Волонтерка Ольга Жидкова: "Сєвєродонецьк гідний стати столицею нової, звільненої Луганщини"

Ольга Жидкова – відома луганська волонтерка. Забезпечення гідного життя людям похилого віку, купівля речей для військових, розпис пряників, консервація для ЗСУ, розіграші, проєкти – здається, їй підвладне все. Її друзі жартують, що якби волонтерці можна було купувати зброю – то вона б це робила. Ольга посміхається у відповідь та каже, що близька й до цього. Про що ми говоримо далі.

Так сталося, що ми зустрічаємось 4 березня – 4 місяці тому на фронті загинув брат Ольги, відомий вчений, підприємець, громадський діяч Андрій Жидков. Не секрет, що брат із сестрою були дуже близькі.

«Андрій мені часто сниться, але й у снах він іде на війну. І маю таке відчуття, що ніби він там зараз», - каже Ольга.

Він загинув наступного дня після її дня народження. Волонтерка ж продовжує опікуватися батальйоном брата, вигадувати нові підходи та робити все для наближення Перемоги.
Про подвійний досвід переселення, нові проєкти та повернення на Луганщину Ольга Жидкова розповіла в інтерв'ю «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Ви двічі переселенка. Є різниця між 2014-м та 2022-м?

 - У Луганську я залишалася довго. Їздила між ним та Сєвєродонецьком. Пам'ятаю, як десь у вересні 2014 року ми з Андрієм витягли з 12 корпусу СНУ ім. В.Даля всі системні блоки з комп'ютерів, забрали бланки студентів денного відділення та особисті справи. Винесли на мою квартиру. Потім я довгий час частинами все це – ноутбуки, проєктори, техніку – вивозила. Я, можна сказати, кафедру перенесла на собі. Мене зустрічали з нашого боку. 

У «лнр» не працювала. Я людина бізнесу, виходило заробляти на життя віддалено.

А потім переїхала. Спочатку було дуже важко. Зізнаюся, що в той час я страждала на «вещизм», мені було важко відпустити. У 2022 році такого вже не було.

Остаточно переїхала до Сєвєродонецька у 2019 році, коли купила там квартиру. До цього не було куди. Ми з мамою приїжджали кожного місяця до брата у Сєвєродонецьк. Але спати на підлозі в однокімнатній квартирі – таке собі задоволення.

 - Чи став Сєвєродонецьк домом за ці роки?

 - Напевно, так. Але слід сказати, що Луганськ змінився. Особливо відчутно це стало у 2019 році. Не те щоб навіть Сєвєродонецьк став домом, Луганськ перестав ним бути. Коли я приїжджала туди, бачила похмурі обличчя, які живуть лише для того, щоб поїсти, а їдять заради виживання. Люди стали агресивнішими. У Сєвєродонецьку це були легкість, ейфорія. Суспільство там теж не було простим, але воно було незрівнянно легшим за луганське.

Мене прийняв Сєвєродонецьк. Я інтегрувалася у суспільство, з'явилися друзі. Мені було дуже зручно та комфортно.

 - Ви залишалися там дуже довго…

 - 20 квітня минулого року ми виїхали. Паску ми зустріли вже в Івано-Франківську.
Мені зателефонував Андрій та розповів інструкцію, як вибратися. То вже було все. Мені залишатися не можна було, я очолювала гуманітарний штаб, допомагала ТРО. Нас із мамою евакуювали військові. Під Лисичанськом ми пересіли в іншу машину, потім дісталися Львова, а потім Івано-Франківська. Нам волонтери знайшли житло тут.

Ольга Жидкова

 - Які зі спогадів сьогодні з Вами з того періода? У багатьох, з ким довелося говорити, досі стоять діти перед очима в укриттях…

 - Дітей було багато. І залишилося багато. Я розумію, що це дірка у законі. Діти стають заручниками у такій ситуації. Але це недопрацювання держави. Примусова евакуація має бути.

 - Багато батьків, можливо, чекали на «своїх …

 - Так, вони чекали. Багато хто.

 - Було страшно?

 - Мене часто питають, що було найстрашнішим. Я пам'ятаю, як йшла вулицею Федоренка та потрапила під мінометний обстріл. І були закриті всі під'їзди. Я врятувалася, мене впустили до одного з підвалів. Але то був такий знак. А другий був, коли ти виходиш із під'їзду, а в тебе ховають у палісаднику людину. Це було всупереч з усім, що в мене в голові. Я бачила смерть, розірвані тіла. Але це не було так страшно, як поховання у палісаднику. Вчора місто було мирне й ми планували насадження чагарників, а сьогодні серед них ховають людей.

