Надзвичайно цікавим для вивчення історії нашого краю виявилася військово-топографічна карта Росії, яку почали створювати для потреб Головного штабу в 1845 році. Вона неодноразово перевидавалася в різний час і в різних масштабах. Це були вже не ті “плани” XVIII ст., де і масштаб був “приблизний”, і річки чи назви поселень могли переплутати.
Пройдемось по триверстовій карті, аркуш XХV-17, який охоплює наш регіон. Судячи з того, що церкви, які побудовані до 1866 року, вже позначені на карті, а Борівська церква позначена як дерев’яна, хоча у 1873 році уже було збудовано кам’яну, можна зробити висновок, що карту складали між 1866 і 1873 роком, скажімо, у 1870 році.
Що одразу впадає в очі, так це різниця між лівим Сєверодонецьким, і правим Лисичанським берегами Дінця. Правий берег безлісий, порізаний балками і ярами, а лівий –рівнинний і більш-менш заліснений, особливо вздовж річок.
На правому березі багато старих могильників і курганів, є і з назвами, як от могили Товста і Довга, але десятки, якщо не сотні – безіменні. Ясно видно, що дороги проходять поруч з курганами. Чи то вони використовувалися як оріентири, чи то дороги проходили по рівнинній місцевості, а покійників теж не в яругах ховали, а на високих, рівнинних місцях. На лівому березі курганів ніби менше, але це їх мало тільки від Борової до Сиротина (на карті значиться хутір Сиротин), а чим далі на північний схід, в напрямку річки Айдар, тим їх стає більше. Очевидно, що ті, хто будував кургани, віддавали перевагу степам і річкам, а не лісам і озерам.
У той час Сіверський Донець не просто відділяв Харківську губернію від Катеринославської. Це, мабуть, перша карта, на якій уже видно, що річка є не лише адміністративним кордоном, але й соціально-економічним: Донець розділяє Слобожанщину і Донбас, який активно формувався в кінці XIX століття. Прикмети цього одразу помічаєш. За придінцевим лісом від Воєводівки до Сиротина позначено хутір Кошара на лівому березі Борової, неподалі впадіння її в Донець, і ще шість Кошар без позначки хутора, але з позначками колодязя. Це були вівчарні, загородки для овець.Їх можна сприймати як прикмети сільськогосподарської Слобожанщини. А через річку, під Лисичанськом, бачимо прикмету промислового Донбасу – “Копи Каменного угля”. Це і є знамениті Лисичанські шахти. А якщо придивитися уважніше, то можна помітити ще одну промислову прикмету – заводик з поміткою “Вин” – винний, а сучасною мовою – горілчаний. Заводик сховався у балці Сємкіна південніше Білої гори.
А от кошари з вівцями лишилися, мабуть, від графа Гендрикова. Він ще в 1739 році на своїх землях у Салтовському повіті побудував суконну фабрику, на якій у 1778 р. було 34 станки та працювало 185 кріпосних і 170 вільних душ (1). Для розведення овець він і купив тут землі. Але на кінець XIX ст. тонкорунне вівчарство в Харківський губернії майже втратило своє значення, лишилося лише м’ясне і грубошерстне.
Лівий берег Дінця багатий озерами. Найчастіше це вузькі, довгі чи криві, часто дугасті, різних розмірів. Деякі знаходяться настільки близько до річки, що іноді з’єднуються з нею, особливо після сильних дощів. Подібні озера є слідами колишнього русла, тому їх часто називали старицями. Сто років тому на лівобережжі Дінця від Бахмута до Євсуга, а це відстань в 140 кілометрів, лежало 250 озер, головним чином невеликих, але деякі, як, наприклад “у с. Боровского, сл. Бобровской Старобельского уезда… при незначительной ширине достигают длины свыше 5 верст” (2). До таких озер належить і озеро Туба. Тоді воно було трохи більшим і особливо помітно ширшим в середній частині. Його південна частина знаходиться зовсім недалеко від Дінця. Між нею і річкою були ще озера Станичне і невеличке озеро Кривеньке (не те, яке знаємо ми всі). Тож після весняних паводків озеро довго лишалося сполученим з Дінцем. І це давало можливість боровським козакам у випадку небезпеки від татар з боку Кальміуської сакми по Тубі втекти на Дінець. Але і сушею до виступу Дінця біля Білої гори від Борівського було недалеко. На карті 1870 року там уже значиться паром.
Кілька слів про Борівську церкву. Філарет пише, що перша церква в Борівському існувала принаймні у 1718 р. біля старого кладовища. Коли городок піднявся вище від Дінця, церкву теж перенесли, але згодом вона стала тісною, і в 1795 р. побудували і освятили в ім’я Спасителя Миколая новий храм, а старий продали в слободу Петропавлівку Слов’яносербського повіту. У 1873 р. прихожани слободи Борівської побудували кам’яну церкву за проектом архітектора Ф. І. Данилова (3).
На схід від Боровського сьогодні лежить озеро Зимовне, а на південь – Пісчане. А тоді обидва озера називалися Зимовними. Позначені озера Зимовні біля Сиротина і поблизу Бобрової. Є Зимовне і далі по Дінцю біля хутора Кряківка. Зимовними озера названі саме біля населених пунктів, бо біля цих озер облаштовували зимівники перші жителі цих поселень. Цим словом позначали зимове житло запорожці за межами Січі. На певний зв’язок запорожців з донцями це слово вказує.
