Андрій Жидков: "Чи буде Луганщина такою, як була? Точно ні"

Андрій Жидков – науковець, підприємець, розробник. Переїхавши з рідного Луганська до Сєвєродонецька, робив нову домівку краще. За його плечима багато цікавих проєктів, бо в роботі він в першу чергу керується саме тим, що надихає.

24 лютого цього року знов змінило його життя. На цей раз докорінно, бо абсолютна цивільна людина вступила до лав ЗСУ, щоб захищати рідну землю.

Про перспективи в цій війні, про новий досвід та про те, чим кожен може допомогти своїй країні зараз «Сєвєродонецьк онлайн» поспілкувався з Андрієм Жидковим.

- Згадайте, яким було 24 лютого в Вас?

- Чесно кажучи, точно вже не пам’ятаю, як дізнався, що почалася війна. Чи повідомлення якесь, чи вибух почув. Але вже зранку все було зрозуміло. В той час я знаходився на лікарняному. До кінця тижня не збирався контактувати з людьми, щоб не наражати їх на небезпеку. 24 лютого – то як раз був четвер. Тоді думав, одразу збиратися чи все ж таки долікуватися. Врешті-решт того дня пристроїв свою кішку до мами, всі питання поточні позакривав. Ближче до вечора прийшов на базу «Луганськ -1», але коли я туди потрапив, виявилося, що там вже нікого немає. Зв’язку, зрозуміло, не було. Потім від приятеля дізнався, що в Лисичанську набирають до ТРО, то зранку був вже там. Оформили, ввечері дали зброю і пішли виконувати завдання.

- У Вас була певна підготовка?

- Я не служив раніше, за станом здоров’я непридатний до військової служби, був знятий з обліку. Але ж не боги горшки ліплять, та й автомат – то доволі проста штука.

- Тобто справедлива критика на рахунок того, що вторгнення ніби стало сюрпризом для області, що 8 років воює?

- Це абсолютна правда. До військкомату я їздив, вже ввечері 24 лютого там ніколи не було. З кінця лютого ми базувалися саме на місці Луганського обласного військкомату. Що стосується міського, то я там не був. Але, наскільки я розумію, ситуація була приблизно така ж. Тобто в день, коли почалася активна фаза, перше, що вони зробили - евакуювали себе до Дніпра. До нас приходили люди записатися до ТРО, ми відсилали їх до Лисичанська, тому що це була єдина точка, що працювала. 25-26 лютого брали практично всіх, хто прийшов. Всі шукали, куди піти. Як такої, точки збору не було. Була лисичанська ТРО, там були контрактники або люди, які проходили збори. Вони мали контакти один одного і знали, куди йти. Лисичани туди й прибули. А ті, хто були в Сєвєродонецьку, Рубіжному і так далі – випадково вже знаходили.

Пару днів брали всіх, а після цього - або з бойовим досвідом виключно, або за військовою спеціальністю, яка дуже потрібна. Крайні люди, яким вдалося вступити, були на початку березня. Потім вже нікого не брали. Багато хто з моїх знайомих звертався та хотів захищати рідну землю.
Перша точка базування була Сєвєродонецьк.

- Яким він запам’ятався на той час?

- Вільно містом ми не ходили, з місцевими трохи обмежено спілкувалися. Але їздили Сєвєродонецьком. Було видно, як його руйнують обстріли. Самі під них потрапляли. Але це частина роботи і вже по-іншому сприймається, коли ти служиш. Знаєш, як себе поводити. Хоча ми теж люди і в нас теж є емоції.

Що стосується цивільних – для мене було показовим, що ніхто не знав, як поводитися при обстрілах. Часто виїжджали на склад в Льодовому палаці, на інші склади. Волонтери дуже допомагали з медициною в той час. Пару разів на тиждень приїздили. І ось коли десь вибух – в людей паніка, вони не знали, що робити. Такого не мало бути. Це ж просте навчання і це легко донести до людей , відпрацювати до автоматизму. Але ніхто, на жаль, цим не займався.

