Дівчина з білборду. Як лисичанка захищає рідну землю від загарбників

Дівчина з білборду. Як лисичанка захищає рідну землю від загарбників

Анна Анопченко - офіцер ЗСУ з красивим позивним «Лиса» на честь рідного Лисичанська. Зараз українці можуть бачити її на білбордах, що висять всією країною. Дівчина служить в ЗСУ з 22 років і в перші дні війни, не вагаючись, повернулася з сонячної Португалії до України та вступила до лав терборони. Зараз вона перебуває на півдні, в Миколаївській області.

Нашу розмову іноді переривають вибухи, але навіть телефоном передається той оптимізм, що випромінює Анна. Вона вже підготувала купальник і чекає оксамативого сезону на українському узбережжі.

Про дві улюблені справи життя, війну та роль жінки у військовій справі «Сєвєродонецьк онлайн» поспілкувався з Анною Анопченко.

- Давайте почнемо з того, як Ви опинилися в лавах ЗСУ?

- Я взагалі прийшла до Збройних сил України ще до повномасштабного вторгнення. Служила в армії з 2018 року. Тобто з 22 років. Закінчила юридичний університет, там проходила військову кафедру. Я завжди мріяла пов’язати життя з армією або силовими структурами. Дуже хотіла офіцерське звання. Після навчання я потрапила до військово-морських сил, де прослужила 3 роки. Несла службу в Миколаєві та Бердянську. Але потім мені захотілось спробувати ще щось інше. Тому десь в вересні 2021 року я звільнилась з ЗСУ і поїхала до Європи, дуже хотіла там побувати. Все це я пов’язала зі своєю найулюбленішою справою життя - з кіннім спортом. Я поїхала працювати з нашою українською кінною командою, яка на той момент перебувала в Європі, вони там виступали на змаганнях. Я була помічником головного вершника. Була, так би мовити, матір’ю коней (сміється – ред..). Прокидалася так засинала з ними.

Анна з кіньми

- У Вас за плечима спортивне минуле?

- З 10 років я займалася кінним спортом. Тобто більшу частину життя. Я виступала на Чемпіонатах України серед юнаків. Поїздила по змаганнях всією Україною.

коні

- Члени вашої сім’ї дуже відомі волонтери в Лисичанську. Це їхній приклад привів Вас у волонтерство, а потім в армію? В Вашій родині є військові?

- Я думаю, ні. Це, мабуть, я більше на них вплинула та привела у волонтерство. В 2013 році, коли почалася революція гідності, я вже вчилася в Одесі. Мене оточували люди з усієї країни. Це вплинуло на мене. Відчула єдність. Що немає кордонів і відмінностей. Ми всі українці.

Та ще з дитинства пам’ятаю момент, коли вже покійна бабуся купила мені на базарі книжку (завжди любила читати) українською. Вона так і називалася «Про Україну для дітей». Ми разом її читали. Там про історію,символи, конституцію.

Щодо армії, в мене таких прикладів не було, ніхто з армією не пов'язаний. Тато в мене приватний підприємець, а мама – вчителька в школі. То в підлітковому віці з’явилася така мрія. Ще хотіла бути журналістом. Але батьки відмовили, настояли на юридичній академії. Вже потім зрозуміла, що хотіла б бути військовим журналістом. Хтозна, може я колись до цього і прийду.

Анна в армії

- Армія виправдала очікування?

- З армією я була знайома ще до того, як пішла служити. Бо з 2014 року з батьками займалися волонтерством, допомагали ЗСУ. Коли я вчилась в Одесі, волонтерила в військовому шпиталі. Там було дуже багато наших поранених бійців. Так я дізнавалася про цей бік армії.

