Сєверодончани знають Івана Савича по віршу “Квадрат 48-103”. Але не тільки. З 1956 року Савич жив у Старобільську і неодноразово бував у нашому місті. Про це він згадував у своїй книжці “Розвідники весни”.
Іван Савич – літературний псевдонім Лук’яненка Івана Савича, відомого поета і талановитого перекладача російської поезії. Він народився 19 січня 1924 року на Чернігівщині. Закінчив Харківський інститут журналістики та Київський державний університет. Учасник війни, нагороджений орденами й медалями. Влітку 1942 року приймав участь в обороні Лисичанська і селища Лисхімбуд. На військових картах територія, яка зараз входить у межі Сєверодонецька, була позначена як “квадрат 48-103”. Перебував у німецькому полоні, а потім до 1956 року в ГУЛАГівських таборах.
Про ці події він написав у книжці “Інтинські тернії”, яка вийшла у Львові. Мені хотілося придбати її і я звернувся до Ольги Кряжич, яка теж родом із Старобільська і була ученицею Савича, щоб при поїздці додому вона попросила цю книжку для мене. Він передав. Після чого ми стали листуватися. Деякі листи я наведу тут, бо вони стосуються теми.
09.06.99
Шановний Іване Савичу!
Пише Вам Сергій Петрович Каленюк.
Дуже дякую за цінний подарунок – книгу “Інтинські тернії”, яку передала мені Оля Кряжич. Я давно слідкую за Вашою творчістю, стараюсь діставати Ваші книги. Щоправда, зараз це робити важко, бо система книгорозповсюдження порушена.
Про цю Вашу книгу прочитав у “Літературній Україні”. Подумалось, що у Львові її легше придбати, ніж на Луганщині, де живе автор. Читав, що презентація відбулася в Києві. Добре, що є зв’язок через Олю. Я передав екземпляр і нашому меру. Він жалкує, що коли виконком приймав рішення про виділення коштів (правильно – невиділення) на видання книги, то його не було в місті.
Я хочу подарувати Вам цей журнал “Бахмутський шлях”, бо не впевнений, що Ночовний (М. В. Ночовний був головним редактором журналу, - прим. С. К.) розповсюджує його хоча б серед письменників Луганщини. Звичайно, це не велика цінність, та ще й видано недбало, багато помилок. В оповіданні мого сина ще й цілу сторінку тексту пропустили. Його краще не читати. Воно розраховане на молодіжну аудиторію, яка знайома з комп’ютерною технологією. Була домовленість про іншу річ. А цю можна було дати тільки з іншими, щоб показати діапазон автора. Ну та що поробиш.
Там є й моя стаття про репресованих письменників Луганщини. Можна сказати, що написав її на замовлення. В бібліотеці діти питають твори і матеріали про репресованих письменників-земляків, а бібліотекарі й самі не дуже знають. Іноді даю їм свої матеріали.
Багато хороших матеріалів не увійшло до журналу, то ми з Курлатом думаємо до Дня незалежності видати альманах під умовною назвою “Сєверодонецьк літературний”.
Хотів би просити Вас написати для цього альманаху історію вірша “Квадрат 48-103”. У ньому Ви пишете про друга Степана. В Сєверодонецьку вірш знають, а от про автора хотілося б дати інформацію, щоб і Вас тут більше знали. Може ще щось напишете, що зв’язує Вас із Сєверодонецьком. Іване Савичу, якщо зможете це зробити, то бажано передати через Олю чи поштою до кінця червня.
Здоров’я Вам, творчої наснаги, та й , звичайно, матеріального благополуччя, наскільки це можливо.
Сергій Каленюк
22. 06. 99
Дорогий Сергію Петровичу !
Два дні тому я дочитав “Бахмутський шлях”. Читав від “а” до “я”. Залишився задоволений. Чесно кажу. Курлат зі своїми спогадами на висоті. Читається з великим інтересом. І всі вірші загалом професійні. Оля свій перший вірш написала схвильовано. Другий – непогано. Мабуть наймолодша Таня Грицишина уже заслуговує похвали. Ви радили не читати “Сфінкс хворий”, а я прочитав. Скажу Вам щиро, перо у сина, як кажуть брати-росіяни, “бойкое”. З нього може вирости першокласний прозаїк. Раджу йому тільки ближче до життя, не захоплюватися зображенням чарки і сексу. Отже щиро дякую за подарунок.
Думаю, що й майбутній альманах у вас буде на висоті. На жаль, я не можу взяти у ньому участі. Це тому, що уже напівпрацездатний. І здоров’я нема. Поезія мене ще якось слухається, а от проза – ні. Особливо важко друкувати. Це по-перше. По-друге, тому що я вже друкував нарис “В квадраті сорок вісім – сто три” в Донецьку, Старобільсьску і Сєверодонецьку. Вирізки я здав у музей. Іти шукати туди – не під силу. Думаю, що цей нарис є або в 11 школі, або в редакції, або в когось із колег. Писати наново не в силі. Є в мене товстенна папка третіх примірників. “Квадрат..” там не виявив. Коротко про що там.
