Олександрівка між Стигло і Дуванським

Олександрівка між Стигло і Дуванським

Неподалік Сєверодонецька, на річці Єрик, у гарній місцевості є невелике село Олександрівка. Мене вже давно і не раз запитували чому воно так називається і коли виникло. Але не мав чого сказати — історія цієї Олександрівки покрита таємницею. Допоміг привідкрити цю таємницю Олексій Лисенко, чий рід походить із Смолянинового. У пошуках коренів свого роду він розшукав чимало архівних документів, інформацією з яких поділився зі мною. Завдяки йому уже вималювалася певна історія Олександрівки.

Поступово, по крихті, назбиралася деяка інформація, з якої вже можна отримати уявлення про те, хто і коли заснував село. І привідкрилася історія Олександрівки, яка стала ще одним кольоровим камінчиком у мозаїчній історії краю.

На військово-топографічній карті 1861 року на місці Олександрівки позначено хутір Черенкова, який має і другу назву – Олександрівка. Недалеко на схід на підвищенні позначено великий курган Могила Черенкова. Є підстави припускати, що засновником Олександрівки був якийсь Черенков.

Дещо зупинимось на особі засновника хутора Івана Микитовича Черенкова. Він народився близько 1770 р. в місті Таврово, яке сьогодні є мікрорайоном Воронежа. Його батько був уже дворянином, бо вислужився до колезького асесора. Це чин VIII класу, який давав право на дворянство. У той час усі чиновнички мріяли отримати чин колезького асесора, бо це вже надавало шанс стати дворянином.

Іван Микитович Черенков послужив у лейб-гвардійському Кінному полку, вийшов у відставку капітаном (1793). Він був ад’ютантом у генерал-губернатора Воронезького і Харківського намісництв В. О. Черткова, комісаром нижнього земського суду в Задонську Воронезької губернії (1800-1801), засідателем губернської палати цивільного суду (1801-1804), предводителем дворянства Старобільського повіту (1804-1806, 1813-1815) і Воронезького повіту (1816-1818). Із цього службово-кар’єрного списку бачимо, що у Старобільську він появився у 1804 році.

Але Черенков був не лише чиновником, а ще й істориком і письменником. А ще був членом Воронезького літературного гуртка, що згуртувався навколо Євфімія Олексійовича Болховітінова, згодом відомого митрополита Київського Євгенія. Черенков дружив з Болховітіновим і мріяв через нього особисто вручити імператору Павлу І свою книгу «История державного ордена св. Иоанна Иерусалимского, от основания оного до нынешних времен, собранная коллежским асессором Иваном Черенковым». Книга про масонів у 2-х частинах побачила світ у Воронежі в 1803 році, але на той час Павло І вже помер. Проте книгу оцінив імператор Олександр І, від якого Черенков отримав перстень.
Відомо, що І. М. Черенков опікувався відкриттям у Старобільську приходського училища, яке було відкрито 14 березня 1816 року у будівлі повітового училища. Близько 1819 року він помирає, залишившись почесним наглядачем училища.

Коли ж Черенков заснував хутір, який незабаром став Олександрівкою?

У книзі «Экономические примечания на Старобельский уезд 1804 г.» значиться аж чотири Олександрівки, але жодна не розтшовується на Єрику і не належить Черенковим. Не було ще і хутора Черенкова, як не значився тоді ще Черенков і серед землевласників Старобільського повіту. Тож можемо зробити висновок, що хутір Черенкова появився не раніше 1804 року. Саме цього року він покинув посаду в губернській палаті цивільного суду у Воронежі і став предводителем дворянства Старобільського повіту.

В генеральній відомості на поставку селян Старобільського повіту в Земське Військо під час війни 1812 року значиться «коллежская асессорша Александра Черенкова», у якої 50 душ кріпаків, із них двох чоловіків вона мала відправити в армію. Схоже, що хутір Олександри Черенкової і є наша Олександрівка.

У формулярній відомості Смольянинівської церкви за 1819 рік значиться хутір Олександрівка колезького асесора Івана Микитовича Черенкова. В описі парафії вказано, що тут було 22 двора, разом з поміщицьким, у яких проживало дворових людей 18 чоловічих душ та 24 жіночих і малоросійських селян відповідно 87 і 79. У той час поміщики часто називали власні села іменем своїх дітей. Можливо придбав його колезький асесор Іван Черенков для майбутнього посагу дочці, яку назвали іменем дружини Олександрою?

Черенкову у 1804 було близько 35 років — самий час потурбуватися про майбутнє дітей. От він і придбав у власника села Лукерівка частину землі, на якій його дружина Олександра займалася облаштуванням хутора. Точніше, напевно, не у власника, а у власниці Лукерівки, бо схоже, що на той час секунд-майор Ілля Мамацов помер, і його дружина Дар’я Мамацова вирішила продати частину землі. Напевно, що старша за віком Мамацова і молодша Черенкова мали хороші стосунки. Принаймні, як свідчать матеріали 7-ї ревізії 1816 року, в Олександрівці жило чимало селян з Лукерівки, а про деяких прямо вказано, що Черенковій вони дісталися за духовним заповітом Мамацової.

Незабаром померла добра сусідка Дар’я Мамацова, помер також Іван Черенков. То чого тут у глушині сидіти? І Олександра Черенкова продає сільце Олександрівку Надії Стаховичевій. Але й та теж не довго володіла Олександрівкою.

На момент 9 ревізії (1850 р.) власником Олександрівки уже був Гаврило Гаврилович Суханов, власник сусідніх сіл і хуторів. У матеріалах ревізії сказано, що в цей хутір у 1845 р. були переведені селяни Бабаченко, Кунченко, Єрмоленко, Нечитайло і Гаврилов із слободи Смольянинівки, та Захліоба і Боровський із слободи Дуніної. Ці слободи на той час теж належали Суханову.

