Від Лисхімбуду до Сіверськодонецька: факти про почесних громадян міста

День міста у Сіверськодонецьку традиційно припадає на останню неділю травня. Цьогоріч 31 травня святкуємо його 92 річницю.

Саме до Дня міста (рідше – з нагоди Дня Незалежності України) вручають звання почесного громадянина Сіверськодонецька. Започаткували традицію в 1981 році, й відтоді почесними громадянами стали 69 осіб.

Цей текст має на меті зібрати разом історії постатей, які уособлюють різні етапи життя Сіверськодонецька: від піщаного Лисхімбуду, розквіту міста, пострадянського періоду до подій російсько-української війни й окупації.

Працювати над матеріалом було непросто, бо частина біографічних матеріалів зараз майже недоступна. До того ж більшості почесних вже немає серед живих. Відтак основними джерелами стали тексти місцевих медіа, передусім газети «Сєвєродонецькі вісті» та сайту «Сегодня в Северодонецке». І навіть їх довелося відшукувати в архівах інтернету.

Тому заздалегідь перепрошуємо за можливі неточності чи прогалини. А заразом – запрошуємо читачів, краєзнавців, жителів міста доповнити життєписи спогадами, маловідомими чи цікавими фактами.

Почесні громадяни як відображення історії міста

За списком почесних громадян можна простежити, як змінювалося обличчя Сіверськодонецька крізь роки та формувалися його локальні еліти. Першими почесними громадянами ставали будівники Лисхімбуду, директори «Азоту», керівники інших промислових та наукових підприємств, ветерани Другої світової війни та передовики виробництва – люди, які буквально своїми руками зводили промисловий кластер та місто навколо нього.

Показовим став 1994 рік, коли Сіверськодонецьку виповнилося 60. Тоді звання отримали одразу 13 людей, найбільше за всю історію. А левова частина з них – керівники будівельних трестів.

Вже ближче до середини 90-х серед почесних громадян з’являються лікарі, педагоги, науковці, а потім вже митці та навіть релігійні діячі. Та в око впадає гендерний дисбаланс. Першою нагородженою жінкою стала лікарка Анна Чижикова: вона отримала звання аж у 1994 році, через 13 років після появи самої відзнаки. Загалом серед почесних громадян жінок лише п’ятеро: окрім Чижикової, це лікарка Емілія Якубсон, громадська діячка Алла Назарько, письменниця Світлана Талан та науковиця Ольга Поркуян.

Водночас список відображає політичні реалії кожного наступного десятиліття. У період домінування Партії регіонів, наприклад, звання могли отримати одіозні фігури на кшталт мера москви Юрія Лужкова. У 2023 році Сіверськодонецька міська військова адміністрація вперше позбавила звання почесного громадянина. Почали саме з Лужкова, і нині таке рішення ухвалили стосовно чотирьох осіб. Причинами стали їхня лояльність до росії або відверто антиукраїнська позиція.

Після початку війни на Донбасі у 2014 році, а особливо після повномасштабного вторгнення росії, присвоювати звання почали нерегулярно – далися взнаки економічні та суспільні потрясіння. Останні нагороджені почесні громадяни – це вже українські воїни. Люди, пов’язані з обороною Луганщини від російського агресора.

Нижче – короткі історії почесних громадян Сіверськодонецька, згруповані не за роками отримання звання, а за професіями, сферами діяльності та їхньою роллю в житті міста.

Керівники «Азоту»

Ілля Барський (1981) – першобудівник та перший почесний громадянин Сіверськодонецька.

  

Коли у 1934 році молодий випускник Харківського політеху вперше приїхав до Лисхімбуду, на місці майбутнього хімічного гіганта була, за його спогадами, «лише піщана пустка». За кілька років Барський став головним інженером, а напередодні Другої світової фактично очолив будівництво азотно-тукового заводу. Під час війни він організовував евакуацію обладнання на урал, а після – повертався до зруйнованого підприємства як представник союзного «Главазоту», допомагаючи відроджувати виробництво. Вже працюючи у москві, не втрачав зв’язку із Сіверськодонецьком. Зокрема, завдяки підтримці Барського – на той час представника міністерства хімпрому срср – місто отримало фінансування на будівництво Льодового палацу спорту.

Помер і похований у 2009 році в москві.

Геннадій Вілєсов (1982) – директор Лисичанського хімічного комбінату у післявоєнний період.

  

Символічно, що офіційне введення комбінату в експлуатацію – 16 лютого 1951 року – відбулося саме у день його народження. До Лисхімбуду Вілєсов приїхав у 1940 році вже досвідченим управлінцем з непростою біографією: за плечима були робота на великих хімпідприємствах та арешт у 1938 році, після якого він провів майже два роки у місцях позбавлення волі. Під час Другої світової Вілєсов як заступник головного інженера разом з Барським організовував евакуацію працівників та обладнання Лисичанського комбінату. Після війни брав участь у вивезенні промислового устаткування з Німеччини для відновлення хімічної галузі срср. У 1946 році він очолив Лисичанський азотно-туковий комбінат і за наступні одинадцять років фактично перетворив його на один із найпотужніших хімічних комплексів країни. За Вілєсова на підприємстві почали системно готувати робітників та інженерів безпосередньо на виробництві – згодом ця система виросла у повноцінний навчальний центр.

Помер у 1999 році в Києві, похований на Байковому кладовищі.

Богдан Ліщина (1994) – ще один керівник «Азоту», з яким також пов'язана розбудова самого міста. Перший народний депутат України від Сіверськодонецька.

  

Випускник Харківського політеху, він приїхав на Лисичанський хімкомбінат у 1958 році й починав майстром у цеху синтезу метанолу. За два десятиліття Ліщина став директором виробничого об’єднання «Азот», яке очолював до 1996 року. Саме у цей період у Сіверськодонецьку активно будували житло, лікарні, культурні об’єкти та розвивали міську інфраструктуру. Одним із найбільш помітних рішень став запуск тролейбусного руху. Як голова ради директорів підприємств Ліщина координував участь промислових виробництв у розбудові Сіверськодонецька, а у 1990 році став народним депутатом України першого скликання.

Помер у 2009 році, похований у Сіверськодонецьку.

Олексій Кунченко (2004) – генеральний директор та почесний президент «Азоту», народний депутат України.