Не скажу, що в мене були якісь завишенні очікування чи якось по іншому я собі це все уявляла. Я вже розуміла, з чим мені доведеться зіштовхнутися. Особливо, коли почала свої перші спроби потрапити до ЗСУ. Мені в 3 місцях відмовили. Казали дуже дорослі чоловіки в тих військових частинах, куди я зверталася, одне й те саме. «Ви молода жінка, зараз прийдете в військо і через півроку підете в декрет». Після 3 відмов я навіть плакала, мені було прикро і це трохи демотивувало. Але я взяла паузу на той момент на півроку. Поїхала до Києва працювати з кіньми. Тобто в кінці 2017-го я почала намагатися потрапити до війська, а влітку 2018-го року все ж таки здійснила задум. І ось власне до сих пір хочу спитати – де моє заміж і де мій декрет?

Анна Анопченко

- Ставлення до жінок у війську відрізняється від ставлення до чоловіків?

- В першу чергу, це залежить від самих жінок. Як себе поставиш, як дозволиш з собою спілкуватися, так це й буде. Ось, наприклад, хлопці, з якими зараз працюю, з якими живемо, їмо, спимо разом – вони вже звикли до мене. Я їх дуже сильно сварю, коли вони мені намагаються більше допомогти. Чи коли звучать якісь сексизми, нехай і жартівливі. Коли я щось роблю, вони вже не пропонують допомогу. Знають, де можна це робити, а де ні. Іноді називають мене феміністкою. Нехай. Я офіцер. І вперше ставлю себе як офіцер, а вже потім як жінка. Навіть не просто жінка, а військовослужбовець-жінка. Звичайно, що ми з чоловіками відрізняємося, я фізично слабша. Але за рахунок того, що я вже маю військовий досвід, то саме в ці півроку війни повагу чоловічого колективу я в першу чергу завоювала тим, що маю певний професіоналізм у військовій справі.

армія

- Згадайте, як дізналися, що почалася війна?

- 23 лютого ввечері мені написав дуже добрий друг з моєї служби, який на той момент служив там, де і я раніше. Він мені надіслав кілька смс про те, що щоб в Україні в найближчий час не сталося - я не верталася і була в безпеці. В мене трохи шок був. З чого це. На дзвінки він не відповідав, в повідомленні написав, що не може говорити.

24 лютого я була ще в Португалії. Прокинулася, а в мене просто купа повідомлень про те, що відбувається – від батьків, від друзів. Багато хто написав. Для всієї нашої команди в Португалії це було шоком. Насправді, це було шоком і для тих європейців, які були на тих змаганнях. Всі підходили, питали про те, що відбувається. День як в тумані. А навкруги ж змагання ще ідуть.
Вже ввечері 24 лютого, коли ми зібралися своєю командою на вечерю, я вибачилася і попередила, що їду в Україну. Наступного дня оголосили загальну мобілізацію і я мусила повернутися. Мене зрозуміли і відпустили.

25 лютого зранку я вже їхала до аеропорту, а 26-го приїхала до України і вступила до лав тероборони. Взагалі у мене була ідея доїхати додому, в Лисичанськ. Але коли я потрапила до України, вже майже потяги туди не ходили. Я з Португалії, в літніх кросівках, легких джинсах і в єдиній осінній курточці, а в Україні в кінці лютого дуже холодно. Я вирішила, що якщо я не можу доїхати до Лисичанська і там десь примкнути до лав ЗСУ чи терборони, то, ну що ж, піду в Києві в ТРО. Теорборона – один з видів ЗСУ. Бердянськ, де я служила раніше, вже був окупований. Війська відходили. Всі екстрено виїхали звідти. Я була з ними на зв’язку. По суті, вертатися вже в свою частину, мені не було куди. Тому пішла туди, де була можливість бути корисною. Не було часу обирати.

ЗСУ

- Батьки відмовляли?

- Звичайно, батьки одразу сказали «ні, не видумуй». Але на то вони й батьки, щоб розуміти, скільки б вони не казали мені «ні», я все одно зроблю по-своєму. То були готові прийняти моє рішення. Як і все, що відбувалося потім. В середині квітня, коли в Києві вже більш-менш стабілізувалася ситуація, нас відправили на південь. Звісно, батьки хвилюються, але знають мій характер.