 - Тоді це були непоодинокі випадки…

 - Дуже багато людей ховали. Наш друг, бізнесмен, коли не було волонтерів, допомагав у цьому. Вони на “Лісовій дачі” по 60 людей на день ховали. Описували, щоб їх могли знайти близькі.

 - Чи було передчуття війни? Не хотілося одразу поїхати?

 - Ми знали з Андрієм, що буде війна. У мене ілюзій не було. Я тільки-но повернулася з Ірпеня, де закінчила миротворчу школу. Наші тренери говорили, що буде вторгнення, але ніхто не знав точну дату.

Мене Андрій вчив їздити машиною, ми виїжджали до стадіону й він давав уроки. Брат казав, що як тільки щось починається, збирати речі та машиною виїжджати. Вона була на ходу, заправлена. Єдине – ми не встигли її забрати. Вибуховою хвилею перекосило гаражні ворота. Буряти ж їх просто висмикнули та забрали машину.

Але після 24 лютого в мені «вещизма» не було зовсім. Хоча минулий досвід спрацював на руку. Був момент, коли нічого вже не працювало у Сєвєродонецьку. А я собі до цього купила люстру на 8 плафонів до зали та на 6 плафонів – до спальні. Брат сміявся, що я живу як в актовому залі. Так от, коли вже прийшла війна й по периметру треба було підсвітити лампами, яких ніде було не купити. Я стою, дивлюся на стелю – ось воно! І вони всі стали в пригоді!

 - Чому так довго залишалися?

 - Я була корисною. Для себе ухвалила рішення, що залишатимуся, поки зможу. В мене дуже стійка психіка. Я не маю страху. Щоб ввести мене у стан паніки, треба дуже постаратися. Мені хлопці давали завдання і я їх виконувала. З Андрієм ми були єдиним цілим. Це знають усі. Йому не треба було мені довго пояснювати. Він знав, що я розв’яжу питання. Хтось мав отримувати посилки, роздавати ліки людям похилого віку.

Я вміла зібратися. Знаєте, навіть у момент, коли загинув Андрій…Я не пам'ятаю 5 днів після цього. Я раніше за всіх знала, мені повідомили одразу. Так от, доки я не приїхала до Дніпра, я нічого не пам'ятаю. 5 днів життя у мене не було. Я робила якісь дії. Але нічого не усвідомлювала.

 - Андрій міг не йти служити за станом здоров'я, але ухвалив інше рішення. Сім'я підтримала його?

 - Андрія за здоров'ям було знято з військового обліку. Але після 24 лютого його рішення було жорстким. Усі, хто його знає, розуміють, що переконувати його було марно. Усі наші друзі та близькі пішли служити. З першого дня у мене три Андрії там, у 111 ТРО. З першого дня чекала звісток від усіх.

 - У нашому з ним інтерв'ю був зворушливий момент, коли він розповідав, що насамперед віддав вам кішку. Вона й зараз із Вами?

 - Звичайно! 24-го зранку він приніс коробку з Масею мені. Тепер вона мешкає зі мною. Загалом у мене три кішки. Мася – це дочка моєї кішки Лізи.

 Андрій Жидков зі своєю кішкою

Кішка Андрія Жидкова Мася

 - Виїжджати з трьома кішками – той ще квест?

 - Виїжджали в ніч із військовими. Ми з мамою взяли трьох кішок, валізу, жіночі сумочки з документами та поїхали. Часу обміркувати не було.

Кішки-переселенки

 - Зараз ви повністю пішли у волонтерство, проте це розпочалося раніше?

 - Раніше я ніколи не говорила про волонтерство, бо доводилося їздити на окуповану територію. Але ми допомагали хлопцям постачати на позиції кабелі та дроти.

Зараз маю багато напрямків. Наприклад, "Восток SOS". Тут є евакуаційні бригади, які вивозять громадян із прифронтової території, зокрема маломобільних. Я займаюся пошуком та ремонтом приміщень для них. Це частина моєї мирної роботи.

Ольга Жидкова 

Літні люди нікому не потрібні. Але ми пам'ятаємо про них. Дуже легко допомагати дітям та військовим, це на піку. Літні люди - відпрацьований матеріал. Це некрасиво, дуже жорстко звучить. Але це так і є.

Ми зараз з Олександром Плаксіним написали проєкт. Передісторія. У нас з Андрієм більше немає квартир у Сєвєродонецьку, все зруйновано. У Андрія не лишилося фотографій. Але він був медійним, активним, має соцмережі, багато фото на хмарному сховищі. Тому я пішла та просто надрукувала їх. Але якщо подумати про людей похилого віку, розумію, що у них тільки фото в паспорті. Вони живуть у добрих умовах, але все одно вмирають. З початку війни пішло вже 16 людей. Залишився хрест, дата народження та дата смерті. Їхнє життя полягло в дефіс. Є програма «Українського культурного фонду» щодо культурної спадщини. Але ж спадщина – це не лише будівлі. Це насамперед люди. Жінка прожила 80 років, любила, працювала… Бачила величезний відрізок часу. Яке в нас майбутнє, якщо ми не вшановуємо свою пам'ять? Якщо вдасться, то поїдемо, сфотографуємо, напишемо про них. Вже створили сайт.