- Луганщина виявилася не готовою зовсім?

- Думаю, так. Перед війною працював у Станиці Луганській на гуманітарному напрямку. Десь в грудні або січні це було. Укриттів в садочках та школах просто не було. В одній школі був просто пристосований підвал і все. В інших не було і такого. Вибачайте, це Станиця, найгарячіша точка з 2014 року. Що казати про інше?

Потім я перебував на Донеччині, їздив на навчання в інші міста. Кількість блокпостів, окопів, траншей була набагато більша. В мене враження, що Луганщина не окопувалася взагалі. Звичайно, тут треба робити поправку, що солдат бачить тільки свій окоп. Зрозуміло, я не можу зараз це довести і провести певний аналіз. Але коли ти їдеш іншими містами – то бачиш зовсім іншу картину і можеш порівняти. Ту ж кількість окопів. Вона була різною. Суттєво.

- Коли були останнього разу в Сєвєродонецьку? Чи реально, на вашу думку, його відродити?

- Ми вийшли з нього десь, напевно, у квітні. Стосовно відродження – що будуть робити ті люди, що приїдуть до нього? Тут же не питання руйнувань. Зараз технології дозволяють відбудувати все. Звичайно, певну кількість будівель доведеться знести. Але навіть в останні дні, коли я там був, в одних районах бачив зруйновані вщент будівлі, як в районі ДЕПО, а в інших – були квіти, люди сиділи на лавочках і там навіть стекла не побиті. Це було десь в квітні.

Після міських боїв я думаю, що все рівно є будинки, в яких можна зробити косметичний ремонт і жити. Але ж є ще питання інфраструктури. Та, й де люди працюватимуть? Відроджувати місто треба для чогось.

- Ви готові повертатися туди після перемоги?

- Знову ж, для чого? Якщо там буде, чим займатися, якщо там буде цікаво працювати – то так. Я дійшов вже в житті до тієї стадії, що просто заробити гроші на прожиття можу різними способами. Як би це пафосно не звучало. Тому хочеться обирати ту роботу, яка тобі цікава. Якщо таке буде – то готовий повернутися. Як, в принципі, і до Луганська. А якщо ні – то для чого?

- На вашу думку, вдасться повернути кордони області?

- З точки зору розрахунку – так. Бо ця війна для росії перспектив немає. Але є інше питання. Чи буде Луганщина такою, як була? Точно ні.

- А якою буде?

- Не знаю. І це головне питання. Треба шукати відповіді на нього вже зараз. В нас зруйнована промисловість. Причому зруйновані вже достатньо застарілі для свого часу підприємства. Років на 40 застарілі. Відбудувати «Азот» чи «Луганськтепловоз» - то безглуздя якесь. Тому що нікому не потрібні ці тепловози. Ми живемо в новому економічному світі. Питання – що буде замість тих застарілих гігантів?

До того ж, наш сусід нікуди не подінеться. Це буде постійна точка напруги. Навіть, якщо росія розвалиться, то через багато років все може повторитися. Це треба тримати в голові. Дружнього сусіда там немає. Тобто потрібна прикордонна полоса, яка буде напічкана військовими базами, умовно кажучи. Відповідною інфраструктурою. Люди мешкатимуть в військових містечках, обслуговуватимуть військових. Розумітимуть, що кожного дня може прозвучати сигнал тривоги. І треба буде або брати зброю, або збирати валізу. Я так це бачу.

- Чим хотіли б займатися після війни?

- Коли ти на війні, то перестаєш планувати на тривалий час. Бо це безглуздо. Треба пережити цю війну. На той час ситуація буде іншою. Який сенс планувати щось, коли умови будуть інші?
Та й після війни – це коли? Знову ж таки, якщо скоро – то це скільки? Якщо це буде через пів року і через 5 років – то різні відповіді.

- Як людина з освітньої, гуманітарної сфери почуває себе на війні? Чим саме займайтеся?

