Новосиротине,
або Короткий курс історії неіснуючого селища неіснуючої країни
Сєверодонецьк досяг свого сімдесятип׳ятиріччя. Молоде, як за історичними мірками, місто було народжене планами індустріалізації країни, яка будувала комунізм, не звертаючи уваги ні на що і ні на кого. Місто поглинуло поселення, що були уособленням дворянського минулого і зовсім недавньої колективізації. Мова йде про колишній маєток Бакаї і селище Новосиротине, яке постало з хутора, заснованого колгоспниками в першому поколінні – вихідцями із села Сиротине.
Нинішнє покоління сєверодончан уже й не чуло про ці поселення. А історія цих селищ зовсім недавня, цікава і повчальна. І вона складає невід’ємну частину історії Сєверодонецька.
Згадаємо історію Новосиротиного, селища, яке існувало менше 50 років, але вмістило в собі більшість трагічних сторінок історії країни – Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
1. Колективізація
Село Новосиротине виникло в результаті колективізації, курс на яку було проголошено ХV з'їздом ВКП(б) у 1927 році. Заходи, що вживалися, бажаного результату не давали – значна частина селян до колгоспів не йшла. 1 лютого 1930 року було ухвалено постанову “Про заходи щодо соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації й боротьби з куркульством”. Як бачимо, процеси створення колективних господарств і боротьби з куркульством були взаємопов'язані. Виконуючи вимоги цієї постанови, сільські Ради Луганщини, як і всієї республіки, поділили жителів села на куркулів першої, другої і третьої категорій, середняків та бідняків. Згодом виділили ще й підкуркульників. Куркулі першої категорії виселялися за межі України, другі - з села на виселки, як казали в народі – “на ярки”, третьої – переселялися до бідняцьких хат. А ще ж і хлібозаготівля знімала з селян останню сорочку. Почався спротив. У 1929 році, наприклад, по Старобільському округу було зареєстровано 30 терористичних актів, з них два вбивства, шість замахів на вбивство і 23 випадки підпалу майна сільських активістів.
Влітку 1931 року Луганщина відрапортувала керівництву республіки, що колективізація в основному завершена, нею охоплено 84 відсотки сільських господарств.
Процеси розкуркулення і колективізації не оминули і с. Сиротине. От тільки земель для створення колгоспу у ньому не вистачало, навіть поганенької, пісчаної. У колишньому маєтку Лісна дача, земля якого в 1921 році перейшла до щойно створеного тресту “Химуголь”, існувала ферма. Очевидно, саме на базі цієї ферми було організовано радгосп. А в 1929 році було організовано колгосп імені Сталіна. Він складався з трьох бригад: дві овочеві – на основі хуторів Павлоградський і Синецький, і третя бригада – молочна. Чи то бригада була організована при хуторі Новосиротине, чи то хутір виник при бригаді, зараз сказати важко. Справа в тому, що коли організовували колгосп, то на території майбутнього села Новосиротине жило лише 3-4 сім’ї одноосібників, на той час поіменованих “куркулями”. Жили вони не одним поселенням, а своїми хуторами, на своїх наділах.
Ці одноосібні господарства були результатом столипінської аграрної реформи, згідно з якою кожному селянинові надавалося право закріпити свій земельний наділ, що перебував у розпорядженні сільської общини, в особисту приватну власність. Після чого він мав право з цією землею вийти з общини на хутір чи відруб або продати її. Протягом 1907-16 рр по всій Росії з общини виділилося близько 2 млн. дворів.
Відчувши смак вільної праці, назад, уже в колгоспну общину, вони йти не захотіли. Їх виселили, а в їхніх будинках поселили по три сім’ї колгоспників – бідноти із Сиротиного. Ось так на неширокій ділянці родючої землі, обмеженій лісовим масивом, що тягнувся вздовж лівого берега р. Сіверський Донець, і неозорою пісчаною рівниною, яку народ охрестив Сахарою і на якій згодом виросло місто Сєверодонецьк, виникло село Новосиротине. До речі, один з виселених “куркулів” у 1942 році, вже при німцях, повернувся і почав жити в своїй хаті. І діти, і внуки потім жили там, і ніхто більше не зазіхав на їх власність.