Червень 1942 року. Німці захопили Лисичанськ. 884 полк зайняв оборону на цьому березі Дінця, де нині Сєверодонецьк. Позиція вельми незручна, і полк отримав наказ зі штабу 295 дивізії зайняти позиції, уже підготовлені неподалік Айдару. Під вечір полк пішов, а мене, старшого лейтенанта – начальника штабу 1-го батальону, призначили начальником застави, яка на випадок чогось небезпечного, мала затримати ворога, поки полк займе нові бойові позиції.
Всю ніч ми не спали, патрулювали, ходили на зв’язки із сусідніми заставами. Застава наша стояла проти моста через Дінець. Недалеко застави стояли два двоповерхові гуртожитки майбутнього хімкомбіната (вони вціліли, я їх по війні бачив). На світанні я дозволив бійцям спочити в окопах, виставивши перевірених хлопців у дозор.
Розвидніло. Виглянуло на обрії сонце. І вирішив я збігати в ближній будинок випити води, розпитати, чи немає дороги на Айдар не по карті, а навпростець. Розпитав. Є. Умився. Вийшов. І тільки я зробив кілька кроків, як по мені з даху будинку залупила черга з автомату. Жодна куля не влучила. Я не побіг вперед, а під будинок. І почав я там бігати туди-сюди. Щоб автоматник на даху вдруге не міг мене взяти на мушку. І раптом з-за сосен з’явився німецький розвідувальний літак. Він дав по мені чергу. А кулі попадали по даху. Я зорієнтувався і кинувся від будинку. На бігу оглянувся: німецький автоматник падає з другого поверху. Бух. Так тобі й треба, гад! Добіг. Даю постріл. За три хвилини всі ожили. А хвилин через 7-9 із-за будинку вийшли німці. Ми їх дружно відбили. З-за будинку побачили ракету. По нас мінометний вогонь. На щастя, зовсім невлучний. Німці зробили ще одну спробу. Ми знову відбили.
Це була, очевидно, розвідка, і вони повернулися, щоб доповісти, що ми тут є. Чомусь по нас не було більше вогню, і десь о 9-й годині ми знялися й пішли в напрямку Новоайдара.
Біля с.Смолянинове в придорожньому бур’яні я знайшов газету якоїсь дивізії. Там стаття фейлетонного напрямку про недбалого політрука роти. Підпис “С. Москаленко”. Господи! Та це ж стиль мого друга вірного Степана Івановича Москаленка. Це з ним ми вчилися в зоотехнікумі біля Конотопа (с. Бички), потім працювали журналістами в Києві. Потім я вчусь в університеті, а мого Степанка призвали в армію, потім ленінградський інститут журналістики. А далі – кореспондент самої “Правди”. Вірний, найкращий друг. Весь час листувалися, аж поки війна не розкидала нас. Отже, воювали ми поруч. Наші дві армії – 6-та та 37-ма були розгромлені. Величезні втрати, полонені – тисячами. Я поранений тяжко в груди потрапив у полон. А тоді – “наші” табори...
Реабілітація (1956 р.). Я вже автор кількох книжок. Ні брат Степана Йосип, ні я не одержали жодних вістей про нього. Десь, мабуть, у 1962 році потягло мене у ті краї, де була застава, де я знайшов газету зі статтею побратима. Розшукав будинок, де на дахові сиділа моя смерть. І ось я пишу вірш “Квадрат 48-103”, а в уяві – Степан. І от, як творчий вимисел, я вставляю у вірш про те, що “засипав я друга у ямі сухій”.
Ох і стомився.
Уклін синові, Олі, Вол. Ом., Курлатові, всім, хто мене знає.
Ваш Іван Савич – стомлений.
Р.S. Газету знайшов – висилаю.
В конверті була ксерокопія статті про Степана Москаленка з газети “Конотопський край” і вірш “Квадрат 48-103”.
КВАДРАТ 48-103
(Місто Сєверодонецьк)Так ось він, квадрат 48-103.
Де жовті піски ворушили вітри,
Де з краю вузької, глухої дороги
З вітрами змагались кущі кривоногі,
Звідкіль було видно, як після боїв
В диму Лисичанськ, як од горя, темнів.Мені не забуть цей піщаний квадрат:
Мій друг тут, Степанко, - поет і солдат –
Упав, як на смерть ми стояли в заставі,
А полк відступав не з піснями, не в славі.
Засипав я друга у ямі сухій.
І місце позначив на карті своїй.Я дав собі слово людини й бійця:
Як ворога знищим, на берег Дінця
Прийти і насипать високу могилу
Та ще й посадити берізоньку білу,
Щоб видно було із далеких доріг,
Де впав мій Степанко, де друг мій поліг...Дороги й дороги... Нема їм кінця.
