У ХХ століття Старобільський повіт увійшов з характеристикою “самий великий, найменш залюднений, обділений залізницями і з найкраще збереженими цілинними степами” (1). Характеристика бідного повіту. А наша піщана місцевість знаходилася на самому краю і губернії, і повіту, і нікому до неї не було діла – дальня окраїна Слобожанщини.
Інша справа – за річкою, за Сіверським Дінцем: гуркочуть поїзди з вугіллям і металом, димлять заводи, вариться скло, працюють солепроводи і канатні підвісні дороги. Проснулася “могутня сила, що спочивала на берегах Дінця”, як передбачав Менделєєв. І проснулася ця сила в “колисці Донбасу” – Лисичанську.
Дійсно, з відкриттям у 1879 році залізничної гілки Попасна Лисичанськ, а особливо, коли в 1895 році ввели гілку Лисичанськ - Куп’янськ, в Лисичанську одне за одним почали виникати потужні підприємства. В 1892 р. у селі Верхнє акціонерне товариство “Любимов, Сольве и К˚ ” побудувало Донецький содовий завод. Це було перше значне хімічне підприємство Донбасу. В 1899 р. на околиці Лисичанська почав діяти цементний завод Чорноморського товариства цементного виробництва. І, звичайно, активно ріс видобуток вугілля.
У Донбас потяглися люди: багаті, щоб стати ще багатшими, а бідні, щоб стати багатими.
У цей час на місці хутора Конєва виник хутор Бакаї, у якому оселився жити якийсь не бідний Бакай. Дочки його жили у Харкові й іноді приїздили до батьків. Старожили згадували, що вони каталися в окрузі в гарних кінних упряжках і багато вбрані. Після революції у панському будинку буде розташовано лісництво. Будинок вцілів у війну, але у 1947 році згорів від нічної пожежі.
З міста Павлограда, того, що на Дніпропетровщині, приїхали чотири сім’ї, купили землю і заснували хутір Павлоградський. Серед перших павлоградців були прізвища Семиборода і Смолка. Тоді ще дороги з мостом між Сєверодонецьком і Лисичанськом не було, тож вліво і вправо від нинішнього мосту була земля хуторян. На місці, де сьогодні знаходиться Водна станція, Семибороди побудували свій дім. Згодом почали підростати діти, тож їм хати будували вже на місці сьогоднішнього Павлограда.
Мабуть, приблизно тоді ж виник і хутір Синецький.
У той час проходила так звана столипінська аграрна реформа, згідно з якою кожному селянинові надавалося право закріпити свій земельний наділ, що перебував у розпорядженні сільської общини, в особисту приватну власність. Після чого він мав право з цією землею вийти з общини на хутір або відруб чи продати її. Саме тоді окремі борівчани вийшли з общини на землі і заснували свої господарства на землях, де згодом появилося село Новосиротине, та між Бакаями й Синецьким. Серед них були і чотири сім’ї Агафонових.
Землі Лісної дачі викупили власники содового заводу, щоб влаштувати там підсобне господарство для заводської їдальні. Побудували барак, корівник, свинарник, конюшню, забійний цех. Було завезено поголів’я елітних порід корів і свиней. Поїли тварин артезіанською водою, яку підігрівали у спеціально побудованому відстійнику. На вершині високого піщаного бархану влаштували великий цементований котлован, де вода підігрівалася і тільки після того подавалася до ферми. Згодом від ферми проклали вузькоколійку до берега Дінця, напроти залізничної станції Переїздна.
Передові технології використовували і при вирощуванні овочів високоефективних сортів. Продукції вистачало не лише для робітничої ідальні, а й для продажу.
Це підсобне господарство можна вважати елементом поєдання промислового Донбасу з сільськогосподарською Слобожанщиною.
А на захід від піщаної пустки майбутнього Сєверодонецька Донбас активніше переходив на лівий берег Дінця. І це теж було пов’язано із залізницею.
Залізниця з Лисичанська на Куп’янськ будувалася в 1895 р. руками жителів сусідніх від дороги сіл, яких направляли на будівництво за рознарядкою. Ділянку до Кремінної будували жителі правобережного села Рубіжна. Під час будівництва вони відкрили великий піщаний кар’єр, названий Рубіжанським. А коли треба було назвати роз’їзд неподалік кар’єру, то і його назвали Рубіжним. Потім побудували другу колію, роз’їзд розширили і організували там вантажний пункт піску. Так роз’їзд Рубіжний у 1904 році став залізничною станцією Рубіжне.
У 1914 р. спалахнула війна, яка перекрила шлях із Німеччини в Росію імпорту барвників, без яких було не обійтися текстильщикам. У Москві заснували акціонерне товариство “Русско-краска”, яке вирішило будувати завод поблизу станції Рубіжна, бо в Донбасі відходи від коксування вугілля збувалися за безцінь. Тут були сировина, топливо, вода і дешеві будівельні матеріали: пісок, крейда, вапно. Транспортні питання вирішувала залізниця. Тож 17 липня 1915 р. за півкілометра від залізничної станції Рубіжна розпочалося будівництво заводу “Русско-краска” і селища для працівників. На будівництві працювали зі своїми підводами сотні селян із Боровеньківської, Воєводівської та інших волостей.
Одночасно неподалік почалося будівництво заводів “Коксобензол” і заводу “Взрывчатые вещества” (зараз – хімзавод “Зоря”).
Таким чином в Донбасі було закладено основи хімічної галузі.
Аж тут грянула революція, за нею - громадянська війна. Шахти Лисичанська, як і всього Донбасу, занепали, за ними і заводи.