Коли у березні 1930 року сюди прибули геологи в пошуках майданчика під будівництво азотно-тукового комбінату, то вони знайшли півтора десятка хат колгоспників, розташованих на межі чорноземної полоси і пісчаної пустелі. Село, яке у той час правильно було б вважати хутором, тулилося до Бакаїв. Розділяв їх лише досить глибокий рівчак, по берегам якого росли величезні старі верби. У Бакаях, у колишньому поміщицькому будинку, знаходилася контора державного лісництва. А колгоспу теж було виділено власну ділянку лісу для господарських потреб.
Маючи, нехай небагато, але родючої землі, ліс, річку поблизу і озера, можна було непогано жити. У колгоспі було близько 200 голів великої рогатої худоби. Вздовж лісу був хороший луг, де косили сіно. Косили ще й зелений очерет; биками витягували з озер, возили на силосорізку, де його різали і пересипали сіллю, биками ж і утрамбовували в силосних ямах. Тож колгосп імені Сталіна не пас задніх. У всякому разі, в документах 1938 року він значився ще під цією почесною назвою. Якби ж був серед відстаючих, то було б з ним те ж, що і з колгоспом с. Чмирівка Старобільського району, нареченого ім'ям Леніна. Там артіль замість того, щоб показувати приклад іншим, скотилася за всіма показниками на останнє місце в районі. І тоді її позбавили почесного імені і почали не без гумору називати “колгосп № 36”. На той час у районі налічувалося тридцять шість колективних господарств. Секретаря парторганізації колгоспу Величка виключили з партії і притягли до суду.
Отже, на початку 30-х років селянами с. Сиротине було створено колгосп імені Сталіна і заселено село Новосиротине.
2. Голодомор
У 1930-32 роках держава не бачила принципової різниці між колгоспами і радгоспами: все, що вироблялося громадою, вивласнювалося. Робітникам радгоспів платили зарплату, а колгоспники вимушені були задовольнятися виробленою продукцією. У квітні 1930 року було прийнято закон про хлібозаготівлю, за яким колгоспи повинні були здавати державі від четверті до третини збору зернових. Основна доля урожаю підлягала розподілу за трудоднями.
Підлягала, але не розподілялася, бо державі потрібно було зерно на продаж за кордон, щоб за виручені гроші закупити обладнання для промисловості. Хлібозаготовки стали безрозмірними.
Колгоспники почали саботувати працю, хліб ховали від державного обліку. В країні розпочався голод. Назрівала криза влади. В цих умовах ставала реальною загроза розпаду СРСР. Найбільша загроза асоціювалася з Україною. До того ж у Кремлі з тривогою спостерігали за успіхами українізації в УРСР і сусідній з нею Кубані. А ще українське село виявило найбільший опір колективізації.
В кінці 1932 року становище Сталіна в партії і в ЦК ВКП(б) похитнулося. Відповідаючи на звинувачення в неефективності своєї політики на селі, він пов'язав провал хлібозаготівлі із саботажем “окремих колгоспників і колгоспів” і пообіцяв відповісти “нищівним ударом”. Незабаром Україна і Кубань були відрізані від всіх інших і поставлені в умови, які годі було поєднати з фізичним виживанням і які отримали назву Голодомор.
Донбас був краще захищений від голоду, ніж інші регіони України та Північний Кавказ. Проте села Донбасу були спустошені, особливо північ нинішньої Луганщини. Не стали виключенням і села Сиротине та Боровське. В архівах збереглися акти про смерть людей у цих селах. До 1931 року щорічно виписувалося в середньому 40 таких актів. У 1932 році їх було 117, у 1933 – 406. Смертність у найжахливіший 1933 рік зросла вдесятеро.
