Ексзаступник комбата «Луганськ 1» Сергій Кисленських: "Хочеться підняти прапор над Луганськом, Кадіївкою, Сєвєродонецьком"

Експоліцейський, заступник комбата «Луганськ 1», а нині військовий Сергій Кисленських народився і ріс у Кадіївці (Стаханов), з дитинства займався спортом. Закінчив ЛДУВС ім. Дідоренка. Потім повернувся до рідного міста та працював оперуповноваженим карного розшуку. Робота йому дуже подобалася – спілкування з людьми, постійний рух, затримання злочинців, пошук доказів, розкриття злочинів. Проте 2014 рік змусив його, як і багатьох інших силовиків, робити вибір. Так він опинився спочатку у Сватовому, а потім, після звільнення значної частини Луганської області, у якій брав безпосередню участь, у Сєвєродонецьку. За ці роки місто стало йому домом.

Після важкого поранення, коли він разом з побратимами та командиром батальйону Сергієм Губановим підірвалися на ворожій міні, поліцейський повернувся до служби, але згодом звільнився за станом здоров’я. Поранення давало про себе знати.

Проте після повномасштабного вторгнення сидіти склавши руки теж не зміг. Тому зараз він служить у Нацгвардії.

Про життя на Луганщині, звільнення з поліції, початок повномасштабного вторгнення, нову роботу та волонтерську організацію з підготовки силовиків та цивільних він розповів «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Сергію, розкажіть, як у 2014 році ваша рідна Кадіївка зустріла так звану «російську весну»…

 - У 2014 році ми, перебуваючи на службі, бачили початок всього цього руху, так званої «російської весни». Засновниками сепаратистського руху на Луганщині були стахановчани. Був такий Олексій Рельке на прізвисько “Німець”. Кадрового фсб-ніка, громадянина Німеччини, перекинули в Україну ще на початку 90-х. Саме він організовував сепаратистський рух у Стаханові. Потім він підтягнув до себе Валерія Болотова та інших. Рельке був і командиром армії на Луганщині. Його згодом, у травні 2014 року, затримав я разом з двома працівниками ППС у Стаханові. Тодішній міністр внутрішніх справ Арсен Аваков назвав його одним з найбільш радикальних терористів на сході України.

Олексій Рельке

На початку це були звичайні мітинги містян біля міськвідділу. Потім почали захоплювати адмінбудівлі. Ми відбивали атаки, думали, що хтось приїде нам на допомогу. Допоможе відбити, затримати. Але все навалювалося як снігова куля. Дедалі більше людей приходило на мітинги, з'явилися блокпости. Але нам команду на розгін ніхто не давав. Просто вони існували разом із нами. Жодних рішень не надходило – була команда тримати оборону. Ми кілька тижнів жили у міськвідділі, оборонялися. Мішками заклалися і не знали, що робити далі.

Поліція. Кадіївка

 - А які настрої панували у самій міліції?

 - Часто ми бігали поверхами, спостерігали з вікон ситуацію. Багато співробітників просто сиділи, грали в комп'ютер і чекали, коли зайдуть мітингувальники. Для них вони були свої. Поки ми бігали з піском у мішках, готували зброю.

Врешті-решт прийшла телеграма про те, щоб кожен начальник відділу довів своїм підлеглим команду, що потрібно виїжджати до Сватового для подальшого несення служби. Тобто треба було покинути своє місто. З карного розшуку першим поїхав я. Це було проблематично. Ополченцям злили списки тих, хто хотів виїхати з поліції. Нас почали шукати. До мене підійшов наш співробітник, який дуже добре спілкувався з ними. З поваги він попередив мене, щоб я частіше заглядав під свою машину. Одного дня під своїм автомобілем я побачив коробку. Не знаю, що там було, швидше за все, якась вибухова речовина. Автомобіль я свій не брав, заліг на дно.

Пересидів тиждень і почав думати, як вибиратись. Робив це вранці, ніяких речей не брав – був у капцях, шортах. Щоб не привертати до себе уваги. Сів у маршрутку на останнє сидіння. Між Стахановим та Брянкою був блокпост, там просто зазирнули сепари й ми поїхали далі. В Алчевську я чекав свій потяг на Харків, бо до Сватового можна було доїхати на той момент тільки звідти. Годин 10 я просидів на вокзалі в очікуванні. Сів у поїзд, заснув. Чую - хтось ходить, перевіряє документи. Думаю – ну, все. Підіймаю очі, а це наші. Зрештою я доїхав до Харкова, там зустрів наряд патруля. Вони спитали, звідки я. Здивувалися, кажуть: «Як це ти поїхав? Там народ виборює свою свободу!». Отак і зустрів у Харкові сепарів. Зрештою я доїхав до Сватового, побачив великий блокпост на в'їзді. Там мене зустріло керівництво міськвідділу сватівського й там же я побачив, хто з міліціонерів не зрадив присязі. Тих, хто виїхав, було близько 10 осіб, 6 з них – стахановчани. Згодом, як уже можна зараз побачити, виявилося, що найбільше виїхало саме зі Стаханова, 50 людей. Хоча штат був 350 осіб. З решти міст виїхало по 2-5 людей.
Нам сказали, що ми підпорядковуватимемося Сватівському міськвідділу.

