Робота під обстрілами, втрата аптек і скорочення запасів ліків: історія регіонального менеджера аптечної мережі Якова Гіндіна

До початку повномасштабного вторгнення Яків Гіндін відповідав за роботу аптечної мережі «Здравиця» на Луганщині. У його зоні відповідальності було близько 50 аптек. Після 24 лютого 2022 року звична робота змінилася: частина аптек опинилася в окупації, інші працювали під обстрілами, а запаси необхідних ліків скорочувалися. Пан Яків координував роботу аптек, перерозподіляв залишки препаратів, а за потреби сам ставав за касу та обслуговував клієнтів.

Паралельно його власна родина залишалася у Сіверськодонецьку. Разом із сотнями інших людей дружина та діти переховувалися у шкільному підвалі, де мешканці організовували спільний побут. Згодом родині довелося евакуюватися. У березні вони виїхали до Черкас, де пан Яків продовжив працювати на тій самій посаді.

В інтерв’ю SD.UA до Дня фармацевтичного працівника Яків Гіндін розповів про перші тижні повномасштабної війни, роботу аптек в умовах обстрілів та окупації, дефіцит ліків та евакуацію родини із Сіверськодонецька.

 - Розкажіть, будь ласка, як розпочався ваш професійний шлях у фармацевтичній сфері? Скільки років ви працюєте у цій галузі?

 - Працювати я почав ще студентом, приблизно у 2005 році. У 2008-му закінчив Національний фармацевтичний університет. відтоді продовжив розвиватися у фармацевтичній сфері на різних посадах і в різних компаніях.

Працював в аптеках, медичним представником, у дистрибуції. Пробував себе у різних напрямках фармацевтичної галузі. Починав професійний шлях у Харкові, а згодом, переїхав до Сіверськодонецька та продовжив працювати там. У Сіверськодонецьку я пропрацював 13 років, допоки не почалося повномасштабне вторгнення.

 - Пане Якове, чи можете пригадати, якими для вас були перші дні повномасштабного вторгнення?

 - Так, звичайно. 24 лютого ми прокинулися від вибухів й одразу побігли у підвал школи. Десь за тиждень почали розуміти, що це вже не просто загострення. Враховуючи досвід 2014 року, багато хто думав, що лінія фронту просто трохи пожвавилася. Звісно, очікували певних перебоїв із паливом, електроенергією, але про такі масштаби не думали.

Ми продовжували працювати в аптеках, наскільки це було можливо. Тому до останнього всі сподівалися, що ситуація стабілізується і ми зможемо повернутися до своїх звичних справ.

Яків Гіндін 

 - У вашій мережі працювало близько 50 аптек на Луганщині. Як змінилася ваша робота після початку повномасштабного вторгнення?

 - Ми були одними з лідерів у Луганській області за кількістю аптек та обсягами продажів. З початком повномасштабного вторгнення ситуація змінилася докорінно. Деякі наші аптеки одразу опинилися на тимчасово окупованих територіях, у Міловому, Марківці та інших населених пунктах, що були ближче до Старобільська. Там узагалі не було зрозуміло, як діяти й чи можливо продовжувати роботу.

У Сіверськодонецьку, коли ще було більш-менш спокійно, певний час ми розподіляли роботу аптек, щоб рівномірно використовувати залишки лікарських препаратів. Тобто сьогодні працювали дві-три аптеки, наступного дня – інші. Згодом уже відкривалися ті аптеки, які могли працювати в конкретний момент.

На територіях, де почалися активні бойові дії, працівники вже в перші дні почали евакуюватися. Ми намагалися в телефонному режимі з’ясувати, хто залишився на місцях, чи працюють аптеки та чи є доступ до приміщень.

Були ситуації, коли всі працівники одночасно виїжджали в різних напрямках, просто залишали свої домівки й навіть не встигали передати комусь ключі від аптек. Тобто фізично хтось інший міг би продовжити роботу, але доступу до приміщення вже не було.