Про кількість жертв голодомору в Новосиротиному нічого не відомо. Але відомо, що за 10 років село виросло більш ніж удесятеро. На військовій карті 1939 року позначено, що у селі вже було 208 дворів. Основних причин стрімкого зростання населення села було дві. І одною з них, хоч це виглядає парадоксально, був Голодомор.
Люди, які бачили, що в селі їх чекає погибель, кинулися в міста, вважаючи, що на шахтах і заводах Донбасу вижити легше. Однак у 1931 році було прийнято постанову “Про відхідництво”, за якою підприємства повинні були набирати на роботу лише через оргнабори, а наприкінці 1932 року було введено ще й паспортну систему, яка фактично унеможливила стихійне прибуття у нове місце.
З настанням голоду, незважаючи ні на що, люди їхали на шахти Донбасу. В Лисичанську шахтарям видавали на пайок 1,7 кг хліба та ще по 400 грамів на кожного непрацюючого члена сім’ї. Багато селян з північних районів нинішньої Луганщини й інших регіонів приїздили на Лисичанський вокзал, намагаючись усякими правдами і неправдами влаштуватися на шахту. Далеко не всім це вдавалося, у багатьох і сил не вистачало, щоб здолати крутий правий берег Дінця. А на лівому березі, був колгосп, куди із задоволенням брали бажаючих, адже колективізація заохочувалася. Таким чином ті, хто рятуючись від голоду і від своїх колгоспів, втікав з рідних місць, опинялися в колгоспі імені Сталіна.
Чимало було таких вокзалів, подібних лисичанському, куди приїздили, втікаючи від голоду, селяни з Вінничини, Полтавщини, Київщини... У книзі японського дослідника Гіроакі Куромії “Свобода і терор у Донбасі” наведено фрагмент спогадів одного із свідків тих трагічних подій. У ньому мова йде про вокзал у Харцизьку. Але так було і в Лисичанську.
“Я щодня проходив повз станцію, ідучи на роботу, і бачив цих одягнених в лахміття, брудних, пухлих від голоду людей з усім пожитком, запханим у мішки. Вони підходили до мене і просили хліба чи чогось поїсти. Міліціонер весь час відганяв їх від станції, але вони завжди повертались. Дехто вішався на деревах чи в сараях залізничників, які жили в місті. Навесні приплив голодних збільшився. Вже в березні вони, чорні, як привиди, блукали не лише по станції, а й по всьому Харцизьку. Приміщення вокзалу і платформа не могли їх усіх вмістити. Вся підлога була покрита ними, а ті, хто не міг вміститися, спали, лежали й помирали на вулицях під огорожами парків. Щоранку о сьомій я помічав купу брудних, цілком уже мертвих тіл, тоді як поряд їхні родичі сиділи абсолютно байдужі до того, що діється навколо. Міліція розганяла місцевих робітників, щоб вони не бачили тіл і не говорили з голодними, а іноді збирала трупи і кудись вивозила їх. Щодня з вагонів, які прибували на станцію, теж виносили трупи померлих.”
А про приїзджаючих на Лисичанський вокзал голодуючих написано в книзі С. Чернова “Мой тернистый путь”. Автор належав до перших будівничих Сєверодонецька і був серед перших будівельників області, яким ще у 1956 році присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В липні 1934 року він у пошуках житла опинився в селі Новосиротине, де у той час знаходився штаб будівництва Лисичанського азотно-тукового заводу.
