Куди бідному селянинові податися

З появою слов’яносербських рот понад Дінцем розпочалася роздача державних земель і швидке заселення регіону. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 років процес призупинився, а далі знову активізувався.

Указом від 30 березня 1783 р. із Азовської і Новоросійської губерній утворюється Катеринославське намісництво, а 8 грудня 1784 р. намісництво було поділено на 15 повітів. На землях Бахмутської провінції було створено Бахмутський і Донецький повіти. Цим документом було утворено нові міста, зокрема Донецьк з села Підгірного, Павлоград з села Луганки, а деякі перейменовано: наприклад, місто Тор у Слов’янськ. Той Донецьк у 1817 році було перейменовано у Слов’яносербськ, і до сучасного Донецька він не має відношення, а Павлоград лишився містом сучасної Дніпропетровської області, але до нашого селища Павлоград має відношення: саме звідти на початку 30-х років ХХ ст. приїхали його засновники.

Саме у той час складалися експлікації повітів, у яких зазначали власників ділянок земель і поселень та кількість землі і людей, що на них проживають. В експлікації Бахмутського повіту 1785 року значиться 125 ділянок. Цікавий документ. Але ще більш цікавий “План части Екатеринославского наместничества Бахмутского уезда с показанием казенных и владельческих селениев с позначением на оном казенных лесов в разных местах состоящих. Сочинен 1784 года сентября 10 дня”. План містить не лише експлікацію земель сучасного Сєверодонецька, межі їх ділянок, але й сусідні.

Наведемо для прикладу деякі фрагменти експлікації цього Плану мовою оригіналу.

Навіть з фрагменту експлікації Плану видно якими різними були шляхи і методи заселення цих земель. Однодворці Краснянського і Борівського – це нащадки колишніх донських козаків, малоросійські поселяни прибули з Лівобережної і Правобережної України, військові отримували ділянки з умовою в певний термін їх заселити - дачі, а купець і граф Гендриков купили свої ділянки у Смольянинова.

Егор Смольянинов служив колежським реєстратором у Бахмутській канцелярії. За табелем про ранги – чин найнижчого, 14 класу, що відповідав званню прапорщика. Дрібний чиновник добре знав де, що і почому, прикупляв і перепродував земельку. До поселення слов‘яносербських рот він володів землею поблизу Сухарєвських дач, а коли вона відійшла сербам, отримав заміну біля річки Борової. У 1957 р. він продав два млина із землею графу Гендрикову. Тому цього, звичайно, виявилося мало, і повірений графа Студицький, як сказано у скарзі, зганяв хуторян і однодворців без усякої оплати. У скарзі ж згадувалися і дві слободи –Воєводівка і Катеринівка, які були заселені черкасами. На той час у Воєводівці було 80 дворів.

А в Смольянинова лишилася слобода Смольяниновка. Про методи, якими він вільних людей залучав у своє підданство, збереглися показання жителів. Поселяни казали, що “они руки приложили (підписали документ про підданство – авт.) с принуждения Смольянинова”.

У 1756 р. поручик Бахмутського батальйону Козьма Кудрявий запросив провінційну канцелярію віддати йому у володіння 30 четвертей землі біля Борової та сіножатей на 1000 кіп, ніби ця земля нічийна і там живуть його 6 душ селян. Однак за землю стали краснянські однодворці, сказавши, що пустуючої землі там немає. Чиновники визвали норовливих краснянців у канцелярію, де після певного впливу ті зняли свої заперечення. Так виник хутір Кудрявцева, який незабаром викупила графиня Гендрикова.

Трішки інша була історія з виникненням Головинівки. В 1752 р. капітан Бахмутського батальйону Головин побудував млин поблизу Борової, біля якого виникло поселення Головинівка. Незабаром прикажчик Гендрикова силою відібрав млин з усіма будовами.

Варварівка згадується у справі по скарзі купця Шарабанова. Граф Гендриков був не єдиний, хто незаконними методами прибирав до рук земельку у цих краях. Брали всі, хто міг, і не завжди по чину. Бєлгородський купець Гаврило Шарабанов, який гостював у свого тестя Степана Сасова в слободі Кремінній, був вражений цією сваволею, вседозволеністю і тим, як чиновники покривали одне одного. 13 березня 1763 р. він через генерал-майора Єлагіна подав скаргу самій Її Імператорській Величності Катерині ІІ, у якій звинувачував генерал-прокурора Глєбова, полковника і ротмістра Шабельських, колезького асесора Кольчигіна, князя Петра Трубецького, майора Безгіна, графа Гендрикова та інших осіб у махінаціях із землею і в беззаконні.

