“Стоятимемо до перемоги, однак армії необхідні зміни”: сіверськодончанин, підполковник Микола Дубілєв

До Дня десантно-штурмових військ, який в Україні тепер відзначають 8 листопада, SD.UA поспілкувався з сіверськодончанином Миколою Дубілєвим – кавалером Ордена "Хрест бойових заслуг". Минулого року Президент особисто вручив йому нагороду.

З початку повномасштабного вторгнення він пройшов свій шлях від солдата до підполковника, штурмував окупантів у Кремінній, Серебрянському лісі, Лимані, був командиром розвідки однієї з бригад, брав участь у боях на Запоріжжі, за Вовчанськ та контрнаступі на Курщині. Зараз Микола Дубілєв є заступником командира 40 окремої бригади берегової оборони та тримає захист на Херсонщині.

Микола розповів, ким був до війни, як долучився до лав 111 бригади ТрО, як воював особисто та пізніше – вже у якості командира. Також він поділився думками щодо загальної ситуації в армії та змін у ній.

 – Ким ви працювали до війни?

 – Я після інституту відслужив “срочку” у 79 бригаді ДШВ. Далі у Луганську влаштувався до спецпідрозділу кримінально-виконавчої служби. У 2014 році, коли почалися проросійські мітинги, у мене сепаратисти на Станичанському блокпосту знайшли посвідчення. Тоді місто вже було під окупантами, але ми ще були під прапором України. Мене кинули у підвал, але потримали недовго. Знайшлися знайомі, які вже були в окупаційних “верхах”. Пропонували: "Давай до нас". Кажу: "Добре, зараз, тільки сходжу на службу".

З Луганська я виїхав вже у вересні 2014 року. Після служив у такому самому підрозділі в Запоріжжі. У 2017 році я повернувся до Сіверськодонецька та влаштувався до поліції, у “КОРД”.

2020 року створили нову Службу судової охорони, мене туди забрали командиром підрозділу. Вона знаходилася у Лисичанську. Там я був до початку повномасштабного вторгнення.

 – Як ви вирішили доєднатися до армії?

– 24-го лютого все почалося, а 25-го нам наказали виїжджати. Зробили колону на Дніпро. На Донеччині, у Дружківці, зупинилися. У мене був заступник Андрій, царство йому небесне, він був зі мною в “Корді”, а потім я забрав його в судову охорону. Я йому кажу: "Їдемо не в той бік, треба, напевно, повертатися – війна там, а ми їдемо". Мене вмовляли, що треба хоча б доїхати до Дніпра, там, можливо, зроблять зведений загін і відправлять воювати. Я погодився. Вночі з 25 на 26 лютого ми приїхали та на столах спали. Потім з'явився начальник, каже “Доброго ранку”, наче нічого не сталося. І мене це розлютило. Я сказав, що заберу бронежилет і каску, та поїду назад. Андрій вирішив їхати зі мною.

Зателефонували знайомому, який служив у 111-й бригаді ТрО луганській. Він поговорив із начальством, розповів, що ми з досвідом, і там погодилися нас прийняти.

І 26 числа ми вже були у луганській ТрО. Мене здивувало те, що приходили чоловіки під паркан, просили зброю, кажуть: “Ми воюватимемо”. Ми їх забирали. Була атмосфера єдності, братерства, перемоги.

 – Де саме у 111-й бригаді вас прийняли? Бо у Сіверськодонецьку деяких людей повертали.

 – Ця ТрО була розкидана по різних містах, але основна частина управління знаходилася у Лисичанську. У Сіверськодонецьку, Старобільську були батальйони, а сама бригада – у Лисичанську.

Коли я прийшов туди, у мене запитали, яке у мене звання. А я кажу: “У мене спецзвання “капітан”, але для армії воно не підходить. А по армії я солдат”. Вони мене визначили стрільцем-регулювальником у комендантську роту. Кажу: "Не питання, дайте тільки автомат, каска та бронежилет у мене є". А в мене ще каска така “модна” (посміхається - ред.), всі дивувалися, але я відповідав, що служив у спецназі, то це нормальна справа.

 – Чим займалися у складі бригади?

