Яким він був. Яким він сниться. Яким він болить: луганчани згадують рідне місто

У другу суботу вересня луганчани традиційно святкували День міста. Салют на Театралці, концерти, весілля цього дня — так у Луганську було до 2014 року. Тоді ми вперше не змогли відзначити цей день в окупованому місті. Луганчани запускали фотофлешмоб «Луганськ — це Україна» та вперто вірили, що наступного року відсвяткують за два. Але не судилося.

І сьогодні вже тринадцятий раз ми з ностальгією згадуємо, як вміли святкувати вдома. Я вперше подумала про це, коли робила цикл «Нескорені: Три дні оборони Луганського загону»: герої знову й знову розповідали, як Луганськ відзначав свята, особливо День прикордонника. Потім було багато ностальгічних постів про День шахтаря. І я, порівнюючи досвід життя в інших містах, не можу не погодитися: такої атмосфери свят більше ніде не відчувала.

Тому я попросила містян поділитися спогадами про Луганськ. Хтось в особистих повідомленнях написав, що його вже відпустила ностальгія і ділитися нічим. Хтось каже, що місто досі сниться, хтось — що серце досі тягне туди. Майже ніхто, з ким довелося поспілкуватися, не має фото звідти, бо все лишилося там.

Сьогодні ми згадуємо Луганськ. Яким він був. Яким він сниться. Яким він болить.

Олексій Фалін, військовослужбовець (42 ОМБр), колишній журналіст, блогер

Фото "Свої"

Луганськ мені вже давно не сниться. Це якось переболіло у перші роки вимушеного переїзду. Зараз, коли намагаюсь згадати якісь місця — луганські вулички чомусь перетікають у київські, луганські провулки перемежовуються з павлоградськими провулками, а парки більше згадуються з Добропілля або Чернігова, аніж з Луганська. Щемливою асоціацією Луганська лишається квіт абрикос. І щоразу, як у Харкові бачу танк "Марк V" - одразу згадую, що в Луганську їх було аж два. Інколи я дивлюся фото і відео з рідного міста. І часто-густо вже не можу згадати де те чи інше місце. Воно й не дивно — пішов 13-й рік, як я не бував вдома. Я змінився. Змінився і сам Луганськ. Життя в ньому я згадую, як позаминуле життя (навіть не минуле, а саме позаминуле). А вир подій навколо не дає можливості ностальгувати за втраченим. І все-таки я за ним скучив. Скучив за домом. Скучив за рідними місцями, з якими багато спогадів. Розумом я розумію, що місто вже не те, а серце туди тягне.

Танки "Марк V". Про них можна почитати тут

Антон Потурайко, військовослужбовець ЗСУ

Антон Потурайко

Який для мене довоєнний Луганськ? Насправді гарний. Він нагадував шафу, з якої викинули старі речі та нафталін, відкрили дверцята, щоб наповнило його свіжим повітрям. Він прокидався після сплячки. Розвивався. Тоді він міг дати фору багатьом обласним центрам країни. Зараз дивлюсь і щось згадую. Але зверніть увагу, більшість магазинів — це алкашні. Забуваю назви вулиць. Іноді мені сниться, як я гуляю по вул. 3-тя Донецька та вверх від Краєзнавчого музею до «Дураковки».

Фото Qypchak, Вікіпедія

Ольга Жидкова, волонтерка

Згадую з дитинства, як у цей день збиралися зранку з друзями, сусідами та йшли у посадку – лісосмуга за вул. 30 років Перемоги. Зазвичай йде дощ. І ми доварюємо куліш та досмажуємо шашлик, натягуючи поліетилен, просочуємося цими ароматами. Потім йдемо додому. А ввечері – Театралка та салют, ситро у паперових стаканчиках, морозиво, яке у цей день було якимось особливим. Для мене маленької салют – це щастя. Яке тебе огортає. Це вибухи, не пов'язані з війною та смертю. Я ще пам’ятаю, що салют може бути пов’язаним із щасливими моментами.
Вулиці та квартали я потихеньку починаю забувати.

Дуже добре, що у такі важкі часи є у нас відсилання до тих моментів, які можуть розлитися теплом та радістю по шкірі.

Театральна площа, 2009 рік, Ivars Indāns, Вікіпедія

Антон, боєць бригади Нацполіції “Лють”

У першу чергу згадуються дитинство та юність, які там були проведені. Шкільні роки. Вчителі, з деякими з яких досі підтримую зв'язок. Моя школа, згодом — студентство. Згадуються люди, які були з тобою тоді. На жаль, не всі змогли виїхати звідти після окупації. З багатьма тими, хто виїхав, спілкуюся досі. Підтримуємо одне одного, свята разом відзначаємо, хрестимо дітей. Це той зв'язок, який поєднує тебе з Луганськом і зараз.

Студентські роки були дуже наповнені, згадую їх з теплотою.