Не скоро прибув я на берег Дінця.
Стою, і здається, що я заблудивсь:
Нема ні пісків, ні кущів, ні узлісся,
В будовах, у парках розбились вітри...
Та ось він, квадрат сорок вісім-сто три!Дерева вгорі – наче арка легка.
Дзвенить під ногами асфальту ріка.
Величні будови, високі будинки
Здіймаються в небо і струнко, і гінко,
А сонце схилилось на крани згори...
Та ось він, квадрат сорок вісім-сто три!В саду обеліск – там імення бійців,
Що в битвах колись полягли при Дінці...
Мій друже, Степанко, поете мій милий,
Пробач, що не зміг я насипать могили.
Народ наш тобі та й усім, хто поліг,
Як пам’ятник, місто новітнє воздвиг:
Пульсує життя, угорі – прапори...
Так ось він, квадрат сорок вісім-сто три.
11. 12. 99
Дорогий Сергію Петровичу!
Щиросердно вітаю Вас з недалеким Новим роком – знаменитим початком нового століття і тисячоліття. Зичу Вам і всій родині, синові, юному колезі моєму, зокрема, здійснення високих надій і мрій. Хай початок нового літочислення стане початком нових радощів життя і справжнього здоров’я! Всіх Вам гараздів.
Я, як бачите, існую. І не тільки існую, а й живу творчо. Один рукопис на патріотичну тему лежить у Києві на конкурсі видавництва “Бібліотеки українця”, другий під назвою “Дивосвіт любові” (лірика), одержав на цей рукопис дуже гарну рецензію і вже одіслав його обласному державному видавництву “Світлиця”. А до Володимира Омеляновича звернувся з проханням стати спонсором видання. Ну хоча б на 100 грн., щоб і в книзі красувалось “Спонсор – держадмістрація Сєверодонецька”. Це для мене має моральне значення: у Сєверодонецьку Савича знають і шанують.
Але я тільки сьогодні уточнив, як і куди висилати цю спонсорську допомогу.
Дорогий Сергію Петровичу! Допоможи старому. При нагоді – вітання Олі Кряжич.
Будьмо! Іван Савич – ще живий.
28. 12. 99
Добридень, шановний Іване Савичу!
Учора отримав Вашого листа для Олі. Ваші листи до мене завжди запізнюються на один день. Бо позавчора ми з Олею зустрічалися. Проте, я днями постараюсь зустрітися з нею і передам.
А попередній лист теж запізнився на день, навіть на кілька годин. Прийшов із засідання правління фонду “Данко”, який видав альманах “Мрія”, дома чекає Ваш лист. А на цьому правлінні затверджували програму на 2000 рік. Можна було б спробувати включити у програму гроші на Вашу книжку, адже сума невелика.
Наступного дня зателефонував Володимиру Грищенко – засновнику цього фонду. Просив його виділити хоча б 100 грн. знаному землякові на книжку, він же теж старобільчанин. Каже, що при всій повазі не може, адже програму затвердили. Я йому і так, і сяк. Не вмовив.
Зайшов до Грицишина. Він каже, що листа отримав, але не думає, що виконком виділить, бо ситуація складна, грошей до бюджету не поступає, а на носі новорічні свята. Але пообіцяв знайти 100 грн. А вчора від прес-секретаря дізнався, що гроші “живі” є, але вирішують проблему з передачею. Поки допишу листа, може вдасться дозвонитись до неї, тож повідомлю щось нове.
А про “Мрію” для Вас Курлат не забув, та й я не дав би забути. Я сам, як і всі автори, тільки в цю суботу альманах отримав, після півторамісячної витримки. Тож я свій екземпляр Вам передав би, але Курлат каже, що Вам буде, затримка за Грищенком. Оля буде їхати у січні, тож передамо. Потерпіть ще трішки.
Я одразу хочу вибачитись перед Вами, бо видавці вліпили моє прізвище перед Вашим матеріалом, хоч там тільки моя коротенька передмова. Моїх матеріалів (окрім передмови до альманаху) не надрукували, але знали, що щось повинно бути. От і вліпили моє прізвище. Проте, в цілому, альманах вийшов добрий. І ляпів значно менше, ніж у “Бахмутському шляху”, який видали дуже недбало.
Київські письменники отримали альманах раніше всіх, навіть у мене ще не було. Так вийшло, що тільки привезли частину тиражу, як я зібрався у відрядження до Києва. Тож Курлат умовив Грищенка виділити 11 штук для Києва, щоб скористатися оказією. Грищенко ж до презентації нікому не хотів давати. Отож я за списком, складеним Курлатом, відвіз їх у Спілку письменників.
