Від флористики та міського озеленення до розпису порцеляни квітами: історія Наталії Зубань

Ландшафтна дизайнерка та художниця з Сіверськодонецька Наталія Зубань у своїй творчості завжди пов’язана з темою квітів. Вони з’явилися в її житті ще в дитинстві, коли вона їздила до бабусі в Біловодський район і годинами пропадала в зелених просторах.

Шлях до сьогоднішнього заняття пролягав через різні професії, зокрема флористику та ландшафтний дизайн. У Сіверськодонецьку пані Наталія була залучена до міського озеленення. У 2021 році в місті висадили майже 5000 рослин, у планах було створення власного «тепличного господарства».

Після вимушеної евакуації її творчий шлях змінився: у пошуках нових форм самовираження пані Наталія почала розписувати інтер’єри традиційних українських хат у Нових Сорочинцях, а згодом прийшла до нового ремесла – надглазурного розпису порцеляни квітами.

Наталія Зубань розповіла SD.UA про свій творчий шлях, у якому завжди було місце квітам, про внесок в озеленення Сіверськодонецька та пошук себе після евакуації, що привів її до нового етапу творчості.

 - Пані Наталіє, ви – флористка, ландшафтна дизайнерка, художниця. Яка з цих ролей вам найближча?

 - Моє життя поділилося на «до» та «після». Якщо говорити про «до» – це, безумовно, ландшафтний дизайн. Велика частина мого життя була пов’язана з квітами, озелененням, улюбленим містом, толоками.

А «після» – це вже малювання. Обставини змінилися, і сьогодні, щоб займатися ландшафтним дизайном, потрібно змінювати місце проживання, залишати чоловіка самого. Але для мене родина важливіша, зараз потрібно триматися разом.

Наталія Зубань

 - Розкажіть, з чого розпочався ваш мистецький шлях? Звідки така любов до квітів?

 - Усе почалося ще в дитинстві. Моя бабуся жила в с. Городище Біловодського району, і ми часто їздили до неї в гості. На околиці села між подвір’ями майже не було парканів, лише невеличкі прикопані межі між садами. Я могла вільно переходити із саду в сад. Поки дорослі працювали на городі, я годинами гуляла цими садами та просторами. Поруч була Крейдяна гора – місце з неймовірними запахами й красою. Там квітли чебрець, материнка, полин, ісоп, кермек. Аромати були такі сильні, що аж паморочилося в голові. Я сиділа на горі, дивилася навколо й захоплювалася цією красою.

Згодом я закінчила Луганське художнє училище. Була комсоргом училища та у складі суддів на конкурсі театральних афіш.

У 1980 році я вперше потрапила до Сіверськодонецька, і це було справжнє враження: усе місто зелене, у трояндах, із фонтанами та широкими вулицями. Коли після навчання настав час розподілу, я без вагань сказала, що хочу саме до Сіверськодонецька – настільки він мене зачарував. Тоді це було дуже молодіжне й живе місто.

 - Відомо, що згодом ви працювали на «Азоті». Розкажіть, якою була ця робота й чому вирішили її залишити?

 - Впродовж пʼятнадцяти років, з 1981 по 1996 рік, я працювала художницею-оформлювачкою: робила стенди, плакати, різні оформлення. Тоді директорка Центрального ринку організувала квітковий салон. І я подумала: «Навіщо мені той «Азот»? Невже я все життя писатиму ці букви?» Хотілося зовсім іншого – працювати з квітами, адже це була моя мрія.

Переломним моментом став і мій візит до квіткового салону «Роксолана». Це теж було для мене справжнім потрясінням. Там стояв неймовірний аромат квітів. Я зайшла й, пам’ятаю, майже півтори години просто стояла та вдихала цей запах (сміється). Тоді й зрозуміла: «Ось чим я хочу займатися».

Відтоді почався мій шлях у флористиці. Я працювала у квітковому салоні, збирала гроші, щоб розпочати власну справу. Згодом ми відкрили свій квітковий салон навпроти Центрального ринку. Пропрацювали там близько року, а потім орендували приміщення навпроти Хитрого ринку.

Пам’ятаю один із масштабних і водночас улюблених проєктів – велике декоративне дерево-композицію. Я знайшла вигнуту деревину, зацементувала її у велику чашу, всередині зробила основу із сітки та флористичного оазису. Унизу були екзотичні квіти – орхідеї, антуріуми, листя монстери, а зверху спадав справжній «водоспад» із квітів і зелені.

Для мене це була не просто робота, а можливість створити цілий живий образ.

