Пів року активної війни. Як Україна втрачала Луганщину

Минуло рівно пів року з початку повномасштабного вторгнення росії. Окупанти у своїй спецоперації перейшли з одних завзятих цілей на інші. Коли стало зрозуміло, що по всій країні воювати складно, ворог зосередився на Донбасі. І якщо Донеччина, враховуючи всі обставини, ще доволі непогано тримається, то на Луганщині ситуація не така. Трохи радує, що до адміністративних кордонів області, попри важке літо, ворогу вийти не вдалося. Маленький шматочок Луганської області не просто тримається, але й чинить доволі потужний опір окупантам. До того ж, додає трохи настрою сучасна зброя, яка не дає спокою ворогу на окупованій та навіть вже на його території.

Але не може не викликати запитань те, як область, що воювала 8 років, опинилася майже вся в окупації всього за 4 місяці. «Сєвєродонецьк онлайн» згадує, як все відбувалося.

Область виявилася неготовою?

Ті, хто пішов захищати рідну Луганщину на фронт, майже одностайно кажуть – область виявилася неготовою до повномасштабного вторгнення.

Правозахисник, політик, військовий Віталій Шведов захищав свою землю в 2014 році. В 2022 році продовжує це робити - зараз він на східному напрямку в ЗСУ. Каже, що сподівався на здоровий глузд сусіда, але не судилося.

Віталій Шведов, фото з соцмереж

«Не зовсім несподівано. Але все ж в мене було певне переконання, що обсяг негативних наслідків для росії буде набагато більшим за набуття для неї якихось позитивних моментів. Тому я сподівався, що у росії вистачить здорового глузду це не робити», - вважає Швєдов.

Він завжди казав, що Україні не уникнути великої війни з сусідом. Проте не думав, що росіяни підуть саме тоді.

Після початку вторгнення сам він, як і його друзі, відвезли сім’ї в безпечні місця та пішли захищати країну.

Науковець, підприємець, розробник Андрій Жидков (велике інтерв’ю читайте завтра на «Сєвєродонецьк онлайн» – ред.) теж одразу вирушив до військкомату, якого… вже в перший день не було на місці.

«До військкомату я їздив, вже ввечері 24 лютого там ніколи не було. З кінця лютого ми базувалися саме на місці Луганського обласного військкомату. Що стосується міського, то я там не був. Але, наскільки я розумію, ситуація була приблизно така ж. Тобто в день, коли почалася активна фаза, перше, що вони зробили - евакуювали себе до Дніпра. До нас приходили люди записатися до ТРО, ми відсилали їх до Лисичанська, тому що це була єдина точка, що працювала. 25-26 лютого брали практично всіх, хто прийшов. Всі шукали, куди піти. Як такої, точки збору не було. Була лисичанська ТРО, там були контрактники або люди, які проходили збори. Вони мали контакти один одного і знали, куди йти. Лисичани туди й прибули. А ті, хто були в Сєвєродонецьку, Рубіжному і так далі – випадково вже знаходили», - згадує Андрій.

Андрій Жидков

Пару днів, за його словами, брали всіх, а після цього - або з бойовим досвідом виключно, або за військовою спеціальністю, яка дуже потрібна. Крайні люди, яким вдалося вступити, були на початку березня.

«Потім вже нікого не брали. Багато хто з моїх знайомих звертався та хотів захищати рідну землю», - підкреслив Жидков.

Якщо взяти до уваги все, що відбулося після 24 лютого, складається враження, що інформацію від країн-партнерів влада просто ігнорувала. Люди ж були впевнені у владі і не готувалися теж. Це коштувало країні, а особливо Луганщині, того, що частина чоловіків просто не змогла боронити країну.

«Через те, що ми були не готові, багато людей з тих, що могли б боронити країну, залишилися десь на неконтрольованій території, бо так склалося. Вони прийшли до військкомату, а їм – та нє, ми вас запишемо до списку, якщо що – покличемо. А потім ворог зайшов, нова влада стала і все», - вважає Шведов.