  

Народився у Смоляниновому, на «Азоті» працював з 1977 року: починав майстром, згодом очолював профспілкові структури підприємства, керував окремими виробництвами, а у 2000 році став генеральним директором виробничого об’єднання. Тричі обирався народним депутатом України: спочатку від Соціалістичної партії України, а пізніше – від Партії регіонів. Як представник промислової еліти входив до когорти «регіоналів», під впливом якої у 2000-2010-х роках перебувало політичне та економічне життя Луганщини.

За керівництва Кунченка почалося роздержавлення «Азоту» – процес супроводжувався корпоративними конфліктами та судовими суперечками за контроль над підприємством. На тлі зміни акціонерів, Кунченку тривалий час вдавалося залишатися вагомою фігурою в місті та на підприємстві у статусі почесного президента об’єднання.

У Верховній Раді він входив до комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, лобіював інтереси власників великого хімічного бізнесу. Його неодноразово звинувачували у кнопкодавстві. Голосував за ратифікацію «Харківських угод», мовний закон Ківалова-Колесніченка та пакет «диктаторських законів» 16 січня 2014 року. Після 2014 року майже зник з публічного простору.

У 2025 році позбавлений звання почесного громадянина Сіверськодонецька.

Валентин Казаков (2009) – голова правління «Азоту», міський голова Сіверськодонецька у 2010-2020 роках.

  

Ще один випускник Харківського політеху, який потрапив на хімкомбінат за розподілом і зробив там політичну кар'єру. Наприкінці 70-х Казаков починав на заводі начальником зміни, а у 2004 році обійняв пост голови правління ЗАТ «Сєвєродонецьке об'єднання «Азот». Період його керівництва припав на найгостріший етап приватизації підприємства, під час якого тодішній уряд намагався і через суди, і силовими методами повернути контроль над активом. Врешті держава уклала мирову угоду з приватним акціонером та продала свій пакет, а у 2011 році підприємство купив Дмитро Фірташ.

Казаков же у 2010 році був обраний міським головою від Партії регіонів. Під час окупації міста у 2014 році залишався у Сіверськодонецьку. Широкого розголосу набув епізод з його викраденням озброєними людьми вже після звільнення міста. Невдовзі він подав заяву про відставку. А опоненти ще довго закидали Казакову надто лояльну позицію щодо проросійських сил у перші місяці війни.

У 2015 році він знову переміг на виборах та повернувся у крісло мера. Ця каденція запам’яталася постійними конфліктами з депутатським корпусом і групою впливу Сергія Шахова: депутати шість разів голосували за дострокове припинення повноважень мера, а Казаков поновлювався на посаді через суд.

Ця історія завершилося у липні 2020 року зі створенням у Сіверськодонецьку військово-цивільної адміністрації. Вибори до місцевої влади з того моменту не проводилися. Де зараз Казаков – невідомо.

Керівники підрозділів «Азоту»

Петро Рабин (1991) – головний енергетик.

  

На підприємстві пропрацював понад 50 років: з 1947 по 1998 рік, весь цей час залишаючись головним енергетиком. Ще до приїзду у Лисхімбуд Рабін працював на хімічних підприємствах Дніпродзержинська (нині – Кам'янське) та Губахи, а після Другої світової брав участь у демонтажі обладнання німецького хімкомбінату у Лойні, частину якого згодом перевезли на майданчик Лисичанського азотно-тукового комбінату.

У перші післявоєнні роки саме він був відповідальним за будівництво Сіверськодонецької ТЕЦ – одного з ключових об’єктів для розвитку міста та хімкомбінату. Також Рабін був причетний до створення енергетичної інфраструктури міського тролейбусного управління. Мав звання заслуженого енергетика урср.

Помер у 2000 році.

Костянтин Щукин (1991) – керівник ремонтно-механічного заводу.

РМЗ був одним з найстаріших виробничих підрозділів майбутнього хімкомбінату: його почали створювати ще до Другої світової війни як базу для будівництва азотно-тукового заводу. Після війни підприємство відновили одним з перших у Лисхімбуді, а згодом завод став головною ремонтною та виробничою базою «Азоту».

Щукин належав до керівників, які очолювали РМЗ у період найбільшого розвитку підприємства, коли завод забезпечував ремонт обладнання та виготовлення деталей для всього виробничого комплексу.

Помер у 2010 році.

Віталій Драгниш (1994) – начальник управління капітального будівництва.

  

Операція з перевезення устаткування на «Азот»

З його ім’ям пов’язують одну з нестандартних логістичних ідей на початку 1970-х років. Для будівництва нового виробництва аміаку на «Азот» доставляли японське великогабаритне обладнання масою майже тисячу тонн. Щоб уникнути масштабної реконструкції доріг, мостів і комунікацій, керівники будівництва запропонували транспортувати вантаж баржами Сіверським Дінцем до Щастя, а вже звідти – спеціальними тягачами до Сіверськодонецька. Для цього довелося поглиблювати річище річки, будувати причал і спеціальну «японську дорогу», реконструювати траси та електромережі. Операцію вважають безпрецедентною для Сіверського Дінця: подібних вантажів річкою не перевозили ні до того, ні після.

Помер у 2009 році.

Микола Фисенко (2001) – керівник виробництва капролактаму.

Капролактам у Сіверськодонецьку виробляли з 1960 до 1990-х років. Фисенко тривалий час керував цехом, продукція якого постачалася не лише на внутрішній ринок, а й за кордон.

Помер у 2007 році.

Іван Волохов (2005) – заступник голови правління, технічний директор.

  

На підприємство прийшов у 1965 році після закінчення Одеського політехнічного інституту й пройшов шлях від майстра-оператора до технічного директора та заступника голови правління. Працював на виробництві ацетилену та мінеральних добрив, займався модернізацією виробничих процесів і впровадженням нових технологій.

Волохов був автором 19 винаходів і десятків раціоналізаторських пропозицій. За його участі на «Азоті» вводили в експлуатацію цехи великотоннажного виробництва карбаміду та кріпкої азотної кислоти, модернізували виробництва й систему екологічного контролю.

Колеги згадували його як керівника, який добре знав виробництво «від першого цеху» та підтримував тісний контакт з працівниками підприємства.

У 2021 році вийшов на пенсію.

Борис Артемов (2006) – директор з побуту та капітального будівництва.