У своїй книзі він наводить розповідь свого напарника Івана Воронова із с. Воронове про страшний голод 1932-33 років. Варто навести фрагмент:
“По его словам, вымирали целые села, например, Боровеньки, Кудряшовка, Варваровка… Но больше всего пострадал Старобельский район. Там черные флаги, свидетели полного вымирания, были почти через каждую деревню. Голодные люди со всех концов Восточной Украины и прилегающих районов России в надежде спастись ринулись на Донбасс, на шахты, в том числе и на железнодорожные станции г. Лисичанск и г. Верхнее, но подняться наверх, где жили люди, смогли единицы. Большинство голодных, обессиленных умирали прямо на железнодорожном вокзале и вдоль железнодорожных путей. Их подбирали спецкоманды, свозили к искусственно созданному озеру каустической соды и других отходов Лисичанского содового завода и сбрасывали туда. Через 15-20 минут от трупов ничего не оставалось. Тела превращались в жижу. Среди мертвых были и живые…”
Так «завдяки» голоду село почало приростати новими колгоспниками, і до прізвищ Попови, Бикови, Агафонови додалися Коляденки, Пономаренки, Прокопенки тощо. Село поповнилося селянами з інших місць, які, втікаючи від голоду, прибилися до донбаського колгоспу.
Була й ще одна причина, за якою Новосиротине швидко розвивалося – індустріальна. Про це варто поговорити окремо.
Але коротка історія села-селища мала і період, коли кількість жителів зменшилася майже до нуля. Це сталося під час Великої Вітчизняної війни.
3. Велика Вітчизняна
Звістку про війну в Новосиротине принесла дітвора, яка бігала в Лисичанськ у магазин за хлібом. Там з гучномовця, що висів на стовпі, й почули цю страшну новину. У селі тоді ще не було власного радіо.
З перших днів розпочався запис добровольців. Люди не вірили у можливість затяжної війни, адже пропаганда міцно вклала в голови, що будемо бити агресора на його території. Однак фронт швидко наближався до Донбасу. Селяни поспішали зібрати урожай, працювали на демонтажі й відправленні обладнання з недобудованого хімкомбінату. Молодь залучили до будівництва укріплень і оборонних споруд. А вже в серпні на Лисичанськ і селище Лисхімбуд, яке з часом виросте в місто Сєверодонецьк, розпочалися нальоти ворожої авіації.
У жовтні 1941 року німецькі війська підійшли до селища Малорязанцеве. Лінія фронту проходила в 3-5 кілометрах від Лисичанська. Лисичанський райвійськкомат евакуювався у Біловодськ. Усім, хто народився в 1905-1918 роках, було оголошено про необхідність явки до військкомату. Та не всім хотілося на війну, деякі намагалися сховатися в лісі від облав, що проводили особісти та енкаведисти, сподівалися, що фронт швидко пройде через село.
Однак сибірським дивізіям 12-ї армії вдалося зупинити ворога, а згодом і віддтіснити його до станції Сєверськ. Командував обороною генерал-майор Ф. В. Захаров, штабні служби якого знаходилися і в селищі Лисхімбуд. Бої були запеклі, і сибіряків тут полягло дуже багато. Місцеве населення не справлялося з похованням, тож привозили молодь і жінок із сусідніх від Лисичанська районів, щоб прибирати тіла загиблих і ховати в братських могилах понад Дінцем.
Крім горя і тривоги, які принесла новосиротянам війна, весна 42-го відзначилася ще й великим розливом Дінця. Сніжна зима розлилася весняною повінню, затопивши всю низовинну частину лівобережжя: Павлоград, Синецький і Новосиротине опинилися у воді. Деякі новосиротинці рятувалися на горищах, а то й на дахах. Під мостами на ділянці шосейної дороги від Дінця до будмайданчику хімкомбінату утворилися широкі промоїни. Туди возили камінь, биту цеглу, пісок, рятуючи зв'язок з Лисичанськом. Побороли і стихію.
На весну ситуація ніби нормалізувалася. В Лисхімбуді відновили роботу деревообробний комбінат і ремонтно-механічний завод, де цілодобово йшов ремонт військової техніки, яка поступала сюди з поля бою. Машини і техніку доставляли і відправляли поночі. Відновили лікарню. Основною робочою силою були жінки.