 - Які погляди були серед них?

 - За ними сепаратистських настроїв не було помічено. Ми з ними часто працювали. Їздили по області. Запитань до них немає. Тому мене дуже здивувало, що коли почався широкомасштабний наступ, усі ці проукраїнські частини залишилися там повністю.

 - Чим займалися у Сватовому?

 - Там познайомився з батальйоном "Луганськ 1", вони приїхали з Дніпра, де були сформовані. Нам сказали - будете у них інструкторами з фізичної підготовки. Ми почали утрьох тренувати цей батальйон. Тоді його командиром був Артем Вітко. Потихеньку почали їздити з батальйоном на протидиверсійні зачистки. Готувалися до визволення наших територій. Згодом були звільнені Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Гірське, Щастя, Станиця, Нижнє, Кримське.
Багато поліцейських, з якими доводилося спілкуватися, згадують цей період як досить важкий. Жити доводилося у спортзалах, розуміння того, що далі, немає, шляху назад теж.
Я був готовий до цього. Ми мали взаєморозуміння. Жили у військкоматі, коли Сєвєродонецьк звільнили, на це ніхто не скаржився. Деякі міліціонери мешкали у Сєвєродонецькому СІЗО. Пізніше вже почали винаймати квартири.

Екіпірування зразка 2014 року

Врешті-решт зупинилися у Сєвєродонецьку, там почало формуватися управління поліції. «Беркут» у повному складі залишився у Луганську. Тож ми почали з нуля створювати батальйон. Очолив його колишній працівник "Беркута" на позивний "Інструктор". Я був заступником командира штурмового взводу. Почали формувати колектив. Брали не якихось особливих, а тих, хто вже служив у поліції, хто мав мотивацію повернути свій дім. Вік, підготовка – це не мало значення. Головне – мотивація.

БПОП ГУНП України в Луганській області

Сформувався підрозділ. Їздили ми на зачистки постійно. Спільно з військами. На прориви нас залучали. Звільняли території, забезпечували громадський порядок, супроводжували керівництво. Роботи було багато. Багато затримань було.

"КОРД"

Потім була реформа поліції. Створили новий підрозділ "КОРД". Я здав тести, але через хворобу не пройшов курс витривалості та двомісячний курс навчання. Працював заступником командира відділу кілька років.

Сергій Кисленських

У 2020 році я зустрів Сергія Губанова. Ми були знайомі ще з 2014 року. Він мені запропонував піти до нього своїм бойовим заступником, відповідати за підготовку підрозділу. Після переводу я попрацював пів місяця.

"Луганськ 1"

І тоді стався підрив, внаслідок якого Сергій Леонідович загинув. Я та Льоня були у тяжкому стані. Ще один хлопець отримав поранення легше. Мене з ним доставили до Мечникова, а Льоню – до Харкова, а потім до Києва. Але першу допомогу нам надали у Сєвєродонецьку. Завдяки цьому ми залишилися живими. Їм велика подяка. Я думаю, що і Льоню врятували саме вони. Пізніше його транспортували далі, бо у Сєвєродонецьку не було належного обладнання.

Мені залетіло 2 уламки. Один із ноги одразу дістали. Потім провели КТ та виявили уламок під серцем. Оскільки вони не були готові до цієї операції, мене гелікоптером доставили до Дніпра. Того ж вечора прооперували й дістали уламок.

Коли розкривали, вже була внутрішня кровотеча. Але встигли, все гаразд.

Після операції

Після операції я поновився, але зі здоров'ям були вже проблеми. Часто боліла голова, впали зір та слух, некомфортно було. Але службу продовжив ще півтора року. У грудні 2021 року провели ВЛК, де встановили, що я непридатний для проходження служби в поліції. Відповідно, я чекав на папери з Києва й наказ на звільнення. Повномасштабне вторгнення я зустрічав, перебуваючи у відпустці, майже звільненим.

Нагородження Президентом Орденом "За мужність" 3 ступеня

 - Чи було передчуття?

 - Почалося накопичення техніки, нагнітання ситуації. Ми завжди це розуміли та бачили, але нам ніхто не вірив. Ми із 2014 року кричали, що буде велика війна. Але ніхто не брав до уваги, ніхто нічого не робив, не будував оборонних споруд. Люди не готувались, не навчалися. Будувалися сади, дороги, школи. Все. І так у всій країні. Людям було байдуже, вони хотіли жити. Але це була велика помилка. А нам ніхто не вірив – силовики завжди були незручними. Та й багато було сепаратистів у нас. У Сєвєродонецьку, Лисичанську, Рубіжному.