  

Віддав роботі на підприємстві понад 40 років, розпочавши кар’єру слюсарем. Згодом очолив напрямок побуту та капітального будівництва, який курував близько двох десятиліть.
За його участі на «Азоті» реконструювали виробничі цехи, ввели в експлуатацію ізотермічний цех аміаку та автозаправну станцію. Також Артемов займався розвитком баз відпочинку підприємства, Палацу культури хіміків і спортклубу «Хімік». 8 років очолював профспілку організацію підприємства.
Помер у 2021 році.

Володимир Кармазін (2011) – головний механік.

  

Кармазін десять років керував аміачним виробництвом на підприємстві: у період економічних реформ та технічного зношення обладнання. У спогадах колег зазначалося, що саме в цей час доводилося одночасно підтримувати роботу старих потужностей і шукати можливості для їхнього оновлення. Згодом він став головним механіком об’єднання «Азот».

Після окупації Сіверськодонецька залишився у місті.

Василь Кривохижа (2021) – головний енергетик.

  

На підприємстві пройшов шлях від майстра-електрика до керівника енергетичних служб об’єднання. Брав участь у розв'язанні проблем електро-, тепло- та водопостачання Сіверськодонецька, а також очищення стоків міста.

Кривохижа був одним з ініціаторів посилення електрозахисту тролейбусної лінії маршруту №6 та займався питанням передачі Замулівського водозабору у комунальну власність міста.
Після окупації Сіверськодонецька залишився на захопленій території. Помер у 2023 році.

Керівники інших підприємств

Андрій Новохатній (1994) – директор НВО «Імпульс», ветеран Другої світової війни.

 

На фронт потрапив у 1943 році, коли йому ще не було 18, війну закінчив у Берліні. У 1958 році переїхав до Сіверськодонецька й понад пів століття працював у науково-технічній сфері. За його керівництва «Імпульс» із невеликого філіалу виріс у велике науково-виробниче об’єднання, яке розробляло системи автоматизації для промисловості, атомної енергетики та космічної галузі. Навколо підприємства сформувалося велике середовище конструкторів і науковців.

Новохатній брав участь у впровадженні розробок «Імпульсу» для Центру підготовки космонавтів і Центру управління польотами у 1979-1985 роках. На основі цієї роботи захистив кандидатську дисертацію. Про Новохатнього згадують, що йому часто доводилося переконувати союзних чиновників у необхідності нових проєктів.

Дев’ять разів обирався депутатом Сіверськодонецької міської ради. Пішовши з посади директора, залишався працювати помічником керівника НВО «Імпульс» та очолював ветеранську організацію підприємства. Помер у 2025 році в Трускавці.

Володимир Губарев (1996) – директор «Термоізоляції».

  

Після навчання у Харківському будівельному технікумі працював на відбудові промислових об’єктів Донбасу, а у 1958 році очолив сіверськодонецьку дільницю СУ-52 «Термоізоляція». У часи його керівництва підприємство перетворилося на окреме потужне виробництво. За участі директора та його однодумців там впроваджували нові ізоляційні матеріали й технології, окремі зразки яких демонструвалися на ВДНГ. Після розпаду союзу Губарєв виступив за приватизацію підприємства, яке продовжило працювати вже як колективне. Помер у 2021 році.

Микола Нестеров (1998) – директор виробничого об’єднання «Склопластик».

 

Майже два десятиліття працював на «Азоті», а у 1976 році перейшов на завод склопластиків, де спочатку став головним інженером, а згодом – директором підприємства. За його керівництва «Склопластик» активно модернізував виробництво та впроваджував нові технології. Одним із головних досягнень стало виробництво великогабаритних склопластикових труб. На заводі також експериментували зі створенням склопластикових конструкцій для транспорту та будівництва, зокрема виготовляли елементи кузова мікроавтобуса «Старт».

Помер у 2017 році.

Петро Борисов (2000) – директор інституту «Хімтехнологія», Заслужений працівник промисловості України.

  

У Сіверськодонецьк приїхав у 1965 році після закінчення Київського політехнічного інституту та почав працювати у філії Державного інституту азотної промисловості. Брав участь у технічному переоснащенні виробництв ацетилену в різних містах срср, за що був нагороджений орденом «Знак Пошани». У 1991 році очолив інститут, який після здобуття Україною незалежності отримав назву «Хімтехнологія». Попри кризу 90-х років, Борисову вдалося зберегти колектив, інженерну школу та профіль діяльності підприємства. У місті його також знають як мецената, який підтримував культурні та спортивні ініціативи.

Григорій Динейкин (2001) – директор Сіверськодонецької ТЕЦ.

Очолив підприємство у 1982 році у віці 30 років і керував ним понад чверть століття. За цей час ТЕЦ пережила енергетичні кризи, перебудову та розпад срср, забезпечувала теплом і електроенергією житлові райони та промислові майданчики міста.

Динейкин брав участь у ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії 1988 року: очолював групу енергетиків, які відновлювали Кіроваканську ТЕЦ та електромережі після катастрофи. У 2000-х роках був президентом асоціації «Укртеплоелектроцентрал».

Помер у 2007 році.

Володимир Грищенко (2011) – засновник ХК «Мрія-Інвест».

  

Кар’єру розпочав у НВО «Імпульс» з посади монтажника радіоелектронної апаратури та доріс до заступника генерального директора. Брав участь в організації наукових розробок та виробництва засобів автоматизації та систем управління для космічної галузі, атомної енергетики, металургії та інших галузей економіки.

У 1986 році заснував МЖК «Мрія» з метою вирішення житлової проблеми для молодих спеціалістів. Також Грищенко був ініціатором створення ще низки підприємств, які на початку 90-х об'єдналися у холдингову компанію «Мрія-Інвест». Там вироблялися засоби захисту, медичні інструменти, системи автоматизації, обладнання для транспорту й енергетики. Під керівництвом Грищенка у місті звели понад 40 житлових будинків. Зокрема – відомі квартали «Мрія», «Оріана», «Камелот» та «Оберіг». «Мрія» продовжувала будівництво у місті до 2019 року.

Грищенко також був одним з розробників системи державного молодіжного житлового кредитування в Україні. Після прийняття низки відповідних законодавчих актів, ініційованих та розроблених ним, створений Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву. Грищенко був серед його перших керівників.

На початку 2000-х був заступником голови Луганської ОДА та гендиректором Федерації роботодавців України.