І тільки цієї суботи Грищенко вручив авторські екземпляри міським авторам. Це вже ми з Курлатом організували підбиття підсумків літературного року, бо ще довго не отримали б альманаху. А бібліотекам так і не виділили, хоч я і домовлявся. Та й ще багатьом його треба передати і надіслати. Засновник хоче направляти із фірмовим листом, а його ж треба ще розробити та й понадписувати. Поки це зроблять, то й інтерес до альманаху пропаде. Але, що поробиш – хто платить гроші, той і музику замовляє.
Треба віддати належне Курлату, який багато робить у літературному плані, незважаючи на нездоров’я. Має багатющі плани, які мені вважаються майже неможливими, але все ж багато збувається. Багато працює з дітьми, умудряється видавати невеличкі книжечки дітей. Мене весь час підбиває видати Женину книжечку. Я в це не вірю, бо грошей немає, та й ранувато ще. Правління фонду запланувало видати книжку віршів Курлата, так він категорично відмовлявся, щоб за ці гроші видати Литвинову і Каленюка, бо це “генії”, а він уже досить видавався. Вирішили Каленюка у план цього року включити, якщо гроші знайдуться. Однак, я все-рівно не вірю в цей фонд.
Як і обіцяв писати листа, доки не дізнаюсь результату, тож дозвонився. Сьогодні пішло 100 грн. на рахунок, вказаний Медведенком. Пересилку оплатив Грицишин. Тож, коли будете читати листа, гроші будуть там.
Вітаю з Новим роком! Здоров’я Вам, творчої наснаги, здійснення планів і мрій.
31.01.2000
Дорогий Сергію Петровичу!
Позавчора отримав посилку. Розпакував її і здивуванню моєму не було краю. Я вважав, що “Мрія” схожа на “Бахмутський шлях”, тільки дещо менша. А вона – Господи! – доживаю віку, а так гарно виданого альманаху не бачив. Яка прекрасна поліграфічна культура! Які виразні ілюстрації! Чудова гра фарб. Одне слово, форма чудова.
Докінчую читати одну поетичну збірку, а тоді візьмуся за читання всього альманаху. Повість Жені прочитаю. З особливою увагою. Напишу тоді. При чому – щиро. Поки що прочитав вірші Олі Кряжич і Тані Грицишиної. Гарно. Особливо у Тані.
Сердечно ж дякую Вам за турботи про мене. Боліли ж Ви і за спонсорство, і про квадрат надрукували, і ксерокопію гарну надіслали. Я її одішлю і в Конотоп. Хай Вам Бог дає здоров’я за Вашу доброту!
Уже вичитав гранки “Дивосвіту любові”. Спонсорський початок вашого мера був вдалий, і я назбирав 900 грн. – таку ціну запросили видавці. Ще на розсилку збірки потрібно буде буде щонайменше 150 грн. Думаю, що ще знайдуться спонсори. А 150 грн. з домашнього бюджету – важкувато. Рідня велика і бідна.
Курлат просить мою фотографію. Шукатиму. Надіслав він мені й добірочку віршів. Гарні! Тримається. Молодець. Ще й почерк гарний, не такий, як оце у мене. На “закуску” усмішечка.
Біда недоторканного
Із весілля повертався голова села.
На весіллі так набрався, що в багно упав.
І зійшлися добрі люди, й думка в них була
Помогти йому, сердезі, та не мали прав:
Він – недоторканний, тож боялись дуже...
Поки й отверезів – був він у калюжі.
Уклін всім-усім нашим друзям.
Будьмо! Ваш Іван Савич
24.02.2000
Дорогий Сергію Петровичу!
Прочитав увесь альманах і вчора коротенький огляд надіслав Курлатові. Думаю, що він дасть Вам почитати. Але про всяк випадок зазначу і Вам ось про що.
Альманах має прекрасну українську назву – “Мрія”!. Аж пахне Україною. Чому ж тоді під назвою читаємо “литературно-художественный альманах”, а не “літературно-художній альманах”? Чому прізвища авторів, що пишуть українською мовою, подані в російському написанні ? Як бути цілком логічним, то вся офіційна частина альманаху мусить бути на державній мові. Замість “содержание” – “зміст”, замість “издатели” – “видавці” і так далі.
Поговоріть про це з Володимиром Омеляновичем. Думаю, що моє зауваження слушне і в дусі постанови Конституційного суду про мову.
Женя написав свою повість жваво (бойко), грамотно, але якби його головний персонаж водив за ніс поліцію не ради юначої гри, а ще й ради утвердження чогось позитивного, то повість була б кращою. Одне слово, бракує ідейності.
Сьогодні, мабуть, уже зійде з машини моя збірка, то, як тільки вона опиниться у Старобільську, так я й почну її розсилати. Вам надішлю.
Будьмо! Уклін спільним друзям, Вол. Ом. – також.
Ваш Іван Савич.
25.02.2000
Дорогий земляче!
Коли я зібрався вже іти на поштове відділення, з райгазети повідомили: ”Їдемо в Луганськ. Чи заїжджати у “Світлицю” ? І не поніс я листа на пошту, і привезли мені тираж, і розпечатав я конверт, і Вам першому надсилаю “Дивосвіт”. З неділі буду розсилати у всі кінці. Спочатку, звісно, спонсорам.