 Наталія Зубань

 - Коли ви зрозуміли, що хочете працювати не зі зрізаними квітами, а з живими просторами? Як відбувся перехід до ландшафтного дизайну?

 - Коли тільки починаєш працювати зі зрізаними квітами, усе це різноманіття здається чимось неймовірним. Ми їздили до Києва за квітами, і там був такий асортимент, що хотілося скупити все й привезти у своє місто. Але з часом звикаєш і починаєш розуміти: зрізані квіти швидко в’януть, за кілька днів помирають. І ставало шкода цієї краси.

Тоді я почала переглядати журнали та книжки з ландшафтного дизайну. Бачила арки з троянд, сади з живими квітами, і зрозуміла, що хочу саме цього: щоб квіти жили, росли, не зникали за кілька днів, а тішили око місяцями, цілий сезон.

Я почала глибше занурюватися у цю тему й відкривати для себе, наскільки величезний і різноманітний світ рослин.

 - Чи мала ця професія попит у Сіверськодонецьку до війни?

 - Так, звісно, попит був. Люди хотіли бачити красу навколо себе, облаштовувати двори, сади, клумби. Пригадую один із проєктів – приватний терасний сад із водоспадами та водоймами. Це була дуже гарна та масштабна робота.

 Наталія Зубань

 - Як вам вдалося долучитися до змін у міському озелененні? Що вдалося реалізувати до 2022 року?

 - У мене була мрія – прикрасити своє місто. Але тоді потрапити у сферу міського озеленення було майже неможливо: тодішнє керівництво блокувало всі нові ідеї. Згодом до влади прийшла військова адміністрація, яка почала розбиратися із ситуацією в зеленому господарстві. Попередню співпрацю розірвали, створили нове підприємство, призначили нового директора та команду. Вони почали шукати ландшафтного дизайнера.

Одного дня мені зателефонували й запитали, чи хочу я взяти участь у конкурсі. Я відповіла: «Хочу та можу приїхати просто зараз». На співбесіді мене почали розпитувати про бачення міста, і тут мене понесло. Я розповідала про всі свої мрії, про те, яким бачу Сіверськодонецьк, як можна змінити простір, зробити його живим, зеленим, сучасним. Вони слухали дуже уважно, а потім сказали: «Ми знайшли свого спеціаліста».

Після цього почалася велика робота. Ми склали список необхідної техніки – поливальні машини, вишки та інше обладнання. Розробили детальний план на 2021 рік: з малюнками, схемами, поетапними роботами, прорахунками бюджету, переліком рослин.

У лютому цей проєкт потрібно було представити громадськості. У міськраді проходили збори щодо озеленення міста, і ми презентували свою концепцію. Пам’ятаю, після презентації в залі запанувала тиша. А потім пролунало питання: «А це взагалі реально – зробити все за рік?»

І ми це зробили. За рік висадили у місті 4800 рослин. З них вкрали лише дві чи три. Ми реалізували все, що планували. Це був неймовірний досвід – дуже цікавий, живий, натхненний.

Ще тоді я пропонувала створити власне тепличне господарство й розсадник, щоб не витрачати величезні кошти на закупівлю рослин, а вирощувати їх самостійно для міста. Ми навіть шукали для цього місце, але тоді не вдалося його знайти.

 - Пані Наталіє, яким для вас став початок повномасштабної війни у 2022-му?

 - Ми просто не вірили в усе, що відбувається, думали, що виїжджаємо ненадовго – максимум на два тижні чи місяць. Були настільки впевнені, що до літа повернемося додому, що навіть не брали із собою літніх речей.

Виїжджали машиною до Дніпра, разом із собаками. У нас вівчарки, тому я одразу почала шукати місце, де нас могли б прийняти з тваринами. У селищі неподалік Дніпра нас прихистили зовсім сторонні люди. А собак погодилася взяти сусідка – бабуся, яка розмістила їх навпроти, у великому курятнику.

Там ми прожили близько трьох тижнів. А потім переїхали на Чернігівщину – у Линовицю.

 - Що було найважчим у той момент?

 - Найважче було повірити, що все це відбувається насправді. Здавалося: такого не може бути. Щоб люди були настільки жорстокими… Ні, це вже не люди. А потім прийшло усвідомлення, що ми виїхали не на два тижні й не на два місяці – треба якось жити далі, працювати.

Спочатку я поїхала до Києва й намагалася працювати ландшафтною дизайнеркою. Але це означало тижнями бути далеко, а на вихідні повертатися додому. Згодом стало зрозуміло, що так жити неможливо.

Робота

 - Як тоді почався ваш пошук себе в нових умовах?

