Єдина жінка під час бою за Луганський прикордонний загін: історія Вікторії Черкасової

У 2014 році Вікторія Черкасова була начальницею медичної служби Луганського прикордонного загону. Вона була єдиною жінкою, яка залишилася зі своїми побратимами під час бою за загін. Упродовж трьох днів вона надавала допомогу пораненим, координувала евакуацію та разом з усіма чекала, чим завершиться протистояння з ворогом. Сьогодні вона каже: свого рішення залишитися тоді не змінила б. І додає: люди мають знати, що прикордонники не злякалися та дали гідну відсіч ворогу.

SD.UA продовжує цикл матеріалів про події 2-4 червня у Луганську. І сьогодні ми розповімо історію Вікторії Черкасової.

 - Пані Вікторіє, ваші батьки — військові й ви бачили їхнє життя на власні очі – переїзди, служба, побутові труднощі. Ніколи не було сумнівів перед тим, як обрати саме військову службу?

 - Сумнівів як таких не було. Просто не одразу я змогла вступити до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Тому я пішла вчитися до Луганського державного медичного університету. По закінченню мені надійшла пропозиція призватися начмедом загону. Не було жодних сумнівів — приймати її чи ні. Цей шлях для мене був абсолютно зрозумілий та логічний.

Вікторія Черкасова 

 - Батьки підтримували це рішення?

 - Вони завжди мене підтримували у всіх моїх планах. Певний час я працювала у цивільній медицині, десь 5 років. У 2005 році я закінчила інтернатуру, а вже у 2010 році призвалася на військову службу.

 - Чи стикалися з упередженнями щодо жінки у війську?

 - Безумовно, армія — це чоловічий світ. Що стосується жінок, то фізично та емоційно бути в армії не складно. Бо якщо ти здатна виконувати обов’язки якісно, то тебе цінують на рівні з чоловіками. Щодо складнощів, то зараз на це спокійніше дивляться, а раніше — трохи було все ж упереджене ставлення, бо жінка — це жінка і має жити іншим життям. На мою ж думку, жінка, яка має характер, зможе завжди та всюди себе знайти.

Вікторія з побратимами

 - Якщо згадати події 2014 року, коли з’явилося передчуття, що війна близько? І чи було воно?

 - Може, на рівні інтуїції щось і було, але ж у таке не хочеться вірити. Бо складно прийняти, що за місяць-два все може помінятися. З 1 березня ми були у режимі підвищеної готовності. По суті, навіть часу не було думати про щось інше, бо робота займала все. А потім нас зовсім перевели на казармове положення. Більше думали, як організувати всі ці процеси, ніж про те, що буде далі.

 - Наскільки відомо, командир загону дозволив піти всім, хто не був готовий до бою. У загоні були жінки, проте на всіх фото тих днів ми бачимо тільки вас.

 - Жінок не залишали, бо це складно для них. Особливо для тих, хто не брав участь у бойових діях. В принципі, тих, хто брав, майже не було і серед чоловіків. Моє рішення залишитися було особистим. Та й інших медичних працівників військових у нас не було, тому так.

Командир збирав нас, розповідав, що всі ми будемо воювати, що всі ми стоятимемо одне за одного. Але ви ж самі розумієте, що говорити можна багато, але під час подібних ситуацій кожна людина себе показує саме так, як вона здатна. Як не вмовляй, як не розповідай, як не мотивуй, людина поводитиметься так, як морально відчуватиме у тій ситуації. Були у нас такі тихі, спокійні люди. А у бою показали себе добре, злагоджено як керівники. Але було й таке, що активні у житті люди у бою загубили ці якості.

 Оборона Луганського прикордонного загону

 - Близькі не відмовляли?

 - Коли вже ми розуміли, що ось-ось почнеться, я зняла всі свої золоті прикраси, коли моя мама побачила, то спитала – навіщо. Я так трошки некоректно пожартувала, що з трупів це все не заведено знімати. Вона засмутилася, звісно. Але сказала, що розуміє та приймає мою позицію. Перешкоджати не буде. Всі розуміли, що кожен повинен виконувати свою справу.

 - З одного боку, був час трохи підготуватися, з іншого – чи можливо взагалі підготуватися до такого?