 - Мені неодноразово розповідали, що 24 лютого чоловіки йшли у військкомат чи ТРО, але нічого не було готове…

 - 24 лютого мені зателефонували та сказали, що було завдано ударів по території України. Я переглянув робочу групу підрозділу. Воно було підняте по тривозі. Я подзвонив командиру, хотів озброїтись. Він мене скинув. Я подзвонив другому заступнику – те саме. Написав повідомлення із запитанням, чи можна озброїтися. Воно було прочитане, але ніхто нічого не відповів. Я не знав, що робити. Зателефонував до Лисичанського ТРО – вони сказали приходити за кілька днів, бо там завал. ТРО теж була не готова до оборони, напливу людей. Я ходив містом, аналізував ситуацію, думав – що можна зробити, не маючи зброї. Мій товариш був оператором "Байрактара". Він сказав, що якщо будуть координати нашої області, я можу їх йому кидати. Я почав підключати свою агентуру, зв'язки. Дізнався, де формуються колони на Луганщині, передавав координати. Але колони складалися із 10-20 одиниць техніки, а «байрактарів» дуже мало було. Вони вилітали на ті ділянки, де було хоча б від 50 одиниць. Точок прориву було багато. Суми, Харків. Тож вони працювали там. До нас в область ніхто не прилітав. Наша артилерія не добивала. Працювали механізовані бригади, тримали оборону. Але кордон прорвали, пішли з усіх боків. І плюс із Харкова пішли на Сватове. За кілька днів мені подзвонив знайомий. Він повідомив, що вся обласна поліція евакуювалася. Я дзвонив до ГУНП, до підрозділів, де раніше працював, мені підтвердили інформацію. Я був шокований.

 - Люди не вірили, що можна втримати територію?

 - Що ними рухало – не можу сказати. Але з особистого спілкування можу дійти невтішного висновку, що одні злякалися, інші виконали наказ.

 - Якби не було наказу, то який відсоток тих, хто ладен був захищати? На ваш погляд

 - На мою думку, відсотків 30% від усього особового складу ГУ Нацполіції Луганської області. Усі були учасниками бойових дій, але, по суті, ніхто не брав участі у них безпосередньо.

 - Що ви робили далі?

 - Я сів у машину, зібрав речі, вивіз усе до Дніпра. Як виявилося, не послухались наказу деякі працівники Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного, Кремінної. Вони організували оборону. Я поїхав до рубіжан. Потім від керівництва до них були питання, чому вони не евакуювалися. А люди просто лишилися і з військовими оборонялися.

Я знайшов їх у Рубіжному. Усі, хто не злякався, там залишилися. Я приїхав, ми організували оборону, допомогу місцевим мешканцям. Вже були обстріли, ми розвозили на машинах допомогу, підвозили, евакуювали. Разом із Нацгвардією патрулювали. Ловили тих, хто координати зливав росіянам. Батюшку з матінкою затримали. І також коригував роботу «Байрактару». Але тоді не було тієї кількості техніки ворога, щоб до нас прилітали.

Потім вже за деякий час люди почали наганяти зраду - де поліція. І вони почали стягуватися назад. Начальник обласної поліції Олег Григоров повернувся. Усі спецпідрозділи приїхали.
Тоді я поїхав до ГУНП, взяв бронежилети, зв'язок і поїхав у Рубіжне.

1 березня мені прийшов наказ, що я таки звільнений, хоча я очікував, що цього не зроблять у зв'язку зі ситуацією. Моє перебування там під питанням – без грошей, без статусу, повноважень. Оскільки мене звільнили, треба було їхати оформляти пенсію. Якщо я хотів продовжувати службу, а я хотів, то мені треба було реабілітуватися. У мене проблеми з очима були. Виїхав у Дніпро, шукав підробітку, щоб зробити операцію та повернутися до лав. Знайшов роботу у Рівному у Медичному університеті спеціалістом з антикорупційного законодавства.

На роботі

Зробив операцію на одному оці. На другому не робив. Після цього пішов до військкомату, мене не брали після операції. У мене вже була 3 група інвалідності. Але я зміг умовити й мене направили на службу до Нацгвардії у Рівненський батальйон.

Зараз працюю інструктором, чекаю на призначення на командира інструкторів.

