Жива та багатогранна: Луганщина у світлинах і спогадах

Луганщина – це значно більше, ніж простір війни чи набір стереотипів про шахти та терикони. Це край степів, крейдяних схилів і тихих річок. Край промислових міст і давніх поселень. Край сотень тисяч особистих історій. Край, про який точно варто говорити не лише мовою статистики, карт і зведень.

До Дня Луганської області SD.UA попросив фотографів, хронікерів і журналістів Луганщини, які багато років документували повсякденне життя та красу регіону, поділитися своїми фотографіями та спогадами. У цій добірці – мирний Сіверськодонецьк та «Азот», самотній будинок у Лисичанську та оповита туманом шахта у Золотому. Прозорі річки й луганські «гори», відомі туристичні маршрути та маловідомі сторінки історії краю. А ще – український Луганськ наприкінці 2013 – на початку 2014 року.

Фотографіями та коментарями з редакцією поділилися Олексій Ковальов, Вячеслав Непран, Микола Скурідін, Олександр Волчанський та Михайло Бублик. Кожен з них показує свою Луганщину, але разом ці світлини складають багатогранний портрет області – живої, справжньої.

Олексій Ковальов

Олексій Ковальов. Фото: особиста сторінка у Facebook

Луганський фотограф і фотокореспондент «Укрінформу». Після окупації Луганська у 2014 році переїхав до Сіверськодонецька, де жив і працював до повномасштабного вторгнення. Багато років документував життя Луганщини, події російсько-української війни та зміни, які переживав регіон. У 2022 році був нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.

Далі – світлини та коментарі, якими Олексій Ковальов поділився з SD.UA.

Будинок біля Лисичанського залізничного вокзалу. Фото: О. Ковальов

Тоді я тільки-но переїхав з Луганська до Сіверськодонецька. І для мене усі ці місця були нові. Їздив, дивився, знімав. От побачив: просто залізниця та пустий, якийсь самотній будинок стоїть уздовж.

Сіверськодонецьк, аерозйомка. Фото: О. Ковальов

Це моє місто, до якого я переїхав з Луганська у 2014-му та до 2022 року тут жив. Компактне, спокійне, у якому мені було комфортно. Шкода було і його втратити.

Сіверськодонецьк, аерозйомка. Фото: О. Ковальов

Хочеться, щоб люди пам’ятали ці кадри Сіверськодонецька, яким він був – мирним, спокійним, цілим. До того, як туди прийшла росія.

Шахта «Карбоніт», Золоте. Фото: О. Ковальов

Був престур, і нас возили показати шахту – як усе там відбувається. Буквально за рік до війни. За такого туману нагадує щось на кшталт Silent Hill (культова медіафраншиза у жанрі психологічного горору, яку характеризує, серед іншого, моторошна атмосфера: густий туман, іржаві індустріальні декорації – ред.).

Шахта «Карбоніт», Золоте. Фото: О. Ковальов

Це місце справило на мене дуже сильне враження – атмосферою, виглядом, старими цими радянськими спорудами, зіркою тою ж.

«Азот», Сіверськодонецьк. Фото: О. Ковальов

Складова частина Сіверськодонецька, одна з найвідоміших назв у Луганській області. Підприємство, звісно, не діяло так, як до війни, до 2014 року, але там трудилося багато містян, на його території були й інші підприємства. Місто, власне, трималося на цьому об'єкті. Шкода, що тепер він не працюватиме.

Луганський обласний театр у Сіверськодонецьку. Фото: О. Ковальов

Луганський обласний театр переїхав у цю будівлю, яка стояла стара, занедбана. Відремонтували, облаштували територію, висадили рослини. Чудове місце з’явилося у маленькому Сіверськодонецьку, куточок культури – я б так це назвав.

Луганський обласний театр у Сіверськодонецьку. Фото: О. Ковальов

Я в цьому театрі, мабуть, з 2016 року працював. Знімав там акторів, вистави, тому у мене багато з ним хороших спогадів пов’язано. А зараз він згорів. Зруйнований, як і багато що у Сіверськодонецьку. Мені шкода.

Хочеться, аби люди, які дивляться на мої фотографії, зроблені до 2022 року, згадували те життя, яке вони проживали – гарне чи погане, але цікаве, спокійне, у чистому місті, у чудовій Луганській області. І дуже шкода, що більшість людей це безповоротно втратили.