Озер тоді було більше, ніж зараз. Етимологія їх назв могла б багато чого пояснити, але це вимагає окремого дослідження, як і топоніми лиманів і урочищ краю. Зараз тільки звернемо увагу на назви двох урочищ, розташованих на північний схід від Боровського. Це Лазарет, а між ним і Дінцем – Козацька загорода. Ясно, що козацьку загороду робили від ворога, якого чекали з півдня, від Дінця, бо в тилу був лазарет – військова лікарня. Але в які часи це відбувалося, які козаки і від якого ворога загороджувалися, нам невідомо. Між Боровським і Бобровою біля Дінця, напроти Устинівки, було озеро Станичне, назва якого нагадує про козацьке минуле. Це якраз між Тубою і Дінцем. До речі, на південь від Сиротина було озеро Солдатське. Як бачимо, військова тематика знайшла відображення в топонімах навколишніх озер. Поруч із Станичним було озеро Кривеньке (не те, яке знаємо ми сьогодні). Сьогодні його уже немає. Але контур колишнього озера у формі розірваного кільця лишився на сучасній карті у вигляді пустоти серед лісу.
Ми вже згадали про паром біля Борівського. Але був ще один цікавий паром, який називався Синецький Брід. Назва вказує на його розташування. Він находився на переправі через Дінець по дорозі з Бахмута на Сватове і Старобільськ біля сучасного Синецького, якого тоді ще не було. Дорога була з розряду “незручних”, бо були ще “надто незручні” і “зручні”, тобто ця була середньої якості. Підходила вона з лисичанського боку до Дінця, як і сьогодні, зліва знаходилося с. Рубіжна (сьогодні склозавод “Пролетарій), а справа яр. Внизу за яром позначено хутір без імені. На місці сьогоднішнього тролейбусного круга стояв вітряк.
Паромів було два, на відстані кілька сот метрів один від одного. І дорога підходить до одного парома, а з іншого берега продовжується від іншого, тобто подорожні йшли чи їхали від парома до парома берегом. На лівому, сєверодонецькому березі дорога розпочиналася від будиночка лісничого, і йшла з версту від Дінця, а потім різко повертала на хутір Кошара, переходила через Борову і вела на Кудряшівку. А від будинку лісничого вказані грунтові дороги до Сиротина і хутора Конєва. У ХХ столітті замість х. Конєва буде х.Бакаї, у якому житиме якийсь не бідний Бакай. Дочки його жили у Харкові і іноді приїздили до батьків. Старожили пам’ятають, що вони їздили навкруги в гарних кінних упряжках і гарно вбрані. Після революції у панському будинку буде розташовано лісництво. Будинок вцілів у війну, але у 1947 році згорів від нічної пожежі.
Ще один паром позначано між Лисичанськом і Висшим (3-я Рота), яке ми звикли називати Верхнім. Тут теж жив лісничий.
За лісами тоді, мабуть, доглядали і берегли їх краще, ніж сьогодні, бо будинки лісників і лісничих позначали на картах. Навпроти Лисичанська, на місці сьогоднішнього Павлограда теж було два будинки лісників, були вони перед і за Бобровою, між Воєводовкою і Єриком та й в інших місцях.
Коротко скажемо про цікаві нам населені пункти, що були навколо пісків, на яких сьогодні стоїть Сєверодонецьк, а тоді там навіть кошар не було. Ми вже згадували хутір Сиротин. Існував уже х. Воронова, який мав і другу назву – Хохлова. На схід від нього – ще менший хутір Ігналенків. Був уже і хутір Метельникова, або друга назва – Метьолкіна. Очевидно, що їх заснували жителі Боровського, бо ще в 1719 р. в документах Борівського зустрічалися прізвища Воронов, Сиротов, Хохлов. Існував уже х. Асколонов або Ісправніков. На північ від нього біля лиману Медвежого жив хутором якийсь Луханов. Ще північніше на обох берегах р. Єрик розташовані великі слободи Дуніна і Смольянинова, які згодом злилися в с. Смолянинове. Там було два вітряки і водяний млин на річці. У 1800 р. господарка х. Смольянинова Матрона Суханова разом з господарем х. Лукерівка побудували дерев’яну каплицю. А в 1807 р. Суханова побудувала кам’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці.
За течією Єрика знаходилися х. Черенкова, він же Олександрівка, далі – х. Ольховий і напроти через річку – х. Пурдовка (друга назва Пісчанка). В районі цих хуторів було три водяних млина на Єрику. Далі – х. Замуліна, навколо якого позначено три будинки лісничих і деревяний млин на річці.
Від Замуліна до Борової версти три.Уверх по Боровій знаходиться хутір Струков, а на захід від нього – села Білявка і Кудряшовка. Села знаходяться поруч, і сьогодні це одне село Кудряшівка. В Білявці була дерев’яна Архангело-Михайлівська церква, яку в 1795 р. побудували Тетяна Петрівна фон Лау і дійсний статський радник Карл Андрійович Штенгер.
Саме через Кудряшівку проходила дорога до Дінця на Бахмут, а через Білявку, майже паралельно їй – грунтова дорога на Воєводівку. От цими дорогами, пройшовши на південь до Дінця, ми зробимо коло навколо умовного Сєверодонецька.
Посилання
1. Белявский Н. Т., Павленко Н. И. Хрестоматия по истории СССР XVIII века. – М., Соцэкгиз, 1963.- с.312
2. Природа и население Солободской Украйны. Харьковская губерния. (репр. изд.), - Х.: САГА, 2007. – с.28
3. Филарет (Гумилевский Д. Г.) Историко-статистическое описание Харьковской епархии: В 3 т. Т.2. – Х.: Факт, 2005. – с.413