“Ми пишемо лише одне: “я жива”. Як відсутність зв’язку ізолює мешканців окупованого Сіверськодонецька

В окупованому вже четвертий рік Сіверськодонецьку стабільний мобільний зв’язок та інтернет продовжує залишатися недосяжною розкішшю для більшості його мешканців. Попри заяви окупаційної адміністрації про буцімто активне “відновлення міста”, люди продовжують жити в умовах майже повного інформаційного вакууму. Омріяний сигнал з’являється лише подекуди та епізодично, месенджери працюють із перебоями, а доступ до VPN часто блокують російські спецслужби. Для наших містян це не просто прикра побутова незручність. Відсутність зв’язку означає неможливість нормально поговорити з рідними, викликати швидку, оформити документи чи просто дізнатися останні новини. Люди місяцями живуть у стані постійного очікування - світла, води, сигналу чи бодай короткого повідомлення від близьких. Журналістам SD.UA вдалося поговорити з двома жительками окупованого Сіверськодонецька про життя у місті без стабільного зв’язку, постійний страх залишитися без допомоги та відчуття, що люди в окупації дедалі частіше залишаються сам на сам зі своїми проблемами.

"Раніше було життя…" Історія Галини

Галині (ім’я змінене) 79 років. Вона усе життя прожила у Сіверськодонецьку. Працювала у сфері обслуговування до самої пенсії. Жінка пригадує місто ще зовсім іншим - шумним, зеленим, із заповненими вулицями, квітучими дворами та переповненими маршрутками у години пік.

Мирний Сіверськодонецьк

- У нас з родиною була трикімнатна квартира у новому районі. Отримали її ще багато років тому та потім усе життя облаштовували. Купували меблі, збирали гроші на ремонт, міняли вікна, вибирали шпалери. У мене були старі фотографії дітей та онуків, мамині серветки та тітчині вишиті ікони, кришталь, який берегли на свята. Там було все наше життя. Я пам’ятаю, як раніше у дворі бігали діти, там виросла моя онука та народився незадовго до окупації онук… Сусіди кожного вечора сиділи на лавках, хтось завжди поливав квіти біля під’їзду. Здавалося, що так буде завжди. Це було місто моєї молодості, зрілості й, я сподівалася, старості.

У березні 2022 року її будинок потрапив під обстріл. Жінка дивом залишилася жива.

Сіверськодонецьк 2022 рік

- Було пряме влучання у нашу квартиру. Я досі не розумію, як тоді вижила. Це сталося дуже швидко - вибух, усе в диму. На той час у нашому величезному будинку на шість під’їздів залишалося лише з десяток людей. Я з тваринами, кілька сусідів. Почалася пожежа. Ми вибігли фактично в тому, що було на нас. Нічого не вдалося врятувати. Абсолютно нічого. Хоча я про це й не думала. Лише сумка з документами, яку я завжди тримала поруч, навіть вночі. Тож згоріли всі речі, фотографії, усе, що ми збирали десятиліттями. Коли потім люди показували мені фото будинку (я так і не наважилася сходити на згарище, думала — серце не витримає), то навіть не одразу впізнала це місце. Там, де були наша квартира й під’їзд, зараз просто провалля. Частина будинку напівзруйнована, кажуть, що наразі його чекає знесення. Але найстрашніше - це не втрата матеріальних речей. Найстрашніше - усвідомлення, що твоє життя, пам’ять, дім зникли усього за кілька хвилин…

Нова реальність

Діти героїні та онуки зараз живуть за кордоном. Галина каже, що найважчим для неї стала саме втрата нормального зв’язку з ними.

Завжди в очікуванні зв'язку

- Після того, що сталося у 2022 році, я дуже боюся залишитися без зв’язку з рідними. Раніше ти міг просто набрати номер доньки та поговорити. А зараз прокидаєшся з думкою: чи з’явився інтернет. Береш телефон і, звісно, нічого. Потім знову перевіряєш через годинку. Це вже якось рефлекторно. І так увесь день. Якщо раптом з’являється хоч якийсь сигнал - усе кидаєш і намагаєшся написати. Добре, якщо вдається відправити кілька повідомлень. Інколи буває так, що написала щось рідним, а відповідь приходить лише через кілька тижнів. І весь цей час сидиш і думаєш: вони отримали повідомлення чи ні? Живі, здорові? Це дуже виснажує психологічно, особливо коли ти літня людина й постійно хвилюєшся за дітей та онуків. Уявляєш собі, як вони, чим займаються, як справи в школі, чи не хворіють…

Галина розповідає, що ще кілька місяців тому у місті досить стабільно працювали так звані точки доступу до інтернету.

