Сєвєродонецький фотограф Вячеслав Непран про Францію, творчі плани та мрію повернутися

Після початку повномасштабного вторгнення минулого року сєвєродонецький фотограф Вячеслав Непран довго не виїжджав з рідного міста. Проте після того, як небезпека оминула його та родину тричі, сприйняв це як знак та не став більше ризикувати. Помандрував Україною та врешті-решт виїхав до Франції. Однак на своїй сторінці у Фейсбуці продовжує викладати світлини нашої області у рубриці «Моя Луганщина. Чи бачив хто тебе такою, якою бачив тебе я?»

Він мріє зробити фотовиставку про рідний край у Франції, щоб під час туристичного сезону європейці мали змогу на власні очі побачити велич та красу Луганської області.

Про творчі плани, французький побут, мрії повернутися додому, а також - куди ж без цього, говорячи про Францію – вино, сир, потужні ярмарки та смаколики - Вячеслав розповів «Сєвєродонецьк онлайн».

 - З Сєвєродонецька ви поїхали не одразу. Що стало тим самим переломним моментом?

 - Ми виїхали з міста 9 березня. Вранці п’ятого березня по нас «прилетіло». На Вілєсова біля «Сім’ї». Ми зранку лежали в “ліжку”, як і в 2014 році, у коридорі між трьома стінами. Ховалися. Десь о шостій почався обстріл «градами». Випустили 2 пакети. Дві ракети влучили в наш будинок. Третя розірвалася поруч. Це було жахливо. Після першого влучання будинок потужно затрусило, полетіли рами, скло. Будівля хиталася. Напружено прислухалися, чи буде ще падати щось важке. Друга ракета попала на край будинку, у п’ятий поверх. Вибило декілька бетонних блоків, які впали на землю. Це вже було друге попередження долі.

Влучання у будинок 

Влучання у будинок 

А до цього на вулиці Донецька ми попали під обстріл з міномета. Пішли прогулятися по хліб на хлібокомбінат, що на вулиці Гагаріна. Якраз над нами летіли тоді міни, були розриви. Добре, що ми не дійшли, повернули у підвал, у сховище. На той час донька з родиною ще залишалася у Сєвєродонецьку й ми вирішили, що спочатку треба їх відправити з міста. Шостого березня вони виїхали.

Ми ще залишалися, але в нас вдома вже не було ніяких комунальних послуг. Опалення не було ще з 24 лютого. Після влучання ракет у будинок не стало газу, потім зникла електрика і наостанок ми залишилися без води. Температура у квартирі трималася на рівні 4-6 градусів тепла. Світили собі свічками, теплом яких намагалися підтримувати температуру у коридорі. Він став для нас і столовою, і спальнею.

Приготування їжі. Фото з вікна Вячеслава Непрана

У понеділок сьомого березня пішли заряджати телефони та послухати новини до подруги. Це було на Космонавтів. Тоді окупанти з «градів» обстріляли дитячий садок, де повинні були знаходитися наші захисники. І знову дві ракети влучили в будинок, де ми знаходилися. Це було вже втретє. Ми вирішили, що наступної нагоди вціліти може й не бути. Сприйняли це як попередження. Та вирішили їхати. А старі райони жили в тому ж ритмі, як і раніше. Були опалення, електрика, інтернет, навіть гаряча вода та телебачення. Інша частина міста ще не розуміла всього масштабу подій, які відбувалися в місті та навколо. Обстріли нових районів до них не доходили. Наша подруга, у якої ми були тоді на Космонавтів, потім зізналася, що наші розповіді про обстріли вона сприймала ніби радіо. Десь стріляє, кудись прилітає, щось руйнується, хтось гине. Натомість у її житті на той час все відбувалося без змін…

Восьмого березня, на жіноче свято, зустріли чоловіка, який ніс невеликий букет квітів і торт. Життя продовжувалося, але виїхати з міста ставало дедалі складніше. Дорогу на Слов’янськ через Кремінну вже закрили. Біля Попасної підірвали залізничну колію та евакуаційний потяг не курсував. Кого не запитували, ніхто не хотів відвезти нас у Лиман або в Дніпро, ні за які гроші. Бензину не було. Зв’язок відсутній, через інтернет перевізників знайти неможливо. Обстріли міста почалися вже й вдень. Врешті-решт донька домовилася за нас. 9 березня ми виїхали на Дніпро.
- Можете згадати момент, коли люди зрозуміли всю картину й почали масово виїжджати?
- Перша хвиля – це 24-25 лютого, коли черги були від Сєвєродонецька до Лиману. Потім був спад. Друга хвиля – після 9-10 березня, коли почалися обстріли центральних районів. І не тільки вночі, а й вдень.

 - У Дніпрі ви не залишилися?

