Перший день бою за Луганський загін: історія Юрія Гладченка

Юрій Гладченко — фахівець Головного центру медіакомунікацій Державної прикордонної служби України. Сьогодні він розповідає історії українських військовослужбовців і перетворює їх на мальописи про сучасну війну та її героїв.

Його власна історія у Прикордонній службі почалася у 2013 році, коли він підписав контракт. Уже за рік Юрій був серед луганських прикордонників, які з 2 по 4 червня 2014 року прийняли бій та витримали триденну облогу Луганського прикордонного загону. Тоді він дістав важке поранення після пострілу з РПГ-7, пережив тривале лікування та реабілітацію, а згодом повернувся на службу.

До річниці бою за Луганський прикордонний загін Юрій Гладченко розповів SD.UA свою історію — про червень 2014 року, важке поранення, повернення на службу та мальописи про війну. Це перший текст із циклу про події 2-4 червня 2014 року у Луганську.

«Ми тижнями не вилазили з кордону»

До Державної прикордонної служби Юрій доєднався у квітні 2013 року. Після навчання його направили до Луганська на постійне місце служби до мобільної прикордонної застави «Луганськ». Це відбувалося якраз після подій на Майдані. Тоді у місті вже почали простежуватися сепаратистські настрої, до прикордонників багато хто ставився напружено.

«Ми тоді тижнями не вилазили з кордону, постійно їздили туди, посилювали певні ділянки. Все почалося раніше червня. Вже на Великдень було важко поміняти своїх на кордоні, зняти з наряду та провести до Луганська. Прикордонників тоді ще не обшукували сепаратисти на своїх блокпостах, але ставлення було до нас напружене. У певний момент вже блокпости тих ряджених козачків стали з’являтися у Станиці Луганській», - згадує Юрій.

Фото надане героєм

Він додає, що 2 травня бойовики захопили прикордонний наряд, який їхав на охорону державного кордону зі Станиці Луганської.

«А 3 травня їх особисто Сергій Васильович Дейнеко, який тоді очолював Луганський прикордонний загін, поїхав до захопленого СБУ визволяти», - каже Юрій.

До можливого бою з сепаратистами, чи, як їх називає прикордонник, терористами, готувалися заздалегідь. Проте наголошує, що вибір піти чи лишитися – був.

«Ми готувалися. В принципі, знали, що це ймовірніше відбудеться ось-ось. 31 травня нас зібрав Сергій Васильович і він тоді сказав, що якщо ми не готові прийняти бій, то він не триматиме нас. Але тоді ніхто не полишив загін», - розповідає чоловік.

Фото надане ДПСУ

Проте визнає – морально бути готовим до такого складно. Адже тоді ще не вірилося до кінця у такий розвиток подій, та й бойового досвіду бракувало.

«Морально до такого нас, звісно, ніхто не готував. До саме прямого бойового зіткнення. Ми, по суті, і стріляти нормально не вміли. Тільки ті навички, що в учєбці отримали. Але не було вогневої чи тактичної підготовки належної. Медичної підготовки взагалі ніякої не було. Якимось особливим чином ніхто не готувався. І взагалі до такого важко якось спеціально підготуватися. Скільки не готуйся, але поведінка людини у бою зовсім інша буде, не така, яка на полігоні чи в контрольованому середовищі», - каже Юрій.

До того ж на той час у Луганську ніхто бій не приймав – ні військові, ні правоохоронці.

«Вони здавалися всі без бою. До обласного військкомату сепаратисти під’їхали, постріляли, а там строковики були, вони покидали автомати та їх розпустили. Те саме було з правоохоронцями – не було боїв», - згадує Юрій.

Фото надане героєм

«Полетіли кулі з усіх боків»

Перший день бою він пам’ятає досі.

«Десь перед четвертою ранку нас підняли по тривозі, коли помітили, що сепаратисти збираються навколо загону. Але зробили це тихо, без увімкнення тривоги. Ми у темряві перейшли на свої позиції, зайняли їх. І вже о 4 ранку почався бій. Полетіли кулі з усіх боків. Але це була перша хвиля – така, знаєте, з метою залякати. Не було якось пристрільного вогню, летіло просто з усіх боків. Вони висадили всі свої магазини за пару хвилин. Потім ми почали стріляти у відповідь», - розповідає Юрій.

Переважно у бойовиків була стрілецька зброя, ймовірніше – автомати Калашникова. Юрій припускає, що це той арсенал, який сепаратистам вдалося захопити в СБУ. Але була в них і російська зброя, яку прикордонник бачив раніше.

«Коли ми весною верталися через ворожі блокпости - нам не перешкоджали у цьому, але їхали ми без зброї, - я помітив в одного з координаторів, який там стояв на чорному мотоциклі, сам весь у чорному, в шоломі, з АК-104. Це російська модифікація автомата, якої тоді не було на озброєнні в Україні. Безумовно, там була зброя, захоплена в СБУ. Бо там, я упевнений, був великий арсенал. Але все ж таки, російська зброя вже у цьому бою теж була», - вважає Юрій.