 - Я почала шукати інші здібності у своїй «скарбниці талантів», чим мене ще нагородив Всевишній. Почала вишивати, шити сумочки з бісеру та паєток, створювати картини. Але тоді це було не на часі, війна змінила все.

Потім я почала шити національні костюми. А згодом поїхала до подруги у Великі Сорочинці на Полтавщині. Це справжнє серце України – неймовірна енергетика, краса, особлива атмосфера.

 - Саме там ви почали займатися розписом?

 - Так. Пам’ятаю, я подивилася на піч у хаті подруги й сказала: «Давай я тобі її розмалюю». Ми купили фарби, і вже за чотири дні робота була завершена. Реакція людей – захват. Це було дуже красиво. І ніби щось усередині прокинулося, дало поштовх і малювання пішло саме собою.

Упродовж 2023–2024 років я приїжджала до цього селища на кілька днів, щоб виконувати розписи на замовлення, а потім поверталася додому. Там була туристична садиба зеленого туризму «Хутір Гоголя» – старі українські хати, дерев’яні меблі, печі, розписані стіни, вишиті рушники, фіранки, як колись у бабусь. Надзвичайно атмосферне місце. І я взялася розписувати там усе.

Саме там я почала потроху відходити від війни. Психіка повільно відновлювалася, поверталася життєрадісність. Потроху зникала внутрішня скутість, і я знову почала відчувати себе живою.

Коли я все розмалювала, простір ніби гармонізувався.

Робота

 - Пані Наталіє, як зʼявилася ідея перенести розпис на посуд?

 - Я побачила допис подруги, де вона виклала старовинні тарілки з квітковим орнаментом, і в мене одразу виникла думка: «Я теж так можу. Я ж малюю на стінах – значить, можу перенести це на тарілки». Так почалися експерименти. Я купила фарби, розписала перші вироби, і спочатку все мало гарний вигляд, але виявилося, що вони змиваються. Пробувала запікати в духовці – не трималося, фарби не були придатні для використання з їжею.

Почала шукати інформацію, думала навіть про спеціальні фарби з Франції. У Сорочинцях разом із подругою поїхала в музей при керамічному технікумі в Миргороді, де побачила, як студенти розписують кераміку й працюють із випалювальними печами. Я поспілкувалася з викладачкою, дізналася, якими фарбами вони користуються, і була щиро здивована, коли зрозуміла, що все це можна купити в Україні.

Згодом я навіть пройшла в неї майстер-клас із ліплення. Це було цікаво, але справжнього внутрішнього «вау» тоді не сталося.

За її порадою я поїхала до Києва з тарілками, які розписувала вітражними фарбами, і показала свої роботи. Там мені сказали, що для цього обов’язково потрібна піч. Я намагалася десь дістати спеціальні матеріали, я без випалу роботи просто не трималися – фарба висихала та ставала крихкою. Я продовжувала поглиблюватися в цю сферу.

Робота

 - Коли зрозуміли, що все це не просто захоплення чи експеримент, а повноцінна справа?

 - Перший справжній результат я отримала, коли спробувала випалити свої тарілки в Миргороді – і це було саме те, що потрібно. У 2025 році ми вже змогли придбати власну піч.

Цікавий збіг: у місцевій церкві мій чоловік пише ікони, і коли я поділилася зі священником своїм задумом, він підтримав ідею. Саме з його благословення та підтримки ми й купили нову муфельну піч.

З того моменту все почало складатися. Я багато експериментувала, змішувала фарби, спостерігала за результатами, шукала свої техніки – і поступово ця справа стала по-справжньому живою і стабільною частиною мого життя.

Робота

 - Чи стала творчість своєрідною терапією після пережитого?

 - Так, насамперед вона повернула мене до життя. Поки що я показую роботи в Instagram – і вже там ділюся всім: і готовими виробами, і експериментами. Подруги, знайомі бачили ці спроби, підтримували, і поступово почали з’являтися перші замовлення.

Потім я повезла свої роботи до Києва на зустріч ландшафтників. Там частину виробів одразу купили. Люди були в захваті, спочатку навіть думали, що це наліпки, а не ручний розпис. Це дуже мене підтримало: я отримала перші гроші за свою творчість і була щиро щаслива, були думки: «Ну нарешті».

Поступово замовлень стає більше. Я ставлюся до цього спокійно – вважаю, що всьому свій час. Це автентична ручна творчість, вона не може бути дешевою, але поки я ще не виходжу на високі ціни. Розумію, що як тільки це стане повноцінним бізнесом, вартість буде іншою, але зараз це лише початок шляху. Я просто продовжую робити те, що люблю.