Забуття не буде: у День незалежності згадуємо тих, хто поклав життя за Сєвєродонецьк та інші міста України

День незалежності, який зберігся протягом 10 років війни з рф, вже давно не просто вихідний і привід взяти коротку відпустку. Боротьба за незалежність України тепер позначилася майже на кожній українській родині. Всі ми або втратили рідних, друзів чи колег, які воювали. Або переживали втрату через загибель близьких, окупацію або руйнування домівок внаслідок російських атак на наші міста.

Звичайні українці за ці 10 років стали героями-захисниками або визначними постатями, на жаль, багато з них - посмертно.

“Сєвєродонецьк онлайн” з нагоди Дня незалежності згадує про тих, хто боровся за Україну, воював, допомагав і бачив її вільною і заможною, але передчасно загинув або зник безвісти. 

Тим більше, що зовсім скоро - 29 серпня - День пам'яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави.

Захисники:

Олександр Радієвський

Першим згадаємо генерал-майора Олександра Радієвського - захисника Сєвєродонецька у 2014 році. Радієвський не сєвєродончанин, він народився у місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині. Здобув освіту не по військовій лінії, а по лінії Міністерства внутрішніх справ, служив у внутрішніх військах МВС. Але це не завадило Радієвському у 2014 році під час АТО очолювати спецоперації зі знешкодження блокпостів підтримуваних росією бойовиків на підступах до Миколаївки, Семенівки, Слов’янська на Донеччині.

Радієвський в АТО також очолював окрему бригаду охорони громадського порядку Центрального оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України. 15 липня 2014 року Указом Президента за особисту мужність та самовідданість тоді ще полковник Радієвський був нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

Він брав участь у звільненні Сєвєродонецька від російських бойовиків і одним з перших зайшов у місто, де його оточили місцеві мешканці з українськими прапорами. Радієвського та його побратимів обіймали, вітали, пригощали й безмежно дякували. Це було 22 липня 2014 року, кадри зі звільненого Сєвєродонецька зараз можна назвати легендарними, але того літа вони давали надію всім, хто виїхав із зони бойових дій й окупації.

Особливо сподівалися луганчани, що скоро все завершиться, коли в Луганськ зайде Нацгвардія і ЗСУ. Але не судилося.

23 липня 2014 року 44-річний Радієвський загинув під час звільнення Лисичанська разом із полковником Павлом Сніцаром і солдатом Ігорем Коцяром, потрапивши у засідку на мосту. Звання генерал-майор Радієвський отримав посмертно. Його син Андрій Радієвський служить у Нацгвардії на захисті України, у 2014 він також був в АТО у місті Сіверськ Луганської області. 

У 2023 році окупанти спочатку розбили, а потім демонтували постамент генералу Радієвському у Сєвєродонецьку.

Сергій Губанов

Сергій Губанов народився у 1975 році у Кадіївці (до декомунізації - Стаханов, - ред.). Закінчив Донецький інститут внутрішніх справ та Національну академію внутрішніх справ. Починав кар’єру оперативником карного розшуку міського відділу міліції у Кадіївці, дослужився до начальника райвідділку міліції Луганська.

У 2014 з цієї посади пішов добровольцем в АТО, брав участь у звільненні Сєвєродонецька, Лисичанська та Щастя. З 6 листопада 2015 року був призначений командиром батальйону "Луганськ-1".

Губанов загинув від уламкових поранень бойовиків 20 травня 2020 року неподалік села Трьохізбенка Новоайдарського району. Ще троє його бійців отримали важкі бойові поранення.

"І тоді стався підрив, внаслідок якого Сергій Леонідович загинув. Я та Льоня були у тяжкому стані. Ще один хлопець отримав поранення легше. Мене з ним доставили до Мечникова, а Льоню – до Харкова, а потім до Києва. Але першу допомогу нам надали у Сєвєродонецьку. Завдяки цьому ми залишилися живими. Їм велика подяка. Я думаю, що і Льоню врятували саме вони. Пізніше його транспортували далі, бо у Сєвєродонецьку не було належного обладнання", - згадує експоліцейський, заступник комбата “Луганськ 1”, а нині військовий Сергій Кисленських.