 Мобілізація у Національну гвардію України

 - У вас багато відео, де ви на волонтерських засадах навчаєте людей. Розкажіть про це

 - Це окрема громадська організація. Вона є неприбутковою. У мене за роки служби багато знайомих силовиків. Ми всі побачили великі прогалини у підготовці військових, цивільного населення. Ми вирішили усунути їх. Зареєстрували громадську організацію «1 більше 10». Це означає, що один підготовлений краще 10 непідготовлених. Таке гасло. Ми на волонтерських засадах проводимо заняття з цивільним населенням та плюс з усілякими силовиками. Збройними формуваннями ЗСУ, НГУ, НПУ, ДПУ. З усіма, хто запрошує нас. Намагаємось привести всіх до єдиного стандарту. Тактика кожного підрозділу своя. Залежно від поставлених завдань. Більше робимо нахил на поводження зі зброєю, розглядаємо елементи тактик, які їм знадобляться.

 - А фінансування?

 - Патрони лягають на людей. Наша робота безкоштовна. Є охочі донатити на наш рахунок. Ми витрачаємо кошти на бензин, оренду полігону. Є витрати, на які ти готовий іти заради роботи.

Наразі охопили багато областей. Є хлопці в Одесі, Києві, Рівному, Львові. Далі Україною йдуть відрядження. Ми приїжджаємо у різні точки. Здебільшого я працюю у себе по області. А хлопці, колишні силовики, вільно переміщуються. Дуже часто звуть і до Слов'янська, Краматорська. Для заняття з механізованими бригадами, десантниками.

 - До вас приходять мотивовані люди?

 - Усі, хто до нас потрапляє, це на 100% мотивовані люди, які приходять добровільно. Вони готові продовжувати службу. Цивільні – це студенти, підприємці - надалі вони готові стати посиленням для армії.

 - Чи вистачає часу на 2 роботи?

 - Я розумію користь, бачу мету, є бажання. Тому сили є завжди.

 - А які настрої зараз переважають?

 - Є така частина населення, яка готова припинити війну. Аби їх не чіпали. Силовики – деякі мобілізовані, яких притягнули. Вони не хочуть служити. Тому я вважаю, що служба має бути добровільною та професійною. Думаю, ми надалі до цього прийдемо. Коли не відриватимемо людей від цивільного життя і запихатимемо до себе в ряди.

 - Але й професіонали рано чи пізно закінчуються

 - Якщо ми матимемо достатнє забезпечення професіоналів, люди будуть йти. Екіпірування, оснащення, підтримка, гідна зарплатня.

 - За 8 років ми мали хорошу підготовку підрозділів?

 - Є люди, які проходили підготовку. Але коли настав час застосовувати ці навички, знаю дуже багато випадків, коли люди не впоралися зі своїм страхом, психікою та не змогли виконувати завдання, відмовлялися. Я думаю, мотивація – головне. Мотивовані люди, хай вони й не мають такої підготовки, вони на голову вищі.

Підготовка має велике значення. Але вкладати її потрібно у мотивованих людей.

 Служба в НГУ

 - За ці роки Сєвєродонецьк став домом?

 - Домом я його вважаю. Але у 2014 році місто зустріло мене не дуже добре. Сусіди та інші шипіли у слід, казали – «Нічого, наші повернуться». Багато місцевих спортсменів говорили, що це наші брати, все це війна олігархів. Пісня у всіх була однакова. Місто зустріло своїм сепаратизмом, відсотків на 80%.

Бувши заступником комбата, я часто бував на лінії розмежування. Бачив, як наші викладачі, працівники адміністрації переходили через КПВВ та йшли до Луганська. Думаю, ні для кого це не секрет.

У нас заборони на виїзд на окуповану територію не було, як і до росії. Просто був рекомендаційний характер.

 - Нині у всіх одна мрія – Перемога. Але є й у кожного своя, конкретніша. Яка у вас?

 - Мрія - щоб настав мир, ми зробили роботу над помилками. Швидше розпочали мирне життя. Головне бажання – щоб ми ніколи не забували наших загиблих, зробили все, щоб вони залишились у нашій пам'яті. Якісь алеї пам'яті, перейменування вулиць, шкіл. Увічнити кожного захисника, який віддав життя.

 - На Луганщину можете повернутись?

 - На Луганщину дуже хочеться. Підняти прапор над Луганськом, Стахановом, Сєвєродонецьком. Контролювати власну землю. По можливості відбудувати та нажити все втрачене.
Я думаю, що зміг би повернутися. Але вже не зі зрадниками. Я хотів би, щоб вони знайшли себе в іншій країні, не поряд з нами.

 - Поки що, після 2014 року, у таке віриться важко…

 - Люди все пишуть, тримають на олівці. Таке вже не пройде, як було. Тим більше є відповідальність за колабораціонізм. Гадаю, цей день настане. Діятимемо по-іншому, впевненіше.

 - А чи можливий самосуд? Все більше чую про це…

 - Можливо. Але ми прагнемо до Європи. Там, де життя – найвища цінність. Ми ж не росіяни. Ми чинимо по совісті. Я думаю, винних треба карати за законом. Репарації, арешти рахунків, затримання, порушення кримінальних справ.