Враховуючи те, що багато жителів Луганської області пішли до лав ЗСУ, не маючи взагалі досвіду, виходячи виключно з громадянської позиції і бажання захищати землю, то можна зараз тільки гадати, що було б, якщо б їх підготували. Наприклад, в тих же Сумах чи Чернігові ТРО стала потужною силою, яка змогла дати відсіч ворогу. Але там й заздалегідь готувалися до всіх сценаріїв.

Андрій Жидков – абсолютна цивільна людина, яка не придатна служити за станом здоров’я. Він каже, що в їхньому підрозділі багато таких.

«Багато хто каже, що не піде до армії, бо не навчений. Щоб ви розуміли, в нашому підрозділі десь половина людей, яка жодного разу не тримала автомат до 24 лютого. 20-25% непридатні за станом здоров’я. Списалося кілька людей, які не витримали навантаження. Але вони ж воювали ці 4 місяці. Виконували складні завдання. В них була мотивація. Зараз багато здорових чоловіків, в кожного є якесь виправдання. І ось це «ми переможемо». Я перепрошую, але ми - це хто? Я абсолютна цивільна людина. Але всьому можна навчитися. Є багато роботи господарської, аналітичної. Багато потрібно медиків. Де вони всі?», – запитує Андрій.

Попри все, саме військові приклали багато зусиль, щоб втримати область. І робили це стільки, скільки могли. 4 місяці ворог ламав свої зуби тут.

«Вважаю, що ми трималися так, як виходило. І це було об’єктивно. Оскільки реально країна не була готова до війни, притому що війна в ній йшла 8 років. У мене велика кількість питань, починаючи з того, чому не були підірвані кримські мости, чому по Луганщині та Донеччині не підірвані мости і так далі», - каже Шведов.

Луганщина не окопувалася?

Ще один момент, на який звертають увагу військові – підготовка окопів.
Коли в області робилися дороги та мости, багато хто шуткував, що це для того, щоб росіяни на танках спокійно заїхали.

«Найбільшу кількість коштів виділяли саме на ці напрямки. На дороги в бік окупованої території», - розповідає Шведов.

А ось окопами та близькістю кордону з росією не переймалися. Чогось в уявленні було, що ворог піде тільки з боку лінії розмежування з окупованою частиною Луганщини. І можна було б сказати, що це всюди так. Але ж ні.

«Трохи є розчарування, що ми могли б мати краще становище, якщо б нашому напрямку приділяли більше уваги. Може, це не дуже й справедливо. Але відчуття, що ми не в пріоритетах, воно є. Я навіть зараз більше кажу про Луганщину. Ось в тій же Авдіівці практично просування ворогу немає. Бо там добре закопувалися, були добрі рубежі оборони, було постачання зброї. Півроку люди стоять, не посунувшись більше, ніж на кілометр. Ми за 4 місяці втратили область. Є ж різниця?», - обурюється Жидков.

Він після луганського напрямку перебував на Донеччині, їздив на навчання в інші міста.

«Кількість блокпостів, окопів, траншей була набагато більша. В мене враження, що Луганщина не окопувалася взагалі. Звичайно, тут треба робити поправку, що солдат бачить тільки свій окоп. Зрозуміло, я не можу зараз це довести і провести певний аналіз. Але коли ти їдеш іншими містами – то бачиш зовсім іншу картину і можеш порівняти. Ту ж кількість окопів. Вона була різною. Суттєво», - розповідає військовий.

Фото Андрія Жидкова

Та й для цивільного населення мало що робилося. Навіть найближчі до бойових дій населені пункти не були обладнані тими ж бомбосховищами.

«Перед війною працював у Станиці Луганській на гуманітарному напрямку. Десь в грудні або січні це було. Укриттів в садочках та школах просто не було. В одній школі був просто пристосований підвал і все. В інших не було і такого. Вибачайте, це Станиця, найгарячіша точка з 2014 року. Що казати про інше?», - згадує Жидков.

Те саме стосується навчань для населення, як поводитися під час війни. Неготовність людей можна потім було побачити на практиці, на жаль.