 – Ми їздили по області, робили успішні вилазки, тоді в бригаді зрозуміли, що ми з Андрієм вміємо добре працювати зі зброєю, розуміємося на тактиці. Тож почали дуже багато з людьми занять проводити. Навчали їх та паралельно виїжджали воювати.

З прикладів: нас була трійця товаришів - я, Андрій та Святослав, який був знайомий військовий офіцер. Ми попросили, щоб нас кудись відправили, і це була Кремінна. Там стояв 15 батальйон 128 бригади, ми з ними проводили операції, а саме: ходили у складі ДРГ, "кошмарили" ворога з різних видів озброєння. А потім окупанти пішли на нас і перерізали трасу з Рубіжного та Кремінної, а пізніше перерізали трасу на Торське та взяли нас у кільце. Тоді був перший раз, коли ноги заніміли від страху. Добре, що перед цим вдалося подивитися дорогу через ліси, тож там налаштовували колону, виходили.

Я не знаю, як нам так пощастило, але коли ми вийшли з Кремінної, то, за розвідданими, туди зайшло близько 60 тільки танків. А у нас було за весь час, що ми там знаходилися (близько двох із половиною тижнів), півтора танка. Коли виходили через Серебрянський ліс – вилітали на дорогу (сміється - ред.), то у наполовину справного танка зламалася гусениця..

Після цього ми знову займалися навчанням людей у ​​різних місцях та продовжували робити вилазки. Їздили і до Сіверськодонецька, і до Лисичанська, шукали ДРГ противника, самі виходили в таких групах, перепливали через Сіверський Донець. Також працювали на Привіллі.

Коли виходили з Лисичанська, то окупанти вже були на НПЗ, тобто знову кільце почало закриватися. Вже думали, що це за карма така – друге кільце буквально за такий короткий час. Ми знову звідти ледве ноги забрали. Далі був Лиман.

 – Наскільки там було складніше? Та й взагалі, чи можна порівнювати?

 – У травні нас кинули на лісництво в районі Лиману, ближче до Дробишева. Добровольців 80 людей. Мене з товаришем (він капітан, я заступник) поставили туди старшими, хоча я був солдатом. Керували цими людьми. Приїхали до 1 батальйону 79 бригади. Їм це не дуже сподобалося, мовляв, ТрОшники приїхали. А потім, коли ми зайняли позиції у лісництві, перший бій прийняли, ворогові “насипали”, другий також. Я приїжджаю на КСП, нам кажуть: “А ви що, нормальні, не тікаєте?” (посміхається - ред.)

А навіщо нам тікати? З цих 80 чоловіків близько 30 – з Лимана, це їхня земля, вони знали місцевість. Тож нормально все було й повоювали ми добре.

А потім ті, хто притиснув нас під Кремінною, дійшли до Лимана і там знову затиснули.

У нас мала бути ротація – нас 80 чоловіків знімати, а інші 80 – повинні були заходити. Я добу не сплю, займаюся введенням нових людей, а потім йде прорив, 79 бригаду "провалюють", росіяни починають стріляти з усього озброєння. Дали команду на відкат, тож мені довелося виводити вже не 80, а 160 людей звідти.

Ми вийшли без втрат.

Потім я почав "вмовляти" комбрига створити групу, казав, що я зберу людей з бригади та навчу їх. Через деякий час мені дали добро.

Невеликий відступ: Андрій (Герой України посмертно) сам з Привілля. Він зі мною був від початку. Нас трьох замкомбрига називав нас “бородачами” – позаростали всі. Ми весь час утрьох, через усі небезпечні місця. І ось Андрій рвався на Привілля і там загинув.

Зліва Андрій, посередині Святослав, Праворуч Микола

Групу я зібрав, там були нормальні мотивовані хлопці. Чоловік 20 набрав. І ми помстилися. Коли наші брали Лиман у кільце, то в Торському ми з групою кільце закривали.

Там підйом такий високий, перехрестя, як їхати на Кремінну. Ми до нього доходили, а нам назустріч 25 бригада, тільки вони на танках, а ми пішки. Я порахував: 6 км житлової забудови – все зачистили, але ледь не збожеволіли. Дуже важко було. Але при цьому обійшлися навіть без поранених у команді. Тобто помстилися і закрили кільце.