 - Звісно, що важко підготуватися до такого. Бо коли ти з таким стикався раніше, то можеш уявити, що на тебе очікує. А коли ти ніколи у цьому не брав участі, то ти просто не розумієш, що буде далі. А будь-яке нерозуміння – це завжди страх.

 Оборона Луганського прикордонного загону

 - Пам’ятаєте, як все починалося?

 - Це було з неділі на понеділок. Вдень мене вийшли перекрити цивільні дівчата, а в ніч залишилася я. Прийшли до мене та підняли десь о четвертій. Треба було збиратися та спускатися у підвал, де вже був розгорнутий медпункт. Тоді вже нас починали оточувати та ми чекали штурму. Всіх поставили на позиції. За 15 хвилин я спустилася вниз і почалося.

 Оборона Луганського прикордонного загону

 - У ті дні було поранено 10 людей. Пам’ятаєте, коли з’явилися перші поранені?

 - Перший поранений надійшов десь за 40 хвилин після початку бою. Це був військовослужбовець, який знаходився на третьому поверсі будівлі, одним з перших він отримав кульове поранення передпліччя. З уламковим переломом кісток і серйозною кровотечею. Потім якийсь час були не такі складні поранення. Більша частина поранених була з парку. Туди, на жаль, потрапити я не могла. Але координувала всі питання медичної допомоги, бо там не було медиків. Всі чітко виконували вказівки, які я надавала телефоном.

Одним з важкопоранених був Юрій Гладченко. Він якраз був у парку. І йому першу медичну допомогу надавали звичайні хлопці під моїм дистанційним контролем. Тому треба віддати належне їм, що вони не розгубилися і навіть не бувши медиками, зробили все правильно.
Складне поранення мав і Володимир Аршинов. Вони з Юрою були у парку, там будівля менш міцна, ніж стаціонарна. Після того як забрали поранених, командир перемістив всіх у стаціонарну будівлю, щоб не було втрат.

 Юрій Гладченко. Його історію можна прочитати тут

 - Ви виїхали з ними чи залишалися до кінця?

 - Поранених ми відправили, бо у нас була година перемир’я. А я залишилася, бо бій же тривав. І допомога була потрібна.

 - На який час припала більша частина поранень?

 - Більшість поранень була на початку бою. З 4-ї до 9-ї ранку. Коли всі тільки-но починали розуміти, як вести той бій, тримати ту оборону. Коли побачили, наскільки міцні ті тимчасові оборонні споруди, які ми зробили біля вікон та інших отворів. На початку ми не розуміли, чи витримають мішки з піском. Ми думали, що так. Потім передивилися цю тактику. Всі вікна згодом були закриті залізними сейфами. Після перемир’я та вивозу поранених хлопців спустили на другий поверх, вже тоді кількість поранених стала майже нульова.

  Оборона Луганського прикордонного загону

 - Вам вистачало на той момент навичок?

 - Звісно, навичок бракувало. Те, що я знала, було на рівні першої домедичної допомоги саме у бою. Але надалі, якби ми не вивезли своїх поранених на швидкій у цивільні лікарні у перемир’я, то, я думаю, ми мали б великі шанси їх втратити. Бо потрібна була хірургічна та інша спеціалізована допомога, яку у тих умовах ми б не змогли надати.

 - А наскільки були забезпечені всім необхідним?

 - Ми мали все. Звісно, це 2014 рік, тоді ніхто не мав турнікетів, були джгути Есмарха, звичайні перев’язувальні пакети, інші медичні засоби. Але усього вистачало. Далі вже був просто не наш рівень допомоги.

 Оборона Луганського прикордонного загону

 - Який день був найскладнішим?

 - Перший день був такий, коли ти ще не розумієш, що відбувається і що буде далі. Ти трошки в адреналіні, бо тобі треба людей витягнути. Другий день був відносно спокійний. Майже не було поранених, ми закривали свої поточні питання. Намагалися підготуватися до наступного дня. І найважчим був саме третій день перед виходом. Ми розуміли, що ситуація погіршується. Проте питання про відхід не стояло до останнього. Рішення командира було, що ми продовжуємо залишатися і ми його виконували. Хоча ми усвідомлювали, що нас штурмуватимуть все важче й важче. Можливо, навіть із залученням важкої техніки. Вечір, ніч, наступний ранок — цей час був для всіх важким. 3 червня ми готувалися, щоб вийти 4-го на ранок.