Не сиділи без діла діти і молодь. Вони брали участь у підвозі військовим шахтних стійок, які ще перед війною заготовлялися в лісі вздовж Борової від Дінця і майже до Ахтирки. Ці стійки і ліс використовувалися при будівництві бліндажів, облаштуванніокопів, для обігріву солдат. Варто зазначити, що у той час ліс між Новосиротиним і Рубіжним був значно більшим, ніж сьогодні. У тому лісі солдати складували снаряди, міни, гранати, амуніцію, протигази.
З фронту почали повертати шахтарів, адже шахти вважали другим фронтом. Молодь знову залучили до заготівлі шахтних стійок уже беспосередньо для шахт. Здавалося, що життя стабілізується.
Настало літо 1942 року. Гітлерівське командування кинуло в наступ на південь 80 дивізій і прорвало оборону під Харковом. Радянські війська змушені були відступати. В Новосиротино появилися дві небачені раніше “катюши” і гармата, яку тягнув гусеничний трактор. Близько тижня вони простояли у селі, потім дали кілька залпів і знялися з місця. А через кілька днів, 10 липня 1942 року, було здано Лисичанськ. Наступного дня німецькі мотоциклісти в'їхали в Новосиротине.
Перед відступом радянські війська підпалили міст, який зв'язував Павлоград з Лисичанськом. Залишки його дерев'яних опор і сьогодні можна бачити поруч із сучасним мостом. На недобудованому заводі все, що не змогли демонтувати, підірвали, щоб ворогу не дісталося. Залізничні колії були заставлені вагонами, які не встигли вивезти. У вагонах – станки, інструменти і харчі. Три доби панувало безвладдя. Тож люди з навколишніх сіл візками, мішками, відрами возили і носили цукор, олію, оселедці, крупи... Завдяки цьому і виживали потім. Сірників не було, тож користувалися кресалом, висікаючи іскру на вату із провареної в олії фуфайки.
Завойовники два тижні йшли через село, навіть не йшли – їхали: танки, машини із солдатами, мотоцикли. Почувалися впевнено, посміхалися, грали на губних гармошках.
Почалося життя в окупації. В Лисичанську одразу ж було організовано управу і облік місцевих жителів. Окупанти організували людей на відновлення мостів, демонтаж обладнання з заводів і підготовки його до вивозу. Новосиротян притягнули до демонтажу обладнання, залишеного на лисхімбудівському майданчику. Сюди ж звозили різні верстати і механізми з підприємств Рубіжного, Кремінної, навколишніх шахт і колгоспів, - готували до відправки в Німеччину. Але з цим вийшла заминка. Залізничний міст через Сіверський Донець на ділянці між Рубіжним і Лисхімбудом було зірвано. Тож німці зігнали людей з навколишніх сіл на його відновлення. Роботи йшли дуже повільно, бо люди намагалися саботувати – нікому ж не хотілося, щоб їх добро було вивезено. Вже почало підмерзати, а роботам не видно кінця. Тоді німецьке командування пішло іншим шляхом: вирішили прокласти колію до Донсоди, навести через річку переправу і по ній потужними лебідками перетягувати вагони на Переїзну. Але й тут справи пішли не краще. Вже й зима наступила, а відправити обладнання окупантам не вдалося.
А тут уже почало гуркотіти й стало видно заграву на сході. Поліцаї зазбиралися в дорогу, відібравши у селян худобу. А худобою дорожили. Та в районі Пурдовки партизани відібрали корівок і повернули людям.
У кінці січня 1943 року через Новосиротине на Лисичанськ потяглися відступаючі німці, везучи на машинах живих і мертвих, і вигляд окупантів був зовсім не такий хвацький, як в липні 1942 р. Вони скупчилися біля підніжжя лисичанської гори, бо снігові замети досягали метра, а зима була люта. Наша артилерія безперервно вела обстріл. Ворожі солдати виганяли на чищення дороги усіх – старих і малих. У цей час від силікатного заводу по селу почали бити міномети. Німці кинулися з дороги і розсипалися лугом. Вони переходили річку біля Синецького на Пролетарськ.