 – Я знаю, що до війни ви займалися спортом. Чи сильно він вам допоміг при штурмах, наприклад?

– Дуже. У цьому плані фізична підготовка має бути дуже доброю. Хоча було таке, що й коліна відмовляли. Пам'ятаю, сидимо в Бахмуті, "гіалуронку" товариш-медик мені прямо у коридорі якоїсь будівлі коле, ну нічого (посміхається - ред.)

Ми навіть коли у Кремінній були, а Андрій теж дуже захоплювався спортом, тренувалися між виходами. Там я дізнався, що вистачає 1,5 л пляшки води, щоб скупатися (сміється - ред.)

Зайняття спортом до повномасштабного вторгнення, Микола праворуч

 – Як перевелися до Сухопутних військ? Та як ви отримували наступні звання?

 – Тоді був запал, усі були на підйомі, потім це все почало згасати. Наша компанія почала розбігатися. Замкомбрига, з яким ми спілкувалися, перевели до сухопутних військ у новостворені бригади, і він забрав нас із собою. Потім, десь у квітні, мені запропонували пройти переатестацію, щоб отримати військове звання. Я на той момент якось не думав про це. Дали капітана. А пізніше через те, що я достатній термін проходив службу капітаном, мені присвоїли звання “майор”. Для мене стрибок служби був незрозумілим, якщо порівнювати з минулими роботами, де близько десяти років я служив до того, щоб отримати звання “капітан”.

З приводу своїх звань я не “парюсь”, своїм хлопцям завжди говорив: "У мене немає звання, немає імен, все тільки за позивним". Ми жили разом, воювали, ходили до розвідки, ходили на штурми. У Серебрянському лісі є село Діброва – ми туди заходили з групою, кілометра за півтора був супротивник.

Був випадок у Новосадовому – це село біля Ямполівки, де ніхто не жив ще, напевно, з 2019 року. Нам наказали його штурмувати. Ми дійшли до сусіднього з ним села Терни, там стояла Нацгвардія. Вони нам пояснили, що це Новосадове стоїть унизу, а довкола противник і все прострілюється. Потім почався один обстріл, другий, вийти не можемо й пішов накат ворога на Терни, ми допомогли його відбити. Ворог зазнав великих втрат, проводив евакуацію навіть на танку. Святослав потім говорив комбригу - "Уявіть, якби ми пішли в Новосадове? На нас атака, на Тернах відрізали б, та нас просто вбили б там". Після цього командування вирішило, що нам туди йти не треба, а треба закріплюватися у Тернах.

Пізніше сформувалася нова 117 бригада сухопутних військ, 10 корпус, для контрнаступу, який був у 2023 році. Мене туди забрали, я був там начальником розвідки. Коли прийшов, треба було робити все з нуля. Великий обсяг робіт тоді довелося виконати. Але все вдалося. Після цього ми воювали на Оріховому.

Коли став комбатом, своїх людей переконав, що я як говорю, так і роблю, і нікого не обманюю. Минув певний час, поки люди стали воювати краще. Ми перестали наступати, стояли та тримали фронт.

 – Як ви опинилися у морській піхоті?

 – Призначили чергового генерала. Почалися зміни, шалені завдання, знову штурми, хоча оборону тримати було нікому. Тому я перевівся на рівнозначну посаду у морську піхоту. Це було у 2023 році.

Мене поставили командиром 1-го батальйону 36-ї бригади. Там теж люди були втомлені, були “розбрід та хитання”. Довелося знову все налаштовувати. Потім, коли піхоти ще особливо не дали, “прилітає” завдання на Кринки заходити. Ми там пробули близько трьох тижнів, потім нас замінила інша бригада. Ми вийшли з Кринок, стали річкою в обороні. Нашу бригаду мали вивести на відновлення.

Потім пішов прорив у Харкові. Буквально за добу без будь-якого відновлення нас зібрали та відправили на Вовчанськ. Мені там почали передавати людей, похапцем треба було хоч якось їх навчити працювати у взаємодії з іншими.