Продовжую вболівати, зрозуміло, що не так активно, за луганську «Зорю» ще з 10 класу. Бачив і злети, і падіння. Були сезони, коли не пропускав жодної гри. Зараз клуб – це відображення тих людей, які виїхали з міста. Перші роки продовжували сподіватися по інерції, потім прийшло розуміння, що окупація, на жаль, надовго. Будували життя заново, щось виходило, щось ні. Після цього повномасштабне вторгнення підкосило. Але мені здається, що ті, хто виїхали ще у 2014 році, легше пережили переселення 2022 року.

Деколи згадуєш місця, де були з друзями, де зустрічалися та гуляли з дружиною, де вона розповіла, що вагітна.

Сьогодні це місто спогадів. Ти зараз розумієш людей, які живуть минулим. Тому що всі спогади про Луганськ – це твоє минуле. І все, що у ньому було. Зараз важко бачити рідне місто. Ось там вже немає більше трамваїв та тролейбусів. Знищення електротранспорту – це, на мій погляд, деградація. Знищуються зелені насадження. Таке відчуття, що все, що робиться, не для людей, а для галочки. Зараз вже складно ідентифікувати місця, вулиці, квартали. Згадую і сьогодні іноді якісь улюблені місця. Я, наприклад, любив естакаду, моє місце сили. Її спотворили тією величезною зіркою.

Луганська естакада, Юрій Кишко, Вікіпедія

Важко у моменти, коли прильоти у місті. З одного боку, ти радієш, адже розумієш, що це влучання по ворогу, який забрав твоє місто. Це величезний хаб, який треба розбивати та знищувати. З іншого боку, болить, коли у твоєму місті щось руйнується. Особливо те, що ще є в пам’яті.
Згадую унікальні танки Марк V, музей на ЛВВАУШ, де є купа екземплярів різноманітних літаків, експонати мамонтів у музеї.

Фото Марини Сергієнко

Місто не сниться. Але коли був поруч, наприклад, у Станиці чи Щасті, завжди було щемко.
Я мрію побувати у Луганську знов, але розумію, що це буде нескоро. Хочеться повернутися, пройтися рідними вуличками, місцями. Але жити там вже не хочу. Як і не хочу, щоб мої діти там жили. Має пройти певний час після повернення території, щоб місто інтегрувалося в український простір і стало таким, як ми його пам’ятаємо.

Марина Сергієнко, психологиня

Луганськ, мабуть, лишається містом мого підліткового віку, рідним містом, де я виросла та сформувалася. Воно згадується доволі затишним. Я вчилася у старому центрі й досі впевнена, що це найкращий район Луганська, він неймовірно гарний та таким лишається у моїх спогадах. Вулиця Даля (колись Англійська), вул. Леніна, філармонія, моя школа, готель «Україна». Неймовірно гарні місця для мене. Як і Парк 1 травня, де проходили всі мої вечори, прогулянки, де були перші поцілунки.

Фото Марини Сергієнко

Фото "Тиждень"

Фото міста після окупації не дивлюся. Знаю з розповідей знайомих звідти, що там все дуже змінюється.

Мені сниться лише одне місце – мій будинок, мій дім у Камброді, моє подвір’я. Дуже часто. Я дуже добре пам’ятаю маршрути, вулиці. Звісно, що в голові щось плутається вже з Києвом. Але зараз би не змогла зорієнтуватися у Луганську, тому що там маршрути автобусів змінилися та ходять інакше. Ностальгія іноді буває, але точкова. Зрозуміло, що сумую за містом, старим центром, своїми липовими алеями, за найкращим колесом огляду в Україні. Я готова битися на ножах за це. У мене навіть є така традиція – коли я приїжджаю в різні міста України, я катаюся на колесах огляду і завжди підтверджується думка, що в Луганську краще. Я просто дуже любила парк, колесо, відчуття, коли летиш на «Вихорі» над Луганкою та молишся, щоб не вилетіти в річку. Кращих відчуттів ніде не було!

Фото Марини Сергієнко

Яна Мостова, головна редакторка SD.UA

Фотофлешмоб до Дня міста, 2014 рік

День міста був одним з улюбленіших свят. Зазвичай відзначали його два, а бувало, й три дні. І кожного з них ввечері були концерти. Я можу зараз помилятися, але саме на День міста я вперше вживу почула Кузьму Скрябіна. Пісню «Відстань» я пам’ятаю як зараз.

Навіть пресконференції з організації свята були улюбленішими. Особливо, коли ти першою дізнавалася, кого з зірок привезуть цього разу. Я не дуже люблю масові заходи, але День міста та салют – то було святе. Як і спроби дістатися з центру на Мирний. Тепер салюти викликають у мене страх та відразу. Але, бачите, так було не завжди.

Мені болить, що я не показала своєму сину наш Ляльковий театр, який дуже любила.

Фото Юрія Кишко, Вікіпедія

Не зводила на концерт у філармонію, щоб він почув орган.

Фото зі сторінки закладу

У перші роки після 2014-го мені було фізично боляче у цей день. Згодом, звісно, це минуло. Але і досі легка ностальгія іноді коле серце.

Чи сниться Луганськ мені? Так. Не таким, як був. Іншим. Не скажу, що поганим. Але кожного разу я прокидаюся у кошмарі, бо я не маю там бути. Не можна. Небезпечно.