Про звільнення Новосиротиного лишилися записи в журналі бойових донесень 4-го гвардійського стрілецького корпусу (командир генерал-майор М. А. Гаген).
«31 января 1943 года. Части 19-й танковой дивизии противника, сбитые с рубежа Красная Поповка – Кременная – Ново-Астрахань, отходят в юго-западном и южном направлениях, оказывая сопротивление на преправах черз Северский Донец. Особо сильное сопротивление противник оказывает в районе Рубежное, Новосиротино. Мосты в районе Пролетарска и Лисичанска противником взорваны.
Корпус, не прекращая боевых действий, в течение ночи продолжает выполнять поставленную задачу и к исходу 31 января 1943 года ведет бой на левом берегу реки Северский Донец...
1 февраля 1943 года. 41-я гвардейская стрелковая дивизия к 17.00 овладела шахтой Томашовка, Новодружеском. Продолжает наступление, обходя Пролетарск с запада, с задачей перерезать дороги в районе н. п. Золотаревка.
Командный пункт – Новосиротино. Командир корпуса поставил задачу: 41-й гвардейской и 78-й стрелковім дивизиям перехватить дороги, идущие в юго-западном направлении из Лисичанска и Пролетарска, не допустить отхода противника в этом направлении.
2 февраля 1943 года. Противник, удерживая рубеж, продолжает патрулировать дороги Изюм – Славянск. На левом фланге корпуса противник продолжает удерживать южную окраину Пролетарска, Лисичанска, Верхнего...”
У ніч на 1 лютого було взято Лисхімбуд і Новосиротине. На ранок визволителі пішли на Лисичанськ. Йшли строєм, повзводно, всі у валянках і білих кожушках. Дійшли до Дінця, але тут німці обстріляли їх з гори з усіх гармат і мінометів. Одразу було вбито 21 солдата. Їх було поховано біля річки у братській могилі, а потім тіла перепоховали на Меморіалі Слави в Сєверодонецьку.
Однак, більшість загиблих у боях за Лисхімбуд і поблизу Павлограда були призовниками Луганської області, Старобільського і Новоайдарського районів, яких рідні везли ховати додому. Це були щойно набрані новобранці, ще ненавчені, які і гинули в першу чергу.
6 лютого було звільнено Лисичанськ, але 3 березня наші війська знову були вимушені відступити на лівий берег Дінця. Лінія фронту надовго, аж до 2 вересня, установилась по Дінцю. Селяни з придінцевих сіл подалися подалі від фронту хто куди міг, рятуючись від обстрілів. Ті з новосиротян, кому нікуди було йти, переховувалися в лісі, у землянках і куренях. Вони допомагали доглядати за пораненими, прали білизну військовим. Рівно півроку хати новосиротян стояли безлюдними.
На світанку 2 вересня 1943 року після артилерійської підготовки воїни 279 стрілецької дивізії переправилися через Сіверський Донець і заволоділи Лисичанськом. Розпочався тяжкий визвольний шлях на захід.
4. Індустріалізація
Колгоспам потрібні були трактори, машини, добрива... А революції та громадянська війна відкинули країну далеко назад. Наприклад, у 1929 році на один гектар землі в Україні припадало 0,27 пуда мінеральних добрив, у той час, як у Франції – 8 пудів, Німеччині – 20, Бельгії – 40 ...
Було прийнято рішення будувати в Лисичанському промисловому районі азотно-туковий завод, який мав вирости в комбінат. Наприкінці весни 1933 року поблизу села Новосиротине появилася прорабська дільниця, навколо якої формувалося селище. Село Новосиротине опинилося ніби між молотом і ковадлом: з одного боку – колгосп, з іншого – будівництво хімічного велетня. Не забудемо і про лісництво поруч у Бакаях. У колгоспу була і своя ділянка лісу, тож лісове господарство теж відігравало роль у діяльності новосиротян.