Першим завданням було зачистити дві вулиці, ми зайшли, виконали завдання, все пройшло добре. Усім це сподобалося. Пізніше нам сказали знову заходити на околицю Вовчанська, де супротивник – невідомо. Мені передали ще спецназ із прикордонних військ “Дозор”. Там супротивник ще до кінця не закріпився, дійшов, куди зміг. І ми заходимо туди, натикаємось на них, вони самі цього не чекали. У результаті “насипали” туди, зачистили, узяли цей шматок.

Микола під час одного зі штурмів

 – Що було під Вовчанськом?

 – На цю частину, яку я зі своїм батальйоном штурмував та зачистив, мені дали команду тримати оборону. Людей було небагато, а навпроти нас стояла 83 окрема гвардійська десантно-штурмова бригада росії. Вони пішли накатом на нас, щоб відбити позиції назад. Полізли масово, прорвали лінію.

У мене там був хлопець у групі ще з ТрО, позивний “Лідер”, класний такий, він з 2014 року воював. Відступ по ньому: під Лиманом лісництво біля Дробишева, він був трьохсотим, я його вивозив. Куля потрапила йому в автомат, відбила мізинець і вухо прострелила. Я його забираю, він сидить у мене в машині з цигаркою, говорю - “Ти як?”, відповідає: “Нормально все, я з 2014 року воюю, я цих п…в бив і бити буду, зараз заживу та повернуся”. Був сильний духом. Жаль його, він загинув, двоє дітей у нього залишилося.

А весь смуток вийшов у тому, що при цьому штурмі він був старшим на позиції. Він відходив до іншого хлопця і в цей час fpv влучив йому в голову. Він загинув. І люди залишилися без старшого, розгубилися, ворог через них прорвався. У мене хлопці залишилися одні, відрізані супротивником, але вони були заховані. І вони сидять із раціями, супротивник зайшов, закріпився у крайніх будинках. Їх було 40 чоловіків, а в мене на всіх позиціях 50 чоловіків стояло, розтягнуто було. Ми почали їх бити. Хлопці, які залишились у тилу, з підвалу коригували артилерію, виходили на зв'язок, викликали вогонь на себе. Кажуть: "Противник повз нас проходить, ми ховаємося, працюйте".

У результаті за ніч ми їх усіх звідти вибили. Хаос був, але противник теж дезорієнтований.

Загалом за тиждень ми там полонених набрали чоловіків до 20. Взяли якось навіть якогось ротного писаря, який щось “накосячив” і його відправили на штурм. Він усі папери з роти зібрав і прийшов здався нам у полон. Вирішив їм таким чином помститися.

На Вовчанську, у принципі, нормально було, і противнику “насипали”, і стояли ми там добре. А потім нас вирішили зняти звідти.

Зняли, відправили на відновлення всю бригаду до Чернігівської області. Потім було "чудове" рішення наступати на Курщині. Ну, і після відновлення нас кинули туди, а там вже точилися бої.

 – Розкажіть про операції у Курській області.

 – На Курщині було просто пекло. Ми її називаємо “прокляті землі”. Наша бригада мала штурмувати село, а воно все заросло повністю. Туди пішов один наш батальйон, зазнав втрат, відступив. Потім відправили розвідроту, ті теж. Мої закріпилися, зачепилися, тяжко було. Протрималися ми там, напевно, тижнів зо два. Ми зазнали великих втрат, хоча я просив відтягнути всі ці моменти. Потім вийшли з цього села, пішли в інше, загалом, на Курщині повоювали.

І потім, це був 2024 рік, листопад, мені подзвонив знайомий, каже - “Мене тут комбригом ставлять, чи підеш до мене заступником?” А в мене товариш Святослав, який був ще у ТрО, він був начальником штабу. Ну, гадаю, робота там налаштована, люди нормальні. Його поставили командиром батальйону. А я пішов заступником комбрига.

 – Минулого року ви отримали нагороду від Президента – Орден "Хрест бойових заслуг". Чи було це несподіванкою?