 - Дніпро добре приймав переселенців. Донька знайшла нам квартиру на ніч. Але ми вирішили поїхати на залізничний вокзал та дізнатися, як курсують потяги. Тоді з Дніпра на евакуаційні поїзди пропускали тільки жінок з дітьми. Навіть чоловіків пенсійного віку не пускали. Вирішили уточнити. Запитали – “Як можна дістатися до Львова?” Кажуть: ”Ось потяг, сідайте”. Ми питаємо: “Чи ходитимуть завтра?” Диспетчерка відповідає: “Сідайте сьогодні, далі нічого не знаю”. Підійшли до потягу, купа поліціянтів. Вони з посмішкою “наказали” нам бігом сідати. Навіть номер вагона вказали - перший. Нас пропустили. І ми з Сєвєродонецька добралися до Львова за добу.
У Львові у мене армійський друг. Дякуємо йому, запросив нас до себе. Пожили там десь 4 ночі. І зрозуміли, що не хочемо там залишатися.

Львів

 - Чому?

 - Напруга висіла в повітрі. Багато людей, черги, паніка. Пам’ятки закриті мішками з піском. Готувалися укриття. Ми жили біля летовища. Боялися обстрілів. Якраз у той час прилетіла ракета на Яворівський полігон.

Не хотілося ні фотографувати, ні сприймати цю красу навколо.

 - І вирушили у бік Франції. Чому саме туди?

 - У Франції мешкала молодша донька, старша з сім’єю теж поїхала туди. Вирішили й ми. Донька мешкає у передмісті Парижу. Поїхали до неї спочатку.

 - Дорога була легкою? Як пропускали?

 - Спочатку була Румунія. Зі Львова автобусом до Чернівців. Кордон переткнули без затримок, у невеликій черзі, без перевірок. З боку Румунії був розгорнутий табір для біженців, де можна було зігрітися, випити гарячого чаю чи кави, добре поїсти та навіть відпочити. А можна було рухатися далі й нас автобусом відвезли у готель Mandachi у Сучаві.

Готель Mandachi у Сучаві

Там у холі готелю вперше мав змогу нормально заснути, хоча тиші там точно не було. Проте було розуміння, що туди не прилетить. Румуни дуже добре прийняли. Їжа, цілодобово чай, кава, душ, засоби гігієни, одяг. Навіть пропонували з собою в дорогу теплі пледи. Дві ночі чекали буса від Червоного хреста до Франції та три доби в дорозі через п’ять країн.

Хол готелю

Після декількох днів гостювання у доньки знайшли собі помешкання на південному заході Франції, біля міста Монтіньяк. Туристичне місто, цікаве. Жили у приватному хазяйстві чотири місяці. Не зійшлися характерами з господарем, і це не тільки наша історія, до речі. Зараз мешкаємо у Бержераці, у будинку, який належить фонду Джона Боста. Тут дуже гарно. Начебто й в місті, начебто й на природі. Але зараз, як і багато українців, шукаємо інше помешкання, бо вони не можуть нас тут довго утримувати. Є інші люди, яким потрібен прихисток і допомога для адаптації життя у Франції. Залишимось у цьому ж місті, але розселимось сім’ями.

Бержерак

 - Французький побут. Чим він унікальний?

 - Франція унікальна своїми сирами, вином. До гастрономічних особливостей Дордоні відносяться фуа-гра, волоський горіх, качки (качине філе, фарширована шия), гриби (особливо трюфелі), вина, що мають сертифікат AOC. Наша місцевість має дуже розвинене виноробство. У магазинах очі розбігаються від вибору вина. Ціни кусаються. Гарне вино – від 4 євро за пляшку. Воно все сухе, але солодке. Великий вибір сирів. У них свій порядок прийому їжі, який не можна порушувати. Коли французи приходили у гості й ми накривали стіл, були дуже здивовані - а де ж сир? Його треба їсти окремо, наприкінці трапези, на дижестів. Тому, коли він стоїть просто посеред столу, як у нас заведено – французи цього не розуміють.

 - За цей час встигли інтегруватися, на вашу думку?

 - Дуже важко бути за кордоном, коли відчуваєш, що в тебе вдома нічого не залишилось і ти не знаєш своєї кінцевої мети. Рятують улюблені справи - мандрівки велосипедом і фотографування. Спочатку не мав бажання вивчати мову, достатньо було кивнути головою і сказати: я не розуміюсь французькою. Щоб обрати товар і розрахуватися, багато слів не потрібно. Ще й не було, де вчитися. З кінця минулого року ми знайшли Центр з вивчення французької у Бержераці. Вже виникає потреба у знанні мови, бо окреме проживання потребує спілкування з сусідами, на вулиці, у магазинах. Треба й шукати шляхи заробітку, щоб розрахуватися за наймане житло. Однокімнатна квартира – одна спальня та салон – коштує десь приблизно 400 євро без послуг.

Вячеслав Непран 

 - Скільки складає допомога?

 - На початку на одну людину було 400 євро. З вересня минулого року працює система - якщо мешкаєш у безкоштовному житлі, то 200 євро на людину. Якщо 2 людини - то вже 300 євро. У Франції проблема в тому, що кошти допомоги неможливо перевести в готівку. Картка є соціальною, а не банківською, навіть за квартиру не розрахуєшся.

Якщо працюєш десь, допомога зменшується. Я розумію молодих людей, які можуть приїхати, вивчити мову, знайти роботу. А пенсіонерам складно – українська пенсія 50 євро, це купити 3 пляшки віскі хіба що. А ставлення до них, як і до працюючих. Люди старшого віку не захищені, виходить.