Вячеслав Непран

Вячеслав Непран. Фото: особиста сторінка у Facebook

Фотограф із Сіверськодонецька, який багато років знімав природу, міста й людей Луганщини. Після евакуації до Франції у 2022 році він продовжив популяризувати рідний край через різні фотопроєкти та виставки. У 2023 році відкрив у французькому Бержераку виставку світлин про Луганщину до та під час війни. Архівні фото регулярно викладає на своїй сторінці у Facebook у рубриці «Моя Луганщина. Чи бачив хто тебе такою, якою бачив тебе я?».

Для цієї добірки Вячеслав обрав фотографії, пов’язані з річками Луганщини та особистими спогадами про місця, які залишаються для нього домом. Далі – світлини та пряма мова сіверськодонецького фотографа.

Спекотний полудень на Айдарі. Фото: В. Непран

Луганщина неймовірна своєю природою: своїми безкраїми просторами, вільними вітрами та дивовижними річками. Де б я не був – у різних куточках України чи далеко за кордоном – ніде й ніколи не зустрічав нічого ближчого серцю, ніж наша рідна Луганщина. І ніде не бачив такої чистої, прозорої води, як у наших річках. Жодна у світі не зрівняється з ними. У найбільшу спеку вони дарують довгоочікувану прохолоду, повертають сили та наповнюють натхненням.

Пристін, річка Красна. Фото: В. Непран

Можливо, у це важко повірити, але в дитинстві ми пили воду прямо з річки Красної у Кремінній. Коли влітку цілий день бігаєш на вулиці й засмагаєш до нестями, то від спраги рятувала тільки річка. Залізеш у воду, запірнеш якомога глибше – туди, де течія чиста й не тримає на поверхні випадкового дрібного сміття, – і п’єш цю прохолоду прямо з річкового серця.

Криниця у Сіточному лісництві, Кремінна. Фото: В. Непран

Ніде у світі я більше не відчував такої крижаної та смачної води, від якої аж щелепи зводить, як у наших криницях! Знайдеш у траві великий лопух, згорнеш із нього кухоль, делікатно відлякаєш жабку – вірну ознаку абсолютної чистоти води, яка обов'язково намагається заскочити всередину, – і п'єш. У такий спекотний день це справжня природна розкіш.

Надвечір'я на річці Сіверський Донець. Фото: В. Непран

Луганщина – це край, який назавжди залишається всередині нас своєю прохолодою, своїм спокоєм і своєю незламною красою. Світлини єднають нас із домом, а спогади дають сили йти далі. Зі святом, рідний краю!

Микола Скурідін

Микола Скурідін. Фото: М. Скурідін

Фотограф, волонтер, веломандрівник і краєзнавець із Сіверськодонецька. Протягом багатьох років він досліджував Луганщину на велосипеді, долаючи сотні кілометрів уздовж Айдару, Сіверського Дінця та дорогами промислових міст області. Його фотографії та спогади – це погляд людини, яка пізнавала Луганщину через подорожі, історію та щире зацікавлення рідним краєм. Далі – фотографії та розповіді Миколи Скурідіна про свої мандрівки.

Відбитки доісторичних рослин, Новодружеськ, 2021 рік. Фото: М. Скурідін

Мандрувати Луганщиною ми з однодумцями почали давно, напевно, років з 20 тому. Починали з коротеньких поїздок – Борова, річка Сіверський Донець. 

Подорож до річки Айдар та Старобільська, 2015 рік. Дорадянська будівля, нещодавно зруйнована. Фото: М. Скурідін

Але потім нам усе це дуже сподобалось, тож ми розширили свою географію – річка Айдар з’явилася, відстані збільшилися майже до 100 км на добу.

Айдар (колишній Новопсков). Фото: М. Скурідін

На Айдар почали їздити одним днем. Потім зрозуміли, як це чудово, і стали на травневі свята їздити на чотири дні, брали з собою намети. Саме на травневі маршрут був приблизно однаковий – від Новоайдара до Старобільська, Новопскова (з 2024 року Айдар – ред.).

Воронці, Марківщина. Фото: М. Скурідін

Інші поїздки намагалися урізноманітнити – щоразу обирали новий шлях, новий маршрут. Але завжди, окрім фізичного навантаження, мали якусь пізнавальну мету – краєзнавчу чи природничу. Шахти, терикони дивилися. Була мрія піднятися на усі терикони від Лисичанська до Кремінної.