 – Чесно кажучи, я не знаю, хто на цю нагороду мене подав і як я туди потрапив. Як варіант, на Запоріжжі на цьому контрнаступі. Я там їздив на передові позиції. А, може, все разом було зібрано. За Вовчанськ мені дали орден Богдана Хмельницького. А нагорода від Президента, я так думаю, що разом за всю виконану роботу.

 Микола приймає відзнаку з рук Президента

 – Чим займаєтеся зараз?

 – Нині ми стоїмо на Херсонському напрямку, тримаємо острови. Знищуємо супротивника дистанційно.

 – Чи стала війна складніша із застосуванням дронів?

 – З особистого досвіду, як людина, яка в армію прийшла спочатку не офіцером, а просто піхотинцем, війна з появою дронів стала жахливою. Бо, власне, у чому різниця дронів та артилерії: у 2022 році була у нас ситуація на Привільнянській шахті, там стояли наші хлопці, нас попросили поїхати та дізнатися, у чому справа, бо якась незрозуміла ситуація. Ми прибули, дивлюся, все розбите навколо, наші кажуть: “Заскакуйте швидко”. Ми просто між перезарядом артилерії потрапили, встигли заскочити до підвалу і по нас пішов обстріл. У нас уже один трьохсотий, машина розбита, на якій постійно виїжджають. Кажу: “Пораненого треба вивозити”.

Сідаю за годинник, рахую час між виходом і приходом, кілька разів перевірив і з'ясував, що приблизно півтори хвилини виходить. А під артилерією потрібно просто виїхати з зони її поразки, бо на нову точку вона швидко не переведеться. Я дивлюся на машину: з чотирьох коліс – три, вона вся розбита, двигун пробитий, тече. Спробував – вона завелася. Я зрозумів, заглушив її, зайшов назад у будівлю, прильоти. “Тепер, - кажу - готуйтеся, тільки буде приліт – кидаєте його в машину, стрибаємо та їдемо”.

Взагалі все чітко вийшло: приліт, я одразу вибігаю, машину заводжу, Андрій (ще живий був) та Свят закидають трьохсотого й ми просто з зони поразки вискакуємо. На цих трьох колесах та пробитому двигуні ми доїхали до пивзаводу, це приблизно 5 кілометрів від цієї шахти. Просто виїхали з зони поразки, а там машина вже перестала подавати ознаки життя. Ми туди викликали “евак”, він забрав пораненого. Він потім дзвонив ще Святу, дякував за допомогу. Ну, тобто в такому плані, щось можна було розрахувати тоді.

А вже зараз із дронами, як було на Вовчанську, важко. Коли ми там закріпилися, думаю, піду, перевірю позиції. Комбат на позиції для солдатів – це хороша мотивація. Човном переплив через річку Вовча. Нас як помітили, як почали цими дронами атакувати, ми залізли до підвалу. Я дійшов, звісно, до крайніх позицій, але просидів я в цьому підвалі години півтори, поки нас ворог хотів убити. Потім вирішили, що треба бігти, я навіть зв'язку порвав. Думаю, чого болить коліно, ще тижнів зо два бігав вранці, думаю, тугіше затягну. Потім до лікарні, а зв'язка порвана. З дронами стало все набагато складніше.

Але й супротивника ми, наприклад, на Курщині сильно били. Вони там ходили колонами. Ось іде колона техніки 10-12 одиниць, із них до наших позицій могло не доїхати жодної. Розносили ми їх вщент, і це були дрони. Там протитанкісти стояли, навіть хлопець за це одержав Героя України.

І зараз все: дрони, дрони. Ми тепер стоїмо на Херсонському напрямку, там противник заходить на острови, на човнах ходить. З артилерії в ціль, що рухається, влучити дуже складно, тому це зараз все уражається дронами.

Знову ж таки дрони – це доставка провізії, не потрібно людину ганяти, яку виявлять і уб'ють, не дай Боже.

Дрони зараз все вирішують, за ними майбутнє. І я розумію, що всі на війська НАТО моляться, але моя думка, що вони навіть не розуміють реалій нинішньої війни, що вони зараз дуже слабкі, тому що цей момент дуже погано розвивають. Вони розраховують на високоточну зброю, на ракети, але вони призначені для того, щоб побити логістику, тили. А саме окоп – ні.