- У кількох усім відомих місцях (деякі кафешки, магазини) були такі собі точки з вайфаєм, до яких можна було підключитися, звісно, за гроші, та набрати рідних. Зазвичай багато було літніх людей, які не дуже розумілися на телефонах і просили допомогти відправити повідомлення чи відкрити месенджер. Як для опустілого міста - тут вирувало життя. Хтось плакав після розмови з рідними, чи мовчки гортав телефон. За годину такого інтернету треба було платити близько ста рублів. Для багатьох пенсіонерів це великі гроші, але люди все одно приходили, бо хотіли хоча б кілька хвилин поговорити зі своїми дітьми. Я теж ходила, звісно. Працювали вони недовго, десь до обіду. Тож я сідала і швиденько писала: “Я жива. У мене все більш-менш”. І чекала відповіді, чи намагалася саме додзвонитися. Скидувала фото своїх улюблених квітів, адже новин у моєму житті наразі зовсім небагато. За щастя було почути дітей, онуків. Дуже виснажувало те, що розмову постійно потрібно було контролювати. Наприклад, я не могла все розповісти, коли діти питали, як там, чи тихо, чи є прильоти. Або ось мої онуки україномовні, особливо малий, він майже не говорить російською, коли говорила з ним, намагалася стати десь подалі від людей, адже ти не знаєш, хто знаходиться поруч і як відреагує, коли на тому кінці слухавки почує українську, навіть від дитини...

Найбільша мрія - почути голос онука

Зараз більшість таких точок уже не працюють. Кілька місяців у Сіверськодонецьку взагалі не було жодного зв'язку.

- Тепер майже усе через знайомих. Хтось десь знайшов інтернет, у когось VPN спрацював, комусь сказали, що десь біля певного будинку є сигнал. На жаль, саме технічних тонкощів — як то відбувається — я не розумію. І тоді люди йдуть туди з телефонами, стоять, чекають. Можуть сказати: “Є кілька хвилин”. І ти буквально біжиш із телефоном. Уже не думаєш, як красиво написати чи що саме сказати. Просто хочеш встигнути повідомити найголовніше - що ти живий. Іноді люди навіть не телефонують, бо бояться, що зв’язок обірветься. Пишуть коротко: “У мене все нормально”. Зараз ці кілька слів означають дуже багато…

Жінка каже: найбільше виснажує навіть не побут у нових реаліях окупації, а постійне очікування та невизначеність.

- Після 2022 року люди тут ніби перестали щось загадувати наперед. Ти живеш одним днем. Якщо є світло - добре. Якщо є вода - вже радість. Якщо вдалося додзвонитися рідним - день уже не дарма пройшов. “Блага цивілізації” у нас часто за графіком. Світло теж буває нестабільно. Люди навчилися запасатися всім: водою, свічками, продуктами. Пенсіонери рахують кожну копійку, бо ціни дуже високі. Багато хто виживає лише завдяки допомозі дітей. Але найстрашніше - це навіть не бідність, а відчуття повної відірваності від “великого” світу. Ніби про тебе всі забули.
Окремою проблемою Галина називає медицину. Це критично важлива складова життя для більшості сіверськодончан.
Швидку допомогу можна чекати дуже довго. Лікарів мало. Багато наших медиків виїхали ще у 2022 році. Ті, що залишилися, розписані на місяці вперед. Потрібно брати направлення, чекати в довжелезних чергах і врешті-решт піти ні з чим. Тепер часто приїжджають лікарі з росії. Наразі багато спеціалістів з Пермського краю та інших віддалених регіонів. Довелося, на жаль, з ними стикатися. Більшість з них зовсім молоді або недостатньо досвідчені та кваліфіковані. Тому старенькі бояться зайвий раз звертатися до лікарні. У мене є хронічні хвороби, і раніше я завжди могла подзвонити своїй сімейній лікарці в Україні. Вона мене знала багато років, знала всі мої проблеми, які ліки мені підходять. А зараз я навіть не можу нормально написати їй повідомлення. І це дуже страшне відчуття - коли ти ніби залишаєшся сам зі своїми хворобами та страхами. Все, що тримає мене, - це впевненість у тому, що я на своїй землі, бо я так вирішила, що діти в безпеці, а чи зможемо ми колись з ними обійнятися - знає лише Бог…

Історія Марії

68-річна Марія живе у Сіверськодонецьку сама. Жінка свідомо обрала відмову від евакуації. Живе спогадами та розповідає, що дуже болить, коли її досвід знецінюють та називають зрадницею.

- Я давно одна. Чоловік і син померли ще до війни. Але тоді життя було зовсім іншим. Було моє місто, люди, транспорт, магазини, робота, сусіди. Було відчуття, що життя триває попри усі мої важкі обставини. Я дуже любила той наш Сіверськодонецьк. Пам’ятаю, як раніше влітку люди гуляли проспектом, сиділи у кав’ярнях, як було людно біля Центрального ринку. Зараз багато вулиць напівпорожні. Люди стали тихими, втомленими й, що ж замовчувати, - злими. Усі живуть своїми проблемами. Ніхто вже не говорить про майбутнє. Всі просто намагаються прожити ще один день.