 - А що по цінах?

 - На сьогодні ціни виросли чуттєво. І бензин, і м'ясо, і молочна продукція подорожчали у порівнянні з минулим роком. Але ціни були та і є дешевші за українські. В Україні останнім часом ціни на те ж молоко зростали, а місткість зменшувалася – не літр, а 900 грамів. Тут літр є літр. І він коштував менше, ніж в Україні.

М'ясо – якщо своє, фермерське – дуже дороге. Але в супермаркетах можна знайти дешевше. На товарі вказують про те, що товар бюджетний.

 - Допомоги та виплат вистачає, щоб нормально харчуватися?

 - Вистачає, тому що є багато асоціацій, які надають безкоштовну допомогу. Ти отримуєш її раз на тиждень. Є волонтерські організації, які все продають за 1 євро – раз на місяць можеш купити трохи інші продукти, ніж там. І, як і в наших секонд-хендах, можна купити багато чого з речей за 1 євро.

 - Згадуються книги Пітера Мейла про Прованс. Особливо про ярмарки, куди привозили домашні відбірні продукти…

 - Ярмарки проходять не тільки вихідними. І серед тижня бувають теж. Центральна площа Бержерака наповнюється приїжджими. І м'ясо, і овочі, і молоко. Але це дорого. Може, якість у чомусь краща, але ціни кусаються.

Недолік для мене – відсутність риби. У нас це копчена, в’ялена, солена. Оселедця тут, наприклад, немає. Є трохи копчений оселедець – але дорого. «Шубу» робимо з іншої риби. А червона риба коштовна. У приватних магазинах доходить до 40 євро, у маркетах – 15 - 20 євро.

 - А з творчої точки зору Франція надихає?

 - Так, безумовно, Франція надихає. Фотографував багато пам’яток, пейзажів. Але мало викладаю у соцмережі. Я спостерігаю на реакцію аудиторії. Фото Франції не так сприймаються. Людям болить за Україну. Тому щось пропоную, а щось відкладаю до інших часів.

Французькі пейзажі

 - Ви наразі викладаєте багато фото нашої області. Наскільки все відрізняється в нас та чим?

 - На Луганщині церкви не такі старі, тут вони і XIІ сторіччя, і XI-го, але наші - більш різноманітні своїми іконами, розписом. Внутрішня архітектура більш однотипна, пишності, як у нас, немає. Але ж красиво.

Католицька церква

От пам’ятників майже немає. У другій світовій війни Франція участь не брала. Цьому періоду майже нічого не присвячено. Перша світова війна відчувається у пам’ятках, але скромно.

Католицька церква

 - Ви вивезли свій велосипед?

 - Коли почали виплачувати допомогу, придбав собі велосипед. Свій вивезти не вдалося, виїжджали з сумкою і рюкзаками. Тепер досліджую все навколо. На південному заході дуже красива природа. Річки потужні - Везер, Дордонь, Гарона. Іноді природа та аромати нагадують Україну.

Бордо

 - А чи не вели статистику пам’яток, які понівечила росія в нас?

 - Дуже мало інформації. Знаю, що влучило в чоловічій монастир у Варварівці. Перше місто ще до повномасштабного вторгнення, яке потужно обстрілювали, це Щастя. Раніше я довго мав бажання туди попасти. Восени 2021 року це сталося, я сфотографував Катеринівську церкву - пам’ятку Луганщини. Намагався дізнатися - вціліла та церква чи ні? Не сталося. Знаю, що у Лисичанську бельгійський спадок зруйновано.

Церква Катерининська

 - Зараз роблять фотоальбоми про Луганщину. Не планували таке?

 - Є творчі ідеї. Декілька моїх фото було розміщено у книзі Олександра Набоки про Луганщину. Випускалися проспекти про Кремінщину, Новопсковщину з моїми фото. Але, попри на обіцянки, я цих буклетів не маю. Є велике бажання зробити книгу чи альбом по Бельгійській спадщині в Лисичанську. Матеріали в мене майже готові.

 - А чи є в планах зробити виставку, щоб нагадати світові про рідний край?
Були б в Україні, вже б зробив виставку про Луганщину, яка вона красива та різноманітна. Не полишає думка зробити це тут. Треба знайти людину, яка може домовитися з мерією. Не хочеться робити це на кілька годин. Хоча б на місяць. Зараз починається туристичний сезон. Європейці могли б побачити, якою була наша квітуча Луганщина.

 - Чи бачите себе у Франції назавжди?

 - Починаю звикати до цієї країни. Подобаються люди, місцевість, менталітет. Але я не бачу себе тут. Працювати тут я не буду однозначно (кому я потрібен?). Хіба що підробітки. Мені хочеться на Батьківщину, в Україну. Мій рід починався зі Слобожанщини. У 1747 році мій прапрапрадід Гаврила Матвійович Непран переїхав зі слободи Стара Водолага Харківського повіту у Кремінну та оселилися там, у Кремінських лісах. Тому мене й тягне туди. Додому.