Рішення про відхід було прийнято старшим керівником Держприкордонслужби. Майже на ранок він поставив завдання командиру виводити людей у зв’язку з тим, що, на жаль, підмога не зможе підійти. Вночі з 3 на 4 червня командир збирав групу, яка буде відходити безпосередньо з ним. Всі інші повинні були перевдягнутися у цивільне, знищити свої військові документи та все, що нас могло викрити. Хто не пішов групою командира, ті виходили вже у цивільному трохи пізніше.

 Оборона Луганського прикордонного загону

 - Всім це вдалося без ускладнень?

 - Так, всі вийшли нормально. Зрозуміло, що група командира пішла окремим шляхом та дійшла до аеропорту. Всі ж у цивільному розосереджувалися по місту, перебували там і за першою вказівкою збиралися у визначених місцях для подальшого переміщення на підконтрольну територію.

Аеропорт

 - Про ті події знятий фільм «Мирний-21». Ви впізнаєте у ньому те, як все було?

 - Як на мене, фільм має місце бути. Але багато художньої вигадки у ньому. Мабуть, для того фільми й робляться, щоб це не було сухо. Загальний задум відповідає тим подіям, які були. Деяких персонажів там не було, але з ними, мабуть, цікавіше.

 Оборона Луганського прикордонного загону

 - Що саме ви хотіли, щоб люди пам’ятали про ті події сьогодні?

 - Я б хотіла, аби всі пам’ятали, що саме прикордонники були тими людьми, які дійсно не злякалися, дали гідну відсіч ворогу, бо окрім нас більше ніхто не вступав у бій з агресором, який перевищував нас за кількістю у десятки разів. Попри розуміння, що у нас може не вийти відстояти загін, що не всі можуть вийти живими, ніхто не зрадив, всі залишилися і були гідні цього вчинку.

 Оборона Луганського прикордонного загону

 - Що б сьогодні сказали собі тоді, якби мали б таку змогу?

 - Я б зробила той самий вибір. Але більше зайнялася питаннями надання медичної допомоги саме в режимі екстреної ситуації. На мою думку, коли я оцінюю свої дії тоді, можна було б зробити щось краще.

 Оборона Луганського прикордонного загону

 - Що було далі? Як вдалося відправити поранених на підконтрольну територію?

 - Луганськ був окупований, всі лікарні були на захопленій території. Але лікарі завжди залишаються лікарями. Допомогу надавали всім однаково. Але потім, коли ми загоном вийшли, постало питання, що треба вивозити наших поранених, бо вже почалися певні заходи з боку тої сторони щодо пошуку й вилучення поранених з-поміж військовослужбовців. Їхня подальша доля нам була невідома. Людей просто забирали з палат. І зрозуміло, що не для кращого лікування. Тому з командиром ми обговорили, що треба їхати забирати наших хлопців. Був період, коли ще можна було проїхати. Це, звісно, було на свій страх і ризик. Я поїхала у цивільному одязі. Вдалося проїхати через блокпости, нас пропустили. А згодом повернулися назад. Я вивезла тоді сімох поранених та дружину одного з них. Ми приїхали у Толоківку (Половинкине), там зачекали кілька годин і за ними прилетів гелікоптер, який забрав спочатку на харківський шпиталь, а потім на київський.

Надалі базовою лікарнею на підконтрольній території була Біловодська районна центральна лікарня. Вона знаходилася найближче до наших об’єктів – Красна Талівка, Біловодськ, Білолуцьк. Там ми вже налагоджували етапи евакуації. Ми забирали на цю лікарню та надавали домедичну, медичну і в тому числі спеціалізовану хірургічну допомогу нашим пораненим. А потім відповідним чином майже щодня відправляли евакуацію гвинтокрилами саме з ділянки центральної районної лікарні до Харківського чи Київського шпиталю більш важких поранених чи хворих.