Ваш Ів.Савич
24.03.2000
Шановний Іване Савичу!
Я дуже радий за Вас і за всіх, хто не байдужий до Вашого поетичного слова. Перефразуючи Маяковського, “якщо книга вийшла, значить, вона комусь потрібна”. Бачите ж, у наш час стільки людей виділили якісь кошти, і маємо книжку.
А перед цим вийшла книжечка у І. М. Світличного. Він через Курлата надіслав і мені. Я не думаю, що у Старобільську такі багаті організації, що їм нікуди дівати гроші. А все ж виділили, значить, вважають за потрібну справу. Хоча і співчуваю вам із Іваном Михайловичем, бо навряд чи багато було таких, які самі сказали “на”. Все більше треба просити – процедура не з приємних.
Ваші збірочки лежать у мене на роботі в столі. Іноді, коли є час і настрій, дістаю і читаю.
У Світличного, особливо перший розділ, чіпляє за живе. Ваші вірші мені здалися більш професійними. Переклади цікаві. Я їх читав у “Літ. Україні”. Але компоновка мені не здалася вдалою. Та й дуже тісно віршам у цих книжечках. У Світличного взагалі шрифт дуже дрібний. Я розумію, що хочеться у відведений об’єм вкласти більше, але враження, сприйняття погіршується. “Крізь полярні завої” – невеличка книжечка, але ж цілісна, нічого зайвого, віршам – просторо, а думкам – тісно. І художнє оформлення, звичайно, мені не сподобалось, не сучасне, на рівні 50-60-х років. Це, звичайно, не вина автора, а загальне падіння культури книговидання. На серйозні видавництва грошей немає, а нові, “домашні” видавництва не мають потрібного професіоналізму.
Так було і з нашим альманахом “Мрія”. Старались, щоб вийшло добре, але без недоліків не обійшлось.
Ваші зауваження щодо мовного вінегрету в альманасі, це теж можна віднести до культури видання. І я, як і Ви, був теж вражений цим. Курлат уже домовився з Грищенком, будемо виправлятись.
З Вашою оцінкою повісті Жені я теж згоден. Але це один з перших його
творів, написаних ще у шкільному віці, у 16 років. У такому віці не дивне наслідування американській фантастиці. Цей жанр в Америці дійсно досяг вершин. Молодь любить фантастику, яка дає можливість фантазувати, мріяти, шукати нові ідеї (технічні, соціальні тощо). В цій повісті на пригодницькому фоні реалізуються технічні ідеї, пов’язані з комп’ютером. Згоден з Вами, що тут не знайдемо повчально-виховних ідей, але є інше. В свій час його одноліткам “Свобода” подобалась. Тож я вирішив, що вона має право на існування.
Зараз Женя пішов далі, ця повість йому вже не подобається. Але це закономірно і нормально. Серед пізніших його речей є більш ідейні, навіть філософські, але вони теж не будуть всім подобатись. Женя і не хоче писати для когось, пише для себе. Він же не професіонал, тож може ні на що не озиратись. Каже, що у нього є кілька собі подібних товаришів, оцінка яких йому важлива, а решта – справа читача: хочеш – читай. А спеціально для того, щоб надрукуватися він не пише. І жодному виданню свої опуси не пропонував.
А мені цікава оцінка його творів спеціалістами: літераторами, фантастами, любителями фантастики. Бо, може, дійсно талант. Тож я декуди посилав його речі. Відмов небагато, як не дивно. Але серйозним літературним журналам я не показував, бо наша українська література фантастику не дуже полюбляє. А даремно. Через легкі жанри можна привертати молодь до української мови.
Зараз виникла Асоціація українських письменників, хоча є й НСПУ. Це тому, що наші спілчанські письменники дуже консервативні. А молоді хочуть писати по-іншому і про інше. Мені потрапив до рук рукопис Жениного оповідання “Сфінкс хворий” з редакційним коментарем Довнара. Повне несприйняття і нерозуміння оповідання. Я розумію, що людині, далекій від комп’ютерних технологій і сучасної музики, таке сприйняти важко, але варто усвідомлювати, що нове покоління може писати про те, що йому близьке. Що ж, життя міняється, тож і література повинна мінятися.
Я колись передав Ночовному невеличке оповідання Жені. Воно теж раннє, але я вважаю його хорошим літературно, та й не без моралі. Але в ньому присутня містика, одним словом – не реалізм. Він його не сприйняв, а я послав у журнали “Однокласник” (Київ) та “Мы” (Москва), це журнали для підлітків. Відразу надрукували. Мабуть, воно чогось варте.