 – Тобто це нам доведеться вчити Європу застосовувати дрони?

 – Європейці та американці не готові до цього ментально. Ми були в Німеччині на навчанні на базі НАТО, я там спілкувався. З них один росіянин – у 2000-х роках поїхав, інший – білорус. Я дивлюся, що захід не готовий до війни, вони не розуміють, що таке росія, що це просто варвари. І момент із дронами вони теж не розуміють.

Чесно кажучи, дуже дико, коли наших військових відправляють за кордон навчатися чомусь. Це неправильно, так не має бути. Ми воююча країна, ми знаємо, що таке війна. У них немає практичного досвіду, теорію вони можуть розповісти.

На навчаннях було завдання – військова гра. Там планується, скільки супротивника, скільки потрібно проти нього сил. Техніки співвідношення 1 до 3, 1 до 5 і так далі. Все це планується, все гарно. Це симулятор у комп'ютері. Врешті я його обіграв (посміхається - ред.)

Я почав американцям пояснювати: “Ось там 40 танків поїде, дивись, це ніби смішно, але це реалії – ось ці два танки зламалися”. Він дивиться на мене. “А зараз зима?” – запитую. “Ну, так”, – відповідає. Кажу: “А у цих двох замерзла солярка, вони не заводяться”. Він питає: “У сенсі?” Розповідаю далі: “А тут на перехресті три танки зіткнулися й один у річку впав, і дорога перекрита”. Вони спочатку думали, що я жартую, а потім зрозуміли, що це реалії. Цей форс-мажор треба враховувати, бо може бути таке, що в тебе із 40 танків залишилося 20.

Коли ми працювали з цією грою, вона взагалі була задумана так, що вносять одні дані, другі, розвіддані й вона сама воює з собою. Я сів біля цього солдата та тицяв йому пальцем, куди він повинен стріляти. І ми виграли у симулятора. Всі питали, як таке можливо.

Я починаю розповідати реалії війни, а вони сидять та дивуються.

У них там артпідготовка та таке інше. У мене був колись штурм вище за Ямполівкою, у бік Луганської області. Кажуть, усе працюватиме: РСЗВ "Смерч" по посадці, надішлемо другий міномет, і САУшка польська "Краб" 155 мм буде. Закінчилося це тим, що ми прийшли на крайню позицію, а там навіть зв'язку не було. РСЗВ перенесли на інший напрямок, "Краб" зламався, а міномет 82 мм стрільнув поруч і все. Я кажу: “Куди я поведу людей, щоб покласти всіх?” Зрозуміло, що тактичні моменти ми відпрацювали.
І таких ситуацій буває багато.

 – Як гадаєте, які в України шанси на перемогу?

 – У нас все погано, тому що ми, як завжди, страждаємо більше не від противника, а від корупції, жадібності та людської несвідомості. До того ж мені, припустимо, не дуже подобається те, що я четвертий рік в армії, а хтось сидить вдома й каже, що не створений для війни.

Зараз усі видихнули, усі пристосувалися до цього. Такого масового прориву, як 2022 року, немає. Зрозуміло, що всі дивляться на Донбас і думають, що він чийсь там. А зараз вже Дніпропетровська та Запорізька області. Там противник вже поряд, але всі думають, що це чиясь область, чиясь чужа область завдань. А вона наша спільна.

 – Яка, на вашу думку, має бути система в армії?

 – Дайте людині, яка відслужила кілька років, відпустку на пів року. Залишіть за ним армійську зарплату без бойових і раз на місяць нехай він прибуває на збори. І людина розумітиме, що вона потрапляє додому.

За мого особистого досвіду, скільки я командував людьми в армії, то для них найважливіша мотивація була, коли я їх відпускав додому. І вони поїдуть, побачать дружину, дитину та зрозуміють, для чого все це роблять.

А загалом я вважаю, що нам ще від початку повномасштабного вторгнення треба було сісти в глуху оборону, бо не було наступального потенціалу. Ми ворогів і з оборони можемо вбивати. Вони мають завдання йти вперед. А коли на тебе йдуть вперед, їх простіше вбити.