Імператриця веліла взяти під варту донощика Шарабанова і наказала генерал-аншефу, кавалеру лейб-гвардії Ізмайлівського полку сенатору Василю Івановичу Суворову (батькові знаменитого полководця) провести розслідування. 21 травня (через 5 тижнів !) той дав хід скарзі. Ще два роки лейб-гвардії поручик Раєвський, якому була доручена ця справа, допитував, розпитував, звіряв документи, переписував і описував землі, майно, людей.

З матеріалів справи знаємо, що на той час у слободі Гендриківці було 88 дворів і 282 душі черкас. У слободах Катеринівці, Варварівці, Головинівці, хуторі Кудрявцевому та ще у 17 хуторах, які належали Гендриковим, було 293 двора черкас, 988 душ. При складанні земельного плану було встановлено, що Гендриков володів значно більшою кількістю землі, ніж було за документами, і за які він податків не сплачував.

4 травня 1765 р. Раєвський передав матеріали слідства до комісії у справах Слобідських полків, а звідти – в Сенат для розгляду. Винними у махінаціях із землею визнали реєстратора Смольянинова, кріпосних справ наглядача Каменєва і тому подібну дрібноту. Сенат просив імператрицю розпорядитися про звільнення з-під варти купця Шарабанова, враховуючи те, що його обвинувачення більшою частиною підтвердилися і завдяки його скарзі в казенну власність були повернуті слободи Кремінна та Шульгинка. Тріумф справедливості !

За махлювання підрядами, що нанесло казні матеріальні збитки, слободу Смольяниновку разом з млином, будівлями і хлібом було описано в казну і продано на вільних торгах. Купили її полковник Бахмутського козачого полку Шабельський і поручик Бахмутського батальйону Котельников за 802 рубля 75 копійок.Очевидно, що згодом її перекупив якийсь майор Суханов, бо за експлікацією 1784 року слобода належить майорші Сухановій.

На плані видно, що сьогоднішній Сєверодонецьк розташований на ділянці під номером 29 – пустка Павловська поручика Бурякова, яка займала 1500 десятин зручної і 4006 незручної землі, тобто піщаної пустелі. А от Щедрищеве розмістилося на ділянці номер 30 – млин купця Михайлова, що мала 120 і 81 десятин зручної і незручної землі відповідно.

Через п’ять років, коли деякі землі, зокрема і графа Гендрикова, відійшли князю Потьомкіну, експлікація дещо змінилася. Тепер земля з млином біля Борової, ті ж 120 і 80 десятин, відійшла “його світлості князю Потьомкіну”. Зручна земля сіл Воєводівки, Катеринівки, Варварівки, Кудрявцевої і Головинівки, яку тепер теж купив князь, збільшилася з 4000 до 18000 десятин, а незручна зменшилася з 6030 до 5535. Приросла вона за рахунок казенних лісів. А от пустка Павловська тепер записана як “п. Лопуховата полк. Попова” з 1700 і 2342 десятинами. І з’явилася “Лісна дача полков. Попова” з 1120 і 100 десятинами зручної і незручної землі (3).

Тепер знаємо, що Щедрищеве, вірніше, земля, на якій з часом виникло селище, колись належало князю Потьомкіну, а Лісна дача – полковнику Попову.

Землі роздавалися новим поміщикам з умовою – залюднити їх якнайшвидше, закликаючи людність “из незапрещенных мест”. Але яка саме людність і з яких місць? Подивимося, ким були заселені села (1): Смолянинове і Капітанове - вихідцями з Правобережної України; першими поселенцями Боровеньок були донські козаки і селяни-втікачі із центральних губерній Росії та Правобережної України. Кудряшовка (колишній хутор Кудрявцева) теж заселений втікачами з тих же районів. Видно, що збирали звідусіль і різними способами.