Валерій Єршов (2013) – директор спільного підприємства «Укрвнєштрейдінвест».

Про його діяльність у відкритих джерелах збереглося небагато інформації. Відомо, що у 2010 році він був обраний депутатом Луганської обласної ради.

Будівельники

Ізраїль Олідорт (1994) – будівельник-монтажник, деталі біографії не вдалося знайти. Помер у 1998 році.

Дмитро Кир’яков (1994) – керівник тресту «Сєвєродонецькхімбуд».

Меморіальна табличка у Сіверськодонецьку

На будівництво майбутнього міста приїхав ще у 1935 році. Спочатку працював десятником на зведенні шлакоблокових житлових будинків Лисхімбуду, потім – на будівництві клубу, пізніше більш відомого як Палац піонерів.

Після війни став заступником головного інженера тресту «Лисхімпромбуд», а у 1961-1974 роках очолював трест «Сєвєродонецькхімбуд». Його ім’я пов’язують з післявоєнною відбудовою та масштабним розвитком Сіверськодонецька у 1950-1970-х роках.

Кир’яков також залишив спогади про перші роки Лисхімбуду, зокрема про піщані бурі, які засипали вулиці та будівельні майданчики селища.

Помер у 2001 році.

Костянтин Мирошниченко (1994) – керівник домобудівного комбінату, заслужений будівельник УРСР.

  

З 1948 року працював у Лисхімбуді на заводі силікатної цегли, а згодом очолив трест «Лисхімстройматеріали». З 1961 року керував Сіверськодонецьким домобудівним комбінатом.
Під його керівництвом у місті звели близько двох мільйонів квадратних метрів житла. Також Мірошниченко був одним з розробників силікатобетону – будівельного матеріалу, за впровадження якого отримав ленінську премію.

Нагороджений орденами леніна, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки та «Знак Пошани».

Помер у 2000 році.

Володимир Панаіт (1994) – керівник комбінату «Луганськхімбуд», заслужений будівельник України.

  

Трудову діяльність розпочав під час Другої світової війни монтером зв’язку Сіверськодонецької ДРЕС. Після закінчення Харківського політехнічного інституту працював у системі «Промхіммонтажу» в Сіверськодонецьку, а згодом очолював трест «Промхіммонтаж» і комбінат «Ворошиловградхімбуд».

Під його керівництвом будівельні організації брали участь у зведенні промислових і житлових об’єктів Сіверськодонецька та інших міст Луганщини. Був депутатом Верховної Ради урср.

Помер у 2011 році.

Чічіко Кварацхелія (1994) – начальник домобудівного комбінату Сіверськодонецька.

У період його керівництва комбінат щороку вводив в експлуатацію десятки тисяч квадратних метрів житла. У 1980-х роках підприємство встановило рекорд, здавши майже 72 тисячі квадратних метрів житла – близько 1600 квартир за рік. Цей період став одним із пікових у розвитку масового житлового будівництва Сіверськодонецька.

Помер у 1999 році.

Афанасій Колесников (1995) – головний інженер тресту «Сєвєродонецькхімбуд».

  

До Сіверськодонецька приїхав у 1952 році після закінчення політеху та розпочав роботу в тресті «Лисхімпромбуд» – головній будівельній організації, що зводила азотно-туковий комбінат і майбутнє місто. Пройшов шлях від майстра до головного інженера тресту «Сєвєродонецькхімбуд», яким залишався понад 30 років.

За участі Колесникова у Сіверськодонецьку збудували основні виробництва «Азоту», житлові квартали, школи, тенісні корти, готелі «Мир» і «Центральний», Льодовий палац спорту, об’єкти тролейбусного руху, аеропорт, поліклініку СПЗ, будівлі інституту й технікуму та міст через Сіверський Донець на Лисичанськ. Сам він згадував, що складними та цікавими були хімічні об’єкти та будівництво 250-метрової труби ТЕЦ.

Колесников також займався впровадженням нових будівельних технологій та багато років передавав досвід молодим спеціалістам.

Помер у 2017 році

Віктор Безсмертний (1996) – головний інженер тресту «Сєвєродонецькпромбуд».

  

Віктор Безсмертний. Фото з окупаційних ресурсів

До Сіверськодонецька, у трест «Лисхімпромбуд» приїхав у 1957 році після за направлення інституту. Й спочатку планував відпрацювати передбачені три роки після вишу. Однак місто стало для нього другою домівкою.

З 1967 по 2002 рік він очолював пост головного інженера тресту «Сєвєродонецькпромбуд». Першим об’єктом, зведеним Безсмертним у місті, став Палац культури хіміків. Також за його техкерівництва збудували 8 шкіл, дитсадки, хлібозавод, пологовий будинок, поліклініки, науково-дослідні інститути, заводи приладобудівний, опорів та склопластиків, понад півмільйона квадратних метрів житла та об’єкти тролейбусної інфраструктури.

Безсмертний також займався впровадженням нових будівельних технологій та прогресивних конструкцій, співпрацюючи з проєктними інститутами.

Після окупації міста залишився там.

Олександр Іванов (1997) – заступник начальника комбінату «Луганськхімбуд».

  

Після закінчення Ленінградського гірничого інституту у 1957 році приїхав працювати до тресту «Лисхімпромбуд» і відтоді його життя та кар’єра були пов’язані з Сіверськодонецьком. Починав майстром на Зимогор’ївському кар’єрі, а потім став одним з керівників тресту «Луганськхімбуд». Відповідав за будівництво житла, шкіл, медичних закладів та об’єктів соціальної інфраструктури у Сіверськодонецьку, Лисичанську та Рубіжному. Також курував утримання житлового фонду, гуртожитків і дитячих садків, що перебували на балансі комбінату «ЛХБ».

Колеги та рідні згадували його як людину з почуттям гумору, гострим розумом і феноменальною пам’яттю.

Помер у 2022 році.

Олександр Бугун (2007) – голова правління тресту «Сєвєродонецькхімбуд».

Інформації про нього у мережі мало. Помер у 2023 році.

Лікарі

Анна Чижикова (1994) – терапевтка, яку часто називають першою лікаркою Лисхімбуду, та перша жінка серед почесних громадян Сіверськодонецька.

У 1938 році після закінчення Сталінського медичного інституту Чижикову направили працювати дільничною лікаркою на лівий берег Дінця, де тоді лише формувалося майбутнє місто. Медикиня у спогадах зазначала, що до того у селищі було кілька лікарів, які недовго протрималися на посаді через важкі умови праці.