У нас в області (мабуть у Луганську) є якийсь Іван Андрусяк – поет і прозаїк. Я в області про нього не чув, а от на всеукраїнському рівні він досить часто згадується, і в “Кур’єрі Кривбасу” його друкують. Якщо він не такий, як письменники в Луганській СПУ, то це ще не значить, що він гірший і нікому не цікавий.
Женя в професійні письменники не рветься. Двом з їхнього об’єднання, яким керує відомий фантаст С. Дяченко, пропонували вступати до НСПУ, так він відмовився. І це правильно. Треба отримати освіту, знання, досвід, а тоді буде видно.
Наш Йосип Борисович теж активно працює, не дивлячись на проблеми зі здоров’ям. Провів фестиваль дитячої поезії, непогано, краще, ніж минулі роки. Керує дитячим об’єднанням “Джерельце” і дорослим “Обрієм”. Пише вірші, хороші, цікаві, з’явились нові образи і ідеї. Допомагає видавати книжечки іншим. Одним словом, молодець.
Іване Савичу, якщо написав щось не те, вибачте. Я пишу Вам без без всяких оглядок і скидок на вік, бо поважаю Вас. І дуже завидую тому, що в такому поважному віці, у Вас така свіжи голова.
Будьте здорові і творчої наснаги Вам.
Сергій Каленюк
04.08.2000
Дорогий Сергію Петровичу!
Відповідаю на Ваш сумний лист. Про кончину Йосипа я вже знав. Лист тільки згустив мій траурний настрій. Не можу уявити кипіння літературного життя Сєверодонецька без Курлата. Втім, там є чимало літераторів з організаційними здібностями, зокрема таким уявляю і Вас.
Не міг я не відгукнутися на смерть друга. Написав про це. Ночовний обіцяв надрукувати, але ж не все від нього залежить. Копію надсилаю Вам. На всякий випадок.
Буду дуже радий, якщо Ви мені напишете про похорони Курлата, про те, як Сєверодонецьк збирається увічнювати пам’ять про цю талановиту, небуденну особистість.
Уклін Жені.
Ваш Іван Савич.
У конверті був відгук Івана Савича на смерть Курлата, який він написав для “Нашої газети” і послав Миколі Ночовному. Однак Ночовному не вдалося помістити цей матеріал у газеті, де він працював. Він підготував і надрукував 19 липня в “Нашій газеті” некролог “Пам’яті людини і поета”. У “Сєвєродонецьких вістях”, відзначаючи 40 днів по смерті Курлата, підготували пам’ятну сторінку, де надрукували і цей матеріал Івана Савича. Ось він.
ОСТАННІЙ ЛИСТ ЙОСИПА КУРЛАТА
Дев’ятнадцятого липня, в середу, у моїй поштовій скринці виявилися тільки “Наша газета” та лист від Йосипа Курлата. Звісна річ, спочатку читаю лист, дивуючись оперативності поета: відповідь отримав через чотири дні. Після ділової мови про альманах “Мрія” мій давній друг пише: “Ваня, держись в вертикальном положении с пером наперевес. Не сдавайся недугам и возрасту – до последнего вздоха. Нам надо и так благодарить Бога за каждый новый день, который Он нам дает возможность прожить на земле. Обнимаю. Твой.”
Рядки схвилювали мене: вже тільки два письменники – він і Довнар – називають у листах мене Ванею. Перечитав увесь лист ще раз, і на мене війнуло таким теплом, що я аж ніби помолодів. Потім я почав переглядати “Нашу газету”. І ось на четвертій сторінці чорна рамка і три слова: “Пам’яті людини і поета”... Господи, і лист від друга – і повідомлення про його смерть. Газета випала з рук. Закололо в грудях. Пішов до телефону, щоб подзвонити Іванові Світличному. І болісна та печальна була наша розмова. В другій половині дня я вже майже нічого не міг робити, а все думав і думав про свого значно молодшого друга...
Йосип Курлат був людиною з яскравими рисами самобутнього характеру. Він був активною, сміливою, діяльною, творчою, бентежною особистістю. Але до його життя цілком підходить вислів Миколи Некрасова: “Братья - писатели, в вашей судьбе что-то лежит роковое”. Важке дитинство без рідного батька. Мабуть, ще важча рання юність у пошуках правдолюбства і вірного шляху життя. І перші творчі невдачі і несправедливість у Луганську. Важка комсомольська робота в Чернівцях, перші вдалі творчі спроби. А потім буквально творче горіння в Москві в Літінституті і переслідування там же за різке і справедливе слово проти диктату в літературі. Мусив лишати столицю й отаборитись у Донецьку. І тут те ж єзуїтське переслідування. Віїхав у Сєверодонецьк. Саме тут починається справжній злет талановитої поетичної і громадської діяльності. Не перелічити всіх культурно-літературних заходів, що їх очолював поет. Одна за одною виходять його збірки дитячої поезії. Тиражі великі. Часом отримував і гарний гонорар, та, як справжній поет, не міг по-господарському ощадливо розпорядитися своїм бюджетом. Часто страдав од безгрошів’я. Якось він мені поскаржився:
- Знаєш, Ваню, оце я підрахував, що Москва на моїх збірках заробила понад мільйон карбованців, а мені вислали гонорару лише кілька тисяч.
