Право, закон та народовладдя: як на Луганщині дотримувалися принципів конституції ще до її народження

28 червня в Україні відзначають День Конституції – основного закону країни. Його ухвалили порівняно нещодавно – у 1996 році. Однак за правилами демократичного суспільства в Україні жили ще козаки, зокрема й на Луганщині.

SD.UA поспілкувався з доктором історичних наук, завідувачем кафедри історії та археології України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, професором Олександром Набокою про соціальний устрій козацтва на Луганщині в період її першочергового заселення. Та дізнався, що навіть у ті часи люди вже впроваджували принципи народовладдя на засновах демократичного суспільства.

Зародження демократії на Луганщині

Науковець зазначає, що зараз заведено ідентифікувати Україну, її історію, козацький устрій як демократичний.

“Але з іншого боку, я б, можливо, відмовився від абсолютизації, ідеологізації, романтизації демократії, тим більше середньовічної, станової. Бо це принципова та специфічна, особлива, притаманна тому періоду форма народовладдя. Проте у головному треба погодитися – з самого свого початку козацька Україна існувала, у тому числі й на Луганщині, як демократична форма”, – вважає Набока.

Він пояснив, що для цього були певні традиції. Насамперед Україна була частиною Речі Посполитої, на той момент вже демократичної держави.

“Єдине, під народом і громадянами розумілася шляхта, тобто військовий стан, який воює та отримує за це певні привілеї. Серед політичних – обрання собі влади, мова йде не тільки про короля, якого обирали, а також і про коронного гетьмана (якщо перекладати на більш сучасну мову – це щось на зразок герцога або командувача війська). Привілеєм військового стану було обрання собі військового очільника й взагалі влади. Ну, і козаки, відповідно, майже з самого початку свого існування ідентифікували себе теж як військовий стан”, – розповів історик.

Козаки, за словами Набоки, претендували на те, щоб, як і польська шляхта, обирати для себе владу. Таким чином у них з’явився свій гетьман реєстрових козаків та обрали всі гілки влади.

При цьому професор акцентував: варто враховувати, що на українську демократію впливало також те, що у містах вже існували її елементи, зокрема Магдебурзьке право.

Про основи та різницю: Магдебурзьке право

“Попри встановлену таку істину, нав’язувану росіянами, що у нас з ними одне коріння, все ж таки політичні традиції досить серйозно відрізнялися. Тут важливо виходити з того, що козаки позиціонували себе військовим станом, який демократичний принцип обрання незалежної влади вважав базовою основою існування. Це на певних етапах змушена була визнавати й московська влада, яка захопила частину Чернігово-Сіверських земель, так звану Сіверську Україну, до якої входили луганські землі. Вона була змушена рахуватися”, – поділився науковець.

Він також додав, що гетьман як герцог (командувач війська) не міг бути повноцінним правителем держави. Так чи інакше він мав шукати собі політичного покровителя: “Той самий Богдан Хмельницький шукав, спочатку довго намагався з поляками укласти угоди, потім на царя “дивився”, і на шведів, і так далі”.

Така специфічна форма взаємодії характерна була саме для епохи середньовіччя, пояснює історик.

У царської влади були базові принципи взаємодії у всіх без виключення козацьких територіях, у тому числі й на Луганщині, що з ХVІІ сторіччя частково входила адміністративно до складу Ізюмського полку, частково – до Острогірського (зараз Воронежчина).

Карта Слобідських полків, Вікіпедія

“Козаки могли користуватися правом політичної автономії, у тому числі у містечках Луганщини. Це щось таке, як полісний устрій у Давній Греції. Правом на вільне зайняття промислом, зокрема курила (це той, хто виробляє горілку), були звільнені від податку, як і чумаки (соляний промисел). І третє – не було видачі з козацьких територій. Тобто якщо хтось вже втік туди, то проголошувався козаком і ніхто не мав права його чіпати”, – пояснив Олександр Набока.

Довідково: Магдебурзьке право – це середньовічна система міського самоврядування, що виникла в Німеччині, у місті Магдебург, і поширилася на багато міст Центральної та Східної Європи, зокрема на українські землі. Вона надавала містам певну незалежність від феодальної влади та дозволяла створювати власні органи самоврядування.

Повстання як символ свободи

Історик відзначає, що ці базові принципи добре захищалися, доки російська влада не змінила характер відносин з козацькими територіями в особі Петра I, почавши нав’язувати свої імперативи. Відповідно під керівництвом Івана Мазепи відбулося повстання. Але за рік до цього схоже за своїм характером повстання (Булавінське) було на Луганщині, епіцентром якого стала Шульгинка у 1707 році.

Штейн Р. Ф. "Смерть отамана донських козаків Булавіна під Азовом"

“Починається воно з переплетіння незадоволення. Насамперед козакам, у тому числі слобідським, не подобалося, що царські війська на чолі з князем Долгоруким просто почали забирати молодих козаків. Це було порушенням третього правила - не чіпати тих, хто вже втік на їхню територію. Це викликало повстання. А до цього російська влада ще й претендувала на збільшення своєї ваги у соляному промислі”, – розповів професор.