- Не курорт. Це точно. Але якщо прийняв умови гри – то грай. Є якісь складові, які можна поліпшити. Треба максимально робити комфортні умови. Це ж певний стиль життя в тебе сьогодні. Але є випадки, коли нічого зробити не можна. Ти живеш і спиш в окопі. Що ти зробиш? Не поставиш ліжко, душ.

Зараз займаюся багато чим. Чим більше в тебе вмінь, тим ти цінніший. Я воджу машину. Можу полагодити щось з електрики, розуміюся на зв’язку. Теж встановлення «Старлінку». Якщо навчився керувати коптерами, то на тобі аеророзвідка.

Багато хто каже, що не піде до армії, бо не навчений. Щоб ви розуміли, в нашому підрозділі десь половина людей, яка жодного разу не тримала автомат до 24 лютого. 20-25% непридатні за станом здоров’я. Списалося кілька людей, які не витримали навантаження. Але вони ж воювали ці 4 місяці. Виконували складні завдання. В них була мотивація. Зараз багато здорових чоловіків, в кожного є якесь виправдання. І ось це «ми переможемо». Я перепрошую, але ми - це хто?
Я абсолютна цивільна людина. Але всьому можна навчитися. Є багато роботи господарської, аналітичної. Багато потрібно медиків. Де вони всі?

- Як люди себе проявляють на війні?

- Загалом війна не дає сховатися людським проявам. Якщо ти погана людина, війна вичавлює погане, якщо добра – то добре. Немає сірого. Є чорне і біле. Ти або за нас, або проти.

Ми бачили волонтерів, які ризикували життям. Це надскладно – їхати під обстрілом. Треба мати серйозну витримку. І це ж розвозили незнайомим людям, не за гроші. Було, що возили гуманітарну, а «ждуни» потім зустрічали росіян. Бувало, що здавали наші позиції.

Одного разу ми під’їхали, треба було бабцю вивезти, по нас почав прицільно працювати міномет. Ми навіть з машини не встигли вийти. Це точно корегував хтось з місцевих. Добре, що я знав місто і нам вдалося вискочити.

- Які настрої панують в ЗСУ?

- На сході тримаємо ті рубежі, які є. Трохи є розчарування, що ми могли б мати краще становище, якщо б нашому напрямку приділяли більше уваги. Може, це не дуже й справедливо. Але відчуття, що ми не в пріоритетах, воно є. Я навіть зараз більше кажу про Луганщину. Ось в тій же Авдіівці практично просування ворогу немає. Бо там добре закопувалися, були добрі рубежі оборони, було постачання зброї. Півроку люди стоять, не посунувшись більше, ніж на кілометр. Ми за 4 місяці втратили область. Є ж різниця?

Буде зброя - будемо йти вперед. Поки програємо в артилерії. Так, вона в них радянська, але її багато. Фактично, необмежена кількість боєприпасів. З цим важко щось зробити.
Картина всюди одна. Заходить арта, все зрівнює. А потім вже ідуть росіяни. Бо нам вже нема за що закріпитися. Щоб вони шли відкрито, піхота на піхоту – такого немає. Так вони одразу програють.

Але зараз вже веселіше – «Himars» робить свою справу. Настрою додає.

- Це може переломити хід війни? Є якийсь позитивний прогноз наостанок?

- Безперечно. Просто це не буде швидко. Все має інерцію. І треба розуміти, що наш противник в рази сильніший в багатьох напрямках. Їх просто більше. І зброї в них більше. Якщо в твій бік стріляє 100 людей, а в їхній 10 – то самі розумієте. Вони гатять зранку до вечора. Колись це скінчиться, тоді і буде перелам. В них же мають закінчитися бажаючі вмирати? Нам треба чекати і робити свою справу далі.

На мою особисту думку, перелам ще не наступив. Може, це буде близько. Може, це буде завтра. Може, це відбувається просто зараз, але ми ще не побачили. Але він буде однозначно.

Як лисичанка захищає рідну землю від загарбників - читайте в нашому матеріалі.

Також журналісти "Севєродонецьк онлайн" проаналізували, як Україна втрачала Луганщину.

Фото Андрія Жидкова