Знав Йосип Борисович і сувору боротьбу з туберкульозом на лікарняному ліжкові. Знав і багато родинних прикрощів. Як майже всі поети, Курлат був влюбливою людиною. А по-справжньому любив чотири рази і стільки ж разів одружувався. По синові йому народили три перші дружини, а четверта – улюбленицю донечку, яка нині ще студентка. Своїх синів Йосип Борисович не цурався. Якось він мені розповідав:
- Повіриш, Ваню, я недавно був дуже щасливий. Отримав чималий гонорар і зібрав у себе всіх своїх хлопців. Радів, що вони порозумілися, що прагнуть правдою у світі жити. А Вадик пише вірші, не гірші, ніж мої.
В останні безгонорарні роки Йосип Борисович жив лише за пенсію. Негаразди в суспільно-громадському й особистому житті наштовхували його на чарку. Це підривало здоров’я й відбивалося на успіхах у громадській діяльності. Переживав, але не міг себе перебороти. Писав мені рідко, вельми стисло і сумно. Та от листи ставали все частішими і частішими. І нарешті зізнання: “Ваня, я вже два роки не п’ю”. І в конвертах – чудові вірші. І великі успіхи в літературно-громадській роботі Сєверодонецька. І раптом – чорна рамка. Боляче. Не можу собі уявити Сєверодонецька без Курлата.
Вічна пам’ять тобі, бентежний наш друже!
Іван Савич.
09.08.2000
Добридень, Іване Савичу!
Щоб не бути боржником, спробую відповісти одразу.
Як прощалися з Йосипом Борисовичем я, мабуть, вже писав. Зараз уже і не пам’ятаю кому що писав. Бо в перші дні я послав листи Галині Гордасевич, Олегу Орачу і ще комусь, з ким Курлат підтримував стосунки.
На мій погляд, поховали пристойно, якщо так доречно сказати. Прощалися у міському Палаці культури. Оркестру і попів не було. Але грала музика, було багато квітів, вінків, людей. Приходив мер, його заступник із соціальних питань Черноног, який їздив на кладовище і ніс труну. Приїздили О. Неживий, М. Ночовний, Д. Боярчук, А. Медведенко, Г. Гайворонська, Дулін з облтелебачення і якісь співробітниці з обл. бібліотеки ім. Горького. На кладовищі була тепла, душевна атмосфера, багато виступаючих, читали вірші, йому присвячені. Потім у столовій пом’янули. Все пройшло без надмірної помпезності, але дуже душевно.
На дев’ятий день Володимир Грищенко, засновник фонду “Данко”, зібрав нас, чоловік 6-7 у себе, щоб порадитись що далі робити. Запропонував оголосити конкурс на проет пам’ятника, видати книгу “Книга посвящений”, вирішили у міському музеї створити експозицію, пообіцяв виділити невеличкі кошти на 40 днів. Це припадає на 24 серпня (День незалежності). Зробимо, як завжди, в юнацькій бібліотеці.
Головні питання, які його турбували – це подальша доля альманаху “Мрія” і всеукраїнського фестивалю дитячої поезії імені Й. Курлата. Наступного дня він віз документи у Київ, щоб зробити фестиваль офіційним із включенням у плани Київських структур. От тільки замінити Курлата у цих справах ніким. Грищенко хотів, щоб я займався. Довелось відмовитись, я ж працюючий інженер, а ці організаційні питання вимагають багато часу. Будемо якось гуртом продовжувати. Немає заміни.
Вірші Анатолія Вознюка, про які ви просили, я спробую відшукати, але не впевнений в успіху. Поки що мені не вдалося знайти Ваші “Молитви”, які я залишив Курлату, фотографії письменників, які я передав для альманаху, і ще дещо. Литвинова обіцяє знайти. Але зараз вони склали всі папери до кучі і перевезли на свою квартиру, а там Наташа по приїзді буде розбирати. Попрошу пошукати, але було б добре знати в якій течці їх шукати. Адже у Й. Б. залишилося багато матеріалів у роботі. Він одночасно, крім своїх віршів, працював над “Мрією”, антологією сєверодонецьких поетів, “Джерельцем”, “Вуликом”. А ще ж носили на рецензію, показували свої рукописи багато початкуючих і любителів. У мене таке враження, що в останні роки він робив більше, ніж усі письменники у Луганську разом взяті, у першу чергу по роботі з іншими. А ще ж почав працювати над спогадами про Донецький “Обрій” 60-х років, на які ми з Гордасевич його підбивали. І все раптово зупинилось.