«Що стосується цивільних – для мене було показовим, що ніхто не знав, як поводитися при обстрілах. Часто виїжджали на склад в Льодовому палаці, на інші склади. Волонтери дуже допомагали з медициною в той час. Пару разів на тиждень приїздили. І ось коли десь вибух – в людей паніка, вони не знали, що робити. Такого не мало бути. Це ж просте навчання і це легко донести до людей , відпрацювати до автоматизму. Але ніхто, на жаль, цим не займався», - каже Андрій.

Одна Україна. Така різна війна

Люди на Луганщині були впевнені, що за 8 років країна підготувалася. В області проходила лінія розмежування, розміщувалися військові, була техніка. Все це давало певну впевненість, що містянам точно боятися нічого – всі військові тут.

Але на ділі ситуація виявилися іншою, а враження - хибним.

«Я б так не сказав. Перебували базові війська, які за штатом були в зоні відповідальності. В центральній Україні взагалі можна казати, що 2 бригади зупинили ворога», - вважає Шведов.

За його словами, війна у центрі України і війна на півдні та сході – це різні війни.

«Особливо на сході. Там вона найбільш тяжка. Бо тут, починаючи з 2014 року, знаходився контингент, що з нами воює. Обстріляний, підготовлений, озброєний, досвідчений. Тут є позиції. Відбудовані логістичні моменти, бази, склади. Є резерви росіян. За рахунок цього короткого логістичного плеча по відстані, росії тут дуже зручно вести бойові дії. Тут відпрацьований механізм. Ті ж їхні квазіутворення забезпечують інтереси. Вибудована система, модель», - наводить приклади Шведов.

При заході  на територію росіяни  зачищають її, створюють режими, роблять візуальну картинку.

«В центральних регіонах росіяни зайшли на невідому для них територію, ворожу ментально. Місцеві не допомагали. Мапи були ще минулого сторіччя. Плюс там була більш технологічна війна. Було багато безпілотних систем. А тут зовсім інша війна», - підкреслив Шведов.

Він вважає, що війна в 2014 році і зараз – дві різні війни.

«Перша була більш стихійна, стрілецька. Стрілецька з застосуванням артилерійських систем, мінометів, гармат. Ця ж війна більш технологічна, тактична. Ви ж бачите, переважно ворога майже не бачать. Коли є близький контакт – то певні ділянки. А взагалі ідуть масовані удари артилерією, авіацією, ракетами і так далі. На великих відстанях іде війна. Головне завдання в цій війні – це розвідка. Розвідати розміщення позицій. Супутникова розвідка, авіаційна, різні безпілотні системи. Технологічна війна», - каже Шведов.

Гідно боролися, але втримати не судилося

Сєвєродонецьк - столиця вільної Луганщини - тримався майже 4 місяці, до кінця червня. 

Весь час комунальники намагалися лагодити всі комунікації, по яких гатили окупанти.

«Коли ще була нагода, енергетики намагалися відновлювати пошкодження. Роблять – стоїть 40 хвилин і знову попадання. Наразі зробити електроенергію неможливо. Та влада, що зараз там, також не зможе. Хоча вони мають схеми міст», - вважає директор департаменту ЖКГ Луганської ОВЦА Віталій Сурай.

Це давало можливість певний час залишатися в місті працівникам медицини і інших важливих професій.

Гендиректор «Сєвєродонецької міської багатопрофільної лікарні» Роман Водяник каже, що лікарі до останнього намагалися рятувати людей.

«Частина колективу поїхала одразу, частина колективу пізніше. Так само, як і населення міста. Поки будинки були цілі, інфраструктура ще була, люди залишалися. Далі люди втрачали житло і змушені були їхати», - згадує Водяник.

Роман Водяник, фото "Сєвєродонецьк онлайн"

Хоча б з медициною готовність не підкачала. Та й волонтери до останнього возили медикаменти. На момент від'їзду із Сєвєродонецька, за словами Водяника, в місті залишалися ліки, вода, перев'язувальний матеріал, антибіотики, продукти для колективу.