Набока розмірковує, що, можливо, тому український народ з-поміж інших такий принциповий у відстоюванні своєї позиції.

“І у поляків було таке, що забирання незалежності сприймалося як посягання на глибинні права з воєнною свідомістю, з почуттям власної самоповаги. Може, з цього і виходить як український, так і польський націоналізм”, – каже він.

Конституція Пилипа Орлика

Пізніше в Україні, а саме у 1710 році, новообраний гетьман Пилип Орлик уклав договір з козацькою старшиною. Документ називався “Конституція Пилипа Орлика”.

За словами Олександра Набоки, це вже було переплетіння ідей середньовічної козацької вольності та поступового розповсюдження передвісниці епохи просвітництва – ідеї служіння влади народові, яка все більше і більше почала займати місце в умах суспільства західної Європи.

“Якщо банально говорити, влада є менеджерами, яких обирає народ. Конституція Пилипа Орлика була таким собі суспільним договором з 16 пунктів, гетьман брав на себе зобов’язання його дотримуватися, щоб мати честь управляти козацьким загалом. Він мав дотримуватися принципу розподілу влади на три гілки: судової, законодавчої, виконавчої. Також підтримувати православ’я, проголошував Україну державою під протекторатом Швеції. Один з нижчих пунктів – це базова соціальна підтримка сиротам та вдовам, чоловіки яких загинули, воюючи за гетьмана”, – розповів професор.

Перша сторінка Конституції Пилипа Орлика, Вікіпедія

Він навів також цікавий факт: у 1710-1713 роках Пилип Орлик розсилав своїх гінців, у тому числі й у слобідську частину Луганщини, де також шукав собі прибічників. Там він не знайшов підтримки, бо Слобідська Україна в цілому підтримувала тоді зв’язок із московською владою.

“Орлик був лише альтернативою. Все ж таки російська влада ще не вдавалася до серйозних, глибинних порушень козацьких прав. Тому була ілюзія, що вони зберігатимуться”, – пояснив професор.

Переродження козацької в аристократичну республіку

Олександр Набока розповів, що на початку ХVІІІ сторіччя відбулося переродження козацького політичного устрою до аристократичної республіки. Старшини, які виділялися на фоні звичайних козаків, вже набули характеру справжніх аристократів.

“Вони цікавляться палацами, мистецтвом, благодійністю. У політичному плані це означало, що поступово ті посади, які до цього були виборними, саме у Слобідській Україні, на Луганщині, ставали спадковими”, – пояснив історик.

При цьому він зазначив, що у цьому контексті варто згадати острогірських полковників Тевяшевих, які були найбільшими землевласниками у Луганській області та, відповідно, аристократами. Бо їхні відносини з підлеглими доволі відрізнялися від того, як поводили себе російські бояри зі своїми.

Тевяшеви походили від кримських ногайських аристократів, які перейшли на службу до царя, але взаємодія з козаками призвела до їхнього “окозачення”.

“Взаємодія такого поміщика із козацькими очільниками була зовсім іншою, ніж підлеглий та шеф. Щодо характеру заселення: той самий Іван Тевяшев після Булавинського повстання у 30-40 роках ХVІІІ сторіччя отримав дозвіл російської влади на перезаселення території Луганщини, яка знелюдніла після його придушення. Він запросив туди козаків-сотників, які привели з собою людей для освоєння цього краю. Відносини з такими сотниками знову ж таки були на рівні поважних фігур”, – поділився історик.

Так само мусили діяти й російські поміщики у той період, які також почали з’являтися на території Луганщини. Наприклад, перші Куракіни (Білокуракинщина) були також змушені запрошувати селян, козаків, щоб вони освоювали їхні землі. Так само згодом зробили й сербські переселенці, що з’явилися в Олександрівську.

Також Олександр Набока зазначив, що Тевяшеви одні з перших сповідували ідеї просвітництва.

“Наприклад, у молодших Тевяшевих у другій половині ХVІІІ сторіччя вчителем та репетитором був славнозвісний Григорій Сковорода. Є також згадка про церкву у селі Осинове на Айдарщині (колишній Новопсковщині), що він там перебував. Ці землі входили до складу Тевяшевих, по яких він часто гуляв. До того ж є трактат, присвячений саме тевяшевским дітям, в якому він повчав, що справжній поміщик має займатися не тільки комерціями, господарством, а й боротися проти народного “суєвєрства”, тобто займатися просвітництвом. Він їх навчав відповідати за народ, який їм підпорядковується”, – розповів історик.

Також він вказав, що Осинівську церкву відвідував Кіндрат Рилєєв – російський демократ та декабрист. Він був зятем одного з Тевяшевих, тож професор припускає, що саме той пристрастив його до книжки Історія Русі, під впливом чого Рилєєв став симпатиком українського козацтва.

“Саме в цьому середовищі й народжувалися ідеї рівності, протесту, громадянської відповідальності, тобто ідеї конституції. Конституція як документ з певним духом та змістом – це ХVІІІ сторіччя, якщо брати Пилипа Орлика. Але демократичні традиції, у тому числі, які формували дух конституції, були на Луганщині притаманні з початку освоєння краю як базовий елемент європейської цивілізації”, – підсумував Олександр Набока.