Надісланий Вами матеріал я віддам редактору “Сєв. вістей”, вона готує подачу до 40 днів. Ви згадуєте, що Курлат перестав пити. Я був тим, хто налив йому останню чарку. Після розлучення з Тетяною, він залишився удвох з котом у “чужій” квартирі. Я намагався підтримувати, підкидав ідеї, проекти, щоб працею відволікати від сумного настрою. Одного разу він запив, у такі періоди він з дому не виходить і навіть нічого не їсть. Заввідділом культури попросила мене вплинути на нього, бо зривався якийсь захід. Зайшов. Лежить. Біля нього якийсь давній приятель, якого Тетяна посадила, щоб стеріг і не давав пити. Кажу, що треба вставати, на нас чекають справи. І. взагалі, не серйозно це. Пообіцяв, що все. Але для виходу з цього стану треба прийняти грамів 150-200, поспати, потім розсол, якісь таблетки, і все буде нормально. Я сходив, купив четвертинку і взяв слово, що це буде остання. Через кілька днів він уже був на ногах. Пройшло 2,5 роки, ні разу не пив, хоча на день народження у себе збирав близьких. І 9 травня ми заходили до нього, це свято було для нього значущим. І старі приятелі з пляшкою до нього заходили, самі пили, а він ні. Мені іноді наливав, а я ще дивувався, що у нього завжди є, а він тримається. Казав, що якби не було, то може б і шукав, а так є, то й нехай стоїть.
А у мене вчора скінчився судовий процес з одним молодим комуністом. Довго суд тягнув цю справу. У червні минулого року цей Пушкін (справжнє прізвище) написав статтю, як він каже “литературное произведение в жанре политической фантастики” (як бачите, Сєверодонецьк багатий на фантастів), надрукував. Текст я вкладу. Я відстоював честь Чорновола, а один адвокат – Президента. Майже 9 місяців йшов процес і дали лише рік умовно, фактично лишився безкарним. Оце демократія і свобода слова! Цей Пушкін на комуністичних мітингах закликав скандувати “Сталін! Берія! Гулаг!”. На суді, коли після перерви секретар повідомила, що засідання переноситься на півгодини, прокоментував це так, що ось бачите, ця влада нічого не може, навіть судити як слід, а наші “трійки” в п’ять хвилин би “расчитали”. Суд все ще боїться цих зомбованих комуністів. Наша влада мене вражає – так облаяти Президента, народного депутата, прапор, закликати до зміни держустрою – і нічого.
Тримайтеся і будьте здорові..
31.08.2000
Добрий день, Іване Савичу!
Спасибі Вам, що відгукнулися на смерть Курлата. Висилаю газету. В ній написано, що сторінку підготував я. Це не зовсім так, я б зробив краще. Я лише зібрав матеріали на обіцяні дві сторінки. Але розмістили тільки на одній, бо з папером у газети проблеми, на жаль не все увійшло. Але хто не знає задуму, то каже, що подача хороша. Ну і добре.
На 40 днів ми з Ярош організували “Курлатівські читання” у бібліотеці. Пройшли добре. Наступного дня, якраз на 40-й день, побував на могилі. Враження гнітючі. Здається, що ніхто ні разу не відвідав: ні хреста, ні таблички. Я хрест поставив. Чекали, що діти прийдуть на могилу з Литвиновою. Наташа була у місті. І Вадим з Донецька обіцяв на “читання” приїхати. Щось не появився. Не знаю, може щось трапилось і пізніше приїхав.
Наш “меценат” Грищенко так багато обіцяв зробити, а як до діла, то – нічого. Я отримав лист від Гордасевич. Вона пропонує видати книгу спогадів, якщо Грищенко спонсорує, і сказала, що підготує некролог в “ЛУ”, коли вона почне виходити. Мене просила зібрати підписи у місті. Я зібрав, крім Грищенка, бо такий зайнятий, що навіть не міг дати машину. Я всіх обійшов сам, але до нього вже не пішов. Я написав, щоб і Ваше прізвище поставили і тих луганських письменників, які приїздили на похорон.
На 9 днів Грищенко збирав нас, щоб поговорити про продовження планів Курлата. І так багато обіцяв, навіть не забув пообіцяти виділити невеличку матеріальну допомогу на сороковини. Але так і не дав. Думаю, що і з іншими планами буде так само.
Я цю ситуацію розповів нашому меру, він відповідно прокоментував, витяг з кишені 40 грн. і дав на печиво і цукерки, бо ми збиралися, як завжди, принести з собою хто що може. Сказав, що це не той випадок, тут треба, щоб було пристойно, тож краще візьміть гроші. За що я його і поважаю, що нічого зайвого не обіцяє, але що може, то робить.
Всього найкращого. Будьте здорові.
Цей лист був останнім у нашому листуванні. 28 листопада 2000 року на 87-му році життя перестало битися серце чудової людини, великого сина і співця землі української – Івана Савича Лук'яненко. Це не високопишні слова, це правда, яку знали всі, кому довелося з ним спілкуватись.