Анна в ЗСУ

- З Вами служить багато жінок?

- Ні, в моєму підрозділі не багато. Десь до 30 жінок.

- У вас дуже красивий позивний. На честь рідного міста?

- Позивний на честь Лисичанська. Я ще і татуювання собі зробила – лисицю на внутрішньому боці руці. Це випадковість, звісно, але цей малюнок я запланувала нанести ще до окупації Лисичанська, домовилася на певну дату. Коли мені робили татуювання, вже офіційно повідомили, що Лисичанськ окуповано.

татуювання Лиси

- А як ваше зображення опинилося на білбордах?

- Це дуже випадкова історія. Коли я ще була в Києві, в ТРО, в наше розташування приїхала фотографиня Катерина Карпенко. Зі мною працювала дівчина, вона зустрілася з Катею і та їй розповіла, що збирає фото жінок на війні, спеціальний проєкт. Але дівчина не схотіла фотографуватися і покликала мене. Ми зробили декілька фото. Через деякий час Катя написала мені, що до неї поступив запит від проєкту «Сміливість» на портрети жінок і що вони будуть розміщені на білбордах в Києві. Вони відібрали мій портрет, але проєкт розрісся і моє фото висить тепер всією країною, а не тільки в столиці. Для мене було неочікувано. Друзі скидають фото з усієї України. Моїм батькам кидають світлини, мамі учні надсилають. Вийшов такий собі флешмоб.

білборд з Анною

- Ця війна відрізняється від того, що було раніше?

- Відрізняється масштабами та інтенсивністю в театрі бойових дій. На сході щільна інтенсивність була перший рік. Далі це була більш позиційна війна. Ми зберігали свої позиції, ворог свої. Зараз інша динаміка. Можна сказати, що до 2022 року це була своєрідна розминка, підготовка. А тут ми на справжній війні. Маємо більш серйозні наслідки, бойові дії. Втрачаємо багато людей. Мені здається, що в Україні не лишилося жодної людини, яка б не втратила когось. Або родича, або друга, або знайомого, або сусіда. Війна цього разу торкнулася всіх.

війна

- Зараз є зв'язок з рідним містом?

- Всі мої близькі, друзі виїхали. Батьки якось спілкуються з сусідами, що лишилися. Знаєте, згадується вірш мого улюбленого поета Сергія Жадана, в якому є такі рядки – «Важка дорога, коли на собі приходиться нести свій дім і минуле». Так зараз в кожного з нас, хто покинув домівку. Але ми мусимо нести його поряд.

- Про що зараз мрієте?

- Мрію, щоб війна закінчилася. Тільки нашою перемогою. І коли в мене питають, щоб я хотіла зробити після війни, то я б дуже хотіла поїхати знов в Португалію до своїх коней. Мені там дуже подобається. І, звісно, хочу до звільненого Лисичанська.

Анна на передовій

- Вірите у контрнаступ саме на Донбасі?

- Я вважаю, що буде контрнаступ на Донбасі. Наша мінімальна ціль – вийти на кордони на 24 лютого. Максимальна – повернутися до кордонів 2014 року. Це буде не просто. Це буде не завтра. Але це точно буде.

Анна в лавах ЗСУ

- А зараз які настрої в ЗСУ?

- Звичайно, я не можу говорити за всі збройні сили, за всі напрямки, де ведуться бойові дії. На півдні, і це вже ні для кого не секрет, бо інформація є в ЗМІ, відбуватиметься контрнаступ. Ніхто не знає, коли і як. Але всі готові. Настрої – рухатися тільки вперед, в нас немає іншого вибору. В нас немає інших бажань. Я взагалі планувала потрапити на узбережжя Азовського моря в оксамитивой сезон. В мене навіть купальник лежить у сумці. А то вийдемо на узбережжя, а я без купальника. Ну, як так (сміється – ред.).

Ваша оцінка: Нет Середня: 5 (7 голосів)