Губанов отримав звання Герой України посмертно з орденом “Золота Зірка” — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові. Губанов похований на кладовищі Сєвєродонецька. У нього залишилася дружина.

Після окупації Сєвєродонецька загарбники  демонтували у місті пам’ятник Сергію Губанову

Андрій Ширшиков

Ширшиков народився у Первомайську на Луганщині, починав свою кар’єру слюсарем-інструментальником на машинобудівному заводі та був випускником Східноукраїнського національного університету (СНУ) імені Володимира Даля (Луганськ). Мав спеціальність “Транспортні технології”.

Після 2014 року, коли Луганськ і Первомайськ опинилися в окупації, переїхав у Сєвєродонецьк і працював у Сєвєродонецькій міській військово-цивільній адміністрації начальником управління транспорту та зв’язку. У СНУ згадували, що Ширшиков був активним стейкхолдером Університету, брав участь у підготовці управлінців у сфері логістичного управління і безпеки руху на транспорті.

У 2020-2021 році за участі Ширшикова у Сєвєродонецьку розробляли проєкт зі створення додаткових тролейбусних маршрутів, щоб об’єднати міста Сєвєродонецьк, Лисичанськ і Рубіжне. Ми про цей проєкт писали у статті "Яким міг би бути Сєвєродонецьк, якби не війна: 5 проєктів інфраструктури, які так і не реалізували".

Водночас у 2021 році Ширшиков підписав контракт резервіста зі 111 окремою бригадою Сил територіальної оборони ЗСУ. І після повномасштабного російського вторгнення у 2022 році у складі цієї ж бригади боронив Україну.

“Я боюсь забуття. Забуття того, якою ціною даються наші перемоги”, - казав він одному з інтерв’ю.

27 травня 2024 року 49-річному Ширикову надали звання “Почесний громадянин міста Сєвєродонецька”. А вже 30 травня він безвісти зник  біля Новоолександрівки Покровського района Донецької області. Досі немає відомостей про нього.

Андрій Жидков

Луганчанин Жидков у довоєнному житті навчався у СНУ ім. Даля, потім пішов по науковому шляху: захистив кандидатську дисертацію, викладав у рідній альма-матер. Після окупації Луганська у 2014 році виїхав у Сєвєродонецьк і продовжив роботу в далевському університеті, який також туди перебазувався.

Жидков керував кафедрою електричної інженерії, був проректором, мав навіть запатентовані винаходи: рятівні бирки для людей, які мають проблеми з комунікацією.

В інтерв’ю "Сєвєродонецьк онлайн" два роки тому - у серпні 2022 року - Жидков казав, що він є абсолютно цивільною людиною, до того ж непридатною до військової служби, але 24 лютого 2022 року він добровільно став до лав оборони України.

Він розповідав, що Луганщина була зовсім не готова до повномасштабного вторгнення, навіть у військкоматі нікого не було - всі евакуювалися до Дніпра, а також не було оборонних споруд: “Я перебував на Донеччині, їздив на навчання в інші міста. Кількість блокпостів, окопів, траншей була набагато більша. В мене враження, що Луганщина не окопувалася взагалі. Звичайно, тут треба робити поправку, що солдат бачить тільки свій окоп. Зрозуміло, я не можу зараз це довести і провести певний аналіз. Але коли ти їдеш іншими містами – то бачиш зовсім іншу картину і можеш порівняти. Ту ж кількість окопів. Вона була різною. Суттєво”.

Жидков казав про закінчення війни: “Чи буде Луганщина такою, як була? Точно ні.” І з ним важко не погодитися.

Загинув 50-річний воїн з позивним “Препод” 4 листопада 2022 року під Бахмутом на Донеччині, коли росіяни накрили його позицію з “Градів”.

Андрій Жидков та Андрій Ширшиков - це чоловік і брат сєвєродонецької волонтерки Ольги Жидкової. "Сєвєродонецьк онлайн" публікував інтерв’ю з нею.