 – Чи сильна різниця між тими, хто став до війська у 2022 та 2025 роках?

 – У 2022 році була найкраща піхота у світі. Більше такої ніде не буде, то були спартанці.

Микола з побратимами

Новоприбулі думають, що це пройде повз них. Вони нічого не хочуть. Багато хто потрапляє в полон або їх вбивають, тому що вони думають: якщо не стрілятимуть, то і в них не стрілятимуть. Іноді здається, що деякі люди навіть не мають інстинкту самозбереження.

Був випадок на Курщині, коли я вже перевівся, Свят там командував. Йому відрядили прикордонників. Вони сиділи просто у підвалі, навіть нікого на “фішку” не поставили. росіяни зайшли, вивели їх із підвалу та розстріляли.

 – Як оцінюєте російські війська?

 – Я спілкувався з російськими полоненими, кого не спитаєш – сидів у в'язниці. Розповідають казки про те, що думали: будуть кухарями чи у тилу. Але багато хто з них нагадує маленького собаку, якого загнали в кут – коли ти його атакуєш, то він боїться, але на тебе кидатиметься. Ось їм створили такі умови, вони загнані. Він, якщо назад піде, його вб'ють, уперед піде, там може він убити й все - уже герой, йому грошей дали. Коли він йде вперед, він має шанс вижити, а коли назад – ні. Тобто в тилу створені такі умови, що їм на війні краще, грубо кажучи.

росія взагалі дуже грамотно зробила: загнала всіх в іпотеку, швидкі позики. 10-15 років тому все це передбачали, загнали всю країну в борги, а зараз дали їм можливість їх погасити.

 – Тобто нам теж необхідна контрактна армія?

 – Ми поки, на жаль, не дійшли розуміння того, що нам потрібно створити контрактну армію. Бо від тих, кого ловлять на вулицях, толку не буде. Тому що людина, яка йде за контрактом, матиме завдання вижити, щоб заробити грошей. Вона знає, що це буде перша головна мотивація.

 – Мобілізовані проти своєї волі можуть нашкодити?

 – Так, сидів один такий у сусідньому окопі, на нього товариш розраховує, а він не стріляє, сховався у кутку. А на товариша зайшли в спину та розстріляли.

 – Що у вас залишилося у Сіверськодонецьку?

 – У квартирі спочатку побило шибки, я заїжджав, зашив їх ДВП. Я чомусь був такий впевнений у собі, що у нас була можливість вивезти звідти особисті речі, а я забрав лише документи та одну сумку з речами. Пізніше квартира згоріла повністю, за яку я борги платив ще після повномасштабного вторгнення. Я був впевнений, що ми стримаємо, що ніхто не зайде. А потім вулицею Партизанською були бої, будинок склали повністю.

 – Ви казали, що майже не бачитеся з сім’єю. Чи відзначаєте якісь свята?

 – Свят не відзначаю, кажу дружині, що якщо щось потрібно купити, то треба це робити зараз. Не чекати якихось дат. Таке життя, що свята треба собі влаштовувати, коли є час та бажання.

Микола з дитиною

 – Які маєте плани? Та чи загалом у військових вони можуть бути?

 – Ми стоятимемо до перемоги! У 2020 році я розлучився, зі мною залишився син у Сіверськодонецьку. На початку повномасштабного вторгнення я пішов до армії, колишня дружина цим скористалася, бо він у неї гостював. Місто вже бомбили, вона не брала слухавку, потім я побачив, що вона досі там. Я її попросив, щоб малого вивезла з міста, бо було вже небезпечно. Вона це зробила, тепер знаходяться десь за кордоном. Я плачу аліменти, але сина, якого ростив із народження, четвертий рік не маю змоги бачити та чути.

Вдруге одружився, народилася донька, їй зараз трохи більше як рік. Вона тільки починає розуміти, але бачить мене лише у телефоні. І такі моменти зовсім не подобаються – думав, що борг уже віддав батьківщині. Тому що хочеться на пів року - рік додому потрапити, просто виспатися і побути з сім'єю.

А так поки що воюємо, б'ємо противника, іншого варіанту немає.