Привілля. Фото: М. Скурудін

Величезною цікавинкою для мене був Лисичанськ. У порівнянні з Сіверськодонецьком це досить старе місто, хоча, звісно, на тлі тисячолітніх міст Європи воно молоде. Але для мене було великою несподіванкою дізнатися про бельгійську історію міста, архітектуру. Познайомився з краєзнавцем Миколою Ломако, почали досліджувати шахти, цегельні заводи та те, що будували з використанням таврованої цегли.

 Лани Луганщини. Фото: М. Скурідін

Сіверський Донець, Шипилівка – теж дуже красиві міста. Риба там була, спінінг завжди брали, коли їхали. Взагалі спогади залишаються лише приємні.

Схід сонця на річці Айдар поблизу Риб'янцевого. Фото: М. Скурідін

На Луганщині пройшло все моє життя. Але треба дивитись увесь світ. І зараз, коли я пенсіонер, у мене така можливість з’явилась. Як тільки я перестав працювати – розширилась і моя географія подорожей. Зацікавленість не пройшла, дивлюся тепер увесь світ.

Олександр Волчанський

Олександр Волчанський. Фото: Олексій Пліско

Автор одного з найбільших фотоархівів подій у Луганську від листопада 2013-го до червня 2014 року. Коли Олександр Волчанський почав його створювати, він ще не був професійним фотографом. Його метою було показати, що у місті – багато людей з сучасним європейським світоглядом, справжніх патріотів України. Він ретельно фіксував події, які, як виявилося згодом, супроводжували початок російської агресії на Луганщині. 

Далі – кілька фотографій з Луганського Євромайдану, паперові варіанти яких нині зберігаються у львівському Меморіальному музеї тоталітарних режимів «Територія терору».

Луганськ, 24 грудня 2013 року. Фото: О. Волчанський

Луганськ, 16 січня 2014 року. Фото: О. Волчанський

Луганськ, 9 лютого 2014 року. Фото: О. Волчанський

Луганськ, 9 березня 2014 року. Фото: О. Волчанський

Луганськ, 9 березня 2014 року. Площею пройшов «русскій мір». Фото: О. Волчанський

Ранкова акція Громадського сектора Луганського Євромайдану, 6 квітня 2014 року. Фото: О. Волчанський

Луганськ напередодні Великодня, 19 квітня 2014 року. Фото: О. Волчанський

У коментарі для SD.UA Олександр Волчанський наголосив, що про Луганщину треба говорити частіше та гучніше. І його світлини – це один зі способів нагадати, що Луганськ – це Україна.

У мене останнім часом – у контексті війни, перемовин з росією, «закінчення війни», а не перемоги над агресором – намагання влади переконати українців відмовитись від окупованих територій заради миру, виникають думки ще більше нагадувати українцям, що окуповані території – а в моєму випадку Луганськ і Луганщина – це Україна! Була, є і буде! Бо цінність малої батьківщини починаєш розуміти з роками. У мене її відібрала росія 12 років тому. І я хочу, щоб слово «Луганськ» звучало з різних майданчиків найчастіше!

Михайло Бублик

Михайло Бублик. Фото: lova.gov.ua

Журналіст з Луганщини, багаторічний кореспондент «Укрінформу» у регіоні. Автор матеріалів про схід України, війну та історичну пам’ять. Відомий публікаціями, у яких розвінчував міфи та стереотипні наративи про Донбас і Луганщину.

Один із напрямків, у якому він працює, – краєзнавча журналістика. Для цієї добірки Михайло Бублик обрав світлини природних, історичних і туристичних локацій Луганщини – від крейдяних схилів і печер до Старобільська з його несподіваними культурними сюжетами та промислової спадщини області.

Далі – пряма мова.

Луганщина – країна гір. Можете самі переконатись.

Фото: М. Бублик

Автор цих рядків народився у Донецькому степу з доволі нудним ландшафтом: степ і степ, хіба що пара неглибоких вибалків неподалік селища. Яка ж була радість, коли в сусідній області зустрів здиблені гори. Нехай не Гімалаї і навіть не Карпати, але подивіться, як над ними попрацювали вітер і вода. Утім, і людина не пасла задніх. На першому фото – пейзаж на околиці Перевальська. Там неподалік примостилася фірма з видобутку та обробки каменя-дикуна. От ці молодці й попрацювали над «оформленням» навколишнього середовища.

Друге, третє й четверте фото зроблені в околицях селища Ящикове (поблизу Перевальська).

