"На меті було нас спалити. Допомога підійти не могла". Згадуємо 2 червня 2014 року

Офіцер Держприкордонслужби України Віктор Шинкарук у 2014 році служив у Луганському прикордонному загоні. 2 червня захисники кордонів прийняли бій, коли сепаратисти атакували їх. Ці події він пам’ятає й досі. Як і його дружина Катерина Крамскова.

За останні майже 10 років подружжя пережило багато всього. Але, мабуть, 2 червня 2014 року розділило їхнє життя на до та після.

Катерина – луганчанка, Віктор родом із Хмельницького. Познайомилися на сайті знайомств. У Луганську чоловік тоді служив у прикордонному загоні. Там народилася їхня старша дитина - син Тимофій. Молодший Мирослав з’явився на світ вже у Хмельницькому, де зараз мешкає родина. Таким чином, як жартує подружжя, вони об’єднали країну.

Катерина та Віктор із синами

Події 2014 року назавжди закарбувалися у пам’яті. Бо тоді життя зробило крутий розворот. Від щасливих моментів залишилися лише спогади. Та й ті перестали бути добрими.

«Боляче було дивитися, коли викладали всі ці відео, що зробили з Луганським прикордонним загоном, ці собаки розстріляні. Це важко. Знайомі стіни, коридори, якими ти ходила, місця, де проходили свята для дітей. Це були приємні спогади, які перетворили на неприємні», - каже Катерина.

Напередодні виходу стрічки про Луганський прикордонний загін «Мирний 21» подружжя разом із «Сєвєродонецьк онлайн» згадали важке літо 2014 року.

Ми вирішили показати історію чоловічими та жіночими очима, щоб зрозуміти, як це – битися на смерть та чекати звістки від найдорожчої людини.
 

Віктор Шинкарук 

«Ми ввімкнули гімн України та прийняли бій»

По службі нам доповідали, що ось-ось, з дня на день має бути напад. У нас були свої джерела, всі вони говорили про те, що він неминучий. Ми тоді знаходились вже на постійному чергуванні в загоні. Всі 100 відсотків персоналу. Чекали цього дня. Хоча до останнього вірити не хотілося. Ми ж навіть прикордонна служба, а не війська.

Віктор Шинкарук

О четвертій ранку почався обстріл. У перші пів години в нас з’явилися поранені. Після цього вже прийшло повне усвідомлення ситуації. Ми ввімкнули гімн України та прийняли бій. У перші хвилини, та й навіть години, було досить страшно. Коли ти розумієш, що поряд свистять кулі.

А потім вже прийшла якась адаптація, звикли до цього, якщо можна так сказати. Навіть через деякий час з’явився певний азарт.

Луганський прикордонний загін 

Важко сказати, скільки тривав бій в годинах. Бо були перерви. Все відбувалося хвилями. Їм потрібно було поповнювати боєприпаси, відновлювати сили та відвозити поранених. Як я розумію, пішов напад, вони відстріляли свої боєприпаси, потім ця хвиля закінчилася, була перерва. Після відновлення та відпочинку починалась наступна. Таких хвиль було було декілька.

«Питання стояло залишитися там назавжди, або вийти та врятувати життя"
 

Ми скористалися тим черговим моментом, коли вони відстрілялися та пішли відновлюватися, поповнювати свої боєкомплекти. Сепаратисти тоді вже зрозуміли, що взяти нас не зможуть, тому що всі їхні спроби штурму ми відбивали. Вони навіть не могли наблизитися. У них були спроби штурму та пролому наших парканів, воріт. Бойовики намагалися вантажівками заїхати, але жодна з них не змогла навіть близько під’їхати. Ми їх обстрілювали й вони так і залишалися там стояти.

Луганський прикордонний загін 

Сепаратисти почали продумувати інші методи, підходи. Про все інформація надходила нашому командиру. Він нам розповідав. Так ми дізналися, що наступна хвиля має бути жорсткою. І на меті було нас спалити. Допомога нам підійти не могла, тому що місто вже тоді було повністю перекрите. Там були гелікоптер, винищувачі, які прилітали. Але не могли нічого зробити, бо там багато житлових кварталів, близько будинки стояли. Вони пролетіли, але допомогти не змогли.
Тоді керівництво з Києва дало наказ покинути загін, щоб врятувати людей. Питання стояло залишитися там назавжди, або вийти та врятувати життя. У чергове затишшя ми групами, по одному-двох, покинули підрозділ.

«Задовго до цього ми вже воювали з ними»

Думаю, що не це початок війни. Задовго до цього ми вже воювали з ними, коли бойовики почали перетинати кордон групами, завозити зброю. Ми їх постійно затримували. Але кордон з росією був не дуже закритий – це відкрита місцевість без перешкод. Важко було стримувати. Момент штурму нашого загону вважаю кульмінацією всього цього. Зі всіх підрозділів, які в той момент залишалися в Луганську, ми були останнім. І ми єдині, хто дав бій сепаратистам.

Луганський прикордонний загін 

З друзями, якими товаришував у Луганську, і досі підтримуємо зв’язки. З іншими дуже часто перетинаємося. По службі часто зустрічаю військових, які на той момент були в Луганську. Нашу групу об’єднує командир. Сьогодні він голова Прикордонної служби України.
Періодично бувають зустрічі учасників тих подій, коли ми згадуємо ті часи та вшановуємо загиблих.

Луганський прикордонний загін 

У Луганському загоні було дуже багато місцевих, родом з Луганщини. Ця частина людей там і служила до повномасштабного вторгнення. Відчули на собі другу хвилю, так би мовити. Вони працюють у складі мобільних груп, під час посилення. У нас не обов’язково треба служити в Луганському загоні, щоб побувати там. Періодично в складі груп вони виїжджають "на передок". По кілька місяців служать і потім повертаються у підрозділ.