Після цього десь у листопаді я перевелася до Харківського прикордонного загону. І там далі очолювала медичну службу. А потім мене перемістили в Оршанець, де я і зараз проходжу військову службу. Тут більше медичне навантаження, більше завдань. Більш потужно зараз працюємо з навчання військовослужбовців, бо ми єдина учєбка Держприкордонслужби. Всі основні резерви, які вчаться і потім йдуть в загони та на війну, проходять через нас. Багато людей. І багато питань медичного забезпечення.

 - Як за 12 років змінився рівень військової медицини?

 - Згадую, що коли ми вже були у Біловодській лікарні у 2014 році, там було непогане хірургічне відділення, працювали 2 лікарі. Один у віці, з досвідом у хірургії. А другий — мого віку приблизно. І от коли ми привезли туди першого пораненого, його треба було оперувати, вийшов цей хірург зі своїм колегою і кажуть: «Шановна колего, що можу сказати – у моєму житті це другий випадок, а у практиці мого колеги – перший. Саме вогнепального поранення». Довелося допомагати.
Зараз мої навіть хлопці їздили на посилення у шпиталі, стабпункти загону. На сьогодні рівень медичного забезпечення поранених – у десятки разів покращився. Люди вже знають більше, вміють оцінити, що робити та як. Алгоритми відпрацьовані до автоматизму. Однак помінялася загальна ситуація ведення бойових дій. Коли ми організовували етапи евакуації поранених, не було ні дронів, ні ракет, ні інших засобів ураження. Ми були більш-менш спокійні, що небом можемо перевезти людей. Це надавало більше можливостей. А зараз медицина дуже покращилася з надання медичної допомоги, але є інша проблема – евакуація, яка обмежується певними нюансами неможливості своєчасного перевезення військовослужбовців. Буває, що люди, які мають чекати наступного етапу евакуації годину-дві, чекають його і день, і два. Вірю, що з часом це питання також вдасться налагодити.

 - Однак вже у 2014 році ви стикнулися з пораненням, яке на той час було дуже важким для нашої медицини. І рятували Юрія згодом вже закордонні лікарі.

 - Юра, як я кажу, народився в сорочці й не один раз. Адже вижити в загоні, враховуючи, що допомогу йому надавали побратими, які мали нульову медичну освіту, керуючись моїми дистанційними вказівками – це важко. Йому дуже пощастило, що його змогли вивезти. Коли його транспортували з Толоківки (Половинкиного), я питала прогнози. Вони були не зовсім позитивні. Коли він був у реанімації в Києві, я також спілкувалася з реаніматологами, він був вкрай важкий. Не сподівалися, що він доживе до ранку. Але він викарабкався з такого стану, з якого не кожен зміг би. Така в нього доля, значить, жити йому й жити.

 - А яка ситуація щодо цивільної медицини? Адже навкруги війна всюди…

 - Цивільні лікарі сьогодні відпрацьовують не гірше за військових. Наприклад, на Черкащині, де я зараз, стоять на етапах евакуації, до них везуть поранених і з Дніпра, і з Харкова, і з інших лікувальних установ. І я скажу, що ми вже на рівних. Нічому їх вчити. Вони навчені життям.

 - Які поради дали б цивільним сьогодні щодо надання допомоги?

 - Знати ази надання домедичної допомоги та мати витримку. Тому що паніка не є гарним радником.

 - Про що сьогодні найбільше мрієте?

 - У мене батьки на ТОТ. До 2022 року я могла їх бачити, бо у нас була дача під Лисичанськом. Всі їхали у відпустку в Карпати, на море, а я на Луганщину. Зараз вже мого рідного села — Білогорівки — немає, воно знищене. Хочеться, щоб завершилася війна, але ще більше хочеться побачити своїх рідних. Не телефоном чи в камеру, а наживо.

 - А бажання перейти в цивільну медицину та зажити спокійним життям немає?

 - Поміняти військову медицину на цивільну я б вже не хотіла. Точніше не змогла. Якщо ти з 24 годин працюєш 18, то далі тобі буде просто нудно.

Вікторія Черкасова

Історії оборонців Луганського прикордонного загону різні. Але в кожній з них є те, про що говорить і Вікторія Черкасова: у червні 2014 року прикордонники не відступили перед ворогом і виконали свій обов’язок до кінця.