Деякі жителі села працювали на шахті імені Титова, яка була розташована неподалік, за річкою. Однак, можна сказати, що лише весною 1934 року в колгосп імені Сталіна прийшла індустріалізація. Як тільки відшумів весняний паводок, прибулі в село робітники взялися за будівництво дамби і шосейної дороги з мостом через Сіверський Донець. Одночасно вели і будівництво залізниці від будівельного майданчика заводу до станції Рубіжна. Прибульці на завод, звісна річ, намагалися селитися поблизу місця роботи.Ті, хто працював на дамбі, облаштовували тимчасове житло в Новосиротиному, а ті, хто будував залізницю і завод силікатної цегли, почали ставити примітивні мазанки з хмизу і очерету поблизу річки Борової.
Будівництво вимагало каменю, глини, дерева – почали розробляти кар’єри, заготовляти ліс. У Бакаях було організовано бондарний цех, де працювали і жителі Новосиротиного. Там виготовляли дубові діжки, драбини, колеса до возів та інші вироби з дерева.
Новосиротине швидко розвивалося. Тут поселялися прибуваючі на будівництво азотно-тукового заводу робітники. І в 1939 році це вже було не традиційне колгоспне село, а село з промисловим ухилом. Крім колгоспного двору з худобою, тут був магазин, водокачка, кузня, кінний двір з кіньми і грабарками (возами з довгим ящиком для перевезення землі) та понад 200 будинків, у яких жили не лише колгоспники, але й будівельники та шахтарі.
Процес індустріалізації села обірвала війна.
Та ненадовго. Після визволення селяни відновили свої житла і колгосп зажив своїм життям. А в лютому 1947 року відбувся Пленум ЦК ВКП(б), який прийняв постанову “Про заходи по підйому сільського господарства країни в повоєнний період”. Про Новосиротине там не згадувалося, але йшла мова про прискорення будівництва Лисичанського хімічного комбінату. Звернемо увагу, що мова вже шла не про азотно-туковий, а про хімічний комбінат, тобто про випуск більш широкої номенклатури продукції.
Хімкомбінат було оголошено ударною будовою, сюди було направлено 400 комуністів та 5 тисяч комсомольців з усіх областей України та й з-за її меж. Людей треба було годувати, тож виросла роль колгоспу як підсобного господарства. Але засуха 1947 року погубила майже весь урожай. На колгоспний трудодень колгоспники вижити не могли. У зв’язку з цим старожили пригадують цікаві факти.
Додатковий приробіток давав ліс. Але не тільки тим, що в Бакаях при лісництві організували пекарню, де пекли хліб для співробітників, серед яких були і новосиротяни. Селяни збирали в лісі кору бересклету. Це діалектна назва кущової рослини – бруслини, яка мала промислове значення: з неї добували гутаперчу – пластичну органічну технічну речовину, яка використовувалася в електротехніці та медицині. А з деревини бруслини робили шевські дерев’яні гвіздки. Очевидно, що кору бруслини збирали дуже ретельно, бо сьогодні в навколишніх лісах цієї рослини вже не лишилося.
Ще про один спосіб виживання розповідають старожили навколишніх сіл. Його можна було б назвати деіндустріалізацією. У своїй книжці спогадів “Мой тернистый путь” будівельник С. М. Чернов пише, що коли в 1948 році він приїхав у селище Лисхімбуд, то від річки Борової і до самого селища по обидва боки від залізничної колії лежало обладнання для 6 цехів, привезених з Німеччини в рахунок репарацій. Автор розповів, що було змонтовано 5 цехів. Виникає питання, – а куди ж подівся шостий? До відповіді підводять спогади ветеранів. Виявляється, що у ті голодні часи жителі Новосиротиного, Воєводівки та інших навколишніх поселень викрадали метал та інші дрібні деталі з того обладнання. А далі розпоряджалися цим хто як умів: несли в кузню і робили корисні вироби на продаж; робили з алюмінію ложки і возили міняти в Артемівськ на сіль, яку потім міняли на харчі.