Поки що ми це плануємо робити для Луганщини, але в майбутньому можемо зробити й по інших областях.

 Ольга Жидкова в рамках проєкту

 - Ці люди люди похилого віку самотні?

 - У багатьох є родичі, які вже не родичі. Хтось закордоном, хтось відправив бабусь без документів, позабирали у людей похилого віку банківські картки та зняли гроші. А бабусю поки довезли, вона вже нічого не пам'ятає.

 - Багатьом хотілося б виховувати онуків, а не жити по притулках...

 - Це наш наступний проєкт. Зараз старі люди в дуже хороших умовах, але не вдома. Нема активності. Це тепличні умови. Потрібно організувати їм діяльність. Ті ж діти дадуть іскру. Ми всі ВПО. Ми можемо розвантажити мам. Вони можуть привести дітей до геріатричного центру, «Бабуся на годину» – умовно. Там є кімната, медсестри, нагляд. А мама зможе піти відволіктися, сходити на співбесіду тощо. Ми покажемо старим потребу в них.

Ольга Жидкова 

Те саме з військовими. Часто спілкуюсь з ними, питаю, що передати. Вони кажуть, що все є. Але нам не можна втрачати цю ниточку з ними. Ми хочемо бути причетними. Це дає мету. Ми хочемо почуватися потрібними. Тому печемо, консервуємо, розписуємо пряники на аукціони та розіграші, збираємо на труси, шкарпетки, грілки. Вигадали акцію «Зігрій долоні ЗСУ». Лише з Нового року ми зібрали понад 300 тисяч гривень для військових.

Пряники, які розписує Ольга Жидкова

Я допомагала Андрію, тепер – його підрозділу. Я могла б піти в горе, але обрала інший шлях. Бо ще стільки всього не зроблено.

 Військові, якими опікується Ольга

 - Ваші друзі жартують, що якщо ви могли купити зброю, то купили…

 - До речі, ми зараз купуватимемо пламегасники та глушники!

 - Але мене вразило навіть не це. Консервація за умов переселенства на фронт – звідки сили?

 - Я ніяк не пов'язана із сільським господарством. Від слова зовсім. Я жила завжди у місті, у квартирі. А тут я почала жити на дачі, де є присадибне господарство. Там усе засаджено квітами. Але є теплиця. Я вирішила, що зможу. Виростила кабачки, огірки, помідори. Я робила все не так, як інші люди. Хоча мені сказали, як і що зробити. Купила, посіяла. За тиждень нічого не сходить. Я ще досіяла. І так тричі. У результаті все вилізло одразу. І почала консервувати. Готувати я вмію.

Мені треба бути всередині процесу. Система. Чим більше дій – тим легше. Багато вільного часу – лізтиме погане на думку. Звичайно, зараз легко жаліти себе. Особливо мені, адже ми з Андрієм були дуже близькі. Він дзвонив мені з війни щодня, у Сєвєродонецьку ми бачилися постійно, попри те, що кожен мав своє життя. Ми маємо складні характери. Його переконати можна було лише залізною аргументацією. Але на нашу близькість це не впливало.

Андрій Жидков

Зараз мені кажуть, що маю сильний заряд, називають павербанком.

 - Ви з тих, хто вірить не лише в деокупацію, а й у повернення…

 - Деокупація Луганська буде 100%. Але я не уявляю, як ми житимемо з тими, хто там залишився.

 - Як каже секретар РНБО, луганчанин Олексій Данілов, нехай вони думають, як з нами жити…

 - Так, але це просто сказати. Я розумію, що ті люди, які цього хотіли, вони нікуди не подінуться. Адже пропаганда теж нікуди не зникла. Багато ждунів, які залишилися, вони страшні для нас тим, що їх і так все влаштовує. Росія страшна мізерністю потреб, є такий вираз. Він про це.

 - А де саме хотілося б жити – у Луганську чи Сєверодонецьку?

 - Чисто заради того, щоб потішити своє его – у Луганську. Зайти та поглянути у вічі всім зрадникам. Відчути справедливість. Але вважаю, що Луганськ втратив статус обласного центру. Більше заслуговує на це Сєвєродонецьк. Люди стали на захист свого міста. За нього боролися. У тому числі луганчани. Багато життів покладено там. Сєвєродонецьк гідний стати столицею нової, звільненої Луганщини. Його потрібно відбудувати та зробити показовим.