Офіційно планувалося, що будуть повертатися люди з “незапрещенных мест”, тобто переважно з Польщі: ті, хто колись туди втік, а зараз, отримавши дозвіл на перехід в Новоросію, з доброї волі почнуть переходити сюди. Для цього до Польщі направлялися спеціальні військові команди, які проводили агітаційну кампанію, умовляли навіть чужоземців, німців, шведів тощо.

Крім того, уряд пропонував переселятися казенним та економічним селянам з центральних губерній. Але переведення селян з старих маєтків мало практикувалося, бо призводило до руйнування старого господарства, а крім того, більшість нових поміщиків зовсім не мала маєтків у інших губерніях, або мала маленькі. Це ж були переважно місцеві службовці, офіцери середніх рангів місцевих полків. Утім, траплялися і такі випадки. А ще були випадки купівлі кріпаків “на вивід”.

Відомо, що статський радник Фалєєв М. Л., про якого ми писали в розділі “Воєводівка, а могла бути Гендриківка”, і якому Г. Потьомкін подарував куплені у Гендрикова землі навколо Воєводівки, купив у Тверському намісництві 27 чоловіків та 25 жінок “на вивід” (2). Але це було у 1781 році, коли “нашими” землями ще володіла генеральша Гендрикова, тож ці селяни поїхали кудись ближче до Херсону, де були маєтки Фалєєва.

Але ж таких порядних поміщиків було мало, і офіційно дозволеними методами Новоросію не заселиш. Треба було приймати політику колишнього Запоріжжя – приймати всіх, хто приходив, не питаючи чому і звідки. І місцеві адміністратори взяли цей метод до дії. Тим більше, що кількість втікачів почала зростати у зв‘язку з ревізьким переписом 1782 р., передчуттям закріпачення селян на Лівобережній Україні, та здійсненням цього – указом від 3 травня 1783 р.

Історик Полонська-Василенко наводить дані, що за 1782-1792 рр. з Київського та Чернігівського намісництв утекло 32 тисячі душ, або 5 % всього селянського населення. Найбільше йшли на Катеринославщину і в Польщу, трішечки – до Таврії. Трохи незрозумілою є втеча до Польщі. Всю масу емігрантів з губерень Російської імперії не могли навіть вмістити до себе ці прикордонні маєтки Польщі. Виявляється, що втікачі “проживя малое время” і помінявши прізвище, поверталися, але не до свого пана, а на Катеринославщину, де були зацікавлені в заселенні отриманих земель, і сулили прибульцям “рай на землі”. У працях Д. Яворницького збереглися розповіді колишніх запорожців. Наведемо характерний приклад про методи “пана Куріки”. Приймаючи до себе сіромах, казав: “Йдіть, хлопці, до мене: хто хоче, бери плуг, воли, роби, хто не хоче – пий горілку”... Попервах добре у панів жилося: податі не платили, від рекрутчини одозволяли пани. До Куріки пристало багато сіромашні, бо їм уже волі не було... отак і стала населяться слобода, стала сіромашня женитись, жити сімействами. Як обжились ото люди, тоді уже пан не те задумав, став пан потроху до панщини прикручувати, а далі збігла якась бумага, так він узяв та й закріпостив”.

У таких спогадах можна знайти і основу деяких прізвищ. Виявляється, були такі спеціальні “осадчі”, які залюднювали поміщицькі землі, закликали пересельців, обіцяли їм пільги, розписували переваги життя на новому місці. Багато втікачів міняли свої прізвища: ті, хто приходив пізніш, – звалися “пізняками”, а ті, що ще пізніше – “третяками”.

Тепер стає зрозумілим, яким чином серед “піонерів” навколишніх сіл і селищ появилися і прижилися разом вихідці Російських чи Малоросійських губерній, Правобережжя та навіть Польщі, а ці “поляки” могли бути з Калуги чи Сумщини.

Посилання

1. Высоцкий В. И. Исторические аспекты топонимов Луганщины.- Луганск: Шлях, 1999.

2. Полонська-Василенко Н. Д. Втікачі в Південній Україні кінця XVIII сторіччя. - //Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII-XIX століття. – Запоріжжя, 2003. – Вип.7. – с. 289.

3. Подов В. И. Донбасс. Век XVIII-й. – Луганськ: Світлиця, 1998. – с. 201