«Всім нам цікаво, як це було передано у стрічці»

З моїми колегами консультувалися, наскільки я знаю. Звичайно, мені цікаво подивитися. Хочу дізнатися, як саме це бачить режисер. Як це виглядає зі сторони. Отримати консультації – то одне, а показати картину того, що відбувалося – інше. Всім нам цікаво, як це було передано.
21 лютого у Хмельницькому пройде спеціальний показ за участі режисера та творчої команди. Туди запросили всіх прикордонників, що проходили службу тоді й можуть приїхати. Ідемо туди.

  
Катерина Крамскова   

«Найстрашніший момент був, коли подзвонив чоловік так повідомив, що їм сказали попрощатися з близькими»

Цей день не став повною несподіванкою, оскільки вже за місяць до того Віктор знаходився в загоні, на службі. Він вже жив не вдома. Звичайно, вони знали, коли це має статися. Напередодні я була вдома, це район Городка, там знаходилася передостання військова частина, яку ще не захопили. Перед моїми вікнами її почали штурмувати. Були обстріли, вибухи. Тоді я зрозуміла, що прикордонники наступні. Здогадувалась, що це станеться наступного дня.

Катерина та Віктор

Дізналася не з новин. Під вікнами напередодні був бій, тому прокинулася дуже рано. Дзвонила свекруха, мати Віктора. Вона мені повідомила, плакала, запитувала, що відбувається. Потім я побачила відео на ютубі.

Ми з Віктором спілкувалися того дня, коли була можливість. Намагалася не нервувати. Не влаштовувати істерик, паніки. Коли розмовляла з ним, робила все, щоб не плакати та не показувати переживань. Дружини інших офіцерів згадують, що їм подобалося мені дзвонити, бо я була дуже спокійна. Це передавалося і їм. Бо всі переживали, плакали, коли зідзвонювалися.
Звичайно, я нервувала. Але треба було ще заспокоїти нашого маленького сина Тимофія. Він не розумів, що коїться, але все ж бахало навкруги. Щось вигадувала на ходу, відволікала його.

Син Тимофій

Найстрашніший момент був, коли подзвонив чоловік так повідомив, що їм сказали попрощатися з близькими. Що, скоріш за все, не вдасться вийти. Це страшно – таке почути.

  
«Їхали стоячи з Харкова до Хмельницького»  

Коли прикордонники вийшли, їм дали час, щоб вивезти родину у безпечне місце. Того ж дня ми виїхали. Але згадується один випадок. Тоді якраз почала народжуватися волонтерська діяльність. Чоловікові подзвонили з Києва та повідомили, що якийсь бізнесмен хоче передати прикордонникам екіпіровку, бронежилети, каски. І що це вже їде зі столиці до Луганська. Йому дали завдання забрати посилку. Потяги вже ходили з запізненням. На вокзалі чергували вороги. Ми подумали: один чоловік, що тягне величезну сумку, виглядатиме дивно. Тому вирішили піти всією сім’єю. Це сповільнило наші збори. Замість того, щоб збиратися, ми чергували на вокзалі. Розкладу вже не було. Було страшно. Але врешті-решт ми дочекалися і потім передали сумку на підрозділ.

Віктор із Тимофієм

Потім зібралися. Всі пам’ятають, як це було тоді виїхати. Ми із ще однією родиною прикордонників з малою дитиною просилися до потягу, ледь доїхали до Харкова. Звідти теж квитки не візьмеш. Нас взяли стоячи. З Харкова до Хмельницького. Ми погодились. Деякий час так і їхали. Потім нам знайшли місце. Врешті-решт чоловік залишив нас у Хмельницькому у своїх батьків. Сам повернувся до свого підрозділу на Луганщину. Біловодськ і потім Старобільськ.

  
«Я вже не там, мене гвинтокрилом доставили до Києва»  

Я пожила у Хмельницькому, а потім вирішила, що треба повернутись до чоловіка. Зібрала речі, дитину та поїхала до Біловодська. Чоловік сказав, що зустріне. Шлях довгий. Доїхали. Це якраз була наша річниця весілля. Ми сіли з сином Тимофієм на автобус з Харкова до Біловодська. Я набираю Віктора, немає зв’язку. Так декілька разів. В якийсь момент додзвонилась, він питає, де ми. Кажу – їду вже в напрямку Біловодська. Він мені: «Розвертайся та їдь назад». Я в шоці, дорога-то не близька. А він продовжує: «Я вже не там, мене гвинтокрилом доставили до Києва». І не каже, що сталося. Спочатку не зрозуміла. Кажу: «Ти поранений?». Він підтвердив, але сказав не хвилюватися. Я почала плакати. Потім заспокоїлася, збагнула, що він же розмовляє, при тямі. Все інше можна пережити.

Родина Віктора та Катерини

Їхати нема куди. Ночувати ніде. Я плачу. Поряд жінка питає, що сталося. Розповіла їй. Вона нас прихистила та дуже підтримала, заспокоїла мене та дитину. Потім допомогла з квитками. Завжди з теплотою згадую її. Досі спілкуємося. Дуже приємно, що є такі люди.

Після реабілітації Віктор ще служив на Луганщині, потім перевели до Чернівців, а звідти до Хмельницького. Наразі він продовжує службу в одному з підрозділів Державної прикордонної служби України.

Звичайно, збираємося піти на прем’єру стрічки. Цікаво, як ці події будуть відображені у художньому переосмисленні.

Нагадаємо, вийшов трейлер фільму про луганських прикордонників.