У результаті багато аптек просто зачинилися, а згодом ми їх втратили. Деякі були пошкоджені – і в Сіверськодонецьку, і в інших населених пунктах області.

За можливості ми намагалися організувати евакуацію медикаментів або просто в телефонному режимі погоджували з керівництвом їхню передачу волонтерам чи до гуманітарних штабів, щоб ліки могли отримати мешканці міст.

Пошкоджені аптеки

 - Що розповідали працівники аптек з тимчасово окупованих населених пунктів?

 - Перші тижні вони взагалі не розуміли, як діяти. Ситуація була дуже незрозумілою. Постачання товару, звісно, вже не було, інкасаторські служби також не працювали.

Ми намагалися максимально забезпечувати людей ліками, наскільки це було можливо в тих умовах. Але коли розуміли, що населені пункти фактично втрачені, давали розпорядження закривати аптеки.

 - Як змінилася ваша щоденна робота в цей період, коли фармацевти почали виїжджати й вам доводилося самостійно ставати за касу?

 - Робота за касою не була для мене новою чи надто складною. Свого часу я з цього починав й багато років працював завідувачем, тому добре знався на асортименті та обслуговуванні клієнтів.

Це була вимушена ситуація, коли дівчата почали роз’їжджатися. Але водночас ми розуміли, що аптека ще може працювати, поки є залишки товару та елементарні умови – світло, інтернет, вода. Тому я ставав за касу разом із фармацевтами та продовжував цю справу. Фармацевти до останнього не залишали свої аптеки, часто ризикуючи потрапити під обстріл, збирали списки медикаментів у сусідів, яким потрібна була допомога. Я дуже пишаюся своєю командою, яка не опустила руки й залишалась вірною своїй справі.

Колектив

 - Що відбувалося в аптеці під час обстрілів? Як ви організовували роботу та забезпечували безпеку працівників і відвідувачів в такі моменти?

 - Інколи був зв’язок і мережа, інколи – ні. Про деякі події ми дізнавалися лише ввечері, коли підключення відновлювалося. Кожна аптека на місці самостійно вирішувала, коли працівники виходять на роботу, а коли залишаються вдома. Ми одразу домовилися, що ніхто нікого не змушуватиме: першочергово керувалися безпекою.

Ті аптеки, які менше потерпали від обстрілів, певний час працювали майже у звичному режимі, щодня. У районах, де обстріли були активнішими, діяли за ситуацією. Бувало, що ми відкривалися, працювали півтори години, а потім починався обстріл. Тоді ховалися в аптеці, десь глибше, за несучими стінами, або спускалися в підвал, якщо була така можливість. Закривали аптеку, а коли наставала тиша, максимально швидко прямували додому, до своїх близьких.

Пошкоджені аптеки

 - Яка ситуація була з запасами ліків та постачанням власне на українських територіях? Чи вдавалося ще завозити препарати?

 - Постачання припинилося досить швидко, тому поповнювати запаси було майже нічим. Я жив у нових районах і через загрозу обстрілів переміщався тільки пішки, виїжджати машиною було неможливо. Тому кожна аптека працювала на власних залишках. Наприклад, одна наша працівниця з Лисичанська працювала максимально довго, майже до повної окупації міста. Нам вдалося організувати передачу ключів від кількох аптек, працівники яких виїжджали. Вона їздила і забирала звідти товар, а ми оформлювали накладні на його переміщення до її аптечного пункту. Подекуди ще була можливість поповнювати асортимент шляхом внутрішніх запасів інших аптек, але це були буквально поодинокі випадки.

Водночас погіршувалася і безпекова ситуація. Навіть якби запаси були, ми здебільшого вже не могли підтримувати роботу аптек. Приміщення, що залишалися цілими, часто опинялися під окупацією. На українській території багато аптек перебували під обстрілами, деякі зазнали влучань. Іноді ми протягом кількох днів не могли вийти з підвалу через щільні обстріли, проміжок умовної тиші був настільки коротким, що ми навіть не встигали спланувати, як дістатися до роботи.