Марія каже, що думала про евакуацію, але так і не наважилася.

Евакуація. Сіверськодонецьк 2022 рік

- Я розуміла, що фізично не витримаю такої дороги. Маю серйозну проблему зі спиною. Та й куди їхати? Тут хоча б дім, знайомі місця, могили моїх найрідніших. Це моє місто. Я тут народилася, тут прожила все життя. До речі, свого часу мій чоловік викладав українську в одному з навчальних закладів, був поважною людиною, його багато хто знав та поважав. Дуже боляче читати чи чути, коли людей, які залишилися тут, автоматично починають вважати “не такими”. Ніхто не знає, як би поводився на нашому місці. Тут багато стареньких, лежачих людей, тих, хто просто не має грошей чи здоров’я для виїзду. Люди тут виживають, як можуть. І це не завжди про вибір. Часто це просто про неможливість щось змінити. Люди дійсно іноді не мають сили волі, ресурсу просто взяти й зробити це…

Про те, що найбільше болить

Жінка зауважує, що окремо її ранить осуд через наявність російських документів.

- Так, багато хто був змушений взяти російські паспорти. Але люди робили це не тому, що раптом захотіли іншого життя. Без цих документів ти не можеш оформити якісь виплати, пенсію, нормально звернутися до лікаря чи розв'язувати побутові питання. Це не про підтримку росії. Це про виживання. І дуже боляче, коли цього не хочуть розуміти навіть деякі земляки. Люди тут і так живуть у постійному страху та напрузі. А коли тебе ще й засуджують - стає ще важче морально. Я не заперечую, що частина місцевих із радістю зустріли “руський мир”. Так, це наша дійсність, але це не є новиною. Так було й у чотирнадцятому році. То чому не було тоді стільки засудження? Ми жили поруч з сусідами, які ходили на псевдореферендум, у перукарню до майстрині, яка тільки й чекала на “наших мальчіков”. Не виключаю, що вони зараз спокійно живуть на неокупованій Україні, отримують допомогу та навіть співчуття.

Марія визнає, що однією з найбільших труднощів для неї залишається українська пенсія.

- Звісно, я жива людина, мені потрібно їсти, купувати речі. Для цього потрібні гроші. Щодо отримання моєї української пенсії, яку заблокували, мені пояснювали, що треба проходити підтвердження через інтернет, через банк, через різні додатки. Але як це зробити, якщо зв’язку нормально немає? У мене старий телефон. Я кілька разів спробувала - нічого не виходило. Тут є люди, яких називають “посередниками”. Вони можуть знайти інтернет, налаштувати телефон, допомогти пройти ці процедури. Але це коштує великих грошей - кілька тисяч рублів. Для пенсіонерів часто це дуже дорого. І все одно ніхто не гарантує, що все вийде. Якщо зникне сигнал чи інтернет - усе доведеться починати спочатку. Люди сидять по кілька годин і нервують через кожну хвилину зв’язку. Потрібно їхати до Луганська чи Новоайдару, наймати машину, шукати когось до компанії, одній страшно та важко.

Але, за словами Марії, найбільше їй бракує навіть не грошей.

Найбільше мені бракує відчуття нормального життя. Хоча мені й багато років, але я все ще хочу щось відчувати. Раніше ти знав, що буде завтра. Міг щось планувати, комусь подзвонити, поїхати у справах. А зараз живеш від світла до світла, від сигналу до сигналу. Коли раптом з’являється інтернет, люди одразу хапаються за телефони. Бо для нас це зараз єдина можливість не відчувати себе повністю відірваними від світу. А в той час цей світ засуджує тебе лише за те, що ти зробив вибір бути тут… У місті, де пройшло твоє життя. У місті, де воно й закінчиться…
Обидві жінки наголошують: вони не підтримують війну й не обирали таких умов життя.
Ми тут не тому, що нам подобається те, що відбувається. Ми тут, бо це наш дім. І тому що не всі мають сили, здоров’я чи можливість виїхати. Дуже хочеться, щоб нас почули. Ми - сіверськодончанки, ми ваші колеги, сусіди, знайомі, яких ви бачили щодня, віталися у найріднішому місті на землі…

Тож сьогодні у Сіверськодонецьку навіть кілька хвилин зв’язку - це вже можливість не відчувати себе повністю покинутим. І поки місто залишається в окупації та інформаційній ізоляції, для багатьох його мешканців найважливішими словами залишаються саме ці - “Я жива”.