В середині 50-х років про Новосиротине важко було сказати, чи це колгоспне село, чи робітниче селище. Бо жили тут не лише колгоспники, а й шахтарі, будівельники, лісники. Ця строкатість знайшла відображення і в назві вулиць. На півночі – вулиці Харківська, Українська і Колгоспна, зараз вони опинилися під цехами аміаку. Далі – Робоча-1 та Робоча-2 і найближча до Дінця – вулиця Шевченка. Вона було найдовшою і дугою охоплювала селище, поступово йдучи на північний схід, і вже на території нинішньої ТЕЦ упиралася в провулок Шевченка. Перпендикулярно ним проходили Інтернаціональна і Піщана. Але про прямолінійність вулиць говорити можна лише умовно, бо іноді вони роздвоювалися або міняли напрям. Справа в тому, що вулиці виникали стихійно, починаючись від перших, ще “кулацьких” хат, які стояли поблизу озер. А озер на території Новосиротиного і Бакаїв було аж сім.
У березні 1958 року Сєверодонецьк отримав статус міста районного підпорядкування, а Новосиротине – селища, підпорядкованого Сєверодонецьку. І частину колгоспного поля було відведено під льотне поле, куди прилітали літаки, бо будівництво хімкомбінату потребувало оперативного сполучення з містами країни.
Новим імпульсом індустріалізації краю став приїзд до Сєверодонецька у березні 1963 року М. С. Хрущова, який був на той час Першим секретарем ЦК КПРС і одночасно Головою Ради Міністрів. Перед цим він побував в Америці, де побачив, які врожаї можна вирощувати, якщо застосовувати мінеральні добрива. Хрущов готував Пленум ЦК по прискоренню хімізації. Грудневий (1963) Пленум ЦК партії поставив завдання прискореного розвитку хімічної промисловості. Було прийнято рішення збільшити капітальні вкладення, здійснити широке будівництво нових і реконструкцію діючих заводів. Країні потрібні були добрива.
Розвиватися хімкомбінат міг убік Дінця, бо з іншого боку вже було місто Сєверодонецьк. А це означало, що потрібно виселяти жителів Бакаїв і Новосиротиного. У виданні книги за 1968 рік “Адмістративно-територіальний поділ. Луганська область” зазначено, що село Бакаї виключено з облікових даних у зв’язку з переселенням жителів, а селище Новосиротине приєднано до міста Сєверодонецька. Отже, на 1 січня 1968 року офіційно Новосиротиного вже не існувало.
І дійсно, переселення в Сєвєродонецьк почалося ще в кінці 50-х років, активно розселяти почали в 1964 році. Бажаючі селилися в Сєверодонецьку, Сиротиному, Щедрищевому. Давали грошову компенсацію. Але рішучий наступ на селище розпочався з 1970 року, коли взялися за будівництво цехів аміаку. На територію селища, відведену під будівництво майбутніх цехів, навезли землі і зробили насип висотою близько трьох метрів. Тоді ж було зруйновано і кладовище перших новосиротян. На ньому побудували відділення хімпідготовки води, не дозволивши перенести могили, за що колишні новосиротяни лишаються ображеними і досі. Але ще лишалося кладовище, яке і сьогодні можна бачити зліва від дороги на Пролетарський міст. Старожили кажуть, що це було перше сєверодонецьке кладовище, тут ховали ще перших лисхімбудівців.
Ось так сумно скінчилася історія селища, яке проіснувало менше піввіку. Але яке дало життя місту Сєверодонецьку, 75-річний ювілей якого відзначаємо нині.