Потім почалися відключення світла. Без підключення до мережі мінімальна робота ще була можлива, але це було дуже складно: аптечний асортимент великий, а можливості мати актуальні ціни не було. Ми не могли ні завантажити, ні видрукувати навіть файл Excel. Тобто фізично повноцінно працювати вже не могли, до того ж на той момент не проводилася інкасація та не працювали банківські термінали.

Пошкоджені аптеки

 - Наскільки змінився попит на ліки у перші місяці великої війни? Яких препаратів люди потребували найбільше?

 - Спочатку люди буквально вигрібали все, що можна було покласти в домашню аптечку. Ситуація частково схожа на те, що відбувається зараз після обстрілів.

Найбільший попит був на препарати для лікування хронічних захворювань — зокрема, кардіологічні препарати, гормони щитоподібної залози, цукрознижувальні та інсулін. Вони закінчилися досить швидко.

З інсуліном узагалі було дуже складно. Без нього люди не могли обійтися, до того ж він потребує зберігання в холодильнику. Тому пацієнти, які перебували на інсулінотерапії, мали найбільші проблеми із забезпеченням необхідними ліками.

Пошкоджені аптеки

 - У цей період ваша власна родина залишалася в Сіверськодонецьку. Як вам вдавалося поєднувати відповідальність за роботу аптечної мережі та необхідність дбати про безпеку близьких?

 - Ми жили навпроти школи, тому бігати до укриття було недалеко. Поки була така можливість, підіймалися додому. Здебільшого дружина з дітьми перебували у підвалі, а в сусідньому будинку жили її батьки, які також допомагали.

Мені було спокійніше від того, що родина перебуває в укритті, і я міг у цей час вибратися на роботу. Насправді такий режим тривав недовго. Востаннє до аптеки я добрався 2-го або 3-го березня. Загалом у такому режимі наша аптека працювала близько десяти днів.

Пошкоджені аптеки

 - Чи багато людей тоді перебувало в шкільному підвалі?

 - Багато. У піковий момент, коли люди почали масово спускатися в підвал, але ще не виїжджали з міста, там, за нашими підрахунками, перебувало понад 600 людей.

 - Як організовували спільний побут і взаємодопомогу в таких умовах?

 - Волонтери почали привозити з магазинів, де через відсутність електроенергії не працювали холодильники, морозиво для дітей та заморожені продукти.

Поки ще була можливість побігти додому, люди готували велику каструлю пельменів чи смажили заморожені млинці, приносили все до підвалу та роздавали тим, хто там перебував. Самоорганізовувалися й допомагали одне одному.

Згодом, коли ми вже поїхали, люди готували на вогнищі – варили для всіх супи, каші та інші страви.

 - Коли ви зрозуміли, що залишатися в Сіверськодонецьку більше не можна?

 - Коли зникли зв’язок і комунікація, а безпекова ситуація почала погіршуватися, ми зрозуміли, що залишатися більше не можна, і вирішили евакуюватися.

У якийсь момент протягом кількох днів у мене взагалі не було зв’язку з колегами та офісом. Найскладніше було усвідомлювати, що я не можу ні на що вплинути й допомогти розвʼязати питання, які виникали у дівчат на роботі.

Після виїзду ми змогли й надалі підтримувати зв’язок із тими, хто залишався на місцях. Зокрема, контактували з колегами з Лисичанська, який тоді тримався довше.

Пошкоджені аптеки

 - Як ви готувалися до виїзду в умовах відсутності стабільного зв’язку та порушеної роботи міської інфраструктури?

 - По суті, ми піднялися додому й зібрали необхідні речі, які могли поміститися в багажник. Потім довелося все перепаковувати, оскільки змінилися плани й ми вирішили виїжджати двома родинами на одній машині.