Суханов, який володів Суханівкою, Гаврилівкою, придбав Лукерівку, яка стала Дуніною, і ще такою кількістю навколишніх поселень, що для них не вистачило б імен усіх його дітей, назву Олександрівки не міняв. З цією назвою і дійшла вона до нас.

 Топоніми Олександрівки 

Вивчаючи військово-топографічну карту 1861 року, на якій ще збереглися топоніми з прізвищем Черенкова, я звернув увагу на деякі топоніми, яких на сучасних картах вже не побачиш. Вони нагадують про давнішу історію, до часів колонізації краю, коли тут ще господарювали тюркські народи. Військові топографи зберігали на карті ті назви, яке використовувало місцеве населення. Хутір Черенкова на той час уже давно називався Олександрівкою, але і стара назва збереглася. Збереглися ще й інші старі назви.

Хоча б «баераки»: Липовый, Березовый, Короткий, Крайній... Українське слово «байрак» має тюркське походження. На цій військово-топографічный карті не часто зустрічається «баєрак». Як правило, це — овраг, яр, балка. А тут місцеве населення вживало слово «баєрак».

А нижче цих баєраків — урочище Чалівка. Слово, ніби й українське, якщо судити по суфіксу, але ж корінь не наш — тюркський. Чал — пагорб, з турецької — «кам'янисте підвищення», «вододіл», «гребінь». Такими вододілами і проходили татарські сакми-шляхи. Назва слов'янська, але походить від тюркського слова. Якийсь українець прилаштував тюркське слово на свій лад. А жаргонне «чалитися» – потрапити на нари (верхній ярус) теж звідси?

На лівому березі Єрика — урочище Ральчин стан. Теж дивний топонім, як для нашої місцевості. Одразу приходить в голову — Татарстан, Казахстан та інші «південні» «стани». А ще – «СТАНиця Луганська». Не думаю, що тут був стан часів давньої Русі. А от становище якогось кочовика Ральчина чи Ральчі, можливо. Але кочовик побув би та й пішов далі. А тут хтось був певний час, що встиг лишити у пам'яті місцевого населення своє прізвисько. Можливо якийсь Ральча тут постійно корів пас?

Про корів нагадав інший топонім — озеро Стигло. Стигло — це місця доїння корів у степу. Схоже, біля цього озера було пасовище із загоном для худоби. А неподалік ще одне озеро з дивною назвою Суржені. Північніше нього є яр Суржанів. Можна припустити, що термін походить від прізвища. В Лисичанську і Сєверодонецьку прізвищ Суржан вистачає. В Україні носіїв цього прізвища 207, найбільше в Сєверодонецьку — 53. Усі Суржани живуть в південно-східній Україні (Київ не беру до уваги, там хто тільки не живе). Але на Хмельниччині є ще кілька гідронімів — Суржа (Шурша) і Суржівка. А там теж були тюркомовні, тож наше Суржені і їхня Суржа могли походити від однієї мови.

На правому березі Єрика позначено урочище Дуванське. «Дуванних» топонімів чимало на Луганщині та й взагалі, на лівому березі Дінця. Річка Красна сконцентрувала біля себе аж чотири «дуванних» топоніми. Є кілька сіл Дуванок на півночі Харківської області, село Дуванка на півночі Луганщини, на річці Лозна. Є балки і яри Дуванські і Дуванні. Слово «дуван» майже не зустрінеш у словниках української мови. Хіба що Грінченківський чотиритомник пояснює, що «дуван» означає поділ, розділ, а «дуванити» значить – ділити здобич.

Усі ці старі назви бачимо на місці, де проходила Кальміуська сакма. У «дикому полі» козаки довгий час були «воровські» або «вільні», які не підкорялися ні царю, ні навіть донському отаману. От біля основних шляхів вони й нападали на подорожніх, не обов’язково на татар, бувало, що на московські посольства, які везли в Крим «поминки» ‒ щорічну данину кримському хану, або «черкаси» на донців і навпаки. Така «вольниця» на спірній території між донськими, слобідськими і запорозькими козаками, від Жеребця до Айдару, лишалася найдовше. Поблизу річки Дуванки чисельні шляхи зливалися в Кальміуську сакму: Боровий шлях, який «перелазив» Донець між Боровою і Айдаром, та Бахмутовський, Великого перевозу, Торський, Святогорський шляхи, що проходили між Осколом та Жеребцем, і далі вели на Валуйки. Тому поблизу цих шляхів «дуванних» топонімів збереглося найбільше.

Це урочище Дуванське могло бути особливо зручним, коли пограниччя Московії і Криму опустилося нижче Бєлгородської засічної лінії, до Дінця. У цей час козаки грабували татар на їх «Кримській стороні», і втікали на «Ногайську сторону» ‒ лівий берег Дінця. А під прикриттям Єрика вже можна було і «роздуванити дуван».

Усі ці тюркомовні топоніми свідчать про те, що у цій місцевості, коли сюди прийшло слов’янське населення, лишалося і тюркомовне. Певний час вони жили разом і тюркомовні назви перейшли до слов’ян. Коли зміна відбувається різко, то нові поселенці дають свої назви річкам і урочищам. А тут, на схід від Борової усі річки лишилися з тюрськими назвами — Айдар, Євсуг, Ковсуг, Деркул...

Тож виходить, що до приходу сюди російських військових і чиновників, які почали давати назви новим поселенням — Олександрівкам, Смольянинівкам тощо, тут уже мирно уживалися слов’яни з тюрками, від яких лишилися назви урочищ і річок. Але то вже інша історія.

Для Сєверодонецьк-online

Комментарии для сайта Cackle