«Завдяки допомозі ЛОВЦА, підвезенню медикаментів - ліків, продуктів, цього було достатньо. Були зруйновані водопостачання, каналізація, електрика. З певного моменту рятувалися включенням генераторів. Але потім і це не могло врятувати. Закінчувалося паливо, генератори було пошкоджено. Були обстріли, бомбардування, артилерійські обстріли. Зруйновані будинки, пробиті стелі, стіни. Самі операційні пошкоджені обстрілами. Подальше надання допомоги було в повному обсязі неможливим. Ми залишалися поки ще пацієнтів можна було вивозити. Після цього ушкоджувалися швидкі, це ставало небезпечним. Та й населення майже не було. По допомогу зверталися все менше. Через обстріл, через неможливість дістатися до лікарні, відсутність зв'язку». – каже Водяник.

Лікарня після обстрілів, фото ЛОДА

Сам він з частиною колективу залишався в місті до 20 травня. Потім вже працювати стало неможливо.

«На момент від'їзду колектив мешкав у лікарні. У місті вже жити було неможливо. Залишився колектив близько 25 осіб, які жили у лікарні. Були важкі моменти, коли медсестра ставала лікарем, а санітарка – медсестрою. Не було поділу. До останнього колектив надавав евакуаційну допомогу, потім перев'язки та й усе. Хтось залишився, наскільки я знаю – лишилася незначна кількість колективу. Основна маса виїхала», - додав лікар.

Проте навіть в таких умовах народжувалися діти.

«Так, пологи були. Але незначна кількість. Намагалися максимально всіх вагітних на будь-яких термінах вивозити. В останні місяці намагалися не допускати пологів у нас, тому що не могли створити нормальних умов ні породіллі, ні дітям»», - підкреслив Водяник.

До того ж, всі евакуйовані пацієнти не мали погіршень, а в тих умовах це вже перемога.

«У жодного евакуйованого пацієнта не настало погіршення. Тобто, ми всіх пацієнтів, якщо можливість була, евакуювали. І вони благополучно діставалися до Бахмута, Краматорська, Дніпра. Їм було надано своєчасну допомогу», - розповів Водяник.

В цілому, можна сказати, що евакуація населення відбувалася до останнього. З першого дня ходили евакуаційні потяги. Коли це стало неможливо на території Луганщини, людей саджали на потяги на Донеччині. Не слід забувати, що ніяких нормальних евакуаційних коридорів окупанти не давали. Ризикували люди, а ще більше ті, хто допомагав їм.
Наприклад, водія обстріляного евакуаційного автобусу в Попасній росіяни взяли в полон.  Діставали поранення поліцейські.

Керівник Сєвєродонецької ОВЦА Олександр Стрюк каже, що в плані евакуації було зроблене все можливе. 

Евакуація, фото ЛОДА

«Я вам скажу, що навіть більше того. Навіть в останні тижні, коли бомбування міста було понадінтенсивним, евакуаційні автобуси продовжували вивозити людей», - впевнений Стрюк.

Зараз залишилось на території Луганської області десь 350 тис. людей, порахував очільник області Сергій Гайдай. У Сєвєродонецьку з майже 120 тисяч залишилось всього до 10 тисяч людей, в Лисичанську зі 100 тисяч – десь 15 тисяч. 

Гайдай каже, що там, де проходила активна фаза бойових дій, життя людей вкрай погане і важке, тому що там розбито буквально все – інфраструктура, водогін, каналізація, газ. На тих територіях, що залишили українські військові, трохи легше – там не було бойових дій, тому інфраструктура вціліла, але у великих містах: Рубіжне, Лисичанськ, Сєверодонецьк – там опалювальний період не можна забезпечити взагалі ніяк.

Настрої на окупованій території панують зараз різні.

«Настрої різні. Дехто дійсно дочекався. Деякі з них вже розчаровані. Бо чекали не цього. А коли побачили на власні очі, то прозріли. Дехто продовжує підтримувати ворога», - розповідає Віталій Шведов.

Ворог не в змозі відновити інфраструктурі і це теж впливає на людей. Проте не можна не враховувати і близькість до росії, а звідси і проросійські погляди. До того ж, сільська частина навряд чи буде кудись переїжджати, бо не кине землю.