Речей майже не брали. З багажника дістали все зайве, залишили лише документи та речі першої потреби, переважно теплі. На сидіння поклали кілька ковдр, про всяк випадок.

 - Як визначали маршрут евакуації, чи мали на той момент інформацію про дороги, якими можна було безпечніше виїхати з міста?

 - Я підійшов до наших військових, і вони сказали, що один із мостів через Сіверський Донець уже зруйнований, а виїжджати можна через Павлоградський. Тож маршрут ми приблизно розуміли.

Була інформація, що через Кремінну та Лиман виїхати вже не було можливості. Тому ми вирушили у напрямку Бахмута.

 - Якою була ситуація під час виїзду й з якими основними труднощами довелося зіткнутися під час дороги?

 - Найбільше радувало те, що чим далі ми виїжджали, тим спокійніше й тихіше ставало. Особливих труднощів у дорозі не було, у мене був повний бак палива, і його вистачило, щоб доїхати до Дніпра.

Ще до виїзду ми чули, що на заправках майже до самого Дніпра немає бензину. Так воно і виявилося. Найстрашніше було потрапити під обстріл. На дорогах скрізь лежали уламки, бите скло, були обірвані тролейбусні дроти.

Тому намагалися якнайшвидше виїхати з міста, щоб дістатися безпечнішого місця до того, як знову почнеться обстріл.

Коли виїхали за Лисичанськ у напрямку Бахмута, вже змогли трохи видихнути, заспокоїтися і зрозуміли, що більш-менш перебуваємо в безпеці.

Яків Гіндін 

 - Пане Якове, чи планували ви заздалегідь їхати саме до Черкас?

 - Так. Мені зателефонувало керівництво і повідомило, що в Черкасах є вакансія на таку саму посаду, яку я обіймав у Луганській області. Тому ми без вагань вирішили їхати туди – на той момент інших варіантів у нас не було.

Те, що питання з працевлаштуванням уже було вирішене, стало для мене великим полегшенням. Це додало впевненості та спокою. Одна справа – організувати побут родини в іншому місті, а зовсім інша ще й думати, як її забезпечувати.

 - Як проходила адаптація вашої родини на новому місці?

- Адаптація пройшла досить добре. Старша донька пішла до школи, дружина  залишалася вдома разом з молодшою. Я продовжив працювати за своєю спеціальністю, тож сама робота була мені знайома.

Колектив був новий, але ми швидко знайшли спільну мову і добре спрацювалися. Уже п’ятий рік працюємо разом.

Черкаси – комфортне й спокійне місто, тому і за атмосферою, і за відчуттями адаптуватися було не складно.

Яків Гіндін 

 - Чи вдалося зберегти зв’язок із колегами, з якими ви працювали на Луганщині? 

 - Не можу сказати, що з усіма, але з деякими колегами ми досі спілкуємося та підтримуємо зв’язок через соціальні мережі. Хтось після виїзду влаштувався в нашу мережу в Дніпрі. Дві  співробітниці сіверськодонецьких аптек та одна з Маріуполя також працювали в Черкасах.

Багато хто виїхав за кордон. Але ми все одно тримаємо в полі зору один одного.

 - Пане Якове, чи відома доля аптек мережі на Луганщині після окупації та бойових дій?

 - Ми не змогли вивезти звідти нічого, все відбувалося надто стрімко. Зараз у соціальних мережах періодично з’являються фото та відео пошкоджених і зруйнованих аптек. Деякі приміщення були розкриті, лікарські засоби – розмародерені.

Також чув, що подекуди на місці наших аптек уже хтось працює. Очевидно, що досить зручно зайти в готове, неушкоджене приміщення, тим більше що ми перебуваємо в різних юрисдикціях.

Більшість приміщень ми орендували, тому власники могли самостійно отримати до них доступ і передати їх місцевим.

Інформація, яку маємо на цей момент, – переважно фото та відео із соціальних мереж. Повної картини щодо всіх аптек у нас немає.