4 лютого 1920 року було утворено Донецьку губернію з центром у Луганську, куди увійшли і Бахмутський, і Старобільський повіти. Для майбутнього Сєверодонецька важливим було те, що найбідніші села Старобільського повіту об’єднали з багатими селищами Бахмутського. Лисичанськ став волосним селом, а до складу волості увійшли і лівобережні хутори разом з піщаною пусткою – територією майбутнього Сєверодонецька.
А ще важливішим стало утворення у вересні 1921 року на базі підприємств Лисичанська державного тресту “Химуголь”. Спершу правління його знаходилося у Лисичанську в приміщенні содового заводу. А коли з часом збільшилась кількість його підприємств та їх географія, правління перебралося в Харків. Спершу трест об’єднав сім підприємств: Рубіжанський хімічний (“Русско-краска”), склозавод Лєвенгофського товариства, церезиновий “Люборад”, Сєверо-Донецький склозавод, Донецький содовий (Донсода), Рудоремонтні заводи (колишні Хургіна і Ванвенкоруа) та 14 рудників, які добували вугілля, крейду, пісок тощо. До тресту увійшли і колишні маєтки Карфаген (звідти транспортували розчин солі), Лісна дача (ферма), Бакаї чи Бакай (лісництво) та Верхня Камєнка з Богданівкою.
Лисичанський содовий завод товариства «Любимов, Сольве и К˚»
До речі, звернімо увагу на назву – Сєверо-Донецький склозавод. Саме так писали і тоді, і навіть коли вже існував Сєверодонецьк, назву підприємств, які знаходилися на півночі Донецького басейну: “Северо-Донецкий рудник”, “Северо-Донецкая ГРЭС” (ГРЭС – укр. Державна районна електростанція), “Гослесфонд Северо-Донецкого лесничества”. Тож і назву місто отримало не від назви річки, а від того, що знаходиться на півночі Донецького краю, Донбасу.
Повернемось до планів тресту “Химуголь”. Крім відновлення заводів і шахт, урядом було поставлено завдання вивчити перспективи розвитку Лисичанського промислового району на базі сировини, яка до того використовувалася в незначній мірі. Після детального вивчення питання було прийнято рішення про будівництво в Донбасі азотно-тукового виробництва на основі здатного до коксування вугілля.
Вибір майданчика для будівництва робили після проведення геологорозвідувальних робіт на конференції, яка відбувалася в Харкові з 2 по 7 лютого 1932 р. Пропонувалися кілька варіантів: територія між Рубіжанським хімкомбінатом і станцією Володіно, Новосиротянська рівнина, рівнина на лівому березі напроти “Донсоди” та на околиці станції Волчеярська.
Планувалося розмістити майбутній комбінат на двох майданчиках, розташованих на чималій відстані один від одного, бо на одному майданчику не вистачить стоку води в Дінці. Тож, крім розміщення на двох майданчиках, планувалося ще і підняття води в Дінці шляхом побудови двох гребель: однієї поблизу селища Рубіжне, іншої біля “Донсоди”. Конференція прийняла рішення, що будувати комбінат слід на одному майданчику, а забезпечити підприємства водою мають її підземні запаси, виявлені між Рубіжним і “Донсодою”.
Дискусія завершилася пізно восени 1932 року, коли в Лисичанську на стіні невеликого одноповерхового будиночка на вулиці Інтернаціональній (сьогодні – Чекістів) появилася вивіска “Управління будівництва Лисичанського азотно-тукового заводу”. З ганку цього будинку відкривався вид Новосиротянської рівнини, де мав вирости майбутній велетень хімічної індустрії України.
Одразу взялися за підготовчі роботи, а в кінці весни 1933 року управління будівництва Лисичанського АТЗ взялося створювати першу виконробську дільницю на лівому березі Дінця. Місце для неї вибрали східніше села Новосиротине, тому й селище назвали Східним. Почали з кількох бараків, трохи далі побудували їдальню, кузню, воловник, конюшню і гараж для двох машин, які були на будівництві. Звісно, що перші будівельники, які прибули ще до заснування нашого міста, селилися поблизу беспосереднього місця роботи в примітивних мазанках, побудованих нашвидкоруч, з надією швидко переселитися в капітальні будинки.
Керівництво будівництва задумало будувати капітальне робітниче селище, відмовившись від спорудження тимчасового житла та бараків. Взяли за основу проект двоповерхового будинку на 12 квартир. У дійсності ж бараки росли майже одночасно зі спорудженням будинків. Так і появилися перші три квартали (№1, 7, 10) двоповерхових будинків, а напроти них – три квартали, забудованих бараками ( №2, 8, 11).
Це селище було поки що неофіційним і мало назву будівництва – Лисхімбуд.
А у верхах ще думали, де ж будувати робітниче селище для лисхімбудівців і майбутніх хіміків. Лисичанська влада наполягала на його будівництві на правому березі Дінця у межах селища. Адже Лисичанськ на початку 30-х років був усього лише селищем міського типу, у якому проживало трохи більше 10 тисяч жителів. А таке будівництво відкривало перспективи розвитку інфраструктури і розвитку селища, перетворення його в місто.
Лише 15 листопада 1937 року Раднарком України затвердив місце розташування соцмістечка Лисхімбуд на лівому березі Сіверського Дінця, коли тут уже були школа, дитсадок з яслями, універмаг, їдальня, хлібопекарня, баня, а в будинки підвели електрику і водопровід.
Але це вже почалася нова історія міста Сєверодонецька, яка буде іншою, але не менш цікавою, ніж давня.