«Людину в сільській місцевості складно підняти на будь що. Так було завжди. Вони будуть пристосуватись до будь-яких умов», - каже Шведов.

Андрій Жидков вважає, що загалом війна не дає сховатися людським проявам.

«Якщо ти погана людина, війна вичавлює погане, якщо добра – то добре. Немає сірого. Є чорне і біле. Ти або за нас, або проти. Ми бачили волонтерів, які ризикували життям. Це надскладно – їхати під обстрілом. Треба мати серйозну витримку. І це ж розвозили незнайомим людям, не за гроші. Було, що возили гуманітарну, а «ждуни» потім зустрічали росіян. Бувало, що здавали наші позиції», - розповідає він.

Проте при деокупації ситуація зміниться. Область буде відновлюватися, в тому числі за допомогою міжнародних партнерів. А деяким на вільній Луганщині просто не знайдеться місця.

«Якщо щось звільняється, його щось завжди заповнює. Так і тут. Всі ті, хто був проросійський, хто замазаний співпрацею з окупантами, зберуться і виїдуть. Для України це колосальне очищення від цього всього шлаку…Я думаю. Що за 3-5 років можна все відновити», - підкреслив Шведов.

Світле майбутнє?

Прогнози щодо розвитку подій на Луганщині трохи різняться, але сходяться на тому, що Донбас деокупують. Питання в термінах.

«Просто це не буде швидко. Все має інерцію. І треба розуміти, що наш противник в рази сильніший в багатьох напрямках. Їх просто більше. І зброї в них більше. Якщо в твій бік стріляє 100 людей, а в їхній 10 – то самі розумієте. Вони гатять зранку до вечора. Колись це скінчиться, тоді і буде перелам. В них же мають закінчитися бажаючі вмирати? Нам треба чекати і робити свою справу далі. На мою особисту думку, перелам ще не наступив. Може, це буде близько. Може, це буде завтра. Може, це відбувається просто зараз, але ми ще не побачили. Але він буде однозначно», - каже Жидков.

Роман Водяник вірить в перемогу і в те, що Сєвєродонецьк деокупують. І лікарі вже готуються до цього.

«Треба дивитися ситуацію, але ми прийдемо одразу. Першою машиною заходитимемо, максимально надаватимемо допомогу. Ми до цього вже готуємось. Готуємо перев'язувальні матеріали, медикаменти, продумуємо переносні перев'язувальні комплекси. Готуємось до цього», - підкреслив гендиректор лікарні.

Віталій Шведов, напевно, найоптимістичніший в прогнозах.

«Я думаю, що Луганщина буде українською найближчим часом. Я впевнений. Бачу, що відбувається ураження багатьох складів, центрів накопичення особового складу росіян. Таким чином вони несуть втрати. Ми вийшли на ту точку, коли іде перепаритет сил. Росія мобілізується, але де-факто вони не можуть переломити ситуацію. Втратили ту перевагу, яка була. На сьогодні наші сили урівнялися. Але за рахунок того, що в нас заходить нове озброєння, а в росіян сучасне озброєння закінчується, то тут паритет сил перейде на бік України. Нарощування високоточного дальнобійного озброєння, авіації, безпілотних систем дасть можливість перемогти в цій сучасній технологічній війні. Тут виграє не той, в кого більша армія і хто більш дикий та дурний, а перемагає більш професійний і озброєний сучасно. Україна перебудовується на ці принципи», - впевнений він.

За його словами, це питання найближчого часу.

«Я думаю, що тиждень-два і побачимо зміщення в бік українських сил», - повідомив він.

Всі зараз розуміють, що чим раніше повернеться Луганщина, тим більше шансів відновити міста. Бо окупанти цього зробити не в змозі. Це великі кошти. За попередніми підрахунками, на відновлення тільки інфраструктури необхідно декілька мільярдів. 

Зруйнована Луганщина, фото ЛОДА

Звісно, що знайти такі гроші у своїх резервах та з допомогою міжнародних партнерів здатна лише Україна. Тому повернення та відновлення цих територій – то найважливіше завдання зараз.