Фото: М. Бублик

Фото: М. Бублик

Фото: М. Бублик

Що найбільше здивувало: місцеві не склали навколо цих закам’янілих чудищ жодних легенд. Довелося самому вигадувати, як під час скіфського походу перського царя Дарія вийшла проти загарбників місцева звірина, от тільки зібрані з усього Переднього Сходу маги перетворили їх на кам’яні стовбури. Придивіться самі, і ви побачите й кабана, і вола, і жабу, і якихось рептилій...

А в горах – середньовічний замок.

Фото: М. Бублик

Фото: М. Бублик

Із лицарями.

Фото: М. Бублик

Фото: М. Бублик

Фото: М. Бублик

Посеред гір, як і належить, маєток місцевого барона. Звали барона Казимир Мсциховський, один з найбагатших промисловців російської імперії в останні її десятиліття. Якщо панський дім побудований у модному тоді італійському стилі, то в’їзна брама цілком відповідає рицарському стилю глибокого середньовіччя. Сюди час від часу наїжджали на турніри реконструктори з України, а більше – з московії. Обладунки в них і справді нагадували рицарські, а от душі...

(Жінка на фото зображає дружину якогось вікінга, якщо що).

І печерами.

Фото: М. Бублик

Перша печера – «Печера конокрадів», неподалік Іванівки Антрацитівського району. Мабуть, багато у тих краях жили селяни, якщо крадіжка коней вважалась прибутковим бізнесом. 

Фото: М. Бублик

Фото: М. Бублик

Фото: М. Бублик

Друга – неподалік Преображенського Сватівського району. Заснована як монастир, на фото – місцеві ченці... Чи не місцеві... Чи не ченці...

Фото: М. Бублик

О пів на дванадцяту квітневим днем 1927 року Остап Ібрагім Сулейман Берта Марія Бендер бей увійшов у Старгород... Та так у ньому й залишився. У гіпсі. Не в сенсі – з переламами кінцівок, а як гіпсова статуя роботи луганського скульптора Андрія Борового. Правда, є версія, що матеріалом послужив не гіпс, а бетон, та це не принципово.

Фото: М. Бублик

Така ж доля спіткала безпритульника, який вимагав у великого комбінатора десять копійок, і його партнера по концесії Кісу Вороб’янінова. Кіса всівся на один з двох стільців з колекції його тещі, Остап і його неповнолітній співрозмовник застигли у дворі тоді ще Старобільської філії ЛНУ ім. Т. Г. Шевченка.

Чому Старобільськ? Тому що назва співзвучна літературному Старгороду. Це – по-перше. По-друге – Остап зайшов збоку села Чмаровки. А яке найближче до Старобільська село? Правильно: Чмирівка. Місцеві краєзнавці знайшли й будинок, де міг би розміститися Дім Райсоцзабезу. А головне – за рік до виходу роману у Старобільському повіті перебували у відрядженні двоє кореспондентів московської газети «Гудок» Ілля Файнзільберг та Євген Катаєв. Скорочено – Ільф та Петров. Ну не могли їхні враження від міста не трансформуватись у рядки твору.

До речі, університет гідно вшанував відкриття пам’ятника Остапу та безпритульнику. На свято з’явилися не лише керівництво вишу й повіту... чи то, пак, району, а й головні герої роману: Кіса, мадам Грицацуєва, Еллочка-людожерка, двірник Тихон. Що стосується Остапа, то їх прийшло аж двоє. Остапів. Не лякайтеся, усіх цих персонажів зображали не Кам’яні гості, а студенти. Було весело.

Фото: М. Бублик

Фото: М. Бублик

Відвідували Старобільськ і цілком реальні історичні персонажі. Наприклад, Нестор Іванович Махно, який лікувався тут у черговому проміжку між військовими діями проти Червоної армії. Чи стоїть він досі на балконі колишніх мебльованих кімнат купця Руднєва? А до 2022-го стояв.

Фото: М. Бублик

А неподалік у сквері залишився штабний вагон батьки. У всякому разі цілком схожий на вагони тієї доби.

Фото: М. Бублик

А ще у Старобільську дивним чином у тому ж сквері зберігся обеліск.

Фото: М. Бублик

Можна сперечатися щодо архітектурних подробиць цієї споруди, але більш цікавим є напис: «Вечная слава... каменщикам нового мира». Чи треба пояснювати, кого називали (й досі називають) «каменщиками»? Масонів. У масонстві підозрювали членів першого більшовицького уряду і членів тодішнього політбюро. Цих товаришів товариш Сталін завбачливо перестріляв, а от про обеліск у провінційному містечку йому не доповіли...