Ускладнювало бій і те, що він відбувався посеред житлового масиву, а бойовики прикривалися цивільними.

«Це дуже ускладнювало бій, бо вести вогонь по житловому кварталу не можна через перебування цивільних там. Ми намагалися стріляти тільки тоді, коли бачили наявну ціль. У мене сектор огляду був інший, я навіть не бачив житловий квартал. У мене був вид на трасу та лісопосадку», - розповідає прикордонник.

Фото надане ДПСУ

Визначним моментом бою, який досі пам’ятається, був гімн, який лунав. Це дратувало ворога та навіть допомагало його викрити.

«Так, певною мірою нас це підтримувало. А їх тоді це дуже бісило. Вони намагалися вести вогонь в цей рупор, щоб збити його. І самі себе цим викривали. Клюнули на цю вудочку», - каже Юрій.

«Снаряд пропалив наскрізь»

У бою Юрій наводив свого побратима з ГП-25 на позиції ворога. Сепаратисти ховалися за парниками, які місцеві облаштували неподалік загону. Вони стріляли звідти, з-під тенту. Юрій, щоб краще бачити, заліз на другий поверх і за допомогою дзеркала спостерігав за ворогом та наводив.

«Коли я шукав, де вони засіли в отих теплицях, то робив це за допомогою дзеркала й наводив побратима, який стріляв з ГП-25. Цим себе й викрив. Вони побачили мерехтіння у вікні, що дзеркало блищить, почали стріляти у мій бік», - каже прикордонник.

Своє поранення він пам’ятає дуже добре.

«Я пам’ятаю це все дуже детально, бо був у свідомості. Поранили мене пострілом із РПГ-7. Він мене пропалив наскрізь. У живіт зайшов, зі спини вийшов. Я весь час був при тямі, поки не приїхала швидка десь за годину, коли оголосили тимчасове перемир’я, щоб винести поранених. Мені щось вкололи і я відключився, мене ввели у штучну кому», - згадує чоловік.

На місці його підтримували, як могли. Віддали всі бинти, знайшли якісь знеболювальні.
«Але на адреналіні нічого не допомагало, бо він зашкалював. Це одне з найболісніших та найстрашніших поранень. Якщо кишківник випадає, то треба накрити та чекати допомоги. Якийсь час згодом я був в обласній лікарні, а потім мене забрали на евакавтомобілі до підконтрольної території та на вертольоті забрали на Київ. Весь цей час я перебував у штучній комі», - розповідає Юрій.

Загалом тоді було 10 поранених, двоє мали незначні травми. Юрій та Володимир Аршинов тоді отримали найважкіші поранення. У Володимира було наскрізне кулеметне поранення у грудну частину, а у Юрія – у живіт.

«Моє поранення вважається надважким. І коли мої документи подавали у різні лікарні Ізраїля, Німеччини, США, то всі відмовилися, окрім Ізраїлю. Але лікар, який мене оперував, давав 1% на життя і за умови, що мене привезуть протягом доби. Бо інакше сенсу везти не було б. За пару годин мені зробили закордонний паспорт і нас з мамою відправили. Відновлення я почав в Ізраїлі, а вже завершував в Україні. Ходити, рухатися на милицях, з паличкою – я почав в Ізраїлі. Заново вчився. Потім у Конча-Заспі продовжив реабілітацію. Але то більше була ЛФК», - каже прикордонник.

 Фото надане героєм

Відновлення тривало десь 2 місяці. Були препарати, які викликали сильні галюцинації. Потім чоловік вчився ходити заново.

«Ці препарати кололи наші лікарі, в Ізраїлі мені перестали таке давати, вони навіть здивувалися, що взагалі лікарі наважилися давати таке при пораненні, бо реакція може бути непередбачуваною, особливо після бойових дій, для цивільного життя, можливо, це й підійшло б», - каже Юрій.

В Ізраїлі у нього налагодилася комунікація з лікарем.

«Він був російськомовний, десь зі східної Європи. Він одразу сказав, що якщо я йому не довірятиму, то він мене лікуватиме. Після цих слів у мене вже вибору не було. Десь на свій день народження я став на ноги, простояв десь до хвилини й тоді зрозумів, що йду на одужання», - розповідає Юрій.

У якийсь момент його відпустили додому, але треба було їздити до реабілітаційного центру. Повернення до колись звичайного життя теж було етапом відновлення.

«Коли мене вже після операції перевезли до реабілітаційного центру, який знаходився на іншому кінці Єрусалиму, лікар виписав мене й сказав, щоб я жив на квартирі, а у центр їздив. Це був етап реабілітації. А маршрут був довгий – через усе місто. Мені треба було то подолати пішки, автобусом. Він хотів повернути мене до звичайного життя», - згадує чоловік.

«Я був першим прикордонником з інвалідністю, який поновився»

Після повернення з Ізраїлю він був у Києві на реабілітації до самого звільнення у 2015 році за станом здоров’я.

