На військово-топографічній карті 1870 року Воєводівка є невеликим хутором без церкви, млина, є лише один вітряк і колодязь. Кладовище знаходиться далеченько, версти з дві на північний схід, навпроти сучасного Щедрищевого, але на правому березі Борової. Навіть більші тогочасні хутори не мали кладовищ. Ні в Сиротині, ні в Вороново, ні в Метьолкіно їх не позначено. А в більших селах ховали своїх покійників ближче до села. Ніяких інших поселень близько немає. То чиє ж це кладовище?
Але це ще не загадка. Цікавіше інше. Воєводівка згадується з 1707 року. На картах середини XVIII ст. під іменем Воєводівки і Гендриківки ми її бачимо на лівому березі біля гирла Борової, ближче до Дінця. А сучасна Воєводівка розташована на правому березі і далі від Дінця. Знаємо, що Гендриківкою володіли граф Гендриков і “генерал-аншефша Катерина Сергеевна дочь Гендрикова”, князь Потьомкін, статський радник Фалєєв, Тетяна фон Лау. Знаємо, що близько 1760 року у Воєводівці збудовано Архангельську церкву. Але ж куди все поділося? Де церква? Де кладовище? Де будинки господарів або їх управителів? Гедриков чи Потьомкін, звісно, тут не жили, але ж хтось з управителів жив. Де його не бідний будинок? Знайдений недавно у фундаменті одного зі старих будинків сучасної Воєводівки чугунний фрагмент камінної решітки з гербом імператриці Елизавети підтверджує, що багата Воєводівка існувала. Куди ж вона поділася? Ось загадка.
Фрагмент камінної решітки з гербом імператриці Єлизавети,
знайдений у фундаменті будинку в Воєводівці
Можна припустити, що автори давніх карт не дуже притримувалися масштабу і наносили Воєводівку ближче до Дінця, а за два століття Борова змінила русло, і тому Воєводівка опинилася на правому березі. Ми порівняли досить точну військову карту 1870 року із сучасною. Дійсно, є зміни в руслі Борової, але лише на одній ділянці, ближче до гирла. Вигин річки в сторону промислової зони Сєверодонецька випрямлено, тобто русло річки відвели на північ, далі від міста. Але ж це було зроблено вже коли існував хімкомбінат, десь в 50-х роках.
А до того Борова протікала повз Воєводівку, і її щовесни заливало аж до вулиці Підгорної і силікатного заводу. Після того, як випрямили русло, річка обміліла, бо перестала підживлюватися джерелами. А на місці джерел лишилися озерця, де дітвора любила купатися. Це було в районі молокозаводу, автозаправки і водокачки.
Дивлячись на фотографію весняної повені 1964 року, зроблену з Лисичанського пагорба в сторону селища Синецького, можна зрозуміти, що жити поблизу лівого берега Дінця, та ще й поруч з Боровою, не комфортно. Тож багаті, але поступово бідніючі власники Воєводівки покинули її, забравши своїх селян, і перебралися в інше місце. Можливо, і церкву забрали з собою чи продали кудись, як зробили це раніше борівчани.А хто був вільним, перебрався подалі від Дінця і заснував хутір з тією ж назвою – Воєводівка. Очевидно, це сталося в середині ХІХ ст., незадовго до складання карти, бо хутір ще невеликий і не обріс жителями.
При будівництві своїх будинків нові жителі хутора використовували матеріали з будинків колишнього села. Так і потрапила деталь каміну у фундамент селянської хати.
Це лише наш варіант відповіді на Воєводівську загадку. А десь же мають лишитися документальні свідчення, які б відповіли на питання, поставлені історією села: чому поселення названо Воєводівкою? Чому воно виникло в небезпечному місці, саме при перевозі через Донець? Коли і чому покинули село його господарі? І чиє кладовище позначено на карті на північний схід від хутора Воєводівка?
Щодо кладовища можемо запропонувати відповідь. Згадаємо, що на землях Гендрикова і на плані 1784 р.було 5 сіл: Воєводівка, Катеринівка, Варварівка, Кудрявцева і Головинівка. На карті 1870 лише Воєводівка і Кудряшівка з Білявкою. Три села зникли. Тож кладовище лишилося від одного з них. За планом 1784 р. тут було село Варварівка, а на півночі дільниці було позначено Катеринівку. От тільки, думаємо, картограф допустився помилки, підписавши Катеринівку Варварівкою і навпаки, бо сьогодні Варварівка на півночі, а Катеринівки не існує. З усього виходить, що кладовище належало зниклій Катеринівці.
Зазначимо, що свою назву Воєводівка майже виправдала, село встигло побути центром, якщо не воєводства, то волості. Була така адміністративно-територіальна одиниця, що входила до складу повіту в дореволюційні часи і навіть утрималася до кінця 20-х років ХХ століття. Перед революцією у Старобільському повіті була Воєводська волость, до якої входило 15 поселень із загальною кількістю дворів 601. За числом дворів це була найменша із 42 волостей Старобільського повіту Харківськоої губернії (1). Видно, що переважно це були невеликі хутори. Хоча за кількістю поселень – далеко не найменша. Скажемо для порівняння, що в Боровеньківську волость входило 9 поселень з 2592 дворами, в Борівську – 5 з 1187, Смольянинівську – 12 з 1013.
Воєводська волость разом з Олександрівською, Тимонівською та Павлівською входила до дільниці № 5. Начальник цієї дільниці находився навіть не в Воєводівці, а в хуторі Криничка. Це була єдина з11 дільниць, з яких складався Старобільський повіт, де начальник жив теж на хуторі.
Щоб більше не повертатися до Воєводівки, відзначимо,що перед революцією селом володів поміщик Щуровський. Його маєток знаходився на березі річки Борової між Воєводівкою і Щедрищеве. На березі річки були млин, кузня, панський будинок і господарчі побудови. В революцію поміщик утік, його будинок спалили, а млином і кузнею ще довго користувався колгосп. А панські конюшні перетворили на клуб, куди ходила молодь поспівати, потанцювати, подивитися кіно.
Ось так Воєводівка з великого графсько-дворянського села перетворилася на хутір найбіднішої волості Старобільського повіту, хоча й зберегла статус волосного центру.
Уже в радянські часи, після відводу річки від села, Воєводівка лишилася без лісу і води, бо і ліс, і озера висохли. А коли Лисхімбуд виріс в місто, то село, жартуючи, стали називати Приймаківкою, бо ті, хто приїздив працювати на хімкомбінат і на будівництво, поселялися у Воєводівці.
Посилання
1. Статистический справочник по Харьковской губернии. (репр. изд.) – Х.: САГА, 2007. – с. 169