Медична допомога в Лисхімбуді, як і все там, створювалася з нуля: медики працювали у будівлях барачного типу без опалення та каналізації. Чижикова лікувала перших будівельників, пережила евакуацію та німецьку окупацію, а після повернення у 1944 році брала участь у становленні системи охорони здоров’я Лисхімбуду.

Цікавий факт: ще до війни лікарку прийняли кандидатом у члени вкп(б), однак після того, як під час евакуації вона опинилася в німецькому оточенні, цей статус скасували, і вдруге до партії вона вже не вступала.

Попри можливість переїхати, Чижикова залишилася працювати у Сіверськодонецьку.
Дату смерті не вдалося знайти.

Віктор Кузло (1996) – лікар-хірург, якого вважають одним із засновників хірургічної служби Сіверськодонецька.

  

Працював хірургом з 1969 року, а з 1981-го очолював хірургічне відділення міської лікарні. У 2011 році став керівником Центру надання хірургічної допомоги. За десятиліття роботи став одним з найвідоміших лікарів міста та наставником для кількох поколінь медиків. У 2019 році нагороджений відзнакою «За сприяння відродженню Луганщини». Помер у 2021 році.

Андрій Белецький (1997) – лікар-отоларинголог, один із перших профільних спеціалістів у післявоєнному Сіверськодонецьку.

  

Понад 50 років пропрацював у міській медицині, очолював отоларингологічне відділення міської лікарні та мав звання заслуженого лікаря урср. Відділення, яким він керував, відкрили наприкінці 1950-х років у новому хірургічному корпусі – у період активного розвитку медичної інфраструктури міста. У 1978 році під час гастролей у Сіверськодонецьку до Белецького звернувся співак Володимир Висоцький, який через загострення хронічного ларингіту майже втратив голос перед виступом. Пізніше Белецький згадував, що колеги жартували: він був одним з небагатьох лікарів, які бачили голосові зв’язки Висоцького.

Помер лікар у 2011 році.

Емілія Якубсон (1997) – лікарка-невропатологиня.

З1954 року працювала у Лисхімбуді та належить до фахівців, що формували систему міської неврологічної допомоги. Вона брала участь у створенні неврологічного відділення міської лікарні та багато років ним керувала. За професійну діяльність відзначена званням «Відмінник охорони здоров’я срср». Емігрувала до Ізраїлю.

Євген Драгомирецький (2021) – лікар-онколог.

  

Під час Другої світової був мінометником, отримав поранення, після чого пройшов довгий шлях лікування та реабілітації. За військові заслуги нагороджений орденами та медалями.
Медичну освіту здобув вже після війни та з 1960-х років працював у медичних закладах Луганщини, а з 1963 року – у Сіверськодонецьку. Згодом очолив міський онкологічний диспансер, де багато років займався лікуванням онкологічних захворювань і впроваджував нові методи, зокрема кріотерапію в дерматоонкології.

Лікування онкології стало справою всього життя не тільки для Євгена Христофоровича, а і його сина Володимира.

Після окупації Сіверськодонецька у 2022 році виїхав до Вінниці. Помер у 2023 році на 102-му році життя.

Педагоги та наставники

Павло Васильєв (1994) – директор школи №3.

  

Васильєв був ветераном Другої світової війни: у 17 років пішов добровольцем на фронт, служив сапером, воював на Кавказі та на Малій землі, де отримав важке поранення й втратив ногу. Після війни закінчив Луганський педінститут, отримав спеціальність вчителя фізики й математики.

Працював у системі освіти Луганщини. У Сіверськодонецьку спершу очолив школу №2. Після відкриття нового приміщення СШ №3 став її директором на чверть століття (1957-1979 рр) і перетворив заклад на одну з найпрестижніших шкіл міста та «кузню» педагогічних кадрів. Серед освітян Сіверськодонецька навіть існувала думка: щоб стати справжнім учителем, треба попрацювати у Васильєва.

Досвід школи презентували на ВДНГ срср як приклад передової організації навчального процесу.
Помер у 2014 році.

Роберт Чир'ян (1999) – тенісист, тренер.

  

Наприкінці 50-х у Сіверськодонецьку з’явилися одні з перших у країні критих тенісних кортів, де проводили чемпіонати України та срср. Згодом теніс став одним із наймасовіших видів спорту в місті. А одним з головних популяризаторів цього виду спорту був запрошений до міста професійний тренер Роберт Чир'ян.

Понад 40 років він очолював дитячу спортивну школу тенісу, виховав десятки спортсменів, які згодом працювали в різних країнах світу. Серед його учнів – колишня третя ракетка світу Микола Давиденко. Роберт Чирьян мав звання заслуженого тренера України, судді всесоюзної та національної категорій, а його ім’я внесене до Європейського атласу провідних тренерів світу з тенісу. У Сіверськодонецьку на його честь проводили меморіальний тенісний турнір.

Помер у 2018 році.

Сергій Кулаков (2006) – хореограф, керівник ансамблю бального танцю «Еврика».

  

Заслужений працівник культури України. Разом з дружиною став засновником колективу, який виріс з аматорського гуртка до одного з найвідоміших танцювальних ансамблів регіону. «Еврика» під його керівництвом здобула звання народного колективу та стала постійним учасником і переможцем всеукраїнських і міжнародних конкурсів.

За роки роботи ансамбль представляв Сіверськодонецьк у багатьох країнах Європи та світу, виступав на сцені національного палацу «Україна» й зростив тисячі вихованців, чимало з яких пов’язали своє життя з хореографією.

Частина учнів Кулакова стала професійними тренерами, очолили та створили власні школи в Україні та за кордоном.

Володимир Ханювченко (2012) – заслужений тренер України з підводного спорту, директор ДЮСШ ВВС «Садко».

  

Народився і виріс у місті, займався плаванням ще у часи, коли спеціалізованого басейну в Сіверськодонецьку не було, а тренування проходили на озері Парковому. Після закінчення Львівського інституту фізкультури у 1972 році повернувся до Сіверськодонецька, де почав працювати у новоствореній спортшколі «Садко». Як тренер очолював всесоюзну збірну та збірну України.

Саме з Ханювченком пов’язують становлення сіверськодонецької школи підводного спорту. Серед його вихованців – призери міжнародних змагань Сергій Волков, Андрій Колєнов, Діна Бондаренко.

У 2008 році Ханювченка обрали до Міжнародної комісії з підводного орієнтування, де він відповідав за інновації у підготовці спортсменів. Згодом він очолив міський відділ у справах сім’ї, молоді та спорту.

Помер у 2021 році.

Віталій Асєєв (2013) – музикант і педагог, який майже три десятиліття (1980-2009) очолював Сіверськодонецьке музичне училище ім. Сергія Прокоф’єва.

  

Заслужений працівник культури України. За роки його керівництва музичне училище стало одним з головних культурних центрів Сіверськодонецька та Луганщини, отримавши широку відомість завдяки концертній і просвітницькій діяльності.

У буремні 1990-ті роки Асєєву вдалося зберегти навчальний заклад і його концертний зал як важливий мистецький простір міста. Колеги й учні відзначають талант Асєєва згуртовувати навколо себе музикантів і педагогів, підтримувати інтерес містян до класичної музики.

Науковці

Ольга Поркуян (2021) – науковиця, докторка технічних наук та ректорка Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля у 2015-2026 роках.

  

Її наукові інтереси пов’язані з моделюванням, автоматизованими системами управління та дослідженням ультразвукових хвиль.

Родом з Борівського. Значна частина її професійної діяльності пов’язана з Сіверськодонецьком: від кінця 1980-х років вона працювала у місцевих підрозділах вишу, а у 2007-2014 роках очолювала Сєвєродонецький технологічний інститут.

За її керівництва в інституті створили спеціалізовану вчену раду із захисту дисертацій, збільшилась кількість докторів і кандидатів наук, а також почали впроваджувати систему дистанційної освіти. Напрацювання стали важливими після 2014 року, коли СНУ ім. Володимира Даля евакуювали з Луганська до Сіверськодонецька: університет зміг відносно швидко перейти на дистанційну систему.

Поркуян є авторкою понад 150 наукових праць, монографій і патентів у сфері автоматизованих систем управління. У 2022 році під її керівництвом СНУ вдруге релокувався і відновив очну форму роботи у столиці.

Віктор Каут (1995) – науковець у галузі хімічних технологій, професор.

  

Після закінчення Рубіжанського хіміко-технологічного інституту працював у філії Державного інституту азотної промисловості в Сіверськодонецьку, де займався розробкою азотовмісних окиснювачів для ракетного палива. За ці роботи у 1966 році був нагороджений орденом «Знак Пошани».

З кінця 1960-х років Каут працював у сіверськодонецькому виші, а після захисту докторської дисертації став першим професором у Сіверськодонецьку. Він очолював кафедру технології неорганічних речовин, був ініціатором створення у 1976 році вечірнього факультету та сприяв розвитку екологічного напряму в технічній освіті міста. Автор 138 наукових праць і винаходів, він підготував цілу плеяду учнів і науковців.

Помер у 2013 році.

Релігійні діячі

Володимир Сабодан (2009) – Митрополит Київський і всієї України, голова УПЦ (МП).

  

З Сіверськодонецьком безпосередньо біографія Митрополита ніяк не пов'язана. Кілька разів він відвідував місто з пастирськими візитами, під час яких брав участь у церковних подіях.

Серед епізодів, пов’язаних із митрополитом – передача в дар Свято-Христо-Різдвяному собору частки мощей Миколая Чудотворця разом з однойменною іконою з Італії. Останній відомий приїзд до міста відбувся у червні 2009 року, коли відбулося освячення нової каплиці на честь апостола Андрія Первозванного.

Помер у 2014 році.

Юрій Дубовик (протоієрей Георгій Дубовик) (2019) – священнослужитель УПЦ (МП), багаторічний настоятель храмового комплексу «Лісова дача».

  

Дубовик з окупаційною депутаткою, 2025 рік

Активний ініціатор та учасник розбудови православної інфраструктури міста у 1990-2000-х роках, коли в Сіверськодонецьку формувалася мережа храмів, недільних шкіл і просвітницьких осередків.

Після окупації міста у 2022 році не виїхав звідти та продовжив служіння у структурі, підпорядкованій московському патріархату. ЗМІ зафіксували його участь у заходах під контролем окупаційної влади та комунікацію з представниками російських церковних структур. У пропагандистських матеріалах також поширювалися його коментарі щодо подій у регіоні.

У 2025 році рішенням Сіверськодонецької МВА позбавлений звання почесного громадянина міста.

Культурні та медійні діячі

Олександр Зинов (1994) – журналіст, письменник і громадський діяч.

У роки Другої світової війни пройшов бойовий шлях від Міус-фронту до визволення Європи, завершивши війну в Австрії, маючи поранення та бойові нагороди. З 1962 року його життя та трудова діяльність були пов’язані безпосередньо з Сіверськодонецьком. Він працював у хімічній промисловості та галузевих науково-технічних структурах міста. Після виходу на пенсію – у СПЗ і системі цивільної оборони.

Окремою віхою життя Олександра Зинова стали журналістика та краєзнавство. Після навчання в журналістських школах і на факультеті журналістики МДУ, він працював позаштатним кореспондентом міської та обласної преси, публікував матеріали про промисловість, життя міста та його історію. Він є автором краєзнавчих нарисів, путівника «Северодонецк», матеріалів до «Історії міст і сіл УРСР», а також книг «Лисхимстрой в годы войны» і «Город, в котором живем», що стали важливими джерелами з історії міста.

Помер у 1994 році.

Світлана Талан (2017) – українська письменниця, лауреатка численних літературних премій, членкиня Національної спілки письменників України.

  

Народилася на Сумщині, але понад 30 років її життя було пов’язане саме з Сіверськодонецьком. До професійної літературної діяльності прийшла у зрілому віці, сформувавшись як авторка соціально-психологічної прози, що часто ґрунтується на реальних життєвих історіях.
Серед найвідоміших творів Талан – романи «Щастя тим, хто йде далі», «Не вурдалаки», «Розколоте небо». Окреме місце у творчості займають події війни на Донбасі. Зокрема, роман «Оголений нерв» написаний під впливом подій 2014 року у Сіверськодонецьку. Її останній документальний роман «Нас вирвали з корінням» (2025) побудований на свідченнях мешканців міста про початок повномасштабної війни.
Після 2022 року мешкає в Києві.

Володимир Цвєтной (2019) – художник, автор герба та прапора Сіверськодонецька, член архітектурної ради міста.

  

Народився митець не у Сіверськодонецьку, однак місто стало для нього джерелом натхнення і простором, якому він присвятив значну частину своєї творчості. У його картинах Сіверськодонецьк та околиці набували особливого художнього осмислення. Сам художник зазначав, що намагався показати знайомі локації так, аби люди бачили красу в простих речах:
«Багато городян казали мені, що після знайомства з моїми роботами подивились на звичні місця іншими очима. Проходячи кожен день повз, заклопотані буденністю, не звертали уваги на красу. А картини наче змусили зупинитись».

У Сіверськодонецьку регулярно проходили персональні виставки художника, на яких були представлені сотні робіт у різних жанрах і техніках. Значна частина його картин розійшлася по приватних колекціях у різних країнах світу.

У 2022 році через повномасштабне вторгнення росії разом з родиною Володимир Цвєтной переїхав на підконтрольну територію України, продовжує займатися творчістю.
У матеріалі за посиланням можна прочитати про те, як художник став автором герба та який символізм у нього заклав.

Семен Перцовський (2026) – Заслужений журналіст України, письменник, краєзнавець, громадський діяч.

До Сіверськодонецька переїхав разом з батьками у 1952 році, коли місто ще мало статус селища, тож його життя нерозривно пов’язане з історією та розвитком громади. Закінчив філологічний факультет Луганського педагогічного інституту, а журналістикою захопився ще у шкільні роки.
Багато років працював у газеті «Сєвєродонецький хімік», згодом очолив її. Як секретар Луганської обласної організації Національної спілки журналістів України, керівник Школи юних журналістів, медіатренер і краєзнавець долучився до підготовки молодих журналістів та популяризації історії рідного краю. Автор і редактор низки творів та досліджень про Сіверськодонецьк і Луганщину. Одну з останніх його робіт – «Придінців’я: український характер» – презентували наприкінці 2025 року.
Після початку повномасштабної війни продовжив громадську, дослідницьку та просвітницьку діяльність в евакуації. Його син, Олександр Перцовський, з 2024 року є головою правління АТ «Укрзалізниця».

Борис Романов (2026) – художник-графік, дизайнер, член Національної спілки художників України та один з найвідоміших майстрів екслібриса в Україні.

  

  Борис Романов. Автопортрет

Майже півстоліття жив і працював у Сіверськодонецьку. Створив понад 400 графічних мініатюр і книжкових знаків, що нині зберігаються в музеях та приватних колекціях України й багатьох країн світу. Працював художником-дизайнером, начальником художньо-дизайнерського бюро на «Азоті». Брав активну участь у культурному житті міста, провів понад 18 персональних виставок.
Після початку повномасштабного вторгнення був змушений евакуюватися до Дніпра. Попри втрату майстерні, обладнання та значної частини творчого доробку, у 73 роки відновив роботу над екслібрисами, створював нові графічні мініатюри та акварелі, брав участь у виставках і волонтерській діяльності. Значну частину робіт присвятив Сіверськодонецьку, його людям і пам’яті про рідне місто.
Помер у Дніпрі 14 травня 2025 року.
 

Ветерани, громадські діячі та управлінці

Іван Ляшенко (1988) – з 1958 року працював слюсарем-збірником в експериментальному цеху Сіверськодонецького приладобудівного заводу. Брав участь у виробництві пристроїв пам’яті, систем первинної обробки інформації та автоматичних пишучих машинок. Помер у 2025 році.

  

Іван Ляшенко

Павло Сиваченко (1988) – слюсар-експериментальник виробничого об’єднання «Склопластик». Повний кавалер ордену «Трудова слава». Помер у 2006 році.

Антон Марченко (1991) – понад 50 років пропрацював на «Азоті»: від помічника оператора до начальника зміни. Нагороджений орденами леніна та трудового червоного прапора. Станом на травень 2025 року проживав в окупованому Сіверськодонецьку.

  

Антон Марченко. Фото з окупаційних ресурсів.

Василь Федоренко (1996) – Герой радянського союзу.

  

Під час Другої світової війни служив у 185-му гвардійському стрілецькому полку 60-ї гвардійської стрілецької дивізії. Восени 1943 року брав участь у боях за форсування Дніпра, зокрема в районі острова Хортиця, де кулеметний розрахунок, у складі якого він діяв, утримував плацдарм і відбивав численні контратаки противника. За участь у цих боях і проявлену стійкість йому присвоїли звання Героя у 1944 році. З 1961 року працював у Сіверськодонецьку в системі промислового транспорту та механізації будівництва, зокрема на автобазі та в управлінні механізації «Ворошиловградхімбуду».

Помер у 2004 році.

Володимир Куперман (2002) – учасник Другої світової війни.

З 1994 року понад 14 років очолював ветеранську організацію Сіверськодонецька. Опікувався питаннями соціального захисту ветеранів та патріотичним вихованням молоді. За його ініціативи та безпосередньої участі на площі Перемоги у Сіверськодонецьку встановили пам’ятник воїнам-переможцям, відкритий до 70-річчя міста. Мав звання «Почесний ветеран України». Помер у 2010 році.

Алла Назарько (2007) – голова міського товариства людей з інвалідністю «Надія».
Померла у 2008 році.

Віктор Корявий (2008) – полковник, військовий комісар Сіверськодонецька.

  

Народився на Луганщині, закінчив Харківський державний університет та Київське вище військове командне училище. З 1980 року проходив службу у Сіверськодонецькому військкоматі, а у 1987 році очолив його. У 2004 році був відзначений дипломом міжнародного рейтингу «Золота Фортуна».

Представники влади та політики

Юлій Іоффе (2005) – народний депутат України семи скликань.

 

За освітою гірничий інженер, він починав працювати у вугільній промисловості регіону, а згодом очолював великі підприємства паливно-енергетичного комплексу Луганщини.
Зі здобуттям Україною незалежності Іоффе стає впливовим представником луганського політикуму. На початку 90-х він обіймав посаду віцепрем'єр-міністра з питань паливно-енергетичного комплексу. Був позаштатним радником президента Кучми та довіреною особою Віктора Януковича під час виборів у 2004 році.