«Я не придатний за станом здоров’я та виключений з військового обліку. Працював у Державній прикордонній службі на цивільній посаді. Я повернувся у 2021 році, коли особам з інвалідністю дозволили проходити військову службу. Ми з Сергієм Васильовичем давно намагалися цю тему пролобіювати, бо у ЗСУ це дозволили ще з 2018 року. Як тільки внесли зміни до закону про військову службу, я одразу був першим прикордонником з інвалідністю, який поновився. У мене давно було таке бажання», - каже він.

Фото надане героєм

З 2022 року Юрій проходить службу у головному центрі медіакомунікацій ДПСУ й створює контент для соціальних мереж, малює комікси про бійців.

«Війна — олівцем»

Ще до армії та ДПСУ він навчався на художника-конструктора-дизайнера у коледжі. Тому й позивний згодом отримав відповідний – «Художник».

«Коли я попав в учєбку, дуже сильно хотів піти від цього, нікому не казав, що я вмію малювати. Коли нас зібрав замполіт знайомитися, я максимально не хотів, щоб про мої вміння дізналися. Але коли він відкрив особові справи, то й побачив. «Будеш художником», сказали мені. Так і причепилося до мене й стало позивним», - розповідає прикордонник.

Він зазначає, що у творчу спеціальність він прийшов випадково, а завжди мріяв служити.
«Насправді я з самого дитинства мріяв стати військовим і ніколи не думав, що буду художником чи дизайнером. Але так вийшло, що у військове училище я не поступив після 9 класу. І треба було закінчити якийсь коледж. Найближчий був на Якіра, я прийшов, закрив очі, тицьнув пальцем у першу-ліпшу спеціальність. Дивлюся – художник-конструктор-дизайнер. Я і пішов. Мене питають, чи вмію малювати. Кажу – ні. «Ну, навчимо», - сказали. Так я і вступив», - згадує Юрій.

Фото надане героєм

Вже у 2017 році він вступив до НАКККіМ на спеціальність «Дизайн» у Києві й закінчив у 2023 році магістратуру. Магістерська була присвячена коміксам.

«Мальопис – це відповідник українського коміксу. Я переважно описую події, які відбуваються на фронті з хлопцями. Таким чином розповідаю історії. Цього року я подавався на «Комікс року 2025» (премія Леоніда Перфецького). Комікс «Олівцем по війні», про події, які ми з вами обговорюємо, увійшов у топ-3 мальописів України. Там йдеться про події весни та літа 2014 року», - каже чоловік.

Відкрити комікс

✖ Закрити

Підказка: затисніть стрілки на клавіатурі (Вгору/Вниз) або кнопки на екрані для плавної прокрутки.

▲
▼

У 2024 році Юрій Гладченко став учасником спеціального випуску Playboy Ukraine, присвяченого українським військовослужбовцям і прикордонникам Луганського загону.

«Мені подзвонив Даня Заїка та запропонував. Мене фотографували у Києві для проєкту про Луганський загін. Я дуже задоволений результатом! Це рівень – потрапити до такого журналу», - розповідає прикордонник.

Зйомки

«Про кожного можна зняти серіал»

Також Юрій розповів, що дивився стрічку Ахтема Сеітаблаєва «Мирний-21». І додав, що про кожного бійця можна було б зняти серіал.

«Так, я дивився. Як художній фільм він знятий гарно. Але є неточності, які змазали для хронометражу, для привабливості картинки. Але якщо знімати про кожного бійця, який брав участь, то можна цілий серіал зняти», - каже він.

Фото надане ДПСУ

«Юро, може, дарма ти приходив?»

Про події 2022 року згадує з відчуттям дежавю.

«Коли нам діловоди сказали, що треба спалити папери, я кажу – «Десь я вже це бачив». У 2014 році було те саме. Коли вже почали бомбити, 24 лютого, ми стояли в курилці, хлопці мені кажуть – «Юро, може, дарма ти приходив?» У багатьох переляк був, особливо у молодих хлопців. Але відчуття зовсім інші все одно були цього разу. Бо вперше я був, як та молодь. Не було того страху, як зараз. Тоді я не розумів, що може бути. Ворог міг вести вогонь, а я в повний зріст міг пройтися вздовж забору або перебігти по відкритій місцевості, не розуміючи того, що мене можуть вбити. А зараз це було інакше, не той страх», - розповідає прикордонник.

Фото надане героєм

Сьогодні він мріє про Перемогу, але має певні побоювання.

«Дай Боже, щоб вона була, ця Перемога. Я цікавлюся історією, і скільки читаю – нас ніхто в бою не перемагав, але з внутрішньої сторони багато наших державних діячів підписували невигідні умови. У мене є страх, щоб це не повторилися. Як при перших визвольних змаганнях чи за епохи Богдана Хмельницького. Тож мрія – щоб це не повторилося», - наголошує Юрій.

Також він має і творчу мрію.

«Хочу випустити та надрукувати свій комікс, який я зараз малюю. Хочу потримати його в руках», - зазначає чоловік.

Юрій Гладченко. Фото надане героєм

Читайте також: "На меті було нас спалити. Допомога підійти не могла". Згадуємо 2 червня 2014 року