Денис Алхімов

Сєвєродончанин Денис Алхімов “Алхім” захищав Україну з 2014 року, під час повномасштабного вторгнення 33-річний воїн був командиром другої патрульної роти патрульного батальйону військової частини 3035 східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії.

Він загинув 30 грудня 2022 року, рятуючи пораненого побратима недалеко від рідного Сєвєродонецька. Президент посмертно нагородив Алхімова орденом “За мужність” ІІІ ступеня і присвоїв звання майор. У Дениса Алхімова залишилася дружина та дочка.

Дмитро Сірик

Дмитро Сірик народився у Сєвєродонецьку. Багато років працював у Луганську, а з моменту окупації обласного центру у 2014 році недовго жив у Києві, а потім повернувся до рідного міста.
Понад 15 років працював на радіо, був діджеєм, музичним редактором, радіоведучим, зокрема, і на радіо “Пульс”. У радіоефірі слухачі знали Сірика під псевдонімом Іван Лопата. Працював радіоведучим “Суспільного”.

Колеги згадують, що він завжди хотів приїхати у звільнений від загарбників Луганськ та там відбудовувати українське мовлення. Сірика усі, з ким він працював, називали відповідальним і таким, з ким можна йти у розвідку.

Коли почалося повномасштабне вторгнення він якнайшвидше евакуював батьків, сина Данила та наречену Маргариту у безпечний регіон. А в березні 2022 року став до лав ЗСУ – був стрільцем-снайпером. 36-річний Дмитро Сірик загинув у бою 20 квітня в Авдіївці.

Єгор Колодєзєв

Єгор народився у Сєвєродонецьку, навчався у місцевій школі №20. Захоплювався музикою, мріяв про розвиток власної студії звукозапису та кар'єру виконавця. Колодєзєв став на захист України з початком повномасштабного вторгнення. Служив у лавах 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха.

Планував одружитися у лютому 2024 року, але не судилося. Єгор загинув на Авдіївському напрямку 23 січня 2024 року під час ракетної атаки рф.

Олексій Чубашев

Він родом з Запоріжжя. Армія.inform пише, що він завжди хотів бути офіцером, тому вирішив піти навчатися до військового ліцею, а згодом закінчив і військовий інститут. П’ять років по тому відбулася перша ротація — Чубашев поїхав на Донбас. Того ж року розпочав службу в Центральній телерадіостудії Міноборони. Олексій був автором та ведучим першого в Україні військового реаліті-шоу “Рекрут.UA”.

З 2019 року виконував обов’язки керівника Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України.

28 лютого 2021 року в Чубашева закінчився другий контракт із ЗСУ. Він не став його продовжувати та був звільнений у запас, бо мав плани на розвиток власних проєктів. Однак з початку широкомасштабного вторгнення рф в Україну, повернувся до лав ЗСУ.

Чубашев обійняв посаду командира групи Інтернаціонального легіону ГУР МОУ. Загинув 10 червня 2022 року під час оборони Сєвєродонецька. В Олексія Чубашева залишилася дружина, дочка та син.

Волонтери:

Олександр і Вікторія Кононови

Вони були подружжям, які з 2014 року стали волонтерами у Сєвєродонецьку та допомагали українській армії, попри те, що Олександр був людиною з інвалідністю і мав лише одну руку та одну ногу. За допомогу ЗСУ вони потрапили у полон бойовиків “лнр”.

Про історію подружжя режисер Руслан Горовий зняв фільм The Ukrainian of Donbas, який був показаний в понад тридцяти країнах світу.

Після виходу з полону подружжя розлучилося. Олександр переїхав на Житомирщину та займався виробництвом сирів з козиного молока, фермерством, вирощував кіз, овець. Вікторія повторно вийшла заміж і взяла прізвище нового чоловіка - Рей.

Бізнес в Олександра не пішов, він на своїй сторінці у Facebook писав про недоброчесного партнера, який усе привласнив, тож він згодом повернувся на Луганщину, де останнім часом жив у Борівському, що під Сєвєродонецьком.

13 березня 2022 року Олександра вбили російські окупанти у власному будинку. Вікторія померла 6 січня 2024 року від раку підшлункової залози.