Його політично-бізнесова кар’єра тісно пов’язана з Юрієм Бойком – ще одним уродженцем Луганщини, колишнім міністром палива та енергетики України, віцепрем’єром та одним з лідерів Партії регіонів (а пізніше – ОПЗЖ). Сам Іоффе також представляв ці політичні сили у парламенті та залишається чинним народним депутатом.

Іоффе неодноразово згадувався у журналістських розслідуваннях про кнопкодавство, вплив великих бізнес-груп у політиці та непрозорі схеми в енергетичній галузі.

У 2025 році Сіверськодонецька міська військова адміністрація позбавила його звання почесного громадянина міста.

Анатолій Касьянов (1999) – управлінець та політик пізньорадянського та раннього пострадянського періоду.

  

Кар’єру розпочав у будівельній галузі Сіверськодонецька. Був начальником будівельного управління тресту «Сєверодонецькпромбуд». У 1970-1980-х роках очолював міськком КПУ, а згодом став головою облвиконкому та облради. У 1990-х працював керівником регіонального відділення Фонду державного майна України у Луганській області. Після виходу на пенсію жив у Сіверськодонецьку, працював помічником нардепів Валентина Дзоня та Леоніда Фесенка.
Помер у 2025 році.

Василь Зигар (2001) – голова виконкому Сєвєродонецької міськради у 1981-1989 роках.

  

Його каденція припала на період найактивнішого розвитку міської інфраструктури. Саме тоді у Сіверськодонецьку масово будували житло, створювали власні управління комунальних служб, розширювали систему теплопостачання, розвивали тролейбусне сполучення, медичну та спортивну інфраструктуру. У спогадах Зигаря місто постає як простір постійних перемовин з союзними міністерствами та великими підприємствами. За його участі у місті також почали реконструкцію аеропорту та планували низку масштабних міських проєктів, частину з яких не встигли реалізувати після розпаду срср.
Помер у 2005 році.

Геннадій Удовенко (2003) – український дипломат і політик, міністр закордонних справ України у 1994-1998 роках.

  

Звання почесного громадянина Сіверськодонецька отримав як народний депутат України, який представляв інтереси міста на загальнодержавному рівні. У міськраді зазначали, що за його сприяння Сіверськодонецьк отримав додаткові бюджетні дотації. У місцевій пресі його тоді називали політиком, який «відстоював інтереси міста у верхах».

Юрій Лужков (2009) – російський політик, багаторічний мер москви.

  

У юності нібито працював у Сіверськодонецьку, очолював конструкторське бюро автоматики хімкомбінату. У 2004 році брав участь у Сіверськодонецькому з’їзді прихильників федералізації України.

У 2009 році міська влада надала йому звання почесного громадянина «враховуючи внесок у зміцнення дружби між народами» та співпрацю між москвою та Сіверськодонецьком. Тодішній мер Володимир Грицишин, поїхавши у російську столицю, особисто вручив Лужкову посвідчення, ланцюг і нагрудний знак. Під час церемонії Лужков говорив про проблеми статусу російської мови в Україні. До цього мер москви уже відзначився своїми заявами про те, що Севастополь має належати росії, а СБУ за це заборонила йому в’їзд в Україну.

Помер у 2019 році.

У 2023 році розпорядженням начальника Сіверськодонецької МВА позбавлений звання почесного громадянина.

Покоління сучасної війни

Роман Мрочко (2017) – юрист, військовий прокурор та ексначальник Херсонської МВА.

  

З 2011 року працював у системі військової прокуратури, а у 2015-2017 роках очолював військову прокуратуру Луганського гарнізону сил АТО. Брав участь у процесах, пов’язаних з визнанням самопроголошених «лнр» та «днр» терористичними організаціями.

У 2016 році отримав відзнаку Президента України «Іменна вогнепальна зброя», яку в біографічних матеріалах пов’язують з участю в операції зі звільнення заручниці.
Після початку повномасштабного вторгнення вступив до лав ЗСУ, а у 2023 році очолив Херсонську МВА. Потрапляв у скандали через непрозорі тендери та статки своєї родини. Звільнений з посади у квітні 2025 року, нині обіймає посаду заступника військового прокурора Південного регіону України.

Олександр Куцепаленко (2022) – командир батальйону поліції особливого призначення ГУНП в Луганській області.

Олександр Куцепаленко з 2014 по 2023 роки очолював спецпідрозділ поліції Луганщини. Брав безпосередню участь в АТО та ООС. З початком повномасштабного вторгнення рф керував діями спецпризначенців поліції Луганщини. Бійці батальйону поліції особливого призначення разом з побратимами із ЗСУ тримали позиції на підступах до Сіверськодонецька, охороняли важливі обʼєкти та логістичні шляхи пересування Сил оборони України. Проводили евакуацію мешканців Луганщини та доставляли гуманітарну допомогу громадянам.

У 2023 році Олександр Куцепаленко приєднався до Штурмового полку «Цунамі» Обʼєднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють», де обійняв посаду заступника командира полку.

Наразі Олександр Куцепаленко продовжує службу в бойовому підрозділі поліції. Полк «Цунамі» за цей час пройшов складний та героїчний бойовий шлях. Бійці штурмового полку звільняли Кліщіївку, тримали оборону Майорського, Часового Яру, Торецька. Відбивали наступ ворога у Вовчанську та на Покровському напрямку. Наразі бійці штурмового полку «Цунамі» тримають оборону та нищать ворога на костянтинівському напрямку.

Андрій Ширшиков (2024) – сержант 111 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.

  

Народився у Первомайську на Луганщині, після 2014 року переїхав до Сіверськодонецька, був начальником управління транспорту та зв'язку Сіверськодонецької ВЦА. Серед проєктів, над якими працював, – тролейбусне сполучення між Сіверськодонецьком та залізничним вокзалом Лисичанська. У 2021 році підписав контракт резервіста з ТрО, а після початку повномасштабної війни долучився до оборони Луганщини у складі 111 бригади. Брав участь в обороні Лисичанська, служив у штабі бригади та штурмовому підрозділі.

В одному з інтерв’ю говорив, що найбільше боїться забуття – «нерозуміння, якою ціною даються наші перемоги». У травні 2024 року отримав звання почесного громадянина Сіверськодонецька, а за кілька днів пропав безвісти під час бойового завдання на Донеччині. Наразі офіційно вважається загиблим.

У березні 2026 року Андрій Ширшиков був удостоєний звання Почесного громадянина Івано-Франківська.