно втілював свої чудові літературно-виховні дитячі проєкти, він опирався на допомогу своїх колишніх “обріївців”, товаришів Василя Стуса. Так Олег Орач кілька разів був головою журі фестивалю дитячої поезії “Джерельце”, Галина Гордасевич і Марк Вейцман привозили дітей на фестиваль зі Львова і Чернівців, давали майстер-класи, проводили заняття в створеній Курлатом Літературній гімназії імені П. Тичини, допомагали в організації поїздок дітей з гімназії та Школи юних кореспондентів у Київ.
Сьогодні уже немає в живих не лише Василя Стуса. Покинув цей світ і Йосип Курлат, за ним Галина Гордасевич, Олег Орач, не стало і Володимира Міщенка. Давно перестав існувати “Обрій” у Донецьку. А в Сєверодонецьку літературне об’єднання “Обрій” імені В. Стуса у 2017 році відзначило п’ятидесятиріччя.
Я знаю, що для Йосипа Борисовича той донецький “Обрій”, який дав Україні таку славну плеяду письменників, був дуже дорогим. На жаль, історія склалася так, що довгий час про нього небажано було згадувати. І як тільки з’явилась можливість, він переніс назву “Обрій” у місто, де продовжував справу свого життя. А ім’я Василя Стуса уособлює зв’язок наставника з вихованцями, яких у Курлата було сотні. Своєю ж причетністю до таких особистостей, як Стус, може пишатись навіть той, у кого ця причетність була значно меншою, ніж у Йосипа Борисовича.
Я вважаю, що й ім’я Йосипа Борисовича Курлата заслуговує на добру пам’ять сєверодончан. Адже суттєва частина духовного життя міста, яка пов’язана з літературою і вихованням молодого покоління, була генерована творчою енергією Курлата. Вірю, що з часом у Сєверодонецьку відкриється музей, і в ньому обов’язково буде представлено його життєвий і творчий шлях. І в Сєверодонецьку лишаться вічними Поезія і незламний